Віруси та вакцини



жүктеу/скачать 48,81 Kb.
бет2/2
Дата22.05.2022
өлшемі48,81 Kb.
#144652
1   2
Байланысты:
Проект Чалбаш Діани Віруси та вакцини

Класифікація вірусних інфекцій

В основу класифікації вірусних інфекцій покладено 4 фактори:

  1. генералізація інфекції;

  2. тривалість інфекції;

  3. прояв клінічних симптомів захворювання;

  4. виділення вірусу в навколишнє середовище.

При вогнищевій інфекції патогенна дія вірусу проявляється біля вхідних воріт у зв'язку з його локальною репродукцією. Вогнищева інфекція має короткий інкубаційний період, рідко супроводжується вірусемією, імунітет після перехворювання нетривалий, і основну роль в ньому відіграють секреторні антитіла класу Ig А. Прикладом вогнищевих інфекцій є грип тварин і людини, парагрип - З ВРХ, ротавірусна і коронавірусна інфекції ВРХ, інфекційний гастроентерит свиней.
При генералізованій інфекції вірус після короткочасного розмноження в місці проникнення поширюється в організмі, досягаючи чутливих клітин і тканин, де відбувається його основна репродукція. Генералізованій інфекції властивий тривалий інкубаційний період, вірусемія, формування досить напруженого імунітету, провідна роль в якому належить антитілам класу IgG. Генералізованими інфекціями являються, наприклад, віспа, кір, поліомієліт, сказ, хвороба Ауескі, хвороба Ньюкасла та інші.
Як вогнищева, так і генералізована інфекції характеризуються двома типами взаємодії віруса з організмом: - короткочасне перебування збудника в організмі, що може виражатися в двох формах інфекційного процесу: гостра та інапарантна інфекції; - тривале перебування збудника в організмі - вірусна персистенція, що проявляється в трьох формах інфекційного процесу: латентна, хронічна і повільна інфекції.
Гостра інфекція характеризується розвитком клінічних ознак, захворювання триває відносно короткочасно, протікає з виділенням вірусу в навколишнє середовище і закінчується загибеллю або видужанням. В процесі реконвалесценції вірус елімінується з організму завдяки імунним механізмам і формується імунітет різного ступеня напруженості.
Інапарантна інфекція - це безсимптомна інфекція, що супроводжується нетривалим перебудуванням віруса в організмі і виділенням його в навколишнє середовище. Після звільнення організму від збудника доказом його перебування служить поява або підвищення титрів специфічних антитіл у сироватці крові.
Латентна інфекція - це безсимптомна персистенція віруса, при якій, як правило, порушується повний цикл його репродукції й у клітинах господаря збудник персистує в дефектному стані або у вигляді субвірусних структур (в тому числі - ДНК - провірусу). Репродукція вірусу може порушуватись на будь - якому етапі, і тоді виділення збудника з такої системи потребує спеціальних, часто досить складних лабораторних методів. При латентній інфекції може відбуватись репродукція зрілого вірусу і виділення його в навколишнє середовище.У людей латентні інфекції можуть викликати віруси простого герпесу, кору, червоної висипки, поліомієліту, кліщового енцефаліту, вітряної віспи - оперізуючого лишаю, імунодефіциту, онкогенні ретровіруси.
Хронічна інфекція - це персистенція вірусу, що супроводжується появою одного або декількох симптомів захворювання з наступним розвитком патологічного процесу протягом тривалого часу. Перебіг хронічної інфекції характеризується ремісіями, що чергуються з періодами загострень (рецидивів), коли вірус виділяється в навколишнє середовище. Хронічну інфекцію можуть спричиняти віруси класичної та африканської чуми свиней, вірусної діареї ВРХ, інфекційного ринотрахеїту ВРХ, аденовірус ВРХ, чуми м'ясоїдних, алеутської хвороби норок. У людини в хронічну форму може перейти гепатит В (до 15% випадків), що являється однією з причин первинного раку печінки.
Повільна інфекція - це персистенція вірусу, що характеризується багатомісячним і навіть багаторічним інкубаційним періодом, подальшим повільним, прогресуючим розвитком симптомів захворювання і неминуче летальним кінцем. Для повільної інфекції властивим є поява патологічних змін, як правило в одному органі або тканинній системі.
Збудниками повільних інфекцій можуть являтися віруси, які здатні викликати й інші форми інфекційного процесу. Наприклад, вірус кору персистує в лімфоїдній тканині і проникнувши через гематоенцефалітичний бар'єр, спричинює через 1,5 - 18 років після перехворювання підгострий склерозуючий паненцефаліт. Ця повільна інфекція характеризується ураженням ЦНС і проявляється прогресуючим розладом інтелекту, руховими розладами, ригідністю і завжди закінчується летально. При гострому прогресуючому паненцефаліті в заражених нейронах виникає абортивна інфекція, що супроводжується різким зниженням або навіть відсутністю синтезу матриксного білка, який є медіатором складання віріонів потомства. Наслідком цього є нагромадження в клітинах великої кількості нуклеокапсидів вірусу кору і прогресуючий розвиток патологічного процесу. В патогенезі підгострого склерозуючого паненцефаліту відіграє роль постійна антигенна стимуляція імунокомпетентних клітин, що спричинює гіперпродукцію антитіл, які в свою чергу нейтралізують локалізовані в плазмолемі вірусні антигени чим створюють недоступність зараженої клітини для Т - кілерів.
Вірус червоної висипки при внутрішньоутробному зараженні плоду викликає повільну інфекцію - вроджену червону висипку, що характеризується важкими аномаліями розвитку, зокрема класичним синдромом - катаракта, глухота, пороки серця - і ураженням ЦНС (судоми, паралічі, зниження розумового розвитку, іноді до повної ідіотії). Тератогенна дія вірусу обумовлена, насамперед, пригніченням мітотичної активності ембріональних клітин, а також безпосереднім цитодеструктивним впливом (зокрема пошкодження хромосомного апарату) і ураження судин плаценти, що призводить до хронічної ішемії тканин плоду. Важливим патогенетичним аспектом вродженої черевної висипки є ураження імунокомпетентних клітин, внаслідок чого порушується клітинний імунітет. Пізнім ускладненням являється прогресуючий паненцефаліт і неминуча смерть.
Повільну інфекцію можуть спричиняти вірус простого герпесу та аденовірус людини ( 7 - і 32 -го серотипів) при внутрішньоутробному зараженні плоду, внаслідок чого у дітей розвивається підгострий енцефаліт. Результатом вертикальної передачі віруса лімфоцитарного хоріоменінгіту у людини є аномалії розвитку плоду - гідроцефалія, і хоріоретініт (зрощенні мозкових оболонок) - і неминуча загибель на 2 -3 -му році життя. Відома повільна грипозна інфекція у мишей, яка розвивається у потомства в наслідок внутрішньоутробного зараження і характеризується прогресуючим відставанням у рості, порушення координації руху, дистрофічними змінами в ЦНС, імунокомпетентних клітинах і залозах внутрішньої секреції і завжди закінчується летально.
Сказ може протікати у вигляді повільної інфекції з тривалим інкубаційним періодом - від 8 місяців до 3 років і більше. Описані випадки сказу у людей через 4 - 19 років після проведення повного курсу імунізації. До повільних інфекцій належать інфекційна анемія коней та алеутська хвороба норок, хоч цим захворюванням властиві й інші форми прояви інфекційного процесу.



