ІВА́Н ОЛЕКСІ́ЙОВИЧ СВІТЛИ́ЧНИЙ

Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи в 1947 вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка в той час була студенткою Харківського університету, згадує: «Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».

Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури опублікував ряд літературознавчих статей у періодичних виданнях.

В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської.

Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого — перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові переслідування української інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван Світличний продовжує віршувати, і на світ з'являються його власні поезії — такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.

Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного писав: «Ще «на волі» Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував їх і мало кому показував... Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилося в слово справжньої поезії».

Із заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак наскільки було можливо, він працював: перекладав, писав. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало.

Зі спогадів Ігоря Калинця: «Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав». Саме гострота правди і сила любові об'єднує весь творчий спадок Івана Світличного — поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.

Іван Світличний — член Міжнародного ПЕН-клубу (1978). Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 р. (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Оксана Павлівна Сенатович народилася 2 січня 1941 року в Бережанах Тернопільської області, у родині сільських учителів. Писати почала ще у шкільні роки. У 1957 р. в колективному збірнику «Яблуневий цвіт» були вміщені її поезії.

У 1962 р. закінчила механіко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту. При інституті діяла літературна студія, яку відвідувала Оксана. Керував студією Микола Петренко, товариш Володимира Лучука. Одного разу на чергове засідання літстудійців завітав і сам В. Лучук та познайомився з цікавою дівчиною із полум'яною душею, яка згодом стала його дружиною.

Відтоді проживала у Львові. Працювала інженером на заводі, у науково-дослідному інституті легкої промисловості, була на профспілковій роботі в Будинку технічної творчості молоді та юнацтва, за що була нагороджена медаллю імені А. Макаренка. У 1993-1997 рр. — головний редактор часопису «Діти Марії».

Та найголовнішою справою у житті стала для неї художня творчість. У 1968 р. вийшла друком перша поетична книжка Оксани Сенатович — «Стебло». А потім були «Діапазон весни», «Голубий голос», «Чоловік з трояндою».

Заслужену популярність Оксана Сенатович здобула саме як дитяча письменниця. Перший її вірш для дітей «Дорога» був надрукований у «Барвінку» ще в 1969 році й відразу полюбився широкій аудиторії. Він обійшов усі збірки, читанки, перекладався різними мовами. Згодом письменниця видала поетичні збірки «Червоні лелеки», «Вісім сотень колобків», «Вчиться вересень читати», «Сніговик», «Живемо в одному домі», «Шпаки на колесах», «Соловейку, тьох-мажор!».

Член Спілки письменників України з 1976 року.

З великим зацікавленням було сприйнято її повість «Не виростуть хлопці без дощу» та чимало інших прозових творів.

У 1992 р. вона стала першим лауреатом премії ім. Олени Пчілки, а 1995 — Тернопільської обласної премії імені Іванни Блажкевич.

Оксана Сенатович перекладала для дітей зі слов'янських мов. Наприклад, книжку сербського поета Й. Йовановича-Змая «Малий велетень». її власні твори теж перекладено багатьма іноземними мовами.

Двоє синів Оксани Павлівни — Тарас та Іван — нині також займаються літературною творчістю.

Померла Оксана Сенатович 31 березня 1997 року. Похована на Личаківському цвинтарі.

1973 року закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту імені М.В.Гоголя. Викладав рідне слово у сільській школі, більше 30 років працює в журналістиці. Редагував райгазету "Вісті Борзнянщини". Член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України. Володимир Сенцовський – лауреат VI Загальнонаціонального конкурсу "Українська мова – мова єдина" (2005), обласної літературної премії імені Б.Грінченка. Автор книжок прози та поезії "Хлоп'ята з Тополиної вулиці" (1983), "Оленка не хоче спати" (1988), "Дивень-ранок" (1993), "Зелена неділя", "У затінку серця" та "Привези мені, тату, сонце" (1994), "Лицар і Попелюшка" (1996), "Любов моя – футбол" (1996), "Забілина альтанка" (1997), "Борзенка" (1998), "Тихий берег, шум ласкавих хвиль" (2004), "Несуть лелеки у дзьобах веселку", "Дванадцять місяців" (2005), "...І мої у синій маєчці літа" (2007), "Повість про велике кохання, яку я ще напишу..." (2008), "Народження Ікара" (2009).

