До збірника додано

Марійка Підгірянка (справжнє ім’я якої Марія Омелянівна Ленерт – Домбровська) народилася 29 березня 1881 року в селі Білі Ослави на Івано - Франківщині в сім’ї лісничого.

Дитинство і юність поетеси проходили в гірському селі Уторопи. Дівчинка дуже хотіла вчитися, але через бідність батьки не могли дати їй освіту. Дідусь по матері, священник, навчив онуку читати і писати. Його домашня бібліотека стала справжнім “університетом” у її житті.

Після закінчення початкової школи вчитися далі в Марійки не було можливості. Майбутня поетеса вчиться самотужки, багато читає. У цей час починає складати свої перші вірші, навіяні навколишньою чарівною природою та прочитаними книжками. Було їй тоді 13 років.

У п’ятнадцять років Марійка в Коломиї склала екстерном іспит за восьмикласну жіночу школу, а через чотири роки – у Львові (також екстерном) за жіночу вчительську семінарію. Її мрія стати вчителем здійснилася.

Все своє життя Марійка Підгірянка провела серед дітей та молоді, вчителювала понад сорок років в різних школах Галичини, на Буковині, Карпатській Україні.

Наділена неабияким поетичним хистом Марійка Підгірянка пише щирі мелодійні вірші, які допомагали школярам запам’ятати букви, засвоїти арифметичні дії, пояснювали різноманітні явища природи…

Саме на Закарпатті уповні розквітнув талант Марійки Підгірянки як дитячої письменниці. Твори вчительки – поетеси друкувалися на сторінках періодики, прикрашали шкільні підручники, виходили окремими книжечками, передавалися з уст в уста школярами та їхніми батьками.

Не можна оминути і її загадки. Вони дуже різні – про речі домашнього вжитку, школу, навчальне приладдя, тварин, народні прикмети, тощо. Вони вчать дітей думати, цікавитися, бути спостережливими і кмітливими, образно мислити.

Та найбільше творів “бабця Клапця” (так Марія Омелянівна сама себе називала) писала для онуків: поетично зображувала різні події з родинного життя, складала віршики- задачки, загадки…

Ціла низка віршів Марійки Підгірянки була покладена на музику. А окремі вірші вона писала на окремі мелодії народних пісень, щоб їх зразу могли наспівувати діти.

На жаль, письменниця не встигла завершити роботу над упорядкуванням нової книжки для своїх маленьких читачів. У селищі Рудно, де тоді мешкала Марійка Підгірянка, 18 травня 1963 року перестало битися її серце. Похована поетеса на Личаківському кладовищі у Львові.

Вшанування пам'яті

З 1991 року ім'я Марійки Підгірянки носить Івано-Франківський обласний театр ляльок.

З 1991 року в м. Тлумач Івано-Франківської області діє Музей-кімната Марійки Підгірянки.

У 1993 році в Косівському районі встановлено премію імені Марійки Підгірянки для педагогів району.

З 1996 року в селі Білі Ослави діє музей Марійки Підгірянки.

На будинку Уторопської середньої школи встановлено меморіальну дошку на честь письменниці.

Український письменник, журналіст, філософ Сергій Плачинда прийшов у цей світ 18 червня 1928 року. Хліборобська родина Петра та Марії Плачинд жила на хуторі Шевченковому в Кіровоградській області. Дитиною пережив голод 1933 року і досі яскраво пам'ятає ті жахіття. Підлітком під час війни спробував себе у професіях токаря, вантажника, слюсаря, жаткаря. Допитливе, спрагле до істини серце привело Сергія Плачинду на філологічний факультет Київського держуніверситету, а далі – до аспірантури.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником. Його перу належать літературознавчі монографії "Композиція і характери в новелах Ю. Яновського" (1957), "Майстерність Ю. Яновського"(1969) та перша в постсталінській Україні книга про О. Довженка (1964). З 1948 р. співпрацював у республіканських газетах та журналах, друкуючи нариси й оповідання. У 1959 році вийшли у світ його книжка оповідань та нарисів «Кам'яна веселка» і повість «Таня Соломаха». У 1968 р. побачила світ книга історичних повістей "Неопалима купина".

Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України. Автор повістей «Синьоока сестра» (1962), «Де лани широкополі» (1963), «Дума про людину» (1974), «Взяти на себе» (1981), книжок нарисів «Кам'яна веселка», «Степові невгомони» (1962), «Там, де тихая Вись» (1977), «Хліб і совість»; публіцистичних роздумів «Куди йдемо?» (1989); книжки казок для дітей «Мандрівець із Піщаної Галявки» (1967), книги історичних повістей «Київські фрески» (1982), "Козаки в Дюнкерку" (2003), "Козак – душа правдивая"(2004); книжок повістей та документальних оповідань «Ніч перед стартом» (1971); романів «Степова сага» (1977), «Шуга» (1986) і біографічних ромів «Олександр Довженко» (1980), «Юрій Яновський» (1986), «Ревучий» (1938), «Балада про степовика» (1987). Упорядник книги «Довженко і світ. Творчість Довженка в контексті світової культури» (1984), укладач «Словника давньоукраїнської міфології» (1993).

Автор «Словника давньоукраїнської міфології» (1993), монографічно-пошукових книг "Міфи і легенди Давньої України" (2006), "Лебедія. Як і коли виникла Україна"(2005), "Як українські міфи по світу розійшлися" (2009) (згідно з якими історія українського народу починається від часів Мізинської стоянки (XX-XV тис. до н. е.).

Сергій Плачинда – лауреат міжнародної премії імені І.Кошелівця та почесний козак Київської сотні імені Святослава Хороброго. Помер 8 вересня 2013 року.

Народилася майбутня письменниця 1917 року в с. Петрашівка на Київщині. Як і багато інших селянських дітей, Марію з раннього віку привчали до роботи. Закінчивши школу, дівчинка спочатку працювала в польовій бригаді, а потім рахівником правління. Ще тоді вона навчилася любити і розуміти землю, поважати працю хлібороба.

З дитинства Марійка писала вірші, складала пісні. Добираючи мелодії, дівчинка наспівувала їх подружкам. А ще Марійка полюбила поезії Т. Шевченка. Часто прибігала вона до столітнього кучерявого дуба, що ріс у кінці городу, щоб поплакати над долею нещасної Катерини.

Дівчина мріяла стати вчителькою. Навчаючись самотужки, вона вступила на дошкільний відділ Білоцерківського педагогічного технікуму. Тоді ж білоцерківська районна газета надрукувала перший вірш Марії Познанської.

1945 року вона стала студенткою Київського педінституту (1945), а через рік вийшла у світ перша збірка поезій для дошкільників «Мій квітник». Благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина.

Визнаною дитячою письменницею Марія Познанська стала на початку 1950-х років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки», «Що я знаю про метро», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят» тощо.

Талант педагога і талант поета — ось те щасливе поєднання, яке, мабуть, зумовило популярність віршів Марії Познанської серед дітвори.

Марія Авакумівна удостоєна премії імені Лесі Українки.

Ім'я Леоніда Єнсена-Полтави (справжнє прізвище Пархомович) більше відоме за межами України, ніж на Батьківщині. Талановитий поет, драматург, перекладач, письменник, публіцист, дитячий письменник, учасник націоналістичного підпілля революційної ОУН на Сумщині, Леонід Полтава як «остарбайтер» був вивезений окупантами до Німеччини. Поет уже ніколи не повернувся в Україну, хоча усіма своїми думами, творчістю, життям прагнув до неї.

З часів відомої Полтавської битви 1709 року бере початок історія роду Єнсенів, коли його далекий предок у спілці з українськими вояками гетьмана Мазепи воював за волю України, а після поразки українців уже не повернувся до Швеції, а лишився тут.

Леонід народився 1921 року на Полтавщині, в історичних Ромнах, вчився в Полтаві, Ніжинському учительському інституті. Батько його працював лікарем, а мати — вчителькою. У сім'ї Єнсенів надзвичайно любили поезію, і насамперед мама. Саме від неньки довідався найбільше Леонід про Україну, її культуру, історію, літературу. Захоплювався поезією і батько-хірург, якого не обминула смертоносна хвиля у тридцяті роки.

Російський письменник, автор творів про природу, що явив в них особливу художню натурфілософію, мисливських оповідань, творів для дітей.

Походить з купецького стану. Народився у родинному маєтку Хрущево-Льовшино, свого часу купленому його дідом, процвітаючим елецким купцем Дмитром Івановичем Пришвіним. У сім'ї було семеро дітей. Батько майбутнього письменника Михайло Дмитрович Пришвін після сімейного розділу отримав у володіння маєток Хрущево і чимало грошей. Жив він по-панськи, водив орловських рисаків, вигравав призи на кінних перегонах, займався садівництвом і квітами, був пристрасним мисливцем.

