З досвіду мовної політики

З досвіду мовної політики

Держава послуговується ідеологічними, законодавчими, адміністративно-організаційними, фінансово-економічними важелями, тому наділена великими можливостями впливу на мовну ситуацію. За всієї різноманітності форм і методів національно-мовної політики сам принцип впливу на багатомовну ситуацію полягає в тому, що держава визначає соціальний статус і соціальні функції окремих мов.

Національно-мовна політика не завжди має бажані, заплановані результати. Звичайно це пов’язано з помилками і недоглядами у плануванні мовної політики. Урахувати все: вікові традиції народів, що спільно живуть на одній території, нові тенденції етнічного розвитку в усьому світі, соціально-економічну ситуацію, рівень народної освіти, силу релігійних переконань, розгалуженість каналів масової комунікації, гостроту класових протиріч і загальнолюдську психологію – завдання надзвичайно складне. Однак помилки в національно-мовній політиці тільки дискредитують ідею розумного впливу суспільства на мовну ситуацію. Негнучкі, прямолінійні заходи здатні викликати мовний хаос, роздути етнічні розбіжності в міжнаціональний конфлікт, у результаті – серйозно перешкодити взаєморозумінню народів. Зусилля людей мають бути спрямовані на саму мову: суспільство нормує, упорядковує, обробляє мову.

У мовному питанні (як і в національному загалом) простежується практика подвійних, навіть потрійних стандартів. Аналізуючи зміст Закону України «Про засади державної мовної політики» від 8 серпня 2012, володіючи інформацією про мовну ситуацію, розуміючи багатовимірність мовних проблем, скажемо, перефразовуючи Володимира Жаботинського, що законотворці від лінгвістики так само компетентні в оцінці національних почуттів того народу, якого вони зреклися, як дезертир компетентний в оцінці патріотизму та бойового духу тієї армії, з якої він утік.

Самостійність, життєздатність, перспективність мови визначають не філологи, а свідомість народів. Коли мова перетворюється на символ влади, вона водночас стає потужним чинником у формуванні суспільної мовної свідомості, а надто в тоталітарному й посттоталітарному суспільстві, де значення всього, що пов’язане з владою, гіпертрофоване.

У багатонаціональному соціумі представники меншин повинні оволодівати державною мовою насамперед для того, щоб уникнути конфліктів нерозуміння логіки розвитку й особливостей країни, аби мати змогу свідомо солідаризуватися в процесі державотворення.

Конфліктують не мови, а носії мов, коли на соціолінгвістичну проблему починають дивитися крізь специфічні 3D окуляри, коли мова стає «спецефектом», козирною картою або таким собі роялем у кущах.

Так само, як держави не дозволяють іноземним потугам створювати опорні пункти на своїх землях, так і деякі мови, борючись протягом багатьох поколінь, не дають чужим мовам створити в собі «плацдарми». Небажання чехів «натуралізувати» германізми, чи корейців приймати запозичення з японської, чи ісландців дарувати «гостьовий» статус будь-яким запозиченням загалом усім добре відомі. Так, у листопаді 1905 р. Японія уклала з Кореєю договір про захист, за яким встановила над нею японський протекторат, а в серпні анексувала країну і та стала генерал-губернаторством Чосон – частиною Японської імперії. Перший період японського колоніального врядування, який тривав до березневого повстання 1919 р., історики називають «шабельним режимом» (періодом «військового врядування»). Офіційною мовою на території Кореї стала японська, корейців намагалися прискорено і насильно «японізувати». Корейська мова була вилучена з суспільної сфери вжитку, у навчальних закладах навчання вели японською мовою, нею видавали газети, журнали, книги, ділову документацію. Заборонено розмовляти корейською в громадських місцях. Пізніше був період «культурного врядування» (або «оксамитної котячої лапи»), згодом – «інтеграції», але, у результаті, з 1910 по 1945 рр. корейська мова зазнала дуже сильного тиску з боку японської. Після звільнення корейська інтелігенція виступила за найшвидше очищення мови від запозичень з японської. Як наслідок таких зусиль повсякденна японська лексика, що вкорінилася в період окупації, на сьогодні майже вся вилучена. До останнього часу було офіційно заборонене поширення в країні продукції японської масової культури (наприклад, до 1998 р. прокат японських фільмів уважали кримінальним злочином). Але в промисловості, будівництві, сервісному обслуговуванні тощо залишилося порівняно багато термінів, запозичених із японської мови.