Дитяча тематика залишається домінуючою у творчості Володимира Сенцовського. До цієї збірки увійшли нові оповідання, казки та вірші, позначені свіжістю сприйняття навколишнього світу, опромінені любов'ю до рідного краю, до всього сущого на землі. Розрахована для дітей середнього шкільного віку.
Видання здійснено коштом Благодійного фонду "Ніжен".

Вірші й оповідання почав друкувати ще студентом.

Перша книжка Володимира Сенцовського побачила світ 1983 року у видавництві «Веселка» і називалася «Хлоп»ята з тополиної вулиці». Потім були «Оленка не хоче спати», «Дивень-ранок», «Привези мені, тату, сонце», «Лицар і попелюшка», « Несуть лелеки у дзьобах веселку», «Дванадцять місяців» та інші.

Володимир Сенцовський – лауреат Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2005), обласної літературної премії імені Б.Грінченка.

Іван Сенченко народився 12 лютого 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, декласований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо.

Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцях. Навчався в Харківському університеті, працюючи водночас в редакціях харківських газет і журналів.

Перші літературні спроби І. Сенченка припадають на час навчання в Харкові (у 1923 році були надруковані збірки оповідань «Навесні», «Ярема Кавун»; у 1925 році вийшла у світ книжка віршів «В огнях вишневих завірюх»). Микола Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930).

У своїх кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання; «Подорож до Червонограда»; «Червоноградські портрети; «Дубові гряди») Іван Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю».

Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті «Чорна брама», яка чимось нагадує «Кола Брюньйона» Ромена Роллана.

Кажуть, що життя Івана Юхимовича минуло між редакційним столом і домашнім робочим столом. Майже сорок років працював він у редакціях різних газет і журналів, готував до друку матеріали, а на власну творчість залишались вечірні години та вихідні дні.

До кращих творів письменника для дітей належать повісті «Руді вовки», «Діамантовий берег», збірки оповідань «Мої приятелі», «Два дні з життя Женьки і Левка» та інші.

І. Сенченко відомий в літературі і як перекладач. Зайнявшись перекладацькою діяльністю ще в ранній період творчості (під час укладання хрестоматій), він переклав українською мовою багато творів російських письменників (О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Горького та інших).

Його ім'я занесено в енциклопедію світової літератури.

ВАСИ́ЛЬ АНДРІ́ЙОВИЧ СИМОНЕ́НКО

Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.

Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної» теми.

Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді материнства». Твори Симоненка не друкувалися.

Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму.

Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка.

У Черкасах існує Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. Також 1965 року на громадських засадах створено музей в селі Біївці в хаті, де народився поет.

Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України.

25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні присвячену поету.

17 листопада 2010 року у місті Черкасах на вулиці Фрунзе, біля палацу одружень (історичний Будинок Щербини), був відкритий пам'ятник поетові. Автор монумента — Владислав Димйон

Народився 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області.

Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія».

Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з'явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського.

За п’ятдесят п’ять років творчої діяльності з-під пера поета, прозаїка, перекладача, публіциста та літературознавця Миколи Сингаївського у різних жанрах побачило світ понад сімдесят п’ять книжок. За останнє півстоліття у творчому доробку Сингаївського

У серпні 2010 року літературно-мистецька громадськість України відзначала піввіковий ювілей славнозвісної пісні М.Сингаївського та В.Верменича „Чорнобривців насіяла мати...”, яка стала справді народною піснею.

Подвижницька діяльність Миколи Сингаївського на пісенній ниві відзначена високим званням Заслуженого діяча мистецтв України.