У 1882 році М. М. Пришвіна віддали вчитися до початкової сільську школу, в 1883 він був переведений в перший клас Єлецької класичної гімназії. У гімназії успіхами не відзначався - за 6 років навчання дійшов тільки до четвертого класу і в цьому класі мав бути черговий раз залишений на другий рік, але через конфлікт з учителем географії В. В. Розановим був з гімназії відрахований. Закінчувати навчання довелося в Тюменському реальному училищі (1893). Навчався в Ризькому політехнікумі, в 1900-1902 на агрономічному відділенні Лейпцігського університету, після чого отримав диплом інженера-землевпорядника. До 1905 працював агрономом.

Перше оповідання Пришвіна «Сашок» був надрукований у 1906.

На матеріалі своїх поїздок по Олонецкой губернії (Карелія), Пришвін склав книгу «В краю неляканих птахів» (1907). Це шляхові нариси, спостереження над природою та побутом, за які автор був удостоєний звання дійсного члена Імператорського географічного товариства та срібної медалі цього Товариства.

У 1915-1916 роках був на фронті Першої світової війни військовим кореспондентом.

У 1941 році з початком війни евакуювався в село Усолье Ярославської області. У 1945 році написав повість «Комора сонця». У 1946 році купив будинок у селі Дунине Звенигородського району Московської області, де в 1946-1953 роках жив з весни до осені. Пришвін писав:

«Мій будинок над річкою Москвою - це диво. Він зроблений до останнього цвяха з грошей, отриманих за казки мої і сни. Це не будинок, а талант мій, повернений до свого джерела. Будинок мого таланту - це природа. Талант мій вийшов з природи, і слово одяглися в будинок. Так, це диво - мій дім !».

Ім'я Пришвіна носять вулиці в різних містах колишнього СРСР.

Помер 16 січня 1954 року.

ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН

Олександр Пушкін народився в Москві 6 червня 1799 року. З боку батька-Сергія Львовича - він належав до стародавнього, але зубожілому дворянському роду. Його мати - Надія Осипівна - була. внучкою Ибрагима, «арапа Петра Великого». Батько поета жваво цікавився літературою. У нього була прекрасна бібліотека, у якій були повно підібрані й росіяни письменники XVIII століття, і західноєвропейські класики XVII- XVIII століть. У будинку батька майбутній великий поет у дитячому віці бачив і слухав багатьох відомих російських письменників: Карамзина, Жуковського, Батюшкова. Дядько Пушкіна, В. Л. Пушкін, користувався на початку XIX століття популярністю як поет-арзамасець, Розумний і спостережливий, хлопчик багато чого схоплював з бесід старших, тягся до книги, рано зацікавився літературою.

Виховання дітей у будинку Пушкіних було доручено, як це було прийнято в той час у дворянських родинах, іноземцям гувернерам. Сприятливого впливу на виховання хлопчика ці французи-гувернери не мали. У Пушкіна залишилися тільки «неприємні спогади» про них.

На формування характеру й на розумовий розвиток дитини великий вплив зробили бабуся поета М. А. Ганнібал, з 1801 року нянька, що жила в будинку Пушкіних, і, Орися Родіонівна, що, по розповідях сестри поета, була «справжньою представницею російських няньок; майстерно говорила казки, знала народні повір'я й сипала прислів'ями, приказками». Ці дві жінки своїми розповідями й казками вчили хлопчика російській мові, вводили його в світ старовини, народного побуту й народной поезії

У 1811 році А.С. Пушкін поступив вчитися в Царськосельський Ліцей. Тут він провів 6 років життя, докорінно вплинули на становлення його поетичного таланту. Вже в ці роки починається літературна діяльність молодого Пушкіна. У 16 років він прочитав у присутності Державіна вірш "Спогад у Царському Селі».

Творча спадщина Пушкіна для дітей:

"Казка про попа і про працівника його Балду"

"Казка про рибалку і рибку"

"Казка про мертву царівну і про сім багатирів"

Взимку 1837 між А.С. Пушкіним і Жоржем Дантесом стався конфлікт, що призвів до дуелі 27 січня 1837. На цій дуелі поет був смертельно поранений і помер через два дні. Похований Олександр Сергійович Пушкін біля стін Святогорського монастиря, поблизу маєтку Михайлівське.

