ЧЕРЕДНИЧЕНКО ДМИТРО СЕМЕНОВИЧ

Чередниченко Дмитро Семенович народився 30 листопада 1935 року в селі Межирічі Черкаської області. Поет, прозаїк, перекладач, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч.

Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педінститут(1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював у пресі та видавництвах (1963-1982). З 1991 по 2002 рік редагував українознавчий часопис для українського шкільництва „Жива вода”.

20 років життя присвятив праці над українським букварем „Материнка”(1992). Разом із дружиною письменницею Галиною Кирпою (під спільним псевдонімом Оксана Верес) уклав чотири шкільні читанки „Ластівка”, „Біла хата”, „Писанка” (1992), „Зелена неділя” (1993), а також „Короткий біографічний довідник” авторів цього букваря й читанок.

Відмінник народної освіти.

Півтора десятка книжок віршів, оповідань, казок створив він для юних читачів: „У країні майстрів”(1974), „Гарна моя казочка?”(1998) та ін. Лише протягом останніх років надрукував: „Вишневий острів. Три повісті для дітей”(2001), повість „Камінь-дерево”(2003), збірку казок, притч та оповідок „Летюча ящірка”(2003), „Ми ходили в зоосад”(2004), „Колискова для котика”(2004), „Горобець-хвастунець”(2005).

Лауреат премій імені Павла Чубинського, імені Максима Рильського, імені Івана Огієнка та премії Литовсько-Українського культурного фонду імені Тараса Шевченка.

ГАННА ЧЕРІНЬ

Ганна Черінь народилась 29 квітня 1924 р. в Україні. Писати вірші почала з дитинства. Після закінчення школи вступила до Київського університету, але Друга світова війна перервала навчання. Ганна Черінь опинилась у Німеччині в таборах для «переміщених осіб». У 1949 р. тут вийшла перша збірка її поезій «Крещендо».

У 1950 р. Г.Черінь переселилась до США. 1953 р. закінчила факультет лінгвістики Чиказького університету. 1966 р. здобула другий диплом за спеціальністю «бібліотекар». Очолила при бібліотеці Чиказького університету відділ обміну з закордонними бібліотеками, зібрала тут велику колекцію україністики, намагалась встановити обмін книжками з українськими бібліотеками.

Ганна Черінь — авторка 26 книжок. З них головні: збірки поезій «Чорнозем» (1962), «Вагонетки» (1969), віршований роман «Слова» (1980) та інші.

З 1988 року живе у штаті Флорида (США), де активно працює в місцевому українському осередку ім. Св. Андрія.

Крім віршів і художньої прози, писала вона гумористичні твори та п'єси, а з мандрів по світу, які вона дуже полюбляє, привезла додому багато яскравих вражень, на основі яких написала дві книги художніх нарисів «Їдьмо зі мною» (1965) та «Їдьмо зі мною знову!» (1990). Коли б наші читачі (насамперед юні) мали змогу прочитати їх, то з розповідей мандрівниці Ганни Черінь та фотоілюстрацій її чоловіка Степана Панківа довідались би чимало цікавого про життя і побут, про культуру інших народів світу. Адже досі не багатьом українцям пощастило відвідати такі далекі куточки нашої планети, як Гаваї, Фіджі, Нова Зеландія, Мехіко, Австралія, Японія, Китай.

Вірші й оповідання Ганни Черінь добре відомі маленьким читачам Америки й інших країн, де живуть українські родини, а ми лише тепер починаємо знайомитися з ними. У різних країнах світу вийшли такі книжки письменниці: «Братик і сестричка» (1960), «Листування» (1966), «Пригоди української книжки» (1972), «Щоденник школярки Мілочки» (1979), «Українська кров» (1982), «Українські діти». У цих дитячих книжечках, пройнятих великою любов'ю авторки до України, є немало чудових оповідань, зокрема й про Тараса Шевченка (як в останній із названих), які теж варто було б перевидати для дітей України.

Ганна Черінь любить дітей, добре знає їх психологію і дбає про виховання у них національної свідомості. Вона часто спілкується зі своїми маленькими читачами, дарує їм книжки, до речі, видані за власний кошт.

