ТРУБЛАЇНІ МИКОЛА ПЕТРОВИЧ

Микола Трублаїні (Трублаєвський Микола Петрович) — український письменник.

Народився 12 квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. Батько його був лісорубом, а мати вчителькою.

У 1915 році пішов до Немирівської гімназії. Навчання він не закінчив — у п'ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не потрапив — впав з вагону поїзда і покалічив ноги.

Після одужання повернувся до рідного села, де став комсомольським активістом — організовує хату-читальню, керує сільською самодіяльністю, у шістнадцять років завідує сільбудом.

1925 року М. Трублаїні за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти. Згодом стає кореспондентом газети «Вісті». У цей період розпочались життєві мандрівки Миколи Петровича, наповнені відвагою, суворими та важкими випробовуваннями, які він витримав з честю та гідністю.

Ось перелік мандрівок письменника:

1928 рік — поїздка до Владивостока кореспондентом від української республіканської газети «Вісті».

1929 рік — участь у двох рейсах на криголамі «Літке». Тропічний рейс із Севастополя до Владивостока та арктичний — із Владивостока до острова Врангеля. За участь у цьому героїчному поході Миколу Петровича було нагороджено медаллю «За врангелівський похід 1929 року».

1930 рік — подорож на пароплавах «Сєдов» та «Сибіряков» до Землі Франца-Йосифа.

1931 рік — мандрівка у тайгу, де розгорталось велике будівництво на річці Ангара.

1932 рік — участь в експедиції на криголамі «Русанов» у Біле море, мандрівка в Карелію на Кольський півострів.

Подорожі надихнули Миколу Петровича на творчість. Він почав писати книжки для дітей. 1931 року вийшла у світ його перша книжка «До Арктики через тропіки». Незабаром у бібліотеках та книжкових крамницях з'явились книжки Миколи Трублаїні «Курсом норд-ост», «"Літке" — переможець криги», «Вовки женуться за оленями», «Лахтак». 1941 року виходить остання прижиттєва книжка письменника «Життя за Батьківщину». А всього за ці десять років було надруковано більше 30 книжок.

У червні 1941 року розпочалась війна з фашистами. 20 вересня письменник пішов на фронт військовим кореспондентом.

3 жовтня він узяв участь у бою — допомагав кулеметнику. Це був його перший і останній бій. Через кілька годин по тому Миколу Петровича було смертельно поранено осколком від бомби. А через 2 дні, 5 жовтня, письменник помер.

Похований Микола Петрович Трублаїні недалеко від міста Ровеньки Луганської області.

Ім'ям М. Трублаїні названо українську літературну премію за твори для дітей і юнацтва.


ТЮТЮННИК ГРИГІР МИХАЙЛОВИЧ

Народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Полтавської областів родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже у свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У 1937 році батька було заарештовано. Письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з хутора Троянівка, вчили й виховували малого Григора.

«Вони обоє працювали в школі. Дядько був бухгалтером, тітка викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», - прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі».

У 1938 р. дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів.

У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов у Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря. Закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів і повернувся до Шилівки.

У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході.

У 1957–1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою.

1966 p. вийшла перша його книжка «Зав'язь»

На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача.

Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.

6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві .

1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

25 лютого 1881 р. народилася велика українська поетеса Леся Українка

Леся Українка – це літературний псевдонім, тобто Леся з України. А насправді – Лариса Петрівна Косач

Батько її був юристом, а мати українською письменницею, яка писала свої твори під псевдонімом - Олена Пчілка. У сім'ї було 6 дітей. Леся була другою дитиною. У 4 роки вона вже добре читала. Мати добирала для неї книжки українською мовою. Сама часто перекладала з української та польської. Леся була привітною і допитливою дівчинкою, чутливою до краси, жвавою і веселою. Знала багато іноземних мов, грала на фортепіано, гарно малювала.

Важка хвороба не стала на заваді талановитій дівчинці. В 9 років Леся написала свій перший вірш «Надія», який присвятила своїй тітці Олені, яку було заслано у Сибір.

Одного разу мати зеленим лісом вела Лесю за руку. На голові у неї був віночок синіх волошок. Дівчинка дивувалася: «Як гарно тут, як багато дерев». Мати навчала доньку, що дерева живі. «Аще тут можна зустріти Мавку, Лісовика,-мовила ненька таємничим голосом. Про лісовиків Леся вже чула. А хто така Мавка? «Це дівчинка-лісовичка незвичайної краси. Очі в неї зелені, розпущені довгі коси, легка зелена сукня. Вона любить гойдатися на вітах». Пізніше вона напише твір «Лісова пісня».