    1. Види вакцин та їх розробка



Вакци́на (з лат. vaccina — коров'яча від лат. vacca — корова) — препарат, що складається з ослаблених, вбитих збудників хвороб чи продуктів їхньої життєдіяльності або їх синтетичних аналогів. Ці специфічні речовини дістали назву від противіспяного препарату, виготовленого з вірусу коров'ячої віспи. Метод щеплень за допомогою вакцин називають вакцинацією, або імунізацією.
Вакцини – це біологічні лікарські засоби, які застосовуються в медичній практиці з метою специфічної профілактики інфекційних хвороб.
Широке використання вакцин забезпечує формування набутого активного імунітету до відповідних інфекцій, які можуть викликати спалахи інфекційних захворювань та пандемії.
У 1974 році, було розпочато глобальну програму імунізації проти шести інфекційних захворювань (туберкульоз, дифтерія, правець, кашлюк, поліомієліт, кір), що надало можливість запобігти мільйонам смертей та створити захист від потенційних інфекцій.
Умовно Класичні вакцини можна поділити на 4 види:

  • Живі вакцини (від поліомієліту, краснухи, кору, паротиту, туберкульозу, чуми, сибірки). Живі вакцини з ослабленим збудником хвороби відтворюють в організмі інфекцію без розвитку захворювання, формуючи таким чином імунітет проти інфекції.

