До збірника додано

ЦІКАВІ ФАКТИ

Перше оповідання А. Дрофаня «Перепел» з'явилося у1945 р., а через одинадцять років вийшла збірка оповідань «Журка з Сонцеграда».

Десяток років після війни Анатолій Павлович працював журналістом і практично не писав художніх творів. Причиною цього була не лише складна праця журналіста, яка забирала багато часу, а й те, що вважався «підозрілим», оскільки перші два роки перебував на окупованій німцями Україні.

Особливо плідними для письменника були останні три десятиліття. За цей час він видав півтора десятка своїх книжок. Завоювали симпатії читачів романи «Таїна голубого палацу», «Буремна тиша»; повісті «У кожному камені — іскра», «Біла криниця», «Загадка старої дзвіниці»; документальна повість «Коли ми красиві»; збірки оповідань «Троянди», «Альбіон», «Земля для квітів», «Сонцелюби»; збірка сатиричних оповідань «Іменини»; книги для дітей «Про Барона, Мавру і Мале Вушко», «Коли я виросту», «Янехо» та інші твори.

Петро Павлович Єршов народився в сім'ї чиновника. Батько у справах, пов'язаними зі службою, часто переїжджав. Єршов перетинали ланцюг козацьких поселень, відвідували місця, де були ще свіжі перекази про часи Єрмака і Пугачова. У 1824 батьки відправили Петра та його брата Миколу в Тобольськ вчитися. Хлопчики жили в купецькій сім'ї Піленкових - родичів матері, а коли закінчили гімназію, батько перевівся в Петербург, де брати вступили в Петербурзькийуніверситет.

У 1831-1835 роках навчався на філософсько-юридичному відділенні Петербурзького університету. У студентські роки Єршов зближується з професором російської словесності Петром Плетньовим, знайомиться з Василем Жуковським, ОлександромПушкіним... На їх суд дев'ятнадцятирічний студент віддає своє перше велике творіння - твір - казку "Коник-Горбоконик", прочитавши яку Пушкін з похвалою сказав починаючому поету: "Тепер цей рід творів можна мені і залишити". Плетньов під час однієї з лекцій з університетської кафедри прочитав уривок з «Коника-горбоконика» і представив здивованим слухачам автора чудової казки - їх однокурсника Петра Єршова, що сидів в аудиторії.

Окрім "Коника-горбоконика" Єршов написав кілька десятків віршів. Є також інформація, що він публікував вірші, оповідання та драматургічні твори під псевдонімами.

Повернувшись на батьківщину влітку 1836 року, працював учителем Тобольської гімназії, потім інспектором (з 1844 року) і директором (з 1857) гімназії та дирекції училищ Тобольської губернії. Один із його учнів - майбутній хімік Дмитро Іванович Менделєєв. Падчерка Єршова стала його дружиною.

Був ініціатором створення аматорського гімназичного театру. У театрі займався режисурою. Написав для театру кілька п'єс: "Сільське свято", "Суворов і станційний доглядач", комічну оперу "Якутські божки", "Черепослов".

Друкував свої вірші у "Бібліотеці для читання" Сенковського і в "Современнике" Плетньова.

Помер П. П. Єршов 18 серпня 1869 року. Похований м. Тобольську на Завальному кладовищі.

Іри́на (Іраїда) Володи́мирівна Жиле́нко (28 квітня 1941, Київ — 3 серпня 2013) — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із ЄвгеномСверстюком, ОпанасомЗаливахою, Василем Симоненком, ІваномДзюбою, МихайлиноюКоцюбинською. Працювала в жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва в 180-тих роках. Авторка автобіографічної книги спогадів «Homo Feriens».

Дитячі роки дівчинки припали на грізний воєнний і повоєнний час, коли довелося і вчитися, і працювати одночасно. Закінчила вечірню школу робітничої молоді, потім — філологічний факультет Київського університету. Працювала вихователькою в дитячому садку, згодом — у редакціях газет та журналів.

Писати для дітей, вважає письменниця, - велика честь,бо для неї дитина — це чудо, а дитинство — святкова казка.

Перша книжка для малят “Достигають колосочки” з'явилася в 1964 році. Для молодщих школярів поетеса випустила книжку “Вуличка мого дитинства”.

З-під пера І. Жиленко вийшло п'ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.

