СКУРАТІ́ВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ТИМОФІЙОВИЧ

Народився у глухому поліському хуторі Забуда, пізніше переселеному до села Шевченкове (пізніше Великий Ліс) на Житомирщині. Ця подія відбулася восени 1939 року між святом Покрови(14 жовтня) та Змитра (Дмитра) (8 грудня), коли точно — батьки призабули, а в посвідченні про народження паспортистка записала 25 жовтня 1939.

Батько Скуратівський Тиміш Якович (1898–1981), мати Скуратівська Мотря Антонівна (1900–1978), обоє селяни. Батько був знаним на селі столяром, виготовляв діжки, скрині, ліжка, вулики та інше. Для власних потреб розробив і виготовив дерев'яну медогонку, яка зараз знаходиться в експозиції Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури та побуту (хата-музей бджільництва). У родині було п'ятеро дітей, однак вижило двоє: старша сестра Ольга та найменший і єдиний син Василь.

З дитинства любив читати. У 13 років вирішив стати письменником, написав першого вірша й надіслав до районної газети. Відповідь не забарилась — порадили більше читати й краще вивчати рідну мову та літературу. Однак хлопець був настирливим, і продовжував надсилати до редакції нові свої вірші, байки, замальовки, дописи. З часом їх почали друкувати.

Після закінчення школи у 1959 році, працював кілька місяців коректором у Народицькій районній газеті, і тільки з'явилась можливість, перейшов на журналістську роботу до Олевської райгазети «Колгоспник Олевщини». По трьох роках роботи звільнився й поїхав шукати долі в Сибір. Працював у тайзі на заготівлі живиці, кілька місяців вчився на розмітчика в Іркутську, коли знайшов журналістську роботу, переїхав до Усь-Кута. В цілому в Сибіру перебував півтора року.

Повернувшись в Україну, продовжив журналістську роботу в різних газетах українського Полісся (Народичі, Радомишль, Олевськ, Житомир, Київ), працював у Немішаєвському сільгосптехнікумі.

У 1964 закінчує Московську заочну школу журналістики, 1967 вступає на навчання до Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка на факультет журналістики.

З 1969 року працює редактором у журналі «Народна творчість та етнографія». З 1970 року з'являються у періодиці перші статті на народознавчу тематику. Згодом розпочинає роботу над науковою монографією про традиційне пасічництво.

У липні 1973 року викликають до КДБ у справі Василя Овсієнка, відтоді перебуває під наглядом спецорганів.

Визнання приходить під час публікації першого циклу народознавчих матеріалів «Зелене полум'я сосни» в газеті «Молодь України» (1983), далі продовжив публікації у виданнях «Сільські вісті», «Культура і життя», «Пам'ятки України», «Наука і суспільство».

1987 року виходить книга «Берегиня», яка витримала не одне видання і викликала хвилю зацікавлення народознавством у країні. Далі виходили у світ інші книги: «Покуть», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік», «Русалії», «Кухоль меду», «Я сам про себе розкажу» та інші. Всього за життя письменника було видано понад 20 книг.

Скуратівський пропагував традиційну культуру, обряди. Був ініціатором започаткування уроків народознавства у школах, одним із організаторів фестивалів: «Котилася торба» (дитячі ігри), «Коляда» (новорічні та різдвяні традиції), «Берегиня»(міжнародний фестиваль фольклору). Організував та проводив багаторічну народознавчу експедицію «Чумацькими шляхами». З 1992 року започаткував та видавав народознавчий часопис «Берегиня».

Помер 16 грудня 2005 року. Похований у Києві на міському Берковецькому кладовищі.

За журналістську та літературну роботу нагороджений преміями: Золоте перо, імені Островського, імені Чубинського, кількома міжнародними преміями. Висувався на здобуття Шевченківської премії.

Народився Михайло Слабошпицький 1946 року в с. Мар'янівці на Черкащині. 1971 р. закінчив факультет журналістики КДУ. Працював у пресі. Був головним редактором газет і журналів. Обирався секретарем правління Київської організації Спілки письменників України.

Автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них — казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, біографічна проза. Найвідоміші його твори: роман-есе «Марія Башкирцева», роман-колаж «Никифор Дровняк із Криниці», роман-біографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», біографічна повість «Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик», збірка біографічних нарисів «Не загублена українська людина». Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії «З голосу нашої Кліо».

Письменник написав чимало оповідань і казок для дітей: "Славко і Жако", "Хлопчик Валь", "Озеро Олдан", "Папуга з осінньої гілки". У всіх своїх творах письменник залюблений у рідну природу, вміє передати своє захоплення читачам.

Лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературних премій імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки, імені О. Білецького, імені Братів Лепких, імені М. Коцюбинського, імені В. Симоненка, імені В. Близнеця, імені Г. Сковороди "Сад божествених пісень".