  • Інактивовані вакцини (проти енцефаліту, менінгококової інфекції, сказу, черевного тифу, гепатиту А). До складу таких вакцин входять убиті високою температурою або хімічним шляхом віруси і бактерії чи окремі частинки вірусів або бактерій.

  • Анатоксини (проти кашлюка, правця та дифтерії).

  • Молекулярні вакцини (гепатит В, вірус папіломи людини, грипу).

Розробка вакцин це тривалий та високотехнологічний процес, який направлений на доведення їх якості, ефективності та безпеки з метою застосування для захисту здорових людей. В середньому, розробка нової вакцини займає 5-7 років.
Розробку, виробництво та впровадження вакцин до масового використання можна розподілити на такі етапи:

  • Дослідницький етап. Процес розробки вакцин, призначений для визначення природних чи синтетичних антигенів, які можуть допомогти запобігти захворюваності чи полегшити лікування інфекційної хвороби. Такі антигени можуть включати в себе як ослаблені штами вірусу так і окремі його частинки.

  • Доклінічні дослідження. На даному етапі проводять дослідження на тваринах, щоб визначити чи буде вакцина-кандидат викликати імунну відповідь.

  • Клінічні дослідження вакцини-кандидата. Є 3 фази, і в кожній з них беруть все більшу кількість людей для вивчення безпеки та ефективності вакцини-кандидата.

  • Розгляд матеріалів на вакцину в НРО з метою її реєстрації та затвердження нормативних документів.

  • Виробництво вакцини.

  • Контроль за якістю та застосуванням вакцини в період її масового використання.

До складу більшості вакцин входить:

  • активний компонент;

  • розчинник (сольовий розчин, H2O);

  • стабілізатори, антибіотики;

  • допоміжні речовини (солі Al, тіомерсал, формальдегід, дріжджові гриби).

За природою активного компоненту вакцини бувають:

  • вакцини, що містять цільні вбиті мікроорганізми (кашлюк, холера), активні вірусні — поліомієліт, грип;

  • анатоксини (дифтерія, правець, стафілокок);

  • вакцини з живих атенуйованих вірусів (кір, грип, поліомієліт);

  • вакцини з перехресно-реагуючих живих організмів, імунологічно пов'язаних зі збудником;

  • хімічно синтезовані субодиниці чи отримані за допомогою генної інженерії (гепатит B, грип);

  • адсорбовані вакцини (АКДС).

Варто зазначити що кількість стабілізатора чи допоміжної речовини на кілька порядків менша ніж та, що може спричинити побічну дію. Так, наприклад, вміст антибіотика канаміцину в одній дозі пероральної поліомієлітноі вакцини становить не більше 30 мікрограмів, тоді як доза, що використовується з лікувальною метою, вимірюється в міліграмах на кілограм маси тіла; вміст тіомерсалу (мертиоляту) в одній дозі вакцини для профілактики гепатиту В становить 0,025 міліграмів, в одній дозі адсорбованої кашлюково-дифтерійно-правцевоі вакцини — 0,005 міліграма, тоді як доза, що може завдати шкоди організму — 75 міліграмів на кілограм маси тіла; вміст формальдегіду в рідкій інактивованій вакцині для профілактики поліомієліту не більше 0,1 міліграма в одній дозі тоді як шкідлива доза — 100 міліграмів на кілограм маси тіла.