2006 року у Києві презентувалася нова книга Ганни Черінь «Дев'яте чудо», до якої ввійшли 5 подорожніх нарисів, один з яких присвячений Україні.

АНТО́Н ПА́ВЛОВИЧ ЧЕ́ХОВ

Анто́н Па́влович Че́хов народився 17 (29)січня 1860р. в Таганрозі (Росія).

Спочатку Чехов навчався в грецькій школі в Таганрозі. Грек, що утримував школу, змушував зазубрювати уроки, бив учнів лінійкою, ставив у куток на коліна на сіль.

В сім'ї Чехових було семеро дітей. Серед них Антон був третім. У 8 років, після двох років навчання у грецьківй школі, Чехов вступає в Таганрозьку гімназію (нині Гімназія №2 ім. А.П.Чехова). Чоловіча класична гімназія була найстарішим навчальним закладом на півдні Росії (заснована в 1806 р.) і давала солідну на ті часи освіту і виховання. Закінчивши вісім класів гімназії молоді люди могли без іспитів вступати до будь-якого російського університету або поїхати навчатися за кордон. Гімназія сформувала у Чехова відразу до лицемірства і фальші. Тут формувалося його бачення світу, любов до книг, знань і театру. Тут він отримав свій перший літературний псевдонім «Чехонте», яким його нагородив учитель Закону Божого Федір Покровський. Тут починалися його перші літературні та сценічні досліди. Першу драму «Безотцовщина» Антон Чехов написав у 18 років. Особливу роль у формуванні творчості Чехова зіграв таганрозький театр, заснований у 1827 році. Чехов побував у ньому вперше у 13 років, коли побачив п'єсу Жака Оффенбаха «Прекрасна Єлена».

Пізніше в одному зі своїх листів Чехов скаже: «Театр мені давав колись багато хорошого… Раніше для мене не було більшої насолоди як сидіти в театрі …» Не випадково герої його перших творів, таких як «Трагік», «Комік», «Бенефіс», «Недаремно курка співала», були акторами і актрисами. Чехов - гімназист видавав гумористичні журнали, придумував підписи до малюнків, писав гумористичні розповіді, сценки. Гімназійний період Чехова був важливим періодом дозрівання і формування його особистості, розвитку духовних основ. Гімназичні роки дали Чехову величезний матеріал для письменницької роботи. Найтиповіші і колоритні постаті з'являться пізніше на сторінках його творів. Можливо, однією з таких фігур був і його вчитель математики Е.І.Дзержинський — батько майбутнього першого голови ВЧК.

1879-го року він закінчив гімназію в Таганрозі. Того ж року він переїхав до батьків у Москву і вступив на медичний факультет Московського університету, де навчався у відомих професорів: М. Скліфосовського, Г. Захар'їна та інших. Також 1879-го брат Антона Іван отримав місце вчителя в підмосковному місті Воскресенську. Йому виділили простору квартиру, де могла би проживати навіть родина. Чехови, котрі жили у Москві тісно, приїжджали на літо до Івана у Воскресенськ. Там 1881-го року Антон Чехов познайомився з доктором П.А.Архангельським, завідувачем Воскресенської лікарні (Чікінской лікарні). З 1882 року, будучи студентом, він вже допомагав лікарям приймати пацієнтів. 1884-го року Чехов закінчив курс університету і почав працювати повітовим лікарем у Чікінской лікарні.

Потім він працював у Звенигороді, де певний час завідував лікарнею.

1876-го року родина Чехових переїхала до Москви. Проте Чехов залишився закінчувати навчання в Таганрозі, заробляючи собі на життя репетиторством.

1888-го сім'я Чехова переселяється в маєток Лука, біля Сум, на дачу поміщиків Лінтварьових, аби провести там весну і літо.

У Москві Чехови не відразу визначилиь із місцем проживання, та нарешті вибрали остаточний варіант: будинок на Садово-Кудринській, де жили у 1886–1890. Тут Чехов написав понад сотню повістей. 1890 року Чехов вирушає в Сибір, а згодом відвідує Сахалін — місце заслання каторжників.