Була зима. Леся пішла на річку подивитися, як святять воду. В крижаній воді у неї дуже замерзли ноги. Внаслідок сильної простуди розвинувся туберкульоз кісток. Спершу він уразив ногу, потім руку. Далі хвороба перекинулася на легені, а трохи пізніше - на нирки. Тяжка недуга потьмарила дитинство, перетворилася на тридцятилітню війну.

Леся через хворобу ніколи не вчилася у школі, однак зуміла стати високоосвіченою людиною. Вона самостійно вивчила французьку, англійську, італійську, німецьку, польську, болгарську, старогрецьку, латинську мови. У 13 років вона була читачем бібліотеки Київського університету. У 19 років написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів». Леся стала високоосвіченою людиною завдяки надзвичайній силі волі. Перемагаючи біль, поетеса вчилася, писала. У 17 років важка хвороба гнала її в теплі краї. Леся багато подорожує. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі «Весна в Єгипті» (1910 р.), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

УСЕНКО ПАВЛО МАТВІЙОВИЧ

Павло Матвійович Усенко народився 23 січня 1902 року в селі Заочіпському на Полтавщині, але згодом село опинилось у складі Царичанського району Дніпропетровщини, через це поет вважав себе уродженцем обох областей. Він народився у великій, бідній сім’ї, де батько був на всі руки майстром: і шевцем, і кравцем, і на цимбалах гравцем. Усенків у селі навіть Цимбалістами прозивали. Вчився Павло в початковій школі міста Верхньодніпровська. Тоді вперше доторкнулась до його душі поезія Тараса Шевченка, тоді ж вперше почав він писати і власні вірші.

Перший вірш початківця був надрукований у 1922 році на сторінках повітової газети «Наша робота». Наступного року його перевели до Полтави на роботу. У Полтаві молодий поет познайомився з Павлом Тичиною, був зачарований його поезією, музикальною манерою читання віршів.

На початку 1924 року разом з редакцією газети “Червоний юнак” він переїхав до Харкова. Тут знайомиться з Володимиром Сосюрою, Василем Елланом

Брав участь у німецько-радянській війні. Всю війну поет пройшов військовим кореспондентом. Брав участь у боях, був серед оборонців Києва, Харкова, Сталінграда, а потім – серед тих, хто визволяв рідну землю, пройшов шляхами Європи. Під час війни вийшли його збірки: “За Україну”, “Клянись!”, “Весна”, “З вогнищ боротьби”.

Досить вдалими є ліричні вірші П. Усенка про любов і дітей.

Але жити поетові лишається недовго. Хвороби, нажиті ще в молодості, підточували здоров’я, скорочували дні. 4 серпня 1975 року Павло Матвійович Усенко пішов з життя.

…І хай в житті тебе ніщо

Похований на Байковому цвинтарі

Нагороджений орденом Леніна, сімома іншими орденами, медалями. Лауреат премії імені Миколи Островського за 1967 рік.

У 1978 році у Києві, на будинку письменників Роліті по вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького), 68, де мешкав поет у 1935–1975 роках, йому встановлено бронзову пам'ятну дошку (скульптор Н. М. Дерегус, архітектор В. М. Яценко).

На честь Павла Усенка в 1976 році названо вулицю у Дніпровському районі Києва.

Школярі Дніпропетровщини щорічно вшановують пам’ять поета-земляка Павла Матвійовича Усенка.

Російський письменник і автор дитячих книг. Серед його популярних персонажів - Крокодил Гена і Чебурашка, кіт Матроскін, Дядя Федір, листоноша Пєчкін та інші.

Едуард Успенський є творцем таких передач, як «Добраніч, малюки!», «АБВГДейка», «Радіоняня» і «В нашу гавань заходили кораблі».

22 грудня 1937 в Московській області, в місті Єгор’євську народився хлопчик, названий батьками Едуардом. Батько його, Микола Михайлович Успенський, інженер, був співробітником апарату ЦК КПРС. Мати Едуарда, Наталя Олексіївна, працювала інженером-машинобудівником. Крім Едуарда, в сім'ї Успенських було ще два сини: Ігор, старший, і Юрій, молодший.