Активно займається громадською діяльністю. Був першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради. Нині виконавчий директор Ліги українських меценатів, один із засновників міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика та головний редактор видавництва «Ярославів Вал».

Народився Микола Сладков у Москві, а в шість років переїхав з батьками до Ленінграда. Майже п'ять років, з 1929 по 1934 рік, Сладкови жили в Дитячому Селі (нині м.Пушкін).

Дитинство М.Сладкова минуло не в геометричних міських скверах, де діти бігають тільки по доріжках, грають в однакові ігри і привчаються однаково мислити. Тут, у Дитячому Селі, були стародавні парки з віковічними деревами, де можна було заховатись, стати невидимим; побачити зблизька дятла, білку; насолоджуватись пахощами трав і квітів. Тож знайомитися з природою, досліджувати її Миколка почав з дитинства. Він захоплено спостерігав за життям тварин, радів змінам у природі. У своєму щоденнику занотовував усе, що його дивувало або хвилювало, все, що тішило або засмучувало.

Так минали роки. І тільки пізніше, коли М.Сладков познайомився з письменником В.Біанкі, став його другом і однодумцем, він відчув, що необхідно спробувати розповісти про свої відкриття іншим. Ось тут і з'ясувалося, що хоча він за фахом і топограф, але за покликанням - письменник. Талановитий письменник.

Кожного року М.Сладков відвідує який-небудь куточок природи: то неприступні скелі Тянь-Шаню, то пустелю Каракуми або узбережжя Білого моря - і привозить звідти нотатки, щоденники, з яких виростають оповідання. Так з'явилися його книги: "Безымянной тропой", " Десять стреляных гильз", "Трясогузкины письма", "В лесах счастливой охоты", "Земля над облаками", "Земля солнечного огня", "Подводная газета", за яку письменник отримав Державну премію. Відвідавши Індію і Африку, він написав чудові нариси про природу цих місць ("Белые тигры", "Миомбо").

Микола Сладков вчить бачити і розуміти природу, цінувати і любити її, бо пкреконаний: людина по-справжньому береже і захищає тільки те, що любить...

Помер у 1996 році.

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, а батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. З одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку.

Початкову освіту Володимир здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жуль Верн, Т. Майн Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна.

Від 1911 р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912 р. сам пробує писати вірші російською мовою.

Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи.

Тут в 1916-1917 рр. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда».

1920 р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з письменниками Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. У дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським.

У 1921 р. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1922 р. з'являється друга збірка В. Сосюри, на той час студента Харківського університету, — «Червона зима».

Поет вільно почувається у складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги.

У 1928-1929 рр. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

У 1930-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність думки вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944 р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни він як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944 р. поет повертається до Києва.

1947 р. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948 р. Державною премією І ступеня. Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з'являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов'їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині. Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці.

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім'ї трудової» В. Сосюра 1963 р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри була поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964).

8 січня 1965 р. поета не стало.

ЮРІЙ СЕМЕНОВИЧ СТАРОСТЕНКО

Народився Юрій Семенович Старостенко 13 червня 1923 року в місті Забєлишине в Білорусії. Батько його був фельдшером, а мати — медсестрою. Юрко мало не щодня навідувався до лісу, милувався його красою і непомітно для себе переймався глибокою любов'ю до рідної природи...

1934 року родина Старостенків переїхала до нової столиці України — Києва. Краса зустріла його і тут. Скільки близького, спорідненого до білоруської природи побачив хлопець у цьому краї, і скільки нового, небаченого потрапило в око пильного природолюба!

Тут закінчив Юрій десятирічку, якраз напередодні війни з гітлерівцями. Першим бажанням випускника було кинутись у бій з ворогом. Та замість фронту його направили разом з іншими ровесниками в Донецьку область на жнива. Працювали хлопці до знемоги й зібрали все, до останньої зернини.

Пізніше Юрію Старостенкові випало служити у військах МВС, районному військкоматі міста Києва, у відділі охорони Дніпровського басейну.

Але восени 1954 року, коли Юрію Старостенкові виповнилося всього тридцять літ, його спіткало непоправне горе — він тяжко захворів.Довгими безсонними ночами згадувалось життя, наповнене багатьма незабутніми подіями, марились білоруські бори, українські ліси — в пам'яті, виявляється, не згасли малюнки природи. То чому б не розповісти про все це людям? А тут ще й знайомство нещодавно сталося на пташиному базарі — з письменником Олександром Копиленком.Знову попливли довгі безсонні ночі, але вже не тільки в спогадах, а й у натхненній творчій праці над аркушами паперу...