Степан Ілліч Жупанин народився 18 січня 1936 року в селі Іршаві (тепер місто Закарпатської області) в багатодітній сім'ї хліборобів Марії Петрівни та Ілька Андрійовича Жупанинів.

У дитинстві любив слухати оповіді про Довбуша, січових стрільців, про відьом і домовиків, водяників і лісовиків. Від батька навчився коломийок, умів грати на сопілці. А мати часто розповідала хлопчикові легенди, притчі, казки.

У школі Степан захопився ляльковим театром. У сьомому класі перед початком лялькової вистави Степан виконав власний вірш-пісеньку «Мак і бджілка», який пізніше ввійшов до першої книжки «Бджілка» (1959).

Потім навчався в Ужгородському університеті. Закінчивши філологічний факультет Ужгородського університету в 1959 році, учителював в Ільниці, Виноградові, де керував районним літературним об'єднанням «Пролісок». У 1973 р. закінчив аспірантуру в науково-дослідному інституті педагогіки України. Тоді ж захистив дисертацію «Естетичне виховання молодших школярів засобами пейзажної лірики». Кандидат педагогічних наук. Доцент. П'ятнадцять років викладав в Ужгородському університеті українську літературу, психологію, завідував кафедрою гуманітарних дисциплін, а з кінця 1986 р. завідував кафедрою педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закарпатського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. В останні роки працював викладачем Ужгородського училища культури.

Жупанин був доктором педагогічних наук, професором, заслуженим працівником народної освіти України. Він — автор близько 300 наукових праць, підручників, посібників.

Викладацьку діяльність поєднував із літературною. Серед його творчого доробку чимало скоромовок, дитячих закличок, віршованих оповідань, що склали 25 збірок. Серед них: «На високій полонині», «Сестрички-смерічки» (1962), «Світле озерце» (1975), «Смерековий край» (1985), «Гірська стежинка» (1965), «Ватра» (1981), «Лісовий світанок» (1986), «Світлячок та бджілка» (1989), «На високій полонині» (1993), «Сто загадок» (1993). Він продовжив у дитячій літературі Закарпаття традиції Олександра Духновича і Марійки Підгірянки.

Мелодійними поезіями Степан Жупанин привернув увагу композиторів. В одному з листів до нього композитор Анатолій Кос-Анатольський писав, що його вірші самі просяться на музику. Понад сто його віршів стали піснями. Покладені на музику А. Філіпенком, А. Кос-Анатольським, Д. Задором, Б. Фільц, Л. Дичко, А. Рябчуном, дружиною Терезією Копинець-Жупанин, М.Бакаєм ("Пісня про Виноградів") та ін. Побачили світ книги пісень на його слова та музику А. Кос-Анатольського «Пісні для дітей» (1974), «Сонечко» (1983), «Журавлик» (1989), дитяча кантата на музику Лесі Дичко «Барвінок» (1983), збірка пісень для школярів «Ластів'ята» (1991), «Закарпатські візерунки» (1993).

Займався також перекладацькою роботою. Окремою книжечкою «Помандрую завтра в ліс» (1977) у його перекладах з'явилися вірші російського поета І.Мазніна. У своїй книзі «Смерековий край» (1985) С.Жупанин відводить цілий розділ перекладам віршів знайомих йому дитячих поетів усіх республік тодішнього Союзу. Переклав з угорської ряд поезій Барбари Салаї, що живе на Закарпатті.

Автор багатьох нарисів про людей Закарпаття, статей та рецензій про творчість Ю. Гойди, М. Томчанія, Параски Амбросій, В. Ладижця, Марійки Підгірянки, Барбари Салаї, Ольги Рішаеї та сучасних молодих письменників. Разом з П. Скунцем упорядкував своєрідну дитячу антологію поетичних творів письменників Закарпаття під назвою «Карпатська весна», яка вийшла 1982 р. у Братиславі. Підготував читанку для молодших школярів «Сонячний світ» (1972) та збірку художніх творів для самостійного читання у початкових класах шкіл України з угорською, молдавською та польською мовами навчання — «С чего начинается Родина» (1987). Окремими виданнями в перекладі російською мовою з'явилися збірки «Лесные часы» (1974), «Кукушкины сапожки» (1981), «Рассвет» (1987), словацькою — «Зозулині чобітки» (1981), угорською — «Вівчарик» (1980), чеською — «Журавлику мій милий» (1977). Чимало творів С.Жупанина опубліковано в газетах, журналах та збірниках для дітей у перекладах на білоруську, молдавську, туркменську, таджицьку, казахську, та ін. мови.