У 1945 році почав навчатися в школі. У школі Едуард навчався спочатку погано, але в сьомому класі йому, можна сказати, пощастило - зламав ногу і потрапив до лікарні, де і почав просто читати підручники. На лікарняному ліжку він прочитав весь підручник математики і, повернувшись до школи після одужання, став першим учнем у класі з цього предмету. Подібне наштовхнуло його на те, що всі підручники він став прочитувати «наперед», і шкільні оцінки, природно, виправляти. Крім того, Едуард почав завойовувати призові місця на міських та районних олімпіадах з математики, а в десятому класі взяв участь у Всесоюзній олімпіаді і був удостоєний Почесної грамоти, підписаної в числі інших і академіком Холмогоровим.

Закінчивши школу, Едуард Успенський успішно склав іспити і став студентом Московського авіаційного інституту. Навчання давалося йому легко і залишало час для літературної творчості. Друкуватися почав Едуард з 1960 року.

Віршований збірник Едуарда Успенського «Все в порядку» вийшов у 1965 році і мав незаперечний успіх.

Але все ж прославився Едуард Миколайович завдяки своїм дитячим книжкам. У 1966 році був виданий «Крокодил Гена і його друзі», у 1972 році - «Вниз по чарівній річці». Спільно з Р. Качановим Успенський написав про Чебурашку п'єси: «Чебурашка і його друзі» і «Відпустка крокодила Гени».

А у вісімдесятих роках була опублікована серія чудових книг Успенського про Простоквашино: «Дядя Федір, пес і кіт», «Канікули в Простоквашино» та інші, книги «Різнокольорова сімейка», «Колобки йдуть по сліду», «Страшна повість для безстрашних дітей », « Червона рука, Чорне Простирадло, Зелені пальці ».

Книги Успенського в різний час були переведені на двадцять п'ять основних мов світу і активно видаються в Голландії, Франції, Фінляндії, США, Японії та багатьох інших країнах.

За книгами Едуарда Миколайовича знято два художні фільми. У 1982 році радянські глядачі побачили фільм «Там на невідомих доріжках» режисера М. Юзівського, знятий за книгою «Вниз по чарівній річці», а в 1991 році з'явився фільм «Рік хорошого дитини» за однойменною повістю Успенського і Грун. І це - якщо не згадувати мультиплікаційні фільми про Гену і Чебурашку і про пригоди в Простоквашино.

Крім літературної діяльності, Едуард Успенський багато і плідно співпрацював з радіо і телебачення - передачі «АБВГДейка», «Радіоняня» і «В нашу гавань заходили кораблі», які вигадав саме він і завжди збирали величезну дитячу аудиторію.

У 2010 році Едуард Успенський був удостоєний премії Корнія Чуковського, заснованої спеціально для дитячої літератури.

УТЕВСЬКА ПАОЛА ВОЛОДИМИРІВНА

Народилася Паола Володимирівна 14 вересня 1911 року в Одесі в сім’ї скульптора. Закінчила у 1925 році трудову школу, 1931- робітфак Київського хіміко-технологічного інституту, а у 1941 році філологічний факультет Київського університету. Однак не стала ні хіміком, ні філологом.

Як багато її ровесників, одягла військову форму і пішла на фронт. У травні 1942 року її було контужено та важко поранено. Після одужання до кінця війни Паола Утевська перебувала в армії. Її нагороджено медалями.

Після закінчення війни Паола Володимирівна була літературним консультантом у «Літературній газеті», потім у журналі «Вітчизна» - друкувала статті, нариси, оповідання.

Першу книжку написала у співавторстві з матір’ю під назвою «З чорного золота». Вона побачила світ у 1960році. Потім письменниця почала писати для дітей різного віку. Це були книжки науково-художні і історичні: «Невмирущі знаки», «Вічні мандрівники», «Правда, яка нагадує казку», «Квітковий годинник». Писала вона в них про життя. Про те, що давно вже минуло, та про сучасність, про навколишній світ, про живу та неживу природу. Її ерудиція в багатьох галузях науки вражала багатьох. А також надзвичайна любов до природи.

Живе письменниця у Києві.

Народився 19 лютого (2 березня) 1824 року в місті Тулі. Ласкаво прийняло його життя. Ні суворих покарань, ні домашніх сварок, ні злиднів не зазнав він у дитинстві. Особливо щасливо провів маленький Ушинський перші одинадцять років свого дитинства, поки була жива його мати.