І ось 1958 року з'явилося друком перше оповідання Ю. Старостенка про природу Карпат «Рідні гори». А наступного року вийшла у світ перша книжка його природничих оповідань «Ловись, рибко!».

Твори письменника лаконічні та щирі. Автор часто вдається до персоніфікації — надає явищам природи, тваринам та рослинам людських властивостей. Письменник любив повторювати: «Коли я пишу для дітей про нашу прекрасну природу, я відчуваю, що знайшов своє місце в житті».

Багато задумів не встиг здійснити Ю. Старостенко. 1965 року він помер.

МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ

Михайло Стельмах народився 11 (24) травня 1912 року в селі Дяківці (нині Літинського району Вінницької області Україна в бідній селянській родині.

У 1929 році після закінчення школи вступив до Вінницького педагогічного технікуму, потім на літературний факультет Вінницького педагогічного інституту, який закінчив у 1933 році. У 1933-1939 роках працював учителем.

У 1939-1945 роках служив у РСЧА, спочатку рядовим артилеристом, а з 1944 року після двох важких поранень і лікування в Уфі - кореспондентом Першого Українського фронту «За честь Вітчизни». Під час війни були опубліковані збірники віршів Михайла Стельмаха.

Після закінчення війни прийшов на роботу в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де пропрацював до 1953 року.

Літературної діяльністю займається з 1936 року. Автор трилогії романів: «Велика рідня» (1950), «Кров людська - не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959). Ця кінотрилогія була екранізована на кіностудії ім. О. Довженка (фільми «Кров людська - не водиця» (1960), «Дмитро Горицвіт» (1961), «Люди не всі знають» (1963)). Він автор романів «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1969), дитячих повістей «Гуси-лебеді летять» (1964), «Щедрий вечір» (1967).

За сценарієм Михайла Стельмаха також були зняті фільми: «Над Черемошем» ( 1954, режисер Г. Т. Крикун), «Живи, Україно!» (1958), «Хліб і сіль» (1970), «Гуси-лебеді летять» (1974), «Щедрий вечір» (1976).

Син - відомий письменник і сценарист Стельмах Я. М. (1949 - 2001).

М. А. Стельмах помер 27 вересня 1983 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

СТРУТИНСЬКИЙ ВАЛЕНТИН ГРИГОРОВИЧ

Струтинській Валентин Григорович народився 26 липня 1924 р. в с. Теклянівка Радомишльського району Житомирської області.

Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Учасник війни, нагороджений орденами та медалями.

Перекладає з польської, чеської, словацької та ін. мов. В його перекладах вийшли твори Ю. Словацького, М. Конопницької, В. Шекспіра, А. Міцкевича, Ц. Норвіда, Ю. Тувіма, Я. Неруди, В. Шульца, В. Незвала, К. Чапека, Я. Купали, В. Дубовки, А. Лахуті, М. Рахімі, А. Шукухі, М. Фархата, А. Ісаакяна, С. Вергуна, Я. Райніса, М. Гафурі, Е. Ожешко, Ю. Крашевського, С. Жеромського, М. Майєрової, І. Марека та інших.

Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії в бідній селянській сім'ї. Тут минули його дитинство і юність. Він в 1933 році закінчив семирічку. У Кременчуці він поступив на робочий факультет, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935 р. починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського. В 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту і закінчив його в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі.

У 1941 році, під час Другої світової війни, добровольцем йде на фронт. У січні 1942 року молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву у битві під Ржевом. Осколок снаряду залишився в його грудях назавжди. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Вже в 1947 році В.Сухомлинський просився назад до школи.

В 1948 році Васи́ль Олекса́ндрович стає директором Павлиської середньої школи і беззмінно працює протягом 23 років до кінця своїх днів. Ці 23 роки стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.

У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально — виховного процесу».

З 1957 р. — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР.

З 1958р. — заслужений вчитель УРСР.

У 1968р. — нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

2 вересня 1970 року Василь Олександрович Сухомлинський помирає, але його внесок у життя та його твори залишаться назавжди. Василь Олександрович Сухоминський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.). Він став визнаним класиком педагогіки 20 століття.


МАРК ТВЕН (Самюель Клеменс)

Марк Твен (1835-1910) народився 30 листопада 1835 в селищі Флорида (штат Міссурі). Дитинство провів у містечку Ханнібал на Міссісіпі. Був учнем складача, пізніше разом з братом видавав газету в Ханнібалі, потім в Мескатіне і Кеокук (штат Айова).

У 1857 році став учнем лоцмана, втіливши свою дитячу мрію «пізнати ріку», в квітні 1859 року отримав права лоцмана. У 1861 році переїхав до брата до Невади, майже рік був золотошукачем на срібних копальнях. Написавши кілька гуморесок для газети «Терріторіал ентерпрайз» у Вірджинія-Сіті, в серпні 1862 року отримав запрошення стати її співробітником.