В історії хвороби Чехова, яку вів у клініці лікар письменника Максим Маслов, записано, що у гімназичні та студентські роки Чехов хворів на туберкульозне запалення очеревини, але «стискання в грудині» відчував ще в 10-річному віці. З 1884 року Чехов страждає кровотечею з правої легені. Деякі дослідники вважають, що фатальну роль у житті письменника відіграла подорож на Сахалін — там усюди було бездоріжжя, тож тисячі кілометрів довелося їхати на конях, у сирому одязі й наскрізь промоклих валянках (сам Чехов і його близькі пов'язували захворювання саме з поїздкою). Інші називали причиною загострення туберкульозного процесу часті переїзди з Ялти до Москви у найнесприятливіший для здоров'я час. А також деякі біографи наголошували, що Чехов запустив хворобу і звернувся до лікаря лише у 37-річному віці.

Влітку 1904-го Чехов виїхав на курорт до Німеччини. Через раптове загострення хвороби, котре йому не вдалося побороти, письменник помер 2 (15) липня 1904р. в м. Баденвейлері, Німеччина. Труну з тілом письменника привезли до Москви, де 9 (22) липня 1904 року і відбувся похорон. Його відспівували в Успенській церкві Новодівичого монастиря. А поховали за цією ж церквою на монастирському цвинтарі, поруч із могилою його батька. На могилі поставили дерев'яний хрест з іконою і ліхтариком для лампадки. У річницю смерті А.П.Чехова 2 (15) липня 1908 року на могилі відкрили новий мармуровий пам'ятник у стилі модерн за проектом художника Л.М.Браїлівського. У 1933 році, коли закрили цвинтар на території Новодівичого монастиря, на прохання О.Л.Кніппер відбулося перепоховання Чехова за південною стіною монастиря. 16 листопада 1933 у присутності нечисленних родичів і близьких знайомих могилу відкрили, і труну на руках перенесли на нове місце. Незабаром сюди перенесли й обидва надгробки — А. П. Чехова та його батька (проте поховання П. E. Чехова залишили на старому місці).

ГАННА ЧУБАЧ

Народилася Ганна Панасівна у переддень Різдва, 6 січня 1941 року, в селі Плоске Муровано-Куриловецького району на Вінниччині в хліборобській родині, на чию долю випало багато лиха з воєнного та повоєнного життя, адже батько загинув у перші дні війни. Мати вчила дівчинку й усяку роботу робити, й пісень співати, й світ любити. А донька у свою чергу сприймала нелегке життя у світлих кольорах: малювала, співала, вигадувала казочки. Ганна закінчила середню школу, згодом — Поліграфічний інститут (1968), Вищі Літературні Курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві (1973). Працювала Ганна Чубач у газеті «Літературна Україна», у журналі «Дніпро». Сьогодні веде авторську радіопередачу «Дзвінка ріка» на каналі «Культура».

Ганна Чубач — заслужений діяч мистецтв України, лауреат всеукраїнських літературних премій імені Павла Усенка, Марусі Чурай, С. Гулака-Артемовського та міжнародної премії «Дружба». Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами.

Особливу увагу привертають вірші Ганни Чубач для дітей: веселі, дотепні, повчальні, жартівливі. Вони дарують гарний настрій, вчать мислити і любити художнє слово. Ганна Чубач є авторкою різновидових абеток, лічилок, скоромовок, загадок-відгадок, смішних побрехеньок тощо.

Відомий педагог, дослідниця української звичаєвої культури, громадський діяч, член Національної спілки письменників України (1982р).

Народилась 19.08.1952 у с.Рекшин Бережанського району Тернопільської області. Закінчила Львівський університет ім.І.Франка (1975). З 1975р. журналістська робота: у районній газеті Збаража, редактор багатотиражки на одному зі львівських заводів, працювала на радіо, створила цикл культурологічних програм на львівській студії телебачення.

1991 - відкрила у Львові першу авторську приватну школу українознавчого змісту, концепція якої зорієнтована на всебічний розвиток творчої особистості, на цілісне пізнання дитиною світу.

Автор альманаху дитячої творчості "Чарівна рукавичка", поетичних збірок "Сонячна музика" (1982), "Земля між вогнями" (1986), "З глибин" (1991), "Стрітення" (2000), "Вихід" (2002), двох науково-популярних досліджень "Мандрівка в українську казку" (1991) та "З початку світу. Україна в символах" (1996), букваря "На білому світі" (1997), книжки для дітей "Цокає годинничок" (2003).