Його батько, Дмитро Григорович, був офіцером, учасником війни 1812 року та Бородинської битви. Його було поранено. У 1838 році — отримав дворянський титул. Вихованням старшого сина Дмитра Григоровича — Костянтина — займалася дружина (Любов Іванівна Капніст). Мати К. Д. Ушинського володіла іноземними мовами: німецькою, французькою, англійською. За походженням — німкеня. Саме вона прищепила своїм дітям любов до знань.

Дитячі роки Ушинський провів у с. Богданівці на Чернігівщині (зараз — Шосткинський район Сумської обл). В 11-річному віці К. Ушинський залишився без матері. Батько одружився вдруге.

Ушинський закінчив Новгород-Сіверську гімназію — першу гімназію на Лівобережній Україні, Продовжував навчання в Московському університеті (1840 рік, юридичний факультет). У віці 20 років блискуче завершив навчання.

Працював у Ярославському юридичному ліцеї професором камеральних наук (економіка, фінанси, державне право), учителем словесності та юридичних наук у Гатчинському сирітському інституті, в Смольному інституті шляхетних дівчат на посаді інспектора. Писав статті.

За кордоном у 1864 році Ушинський написав і видав книги «Дитячий світ» і «Рідне слово». Вони були зрозумілі та цікаві. У ці книжки Ушинський помістив казки — окремі він чув у дитинстві й тепер переповів, а деякі придумав сам. Він склав розповіді про те, що близьке дітям, що хвилює, оточує у житті: про рослини і тварин, про птахів, про явища природи, самих дітей. Діти дізнавалися, що хліб, який вони їдять, одяг, що вони носять, будинок, де вони живуть, — усе це справа рук людини, що найпотрібніша людина у суспільстві — людина праці.

Книги Ушинського спонукали придивлятися до рідної природи, вивчати її, осмислювати оточуючі явища, любити рідну мову й літературу. Та головне — пояснював вчитель Ушинський це щастя людини. Він казав, що щасливою буває добра, чесна і працьовита людина. А ледар і лобур — людина нікчемна.

За порадою лікарів він поїхав до Криму лікувати хворі легені. Згодом вирішив остаточно оселитися в Києві. Під час чергової лікувальної поїздки до Криму і вимушеної зупинки в Одесі, К. Д. Ушинський помер на сорок сьомому році життя 22 грудня 1870 (3 січня 1871) року.

Поховано на цвинтарі Видубицького монастиря (Київ).

Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині коваля Якова Франка і Марії Кульчицької.

Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську й німецьку мови, початкову арифметику. Дядько Івана, Павло Кульчицький, житель цього села, навчив його читати й писати українською. Потім Іван навчався у дрогобицькій "нормальній школі" отців василіан. Уже наприкінці першого року, склавши іспити, він одержав відзнаку. Враження шкільного дитинства згодом виллються в оповідання "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист", "Олівець" та ін. Завдяки старанням вітчима, 1867 р. він вступив до Дрогобицької гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичних мов, історії, математики тощо. Там він багато читав і почав писати вірші.

Перший вірш Франка мав назву "На Великдень 1871 року" й був присвячений батькові. 1874 р. у львівському студентському журналі "Друг" під псевдонімом "Джеджалик" уперше з'являються вірші вісімнадцятирічного Івана — "Моя пісня" і "Народна пісня".

Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. У квітні 1881-го він знову повернувся до Нагуєвичів, де прожив майже безвиїзно три роки.

1908-го року стан здоров'я Франка значно погіршився. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові. Через два дні відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933-го року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008)

На його честь 1962-го року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове. Також на вшанування Івана Франка названо вулиці у багатьох містах України (зокрема, в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому) та кількох населених пунктах Росії (Москва, Липецьк, Перм, Тула, Чебоксари), Казахстану й Канади. На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.


ХРАПАЧ ГРИГОРІЙ ЯКОВИЧ

Григорій Якович Храпач народився 23 червня в с. Гелетинці Хмельницького району. Як почалася колективізація, батьки опинилися на Уралі, бо не схотіли йти у колгосп. А трьох малюків сільська Рада залишила „ щоб там не погинули".

Гриць став жити в одруженого брата Івана. Шестилітнім уже пас корову, крутив жорна, няньчив малого племінника... У голодні 1932-1933 роки мало не помер.