За збірки віршів, казок, загадок, скоромовок "На високій полонині " та за співаних для дітей "Закарпатських візерунків" у 1994 р. С. Жупанину присуджена найпрестижніша в галузі літератури премія ім. Лесі Українки.

Помер 7 січня 2005 року в Ужгороді. Похований на доманинському кладовищі.

Любов Василівна Забашта — поетеса, драматург, прозаїк — народилася в місті Прилуки на Чернігівщині.

Перша збірка віршів для дітей “Паляниця-білолиця” була опублікована в 1963 році. Пізніше вийшли друком збірки віршів для малят “Коли я виросту”, “По гриби”, “Пісня зеленого лісу”, повість “Будинок мого дитинства” та інші твори.

У 1968 році була надрукована драматична поема “Дівчина з легенди”, поставлена пізніше на сцені Тернопільського музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка. Відома й інша драматична поема - “Тернова доля” (про великого Кобзаря).

Творчий доробок Л.Забашти нараховує ряд поетичних збірок, кілька книжок прози, декілька п'єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями.

Любов Забашта мешкала в Києві в будинку письменників «Роліт», на фасаді якого 12 березня 2003 року їй встановлено бронзову пам'ятну дошку (скульптор М. І. Білик)

Померла 21 липня 1990 року під час лікування в Хмільнику (не витримало серце). Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з Андрієм Малишком.
НАТАЛЯ ЛЬВІВНА ЗАБІЛА

Наталя Львівна Забіла народилася в Петербурзі у дворянській родині, де любили музику, поезію.

У 1917 році Наталя Забіла з матір'ю опинилася на Україні, в невеличкому селищі Люботині, недалеко від Харкова, а батько залишився в Петербурзі. Сімнадцятирічною дівчиною стала вона учителювати й одночасно вчилася у Харківському інституті народної освіти (на історичному відділі).

Писати вірші, казки та оповідання почала ще в дитинстві.

Н.Забіла — не лише відома поетеса, але й талановита казкарка. Вона вважає, що ці твори для дітей обов'яково повинні мати щасливий кінець. Такими казками є “Колобок”, “Рукавичка” та інші.

Наталя Львівна багато зробила і в галузі художнього перекладу. В її доробку казки Пушкіна, вірші Чуковського, Маршака та інших поетів. Крім того,вона була автором підручників “Читанка” для другого класу (1933) і “Читанка” для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Вшанування пам'яті…

У 1988 році засновано «ЛітературнупреміюіменіНаталіЗабіли» редакцією відомого популярного дитячого журналу «Малятко» за найкращий літературний твір та найкраще ілюстрування.

У січні 2013 року у ВерховнійРадіУкраїни зареєстровано законопроект про відзначення 110-річчя з дня народження Наталі Забіли заснуванням державної премії за твори для дітей.

БОРИС ЗАХОДЕР

Борис Заходер народився 9 вересня 1918 року містечку Кагул Кагульського району Молдови в сім'ї юриста. Хлопчик ріс кмітливим, з шести років почав придумувати казки, з дванадцяти – читав німецьку літературу в оригіналі. Мати дала йому і чудову музичну освіту. З дитинства захоплювався біологією, учився на біологічних факультетах Московського і Казанського університетів. Потім любов до літератури перемогла - у 1938 році Заходер вступив до Літературного інституту, почати публікувати свої вірші.

Мабуть, найбільшу популярність принесли його переклади, а точніше, перекази класичних творів зарубіжної дитячої літератури. А перекладачем він був неперевершеним. Саме в його викладі читачі познайомилися з такими книгами, як «Вінні-Пух і всі-всі-всі» А. Мілна, «Мері Поппінс» П. Треверс, «Пітер Пен» Дж. Баррі, «Пригоди Аліси в Країні Чудес » Л.Керрола, а також з казками К. Чапека, віршами Ю. Тувіма та Я. Бжехви.

Іншим його захопленням, окрім літератури, були акваріуми. Ще в шестиметровій комуналці він мав 24 акваріуми з безліччю яскравих хвостатих мешканців.

Борис Заходер широко відомий за кордоном. Він лауреат багатьох літературних премій, у тому числі Державної премії Російської Федерації.