Підготувала до видання наукову розвідку "Педагогіка любові", збірник притч та повчальних байок "Озеро істини", збірку казок "Красносвіт", працює над створенням посібників інтегрованого змісту. Автор і постановник вистави "Голгофа", яка була екранізована на Львів.

Ведуча прграми "Літературний Львів". Член ради Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка, жіночої асоціації "Взаємодія". Науковий керівник освітньо-методичного центру "Родина".

В останні роки вийшли її знамениті книги-дослідження "Код Української вишивки" та "Вишивання долі". Можливо ще щось, то доповнюйте.

У видавництві "Богдан" (Тернопіль) вийшла нова книга Марії Чумарної (підбірка народних притч) "Хліб і золото".


ВАСИЛЬ ЧУХЛІБ

Василь Чухліб народився 19 липня 1941 р. в селі Гнилуша (з 1961 р. — Лебедівка) Козелецького району. Дитинство минуло у придеснянському селі Соколівці, де закінчив семирічку. Здобуваючи середню освіту в Острі, почав активно писати до районної газети «Правда Остерщини». Це і вирішило його долю.

В. Чухліб ретельно записував усе почуте від батьків, від людей, з якими спілкувався в поїздках по селах. Так згодом народжувалися дивовижні етюди про життя-буття селян, їхні проблеми. Це були своєрідні поетичні балади, сповнені багатозначущості, метафоричності.

У 1972 р. журнал «Дніпро» опублікував низку його ліричних мініатюр, а в 1975 р. вийшла перша книжка «Червоні краплини вишень». Відтоді побачило світ майже двадцять видань. Більше сотні новел, етюдів та мініатюр В. Чухліб умістив у книзі «Іду до Десни». Тут — його любов до річки і людей, які живуть на її берегах, про чарівну природу Придесення.

Персонажі його творів — бакенщики Андрій Латун та дядько Назар, сільський староста Охрім, лісник Карпунь, завгосп Сак Грищенко, тітка Ольга, баби Параска та Горпина, бабуся Мокіїха, ветеринар Петро Федорович, шофер дядько Олекса, покрівельник Мусій та коваль Митро, сторож дід Матвій, рибалка дід Степан Дубовий... Письменник мав рідкісний дар — писати коротко, а показувати багато, умів знайти поезію навіть у речах буденних.

Коли письменнику і журналісту в 1978 р. запропонували очолити газету Київського міськкому партії «Прапор комунізму» — відмовився. Став заступником головного редактора видавництва «Радянський письменник». Майже 20 наступних років присвятив видавничій справі, редагував рукописи, писав твори для дітей. За збірки оповідань і казок «Олень на тому березі», «Куди летить рибалочка» та «Колискова для ведмедів» Василь Васильович отримав премію імені Лесі Українки (1996).

Загальний наклад його творів для дітей — мільйон примірників! Такий успіх сьогодні важко уявити переважній більшості літераторів.

Письменник помер у розквіті сил 20 листопада 1997 р. На Чернігівщині пам’ятають талановитого земляка, який багато своїх творів підписував псевдонімом «Чернігівець».

9 березня 1814 року в селі Моринці, що на Черкащині, у сім’ї селянина-кріпака народився хлопчик Тарас. Він ріс мовчазний, замислений. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка «в науку». За найменшу провину він карав своїх учнів різками. Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати. Тарасові було тоді 9 років. Незабаром помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса. А ще Тарас наймитував у школі, а потім пас громадську череду.

Почав писати вірші Тарас ще в дитинстві. Перша його збірка вийшла під назвою «Кобзар». Вірші Шевченка перекладені різними мовами.

У своїх творах Т.Г. Шевченко писав про природу та красу рідного краю, про минуле тяжке життя, про свою сім'ю, про любов до матері, жінки.

Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї, і дитинство його було тяжким і безрадісним, малий Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком.

Його не полишала думка навчитися малювати.

Зустріч у Петербурзі з російськими художниками змінила долю Тараса Шевченка. Вони побачили великі здібності молодого художника й викупили його з неволі. Було йому тоді 24 роки.