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні — Косач) народилася 29 червня 1849 року в м. Гадячі на Полтавщині. Батько її, дрібний поміщик Петро Якимович Драгоманов, передова й освічена для свого часу людина, служив юристом при військовому міністерстві. Він мав і літературний хист — писав оповідання і вірші російською мовою. Стежив за сучасною літературою, виховував у гуманістичному дусі своїх дітей. Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895), старший брат Ольги, став відомим вченим-істориком, літературним критиком, громадським діячем. Його вплив на становлення молодшої сестри як письменниці незаперечний.

1866 року Ольга закінчила зразковий пансіон шляхетних дівчат у Києві, де здобула ґрунтовні знання з літератури, оволоділа німецькою і французькою мовами.

На Волині Ольга Петрівна займається вивченням народної творчості — записує пісні, збирає орнаменти, починає творити сама. її діяльність розпочалася наприкінці 1870-х років. Майже п'ятдесят літ трудилася вона на ниві української культури і літератури, виступаючи як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, видавець, редактор. А крім того — двоє синів і чотири доньки, красивих, розумних, талановитих, пішли у широкий світ з Косачівського дому. Мудрим і доброзичливим дороговказом, люблячим і строгим поводирем для своїх дітей була мати — Олена Пчілка.

Ольга Петрівна вчила своїх дітей малюванню (у неї самої був хист живописця), музиці, історії. Подружжя Косачів виховувало і навчало своїх дітей самотужки: Ользі Петрівні здавалось, що школа зруйнує .її намагання виховати дітей «в українській мові». З гордістю і вдячністю Леся Українка називала свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня. А Олена Пчілка пишалась по-материнськи своїми дітьми, турбувалась про кожного з них, з любов'ю розказувала про всіх.

Шестеро дітей вимагали багато уваги, материнських турбот. А потреба творити, незважаючи на всі клопоти і турботи, була непереборною. Домашні клопоти не перешкоджали творчості. Насичене високими устремліннями життя було зразком для дітей, а його благотворний вплив на них безсумнівний. 1876 року у Києві було вперше надруковано дослідницьку працю Олени Пчілки «Украинский народний орнамент. Вишивки, ткани, писанки». Олена Пчілка, у свою чергу, прищеплювала любов до народної творчості своїм дітям, вчила їх розумітись на фольклорі та етнографії, формувала змалку їх естетичні смаки. Пчілці належить поважне місце в українській дитячій літературі. Крім численних поезій, казок, оповідань, Пчілка написала для дітей багато п'єс: «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Казка Зеленого гаю», «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Киселик», «Скарб», «Мир миром» (1921), «Кобзареві діти», та ін.

4 жовтня 1930 року Олена Пчілка померла. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі.

МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ РИЛЬСЬКИЙ

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в місті Києві.

Хоч народився Максим Рильський у Києві, він з теплотою й ніжністю все життя згадував село Романівку на Київщині, де промайнуло його дитинство. Народився він у сім'ї відомого етнографа, а хрещеним батьком став відомий композитор Микола Лисенко.

Мати - селянка з села Романівки (тепер Житомирська область). Як згадує поет, його мати була «людиною безперечного природного розуму. Навчена чоловіком читати й писати, вона все життя багато читала, а любила особливо Толстого, зокрема «Анну Кареніну». У селі Романівки (куди незабаром після народження поета переїхали його батьки), в товаристві селянських хлопчиків минали дитячі роки Максима Рильського. Тут він відчув і полюбив красу природи, захопився образною народною мовою, чудовими українськими піснями, навчався розуміти життя. В убогих хатах своїх товаришів – сільських хлопчиків – майбутній поет бачив горе і злидні

Перші ази читання й письма давав хлопчикові батько. Він учив його і українських книжок. А ще любив читати трьом синам вголос Шевченка, Пушкіна.

Після довгих "сімейних нарад" хлопчик вступає у третій клас гімназії у Києві і живе в родині Лисенків. Повз вікно Лесі Українки Максим щоранку поспішав на заняття. Максимові виповнилось лише 15 років, коли в Києві вийшла перша збірка його поезій «На білих островах».

Після закінчення гімназії Рильський поступив у Київський університет. У творчості поета знайшлося місце для дітей. Він понад 10 років працював у школі. Спочатку на селі, потім у залізничній школі Києва, викладав українську мову та літературу в Київському університеті. Діти дуже любили його.

В 1951 році сім’я Рильських перебирається в будинок на узліссі Голосіївського гаю. Тут поет знайшов необхідний для себе куточок природи, садок, де він так охоче трудився, і затишок для поетичної роботи.

Максим Тадейович провів у Голосієві свої останні тринадцять років життя і відійшов у вічність у 1964 році.