Попри все сказане, найбільшого творчого успіху Микола Сингаївський досяг у дитячій літературі. За твори для дітей та юнацтва у галузі дитячої літератури М.Сингаївський удостоєний найвищої літературної премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні, а його поезії увійшли в читанки, шкільні підручники та хрестоматії.

Перша його поетична збірка, що побачила світ у 1958 році, була книжкою для дітей “Жива криничка”. Схвальним словом про неї щиро відгукнувся незабутній Михайло Панасович Стельмах. Він же написав і внутрішню видавничу рецензію на той перший рукопис у “Дитвидаві”. Саме Михайло Панасович, як літературний батько, один з перших благословив Миколу Сингаївського на плідну творчу працю.

За збірки поезій „Вогневиця” та „Поступ” у 1972 році він був удостоєний Республіканської літературної премії ім. Миколи Островського. За поетичні, прозові та публіцистичні твори останніх років М.Сингаївський удостоєний літературних премій „Гілка Золотого каштана” та літературної премії ім. В.Юхимовича.

Народився 17 червня 1945 р. на Волині в селі Велицьку Ковельського району в родині сільських вчителів.

Виріс на Херсонщині, де й закінчив середню школу. Робітничу спеціальність здобув у Кривому Розі. Пройшов армійську службу. Навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті в Москві. Член Національної Спілки письменників України з 1978 року.

Пише з 12 років. Видав три книжки сатири та гумору для дорослих («Жертва моди» 1972, «Зачарована шістка» — 1978, «Азбука для дорослих» — 1985) та чотири десятки книжок для дітей, чимало з яких побачили світ у «Веселці», «Грайлику», «Детской литературе», «Спалах», «Богдан». Упорядкував навчальні збірники для молодших школярів, такі, як «Виручалочка» (десять видань), «Кобзарик» (три видання), «Дивокрай», «Дитячі ігри та розваги», «Веселі історії», «Що не звір, то дивина», «Веселі віршики», «Весела компанія», «З нами весело усім», «А що в мішку?», «Торбинка сміху», "Пухнасті друзі, «Віршики для дітей». Є автором підручників для позакласного читання «Першокласник» і «Сонячне перевесло», близько трьохсот ігор з буквами і словами «Словограй» і «Мовограй», збірників для дошкільних навчальних закладів «Світлячок», «Чеберяйчик», «Дошкільнятко». Видав книжки для найменших читачів «Математичні ігри», «Веселий задачник», «Таємниця десяти невідомих» та книжку «Весела школа». 2006 року окремими виданнями побачили світ такі книжки: «Веселі загадки», «Казки та казочки», "Спритні пальчики, «Котячі дражнилки», «Тисяча скоромовок». Друкував твори у понад ста збірниках. Чимало дитячих творів Ігоря Січовика вивчають у початковій школі. Вони містяться у «Букварях», хрестоматіях, читанках і методичних розробках.

2003 року письменник створив і видав книжкою повість «Неймовірні пригоди барона Мюнхгаузена в Україні». Знаменитий німецький герой потрапляє в Україну, де пристає до козацького війська. Більшість його пригод, про які він хвацько розповідає сам, відбуваються у поселенні, де він мешкає, а також на всій території України, зокрема й у Києві. Автор бачить Україну очима іноземного героя — це дає йому можливість уважніше придивитися до тогочасних подій, показати полярні риси характеру українців. У повісті широко використовується український фольклор, демонологія, описано традиції, звичаї і побут наших предків. Головний герой твору — гумор, пригоди, оптимізм. Автор прагне привернути увагу не тільки іноземців, а й самих українців до величної історії України, яка, за висновками очевидців, була чи не найромантичнішою у світі. 2003 року Ігор Січовик написав сатиричну політичну повість «Дурилло»(Сповідь президентського песика).

У 2012 році Ігор Січовик написав дві повісті на одну тему для дітей середнього віку "Формула вузла, або Як розплутати клубок таємниць" та "Комп"ютерна алхімія".

Чекають на видання дві нові книжки «Великий букварик» і «Все починається з Нуля». Ігор Січовик має власний інтернет-сайт «Словограй», який відвідало понад сто тисяч читачів.


ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИЙ

Народився Вадим Скомаровський 1 червня 1937 року. Його рідне село Балико-Щучинка (Кагарлицький район на Київщині) лежить на покраяному ярами правому березі Дніпра, довкола ліси, а в лісах — озера. А які багатозначні й загадкові там назви місцевостей — Криничний яр, Воронів ліс, Боброве озеро, Чаїний острів. Ця багата природа розвивала творчу уяву майбутнього поета, дещо скрашувала його дитинство, яке припало на роки Вітчизняної війни. На фронті загинув батько Вадима Скомаровського. Мати все життя працювала вчителькою. І Вадим після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища працював учителем у Бородянській школі на Київщині. Згодом В. Скомаровський закінчив Ізмаїльський педінститут. І подальша його журналістська, комсомольська, партійна робота та робота головним редактором і директором видавництва «Молодь» була тісно пов'язана зі школою, з дітворою та молоддю.

1956 року Вадим Скомаровський надрукував у журналі «Піонерія» свій перший вірш для дітей і, можливо, сам того не знаючи, зробив свій вибір: став на літературний шлях і назавжди залишився вірним юним читачам. Уже перші книжечки Вадима Скомаровського «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961) засвідчили, що в автора є природний дар розповідати про дітей і для дітей, поетично змальовувати природу.

З роками тематика творів Вадима Скомаровського розширилась. До образів земляків, до чарівних пейзажів рідного краю додалися нові герої — діти й дорослі, нові краєвиди. У 1963 році вийшла у світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі». Це вірші, присвячені геніальному українському поетові Тарасові Григоровичу Шевченку. Відтоді поет не раз звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 — створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.

У дитинстві майбутній поет зачитувався чудовими книжками Аркадія Гайдара і Миколи Трублаїні, наскрізь пронизаними романтикою подвигів. Шана до відомих письменників залишилася у Вадима Скомаровського на все життя. І поет захотів розповісти сучасним школярам про їхнє незвичайне життя. Так появилися талановиті поеми «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів».

Серед творів Вадима Скомаровського є і казки: «Де поділися зірки?», «Чому в морі вода солона», «Чому Лютий короткий» та інші. Вони цікаві та повчальні.

Більшість віршів В. Скомаровського — це невимушені оповідки про ту чи іншу (в повному розумінні екстремальну подію), пригоду й обов'язково з несподіваною розв'язкою. Цікаво, наприклад, прочитати, як моряки врятували напівзамерзлих солов'їв, що заблукавши у пітьмі, прибилися на корабель («Солов'ї»). Люди по черзі зігрівали «дві безпорадні грудочки малі» своїм диханням, годували крихтами хліба. І сили повернулися до солов'їв.

Незвичайна подія відбулася в лісі («Погоня»). Там дуб захистив бідолашного зайчика від лисиці: скинув, наче з рукава, снігу на його сліди: спробуй тепер, лисице, заячу стежку віднайти! Справжня біда трапилася з окунцями: «опинились окунці в лузі після повені», а вода почала спадати («Окунці-стрибунці»). Проте біди не сталося — діти виловили окунців і кинули у Дніпро. Читаючи такі вірші, постійно ловиш себе на думці, що треба берегти все живе, любити й плекати красу довкола нас.

Новою, цікавою гранню творчості Вадима Скомаровського стали гумористичні, сатиричні поезії, мініатюри, шаржі. Про це свідчить нова збірка поета «Комп'ютер з характером», що вийшла друком у 2002 році.

Твори В. П. Скомаровського перекладено російською, білоруською, молдавською, казахською, киргизькою, туркменською, башкирською мовами. Відомі вони читачам у Болгарії, Польщі, Чехії, Канаді. Поет також відомий як перекладач з російської, білоруської і туркменської мов.

В. Скомаровський — лауреат чотирьох літературних премій: імені Миколи Трублаїні (1978), імені Олександра Копиленка (1986), імені Лесі Українки (1989), імені Наталі Забіли (2003).