Від пастухів Грицько навчився грати на сопілці, балалайці, мандоліні, скрипці. Ще - малював. У третьому класі написав перші вірші, у п'ятому - казки, які сам ілюстрував, та оповідання про те, як умирали від голоду та холоду батько і брат Микита на уральських морозах.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Після визволення радянською Армією Поділля від німецько - фашистських загарбників пішов на фронт. Був поранений, контужений. Має бойові нагороди. У повоєнні роки навчався в Інституті прикладного мистецтва, закінчив заочно львівський держуніверситет ім. І. Я. Франка. Ще тоді виступав у газетах, журналах, а картини експонувалися на виставках.

Окремими виданнями вийшли такі книги Григорія Храпача: «Струмок», «Джерело», „Ластів'ята», „ Хто відгадає", ,Казки", „Сто загадок", „Золотава, або пригоди золотої бджілки", „Я заграю на дуду", „Жайворонки над нивою», «Струмочок», «Коли ім’я гарне», «Колопотьоколо», «Так пахне хліб», «Чую тебе земле», «Шапка невидимка», «Разом прочитаєм-разом відгадаєм», «Грайлик», «Під хрестом», «Цифротвір», «Абетка», «Вибране», «Загадки», «100 загадок», «Ми живемо в Україні», «Скрик», "Тридзвін".

Член Національної спілки письменників України з 1979 року.

Лауреат обласних премій — імені М.Годованця, імені В.Булаєнка та імені Тараса Шевченка.

Помер письменник 29 червня 2013 року. Похований у рідному селі.


ЧАЛИЙ БОГДАН ЙОСИПОВИЧ

Богда́н Йо́сипович Ча́лий народився 24 червня 1924, у місті Києві в сім'ї лікарів. Залишаючись сам (батьки цілими днями працювали в лікарні), хлопчик ловив із друзями рибу та птахів, пас вночі коней.

Значний вплив на письменника мав його дід, який працював у лісництві. Дід працював у лісництві, тому батько Богдана знав чимало цікавих історій. Маленьким Богдан любив слухати його розповіді про тварин та птахів. Батько й сам вигадував для сина казкові оповідки. У домівці Богдана проходили "курс лікування" різні тварини. Кожного року зимували птахи, поранені перепілки та лелеки. Батько приносив синові "на виховання" маленьких кізочок, лисиць, їжаків та зайчат. Навесні Богдан з батьком виносили своїх мешканців у двір й урочисто відпускали на волю.

Потім батьків направили працювати на Київщину, до Ірпеня. Там Богдан пішов до школи, займався в літературному гуртку. Ще школярем він побачив надрукованим у газеті свій перший вірш, присвячений героїчній Іспанії. Тоді ж отримав третю премію на республіканському конкурсі юних літераторів.

Хлопчик зачитувався пригодами М.Трублаїні, фантастикою В.Владко, пізніше - творами Діккенса, Мопассана, Ремарка та Хеменгуєя. Розкрив для себе світ Джека Лондона, Теодора Драйзера, Марка Твена. Читав й перечитував Джерома Клапку Джерома, О'Генрі.

З українських письменників найбільше любив М.Коцюбинського, І.Франка, Лесю Українку, хвилювали уяву романи Івана Ле, Семена Скляренка, повісті Олеся Донченка.

Закінчив Богдан школу в 1941 р. з відзнакою, яка давала йому право вступу до університету без іспитів. Він мріяв вчитися... Двадцять першого червня з класом поїхав на екскурсію до Канева. Перший день війни зустрів на Чернечій горі. Батьки одразу ж були демобілізовані на фронт, а Богдана направили вчитися до Орджонікідзенського піхотного училища. У роки Другої світової війни Богдан Чалий брав у ній участь. Після війни він працював головним редактором журналу «Барвінок».

Головною темою творів Богдана Чалого є дружба народів та мир між ними, краса землі та природи. Автор книжок для дітей і юнацтва. Окремими виданнями вийшло близько 30 поетичних, прозових і драматичних книжок для дітей.

Автор сценарію фільму «Закон Антарктиди» (1963).

Член редакцій дитячих журналів. Від 1951 головний редактор журналу «Барвінок». Секретар правління Спілки письменників України.

За книжки "Ласкаво просимо!" і "Як Барвінок та Ромашка у вирій літали" письменник удостоєний Республіканської комсомольської премії ім.М.Островського (1972).
На XIV конгресі Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури за казку «Барвінок і весна» авторові присуджено почесний диплом імені Ганса Крістіана Андерсена.

20 травня 2008 року перестало битися серце Богдана Чалого.