ДЖАННІ РОДАРІ

23 жовтня 1920 року народився Джанні Родарі, італійський дитячий письменник

Джанні Родарі виріс у родині хлібопекара і прислуги. Маленький Джанні складав вірші, вчився грати на скрипці і з задоволенням малював, мріючи стати відомим художником. Коли хлопчикові було всього дев'ять років , його улюблений батько , який завжди жалів бездомних кішок, собак і взагалі всяку живу істоту, врятував під час проливного дощу маленьке кошеня, яке ледве не потонуло у величезній калюжі. Кошеня було врятовано, а от добрий хлібопекар змерз під холодним дощем, захворів на запалення легенів і помер. Джанні Родарі завжди пам'ятав про свого батька і перейняв від нього прагнення до справедливості, працьовитість і добру світлу душу .

У сімнадцять років Джанні став вчителем початкових класів. Його вихованці будували будиночки з літер, разом з вчителем складали казки і відчували себе абсолютно щасливими: від таких занять було багато радості.

Ще хлопцем Родарі цікавився музикою (вчився грати на скрипці) і літературою — читав твори Ніцше, Шопенгауера, Леніна і Троцького, які вплинули на його світогляд. У 1939 році Родарі вступив на навчання до Міланського університету.

Під час Другої світової війни Родарі був звільнений від призову до армії з причини його поганого здоров'я. Перебуваючи у скрутному фінансовому становищі, він поступив на роботу до одного з відділень фашистської партії і згодом був змушений вступити до цієї партії. Тяжко сприйнявши втрату двох своїх найкращих друзів і свого улюбленого брата Чезаре у нацистському концтаборі Джанні Родарі у 1944 році вийшов із фашистської партії і приєднався до італійської компартії, почав брав участь в італійському русі опору.

У 1948 році Родарі почав працювати журналістом у виданні італійської компартії «Уніта» (італ. L’Unità) і водночас почав писати оповідання для дітей. У 1950 році він був призначений редактором нового італійського щотижневого дитячого журналу «Піонер» (італ. Il Pioniere). У 1951 р. Родарі опублікував свої перші твори: «Книжка веселих віршів» і «Пригоди Цибуліно».

У 1952 році він вперше відвідав СРСР, де згодом бував доволі часто. У 1953 р. одружився з Марією Терезією Феретті, яка 4 роки по тому народила йому дочку, Паолу.

У 1957 р. після офіційного іспиту Родарі був визнаний професійним журналістом.

У 1966-1969 рр. Родарі працював над спільними проектами з дітьми.

У 1970 році за внесок до дитячої літератури був нагороджений Премією Ганса Хрістіана Андерсена, що зробило його одним з найвідоміших італійських дитячих письменників. Його твори почали перекладатися на інші мови народів світу.

У 1979 році, після чергової подорожі до СРСР, його здоров'я значно погіршилося і він припинив писати.

1980 р. У Римі, під час операції, Джанні Родарі помер.

САМІ́ЙЛЕНКО ВОЛОДИ́МИР ІВАНОВИЧ

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. У 1875р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби перекладати і писати. Потім з 1885р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою.

Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні матеріальні нестатки. Врешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917p. Після революції виїхав за кордон, до Галичини. В еміграції В. Самійленко прагне повернутися на Україну, і дістає на це дозвіл в 1924p. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925p. його не стало. Похований В. Самійленко в Боярці під Києвом.

Поетична спадщина В. Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з російської та зарубіжної класики.

Високі почуття любові до Батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка».

В ряді віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині і людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого» та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у прекрасній поезії «Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). «Вечірня пісня» поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про сенс людського буття, про вічність, плин матерії у часі і просторі, про єдність матеріального і духовного начал.

В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906). Поезії «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад» стали яскравими зразками нещадної політичної сатири. Афористичність мови, стислість і точність вислову, куплетна форма окремих поезій надають сатиричним творам виняткової виразності й привабливості.

З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894).

Чимало зробив В. Самійленко і як перекладач на українську мову російської і зарубіжної класики — творів О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже та ін.

Увіковічення пам’яті

Постановою Кабінету Міністрів України від 5.05.1997 р. ім’я видатного письменника й громадського діяча Володимира Самійленка присвоєно Прутівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів;

У школі створено музейну експозицію імені Володимира Самійленка. З нагоди 150-річчя від дня народження поета встановлено меморіальну дошку на фасаді Прутівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів;

Вулиця, на якій проживав колись поет, названа його іменем.