1928 року замість арабського письма Османської імперії Національні збори Турецької республіки прийняли латиницю, а використання арабської абетки заборонили (з 01.01.1929). Турки прагнули звільнитися від незрозумілих знаків, які протягом століть тримали їхні думки в залізних лещатах. Проведено багаторічну кампанію очищення турецької мови від арабських слів і виразів в освіті, науці, літературі тощо. Для підтримки реформи мови засновано мовну асоціацію, що готувала та публікувала список чужих слів (перських і арабських), яких треба було позбутися. Науковці складали словники «суто турецьких» слів, знаходячи їх у діалектах, інших тюркських мовах, стародавніх текстах, уводили в обіг неологізми, які створювали на основі наявних коренів і суфіксів, активно запозичували терміни з європейських мов. Журналісти писали свої статті османською турецькою, віддавали їх «замінювачам слів», які, користуючись словником, замінювали кожне арабське чи перське слово на відповідний новотурецький еквівалент (з 1932 по 1966 р. частка власне турецьких слів зросла з 35% до 72%). Усі у віці від 16 до 40 років мали відвідувати школи для вивчення латинського письма. Чиновників, які не знали його, звільняли. Ув’язнених, які відбули терміни покарання, не випускали з тюрем, якщо вони не вміли читати та писати по-новому (1935 року певну частину арабських і перських запозичень у мові відновили).

Законну основу використання баскської мови встановила іспанська Конституція 1978 і Статус Автономної спільноти басків 1979 року: баскська мова – офіційна мова автономної спільноти поряд з іспанською, офіційною мовою держави. Це дало змогу заснувати низку засадничих інституцій у питанні мовної політики: посаду генерального секретаря мовної політики, Консультаційну раду баскської мови, Баскський інститут державної служби, Баскський інститут, відповідальний за вивчення баскської мови дорослими. Перед автономною спільнотою басків одразу ж постали два величезні завдання: 1) модернізувати свою стародавню мову для того, щоб вона та її мовці могли ефективно діяти в сучасному світі; 2) прихилити до цієї мови близько 80% басків, які вже давно цілком забули баскську (а також некорінне населення, що шукало колись роботу в Країні басків і залишилося там жити). Керуючись планом, запропонованим провінційним урядовим Секретаріатом мовної політики, великих зусиль доклали баскський Департамент освіти та засоби масової інформації, щоб покращити знання баскської в тих, хто досі напіврозмовляв нею й перетворити їхню мову на грамотну. Небаскомовні (і діти, і дорослі) отримали змогу пройти мовні курси. Документи про уміння різного рівня надають їх пред’явникам право претендувати на заохочення, підвищення, отримання роботи, інші вигоди на робочому місці.

Чинний Кодекс про адміністративні порушення Литовської республіки передбачає засоби адміністративного впливу (від попередження до грошового покарання в еквіваленті 500 доларів США) за невживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, в описі товарів; під час виконання службових зобов’язань, у внутрішньодержавному діловодстві; за представлення документів недержавною мовою, уживання недержавної мови в теле- і радіопередачах, кіно- і відеофільмах; невживання автентичних форм литовських топонімів; невиконання рішень Державної комісії литовської мови.