Для псевдоніма взяв вираз лотів на Міссісіпі, вигукує «Мірка 2», що означало достатню глибину для безпечного плавання.

У травні 1864 року Твен виїхав до Сан-Франциско, два роки працював у каліфорнійських газетах, в т.ч. кореспондентом каліфорнійської «Юніон» на Гавайських островах. На гребені успіху своїх нарисів виступав з гумористичними лекціями про Гаваї під час тримісячного турне по містах Америки. Від газети «Альта Каліфорнія» брав участь у середземноморському круїзі на пароплаві «Квакер-Сіті», зібрав матеріал для книги «Простаки за кордоном» («The Innocents Abroad»), подружився з Ч. Ленгдоном з Елмайра (штат Нью-Йорк) і 2 лютого 1870 одружився на його сестрі Олівії. У 1871 році Твен переїхав в Хартфорд (штат Коннектикут), де прожив 20 років, найщасливіші свої роки. У 1884 році він заснував видавничу фірму, номінально очолену Ч. Л. Вебстером, чоловіком його племінниці.

Серед перших публікацій фірми - «Пригоди Гекльберрі Фінна» («Huckleberry Finn», 1884) Твена і стали бестселером «Спогади» («Memoirs», 1885) вісімнадцятого президента США У. С. Гранта. Під час економічної кризи 1893-1894 років видавництво розорилося.

У цілях економії і можливості заробітків у 1891 році Твен із сім'єю переїхав до Європи. За чотири роки борги були виплачені, матеріальне становище сім'ї вирівнялося, в 1900 році вони повернулися на батьківщину. Тут в 1904 році померла його дружина, а напередодні Різдва 1909 року в Реддінг (штат Коннектикут) від нападу епілепсії померла дочка Джин (ще в 1896 році від менінгіту померла улюблена дочка Сьюзі).

Помер Марк Твен в Реддінгу 21 квітня 1910року.

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913- в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.

З 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».

З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР.

З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка.

Павло Тичина створив віршовані казки для малят — «Івасик-Телесик» та «Дударик», для дітей видав книжки «Ку-ку», «Лідка», «Музичний ранок в консерваторії», у яких із дитячою безпосередністю й захопленням милувався красою рідної природи, задушевно розповідав своїм читачам про ті переживання, які дарувало йому життя.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

ЗАХАРІАС (ЦАКАРИАС) ТОПЕЛІУС

Народився 14 січня 1818 року в родині лікаря й відомого збирача народної поезії. Вже в дитинстві проявилися його художні здібності: багата уява, спостережливість, інтерес до таємничого і містичного. У віці одинадцяти років він був відправлений на навчання до школу у Улеаборзі.

У 1840 році Топеліус закінчив Гельсінгфорський університет, а в 1841 став головним редактором «Гельсінгфорських вістей» (швед. Helsingfors Tidningar) і займав цю посаду аж до 1860 року.

У 1845 році вийшла перша з чотирьох збірок віршів Топеліуса «Квіти вересу».

У 1847 році він став доктором історичних наук, ще через сім років — професором. З 1873 по 1878 був ректором Гельсінгфорського університету. У 1878 році залишив цю посаду, щоб цілком присвятити себе літературній праці.

Був нагороджений Шведською академією золотою медаллю за літературні заслуги в 1886 році.

Тобеліус знаменитий історичною прозою: романами, повістями та оповіданнями, у яких помітний вплив Вальтера Скотта, Віктора Гюго і данського романіста Б. С. Інгеманна. Опублікований у 1850 році роман Т. «Герцогиня Фінляндська» став першою спробою створення у фінській літературі великого національно-історичного роману. «Розповіді фельдшера» дають художній нарис про історію Фінляндії з часів Густава II Адольфа до Густава III. У 1879 році вийшов роман про часи шведської королеви Христини — «Діти зірок». З драматичних творів Топеліуса широку популярність здобули трагедія «Регіна фон Еммеріц»(1853) і драма «50 років потому» (1851), в основу яких були покладені епізоди з «Оповідок фельдшера».

У Європі Топеліус відомий насамперед як автор казок «Sagor» (1847—1852). У більш ранніх з них відчувається деяке наслідування Андерсена, але потім він знаходить свій власний оригінальний стиль.

На українську мову перекладено казки Топеліуса «Подарунок Морського Царя», видані видавництвом «Старого Лева» у серії «Казки Старого Лева».У 1966 році видавництво «Веселка» видало книгу «Адальмінина перлина» — збірка казок Захаріуса Топеліуса, переказаних українською мовою зі шведської Ольгою Сенюк.

Помер 12 березня 1898 року.