Борис Заходер помер 7 листопада 2000 року, він похований на Троєкуровському цвинтарі в Москві.

ЗБАНАЦЬКИЙ ЮРІЙ ОЛІФЕРОВИЧ

Народився 1 січня 1914 р. в селі Борсуків на Чернігівщині в селянській родині.

Початкову школу закінчив в рідному селі, семирічну — в місті Остер.

Навчався в Чернігівському педагогічному технікумі, згодом в Ніжинському педагогічному інституті, який закінчив в 1937 році. По закінченні інституту працював вчителем, директором неповної середньої школи, завідуючим районним відділом освіти. В липні 1940 року призначений редактором районної газети.

Учасник Другої світової війни з 1941 по 1945 роки. Після окупації району залишився на окупованій території. Розпочав підготовчу роботу по створенню підпілля, проте за доносом зрадника 6 січня 1942 року був заарештований. Після допитів направлений в концентраційний табір, у якому пробув майже 7 місяців. У вересні 1942 року здійснив втечу з табору. Німці, розшукуючи втікача, схопили, а згодом закатували, матір і молодшого брата Ю.Збанацького.

1 грудня 1942 року було створено партизанський загін імені М.О.Щорса, а командиром загону обрано Ю.О. Збанацького.

За вміле командування партизанським з'єднанням, зразкове виконання бойових завдань командування в тилу німецьких військ і виявлені при цьому відвагу і мужність, Ю.О.Збанацькому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни викладав літературу в Київському педагогічному інституті імені Горького, згодом очолив філологічний факультет цього ж інституту.

Друкувався з 1944 р. Його повісті «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог», роман «Сеспель» були екранізовані на Київській кіностудії ім. О.П.Довженка. Написав «Поліські билиці» — короткі оповідання з життя його знайомого вчителя Каленика Переплигнигопченка.

Помер 25 квітня 1994 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Олександр Вікторович Зима народився 8 березня 1937 року в селі Рибальче на Херсонщині, на землі, що пахла «полином і безсмертником, сухим цвітом молодого буркуну й ще чимось гарячим і до щему рідним».

Навчався в середній школі міста Гола Пристань. Перші замальовки, вірші, кореспонденції з'являються ще у шкільні роки.

Побачити красу життя і віднайти пряму та світлу життєву стежину допоможуть талановиті твори, які Олександр Вікторович Зима залишив нам.

Вони дуже людяні. Письменник писав про своїх земляків, проблеми причорноморського краю. Олександр Зима писав також чудові історії для дітей.

Наприкінці свого життя письменник почав писати казки.

У видавництві „Веселка” вийшли друком збірки казок для молодших школярів „Казки Дивогляда” (1981), „Малий поводир” (1985), книжка оповідань „Виростимо сад” (1987).

На жаль, у травні 1986 року від важкої хвороби Олександр Зима помер. А в 1988 році була надрукована збірка його казок „Зачарований хлопчик

Дочка журналіста та письменника Дмитра Олексійовича Іваненка.

Батько працював редактором газети, а мати працювала вчителькою в притулку для сиріт “Дома трудолюбия.” Народилася в мальовничому місті Полтаві 13 квітня 1906 року. Будинок Іваненків знаходився неподалік від будиночка І.П.Котляревського

Важливою частиною життя всієї сім’ї були книги. Тож не дивно, що Оксана навчилася читати в чотири роки. Майже одразу писати. У 6 років вона написала першу свою казку, яку було розміщено в домашньому рукописному журналі “Гриб”. В 16 років стає вихователькою дитячого будинку і вступає до Полтавського інституту народної освіти.

У 1923 році переводиться до Харківського інституту народної освіти..

Любов до дітей спонукала молоду вчительку вступити до аспірантури Науково-дослідницького інституту педагогіки і написати дисертацію “Дитяча літературна творчість”.

Згодом були написані казки, які увійшли до циклу “Лісові казки.” А в 1939 році вийшла збірка для молодших школярів “Перший раз – у перший клас.”

Оксана Іваненко – майстерний казкар, талановитий романіст, перекладач, щира і життєрадісна людина.

За заслуги в розвитку дитячої літератури нагороджено трьома орденами “Знак Пошани”, орденом Дружби народів, удостоєна Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка.

17 грудня 1992 року на 92 році життя полинула у вічність душа славетної майстрині художнього слова – Оксани Дмитрівни Іваненко.