Тарас Григорович виправдав їхні сподівання. 1845 року він закінчив Петербурзьку академію мистецтв з двома срібними медалями і званням «вільного» художника. Тарас малював портрети, картини, ілюстрував свої вірші. До нас дійшло близько 1200 робіт.

Але тільки 13 років поет почувався вільною людиною. За волелюбні вірші його було заслано в далекі краї. Коли Т.Г.Шевченко був у засланні, він дуже тужив за Україною, завжди пам’ятав про милу українську землю, замріяні верби, тихі ставки, зелені левади.

9 березня 1861 року Тарасу Шевченку минуло 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Він був похований у Каневі на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

Т. Шевченко прожив 47 років. Це дуже мало. Все своє життя він присвятив боротьбі за краще майбутнє України.

Вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка

В Україні та за її межами існує багато пам'ятників Шевченку: у Харкові, Києві, Сумах, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено майже у кожній країні.

Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України.

Щорічно присвоюється Шевченківська премія — одна з найпрестижніших відзнак України.

Талановита письменниця Неля Шейко-Медведєва народилася на Львівщині, в місті Бориславі. «Згадуючи дитинство, — відзначає вона, — я неодмінно згадую пісні свого краю, казки земляків — бойків та лемків, оповідки моєї бабусі, яка піввіку прожила на півдні України, у донецьких степах. Ці фантастичні оповідки вона успадкувала від матері - полтавчанки разом із талантом сприймати буденність як казку.

Після закінчення школи Неля Шейко-Медведєва навчалася на філологічному факультеті Львівського університету імені І. Франка, де згодом працювала викладачем літератури. Кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України, драматург, поетеса, театральний критик.

Нині проживає у Києві. Пише як літературною мовою, так і отчою говіркою — для душі, для дітей, для земляків. Є авторкою збірок п'єс-казок для дітей «Квітка щастя» і «Чари осіннього лісу». Як і народні казки, твори Шейко-Медведєвої повчальні, в них завжди добро перемагає зло, а правда торжествує над кривдою. Дійові особи зазнають і лиха, і радості, виявляють свої чесноти і вади характеру.

Так, наївний Петрусь із драми-казки «Квітка щастя» знайшов Цвіт Папороті та почувався щасливим. Але квітка вимагала схиляння перед нею, вона заборонила хлопцеві ділитися своїм багатством із друзями, лякаючи тим, що воно пропаде і для Петруся, коли він віддасть комусь бодай найменшу частинку. Догоджаючи Цвіту Папороті, юнак зробив чимало помилок, завдав багато лиха рідним і близьким. І тільки усвідомивши, що вірні друзі дорожчі за найбільше багатство, Петрусь знову став доброю та чуйною людиною.

Захопливі твори Нелі Шейко-Медведєвої залюбки читають молодші та старші діти

ЄВГЕН ШМОРГУН

Євген Іванович Шморгун – письменник, видавець, краєзнавець, громадський діяч, лауреат премій імені Лесі Українки, Володимира Кобилянського, Валер'яна Поліщука, лауреат просвітянської премії імені Григорія Чубая, премії імені Леоніда Куліша-Зіньківа в галузі дитячої літератури, Заслужений журналіст України.

Вся гострота бачення краси нашої природи розвивалася в письменника ще в дитинстві. Євген Іванович із села - він побачив світ 15 квітня 1940 року в селі Новожукові, що на Рівненщині, в сім'ї простого селянина. Навчався в Новожуківській початковій школі. А оскільки село лежить поблизу давньоруського пересопницького городища, то з дитячих літ таємничі перекази, пов'язані з ним, будили уяву письменника, викликали бажання більше знати про минувшину свого краю.

Семирічку закінчив у сусідньому селі Пересопниці - древній столиці удільного князівства ХІІ століття, в селі, де в ХVІ столітті творилася українська першокнига - Пересопницьке Євангеліє, - на якому присягають на вірність народові України її президенти. З роками письменник раз у раз повертався в це село, черпаючи натхнення, а вже у зрілому віці, 1990 року, організував відкриття у Пересопниці пам'ятного знака задля увічнення священної книги, визначної пам'ятки староукраїнської мови та мистецтва.