РОЗДІЛ 2

2.1 Методи ідентифікації вірусів




1. Електронна мікроскопія: дозволяє безпосередньо виявляти частинки вірусу у взятому матеріалі (напр., кал); модифікацією методу дослідження, яка збільшує його чутливість, є імуномікроскопія. Доступна лише в обмеженій кількості лабораторій та у спеціалізованих центрах.
2. Культивування: дозволяє збільшити кількість та підтвердити присутність вірусів у взятому зразку (мазки беруть на транспортну систему із середовищем для культивації клітин (розчин Хенкса) або 0,9 % NaCl, рідина з пухирців на шкірі — у закритому капілярі, зразки тканин, зіскоби — у сухих пробірках, спинномозкову рідину, змиви, отримані з використанням розчину Хенкса, кал, цільна кров, взята з гепарином, сеча). Вірус розмножують у відповідних клітинних (тканинних) культурах або у курячих ембріонах (напр., вірус грипу), а потім ідентифікують на основі цитопатичного ефекту чи з використанням специфічних антитіл (→ виявлення антигену) або ж молекулярними методами. Забір матеріалу здійснюйте у чистий, стерильний резервуар без консервантів, який щільно закривається. Використання транспортних середовищ для культивації бактерій може зробити неможливим виділення вірусів. Зразки тканин помістіть у невелику кількість 0,9 % NaCl або розчину Хенкса. Пересилайте матеріал у лабораторію при темп. 2–4 °C; перед культивацією матеріал можна зберігати <12–24 год при темп. 4 °C. Якщо немає можливості транспортувати матеріал у лабораторію протягом 24 год, у деяких випадках його можна заморозити та транспортувати у лабораторію в умовах, які роблять неможливим розмороження (узгодьте таку тактику з персоналом лабораторії). 
3. Серологічні методи: у клінічній практиці відіграють основну роль під час вірусологічної діагностики. Дозволяють виявляти антигени віруса в клінічному матеріалі та специфічні антитіла класів IgM та IgG у сироватці або підвищення їх титру (зазвичай ≥4-кратного) у парних сироватках (в першому зразку, забір якого проведено у гострий період захворювання, та у другому — в період реконвалесценції, через 2–4 тиж.)
1) виявлення антитіл (конкурентний ІФА, ІФА, вестерн-блот, імунохроматографічний аналіз)
а) сироватка (1–2 мл) — без гемолізу, зробіть стерильний забір у щільно закриту пробірку; до 48 год від забору зберігайте та транспортуйте матеріал в умовах холоду (5 ±3 °С); якщо це неможливо → перешліть якнайшвидше при кімнатній темп. (21 ±4 °С). Якщо зразок буде зберігатись >48 год → заморозьте його; транспортуйте в умовах, які роблять неможливим розмороження.
б) цільна кров (≈5 мл) — зробіть забір «на згусток» у стерильну пробірку; пробірку потрібно транспортувати в лабораторію протягом 2 год від забору крові;
в) спинномозкова рідина (≈1 мл) — зробіть стерильний забір у щільно закриту пробірку. Визначення специфічних антитіл у спинномозковій рідині завжди потрібно проводити паралельно з їх визначенням у сироватці, взятій в той сам час. 
2) виявлення вірусних антигенів (імунофлюорисцентний метод, конкурентний ІФА, ІФА, латекс-аглютинація [LAT]):
1) мазок або змиви з носоглотки (з метою ідентифікації вірусів дихальної системи, кору і т. п.) — зробіть забір стерильним тампоном, зволоженим 0,9 % NaCl або розчином Хенкса, далі розмістіть тампон у щільно закритій стерильній пробірці з 1–1,5 мл розчину Хенкса. Кінчик тампону не може бути сухим. Матеріал доставте у лабораторію одразу після забору. У випадку ідентифікації вірусів дихальної системи матеріалом для дослідження також можуть бути приготовані і передані у лабораторію фіксовані ацетоном препарати для мікроскопії.
2) цільна кров — наберіть 6–10 мл у стерильну пробірку з антикоагулянтом та негайно відправте у лабораторію;
3) сеча — наберіть 10–50 мл у стерильний резервуар і відправте у лабораторію відразу після забору;
4) кал зберігання і транспортування як при культивації;
5) біоптати тканин — одразу після отримання помістіть зразок тканини у стерильний скляний резервуар, поміж тампонами, зволоженими 0,9 % NaCl. Доставте якнайшвидше у лабораторію (<3 год від забору), до моменту транспортування зберігайте у холодильнику (8–12 °С).
4. Молекулярні методи (виявляють геном вірусу або його специфічні фрагменти): візьміть матеріал у стерильні щільно закриті пробірки або резервуари. Вид матеріалу:
1) цільна кров (≈3 мл) — зробіть забір з антикоагулянтом (найкраще ЕДТА, не використовуйте гепарин! — є неспецифічним інгібітором ПЛР); якщо зразок буде доставлений у лабораторію протягом 24 год, то може транспортуватись при кімнатній температурі (21 ±4 °C), якщо пізніше (до 5 днів), рекомендується зберігання і транспортування у холодильнику при темп. (5 ±3 °С).
2) спинномозкова рідина (1–2 мл) — після забору якнайшвидше доставте зразок у лабораторію, найкраще – у холодильнику при темп. (5 ±3 °С). Якщо його неможливо доставити в лабораторію протягом 24 год → заморозьте його; транспортування повинно відбуватись в умовах, котрі роблять неможливим розмороження.
3) сироватка (2–3 мл) — кров потрібно відцентрифугувати якнайшвидше після забору, а сироватку негайно відправити у лабораторію (→спинномозкова рідина). Якщо не можете доставити сироватку відразу після забору → дійте аналогічно, як із спинномозковою рідиною.
4) сеча (10–20 мл) — зробіть забір з першої струї >2 год після останнього сечовипускання (найкраще — зранку). Зразок доставте у лабораторію так швидко, наскільки це можливо (до кількох годин можна транспортувати при кімнатній темп., якщо довше → розмістіть при темп. 5 ±3 °С і доставте так швидко, як це можливо).
5) біоптати тканин (≥0,2 г) — зробіть забір у стерильні пробірки або у резервуар із стерильним 0,9 % NaCl; зберігання і транспортування →сеча. При необхідності пролонгованого зберігання →спинномозкова рідина.
6) бронхо-альвеолярні змиви (1–2 мл з БАЛ) — зберігання і транспортування →сироватка.
2.2 Профілактика вірусних інфекцій
Захворювання різко зростає у перехідні періоди: літо-осінь, зима-весна. Щоб вберегти себе і звести до мінімуму ризики захворіти я навела дані рекомендації:

  • загартовуйтесь, займайтесь спортом ;

  • дотримуйтесь правил особистої гігієни ;

  • частіше провітрюйте приміщення, де перебуваєте та робіть вологе прибирання ;не переохолоджуйтесь ;

  • зведіть до мінімуму відвідування людних місць в період росту захворюваності ;повноцінно харчуйтесь, вживайте фрукти та овочі багаті на вітамін С, а також продукти, що містять фітонциди – часник, цибуля, хрін, редька ;

  • носіть маску, якщо доглядаєте за хворим на ГРВІ ;

  • виходячи з дому, змазуйте слизову оболонку носа оксоліновою маззю або будь-яким жиром ;

  • профілактично під час спалаху ГРВІ можна приймати противірусні препарати (обов’язково порадьтесь з сімейним лікарем) ;

  • якщо у вас в колективі є хворий – йому варто лікуватись вдома, перебуваючи на лікарняному, бо за короткий інкубаційний період – 2-3 дні - буде ще 8-10 хворих.Якщо занедужав хтось із ваших домашніх – намагайтесь ізолювати його, дайте окремий посуд та засоби гігієни;

  • вакцинація;

Але, якщо ви все-таки захворіли, не займайтесь самолікуванням, звертайтесь за допомогою до лікаря.

ВИСНОВКИ
Отже, переглянувши вище вказану інформацію можна сказати, що вірусні хвороби скрізь, головне знати як з ними боротися, а найкраще проводити періодично профілактику для запобігання захворювання.


Також щодо вакцин, їх виробництво пов’язане із численними ризиками та проблемами, в першу чергу через характер використаних лікарських засобів. Заходи по забезпеченню якості вакцин необхідно здійснювати протягом всього процесу виробництва, включаючи контроль холодового ланцюга від виробника до споживача.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



  1. Загальна вірусологія / С. Г. Ташута– Київ 2004.

  2. Загальна мікробіологія, вірусологія, імунологія. Вибрані лекції. Навч. посібник. / П. З. Протченко – 2002. – 300 с.

  3. Посібник з практичних занять до курсу загальна вірусологія / В. П. Поліщук / Київ 2005. - 227 с.

  4. https://uk.wikipedia.org

  5. https://www.bibliofond.ru/view.aspx?id=587012#text


жүктеу/скачать 48,81 Kb.

Достарыңызбен бөлісу:
1   2



©engime.org 2024
әкімшілігінің қараңыз
    Басты бет