Середню освіту майбутній письменник здобув у селі Білеві, потім навчався в Дубенському медичному училищі, де отримав диплом фельдшера.

Працював фельдшером, служив в армії, після армії вступив на філологічний факультет Рівненського педінституту, жив цікавим і насиченим літературним життям. Ще у студентські роки він зі своїми публікаціями вийшов на сторінки літературно-художнього журналу "Вітчизна".

Потім - журналіст, керівник Рівненського обласного літоб’єднання і відповідальний секретар Рівненської організації Національної спілки письменників України. Багато пише для дітей та юнацтва.

Визнання читачів здобули його збірки оповідань: «Що шукала білочка», «Зелені сусіди», «Дивосил-зілля», «Що сказав би той хлопчик», «Де ночує туман», «Вогник-цвіт», «Ключ-трава» та інші, адресовані переважно дітям.

Деякі твори Євгена Шморгуна включено в підручники для школярів молодших класів. Вони формують підростаюче покоління, запам'ятовуються, западають у душу, адже в них іде мова про те, що так співзвучне дитячому світовідчуттю.

З 1989 по 2000 роки очолював Рівненську обласну організацію Національної Спілки письменників України.

У 2007 р. у видавництві "Азалія" (Рівне) налагоджено випуск тритомника вибраних творів Є.Шморгуна. У 2008 році з'явився 3 том його творів. /1 том(486 стор.) базується на 7 книгах: "Забуті боги предків", "Мова зела", "Зелені сусіди", "Ключ-трава", "Казочки-розказочки", "Тиха радість"; 2 том( 571 стор.) включає повісті "Дорога до Іліона", "Не повтори мене", роман "Сніги непочаті", п'єсу "Кличу живих", есе "Шість століть Велигорських".


ЮРІЙ ЯРМИШ

Народився Юрій Феодосійович у Дніпродзержинську на Дніпропетровщині в сім'ї учителів. Дитинство його пройшло на берегах Славути і на Уралі, а шкільні роки — серед розкішної природи Карпат. Свій творчий шлях Ю. Ярмиш розпочав із віршів, хоча потім перейшов на прозу. Перші поетичні спроби п'ятнадцятирічного школяра почули київські поети Дмитро Білоус, Василь Швець, Борислав Степанюк, які схвально відгукнулися про них. Через деякий час вірші Юрія були надруковані в газеті. Саме ці події, мабуть, і зумовили вибір навчального закладу — Київський університет (факультет журналістики).

Після закінчення університету Ю. Ярмиш був направлений у Крим, де працював у книжковому видавництві. Готуючи путівники по Судаку, Ялті, Сімферополю та інших містах області, Юрій Феодосійович знайомився з історією краю, казковою природою півострова.

Першу збірку «Вітрисько» було опубліковано 1960 року у Криму. А потім були книжки «Чудесні моря», «Казка стукає у двері», «Живі малюнки», «Маленькі казки», «Чарівні струмки», «Цікавий промінець», «Лебедина казка», «Капітанова люлька», «Золотий кораблик», «Сонечко», «їжачок і Соловейко», «Вовчі окуляри», «Весела мандрівка», «Живі малюнки», «Великий мисливець», «Чарівні ліки», «Лісові балакуни» та інші. Загалом Ю. Ярмиш видав більше 50 збірок казок, які перекладено 15 мовами.

Після повернення до столиці молодий письменник очолював журнал «Піонерія», а згодом редагував «Радугу». Нині Юрій Феодосійович —- професор Інституту журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ), автор низки публікацій з проблем дитячої літератури та літературної казки.

Юрієві Ярмишу доводилось багато подорожувати. Він побував в Англії, Канаді, США, на Балканах, кілька разів відвідав Індію, враження про яку описав у творі «По дорогах Індії».

Як казкар Ю. Ярмиш відомий не лише в нашій країні. У Санкт-Петербурзі видано антологію найкращих казок сучасних письменників країн Співдружності Незалежних Держав, у якій вміщено по одному-два твори кожного автора, а Ю. Ярмиша — аж 16 казок.

Друзі жартома називають його «українським Андерсеном». І це не випадково. Ім'я українського казкаря Ю. Ярмиша посіло одне з чільних місць серед письменників, які пишуть для дітей і про дітей.