Французька тривалий час була мовою прогресу та «міжнародного» наслідування, принаймні на більшій частині Європи. Пізніше німецька стала загальною мовою науки та техніки, особливо в Центральній та Східній Європі. Поразка Німеччини у двох світових війнах та пов’язування її з ненависним нацистським режимом (нагадаємо, що в повоєнній Австрії випускники шкіл в атестатах мали запис: «оцінка за мову, якою проводяться заняття») зруйнували її шанси на широке визнання як основної бази корпусного розширення для по-новому осучаснюваних мов. Англійська, що фактично належить до «найпізніших Іванів» на європейській мовній арені, перетворилася на головну модель модернізації. Джошуа Фішман у праці «Не кидайте свою мову напризволяще» наводить цікаві роздуми про залежність зміни мовних уподобань від зміни політичного вектора: «…представники німецької мови нещодавно оголосили, що, з огляду на образу Америкою Об’єднаних Націй, у зв’язку з її одностороннім вторгненням в Ірак 2003 року, число запозичень з французької в німецьку буде збільшено за рахунок американізмів, попри світову поширеність останніх. Іншими словами, «галіцизми» – не так погано, як «англіцизми», оскільки останні мають погіршувальний вплив на німецьку. Ми ще раз пересвідчуємося, наскільки світ міждержавних справ, а не мовознавчих міркувань, сам по собі чи навіть насамперед, може впливати на вдавання до пуризму чи корегування статусу «найпривілейованішого донора» в корпусному плануванні».

Досвід «єврейського дива» – відродження мови Біблії до функціонування в сучасному суспільстві, на що поклав своє життя Еліезер Бен-Єгуда (Лейзер-Іцхок Перельман), – є прикладом застосування романтичного підходу до «капітального ремонту» мов. 29 жовтня 1922 р. іврит був проголошений однією з офіційних мов Британського мандату в Палестині, разом з арабською та англійською мовами.

Сама по собі двомовність ще не є ознакою демократії. Ситуація двомовності неприродна, нестабільна, навіть загрозлива та руйнівна, вона характеризується не гармонійною взаємодією мов, а конфліктом і змаганням. У світі не існує двомовності, а є лише проблема двомовності, яку намагаються вирішити, виходячи з ідеологічних засад політики поліетнічної держави. Уряд може стимулювати розвиток багатомовності в країні або ж стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це було, зокрема, у Німеччині. Так, унаслідок онімечення у ХVІІІ ст. зникли полабська й пруська мови, ледь животіє лужицька (у Дрезденському і Котбуському округах говорять близько 100 тис. осіб). За роки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 100 мов: за переписом населення 1926 року, у Радянському Союзі проживало 194 етнічні групи, перепис 1979 року фіксує вже 101 народність. На межі вимирання перебувають понад 40 мов, серед яких навіть ті, які раніше викладали в школах (наприклад, іжорська, зараз має близько 200 носіїв ).

Будь-які референдуми з мовного питання в Україні є неприйнятними. (З таким же успіхом можна ініціювати проведення референдуму щодо скасування сплати податків фізичними особами. Хоч зрозуміло, що це дурня, нонсенс, держава не може існувати без налагодженої податкової системи, проте ця ідея, безперечно, знайшла б підтримку в масах). Держава не має права змушувати етнічного українця, як і поляка, литовця чи естонця, на споконвічній землі своїх предків користуватися будь-якою іншою мовою, окрім рідної. Коли ж проводити референдум із мовного питання, то в ньому, як нам видається, мають право брати участь лише ті громадяни України (незалежно від національності), предки яких проживали на її сучасній території принаймні впродовж трьох поколінь.

Мова дає владу та вплив, прив’язує колонізованих до колонізаторів. Російська – це «лінгва франка» комунізму. Шкода, але свої «ковбасні» («газові» чи «шоколадні») проблеми українці навчені задовольняти або ж залагоджувати за допомогою російської мови. Важко сперечатися з Д. Фішманом, на думку якого «французьку, німецьку і російську мови й нині слід вивчати мовцям навіть маленьких мов у відповідних сферах діяльності та для їх же користі (наприклад, читання Вольтера, Гердера і Троцького тією мовою, якою вони писали), а не як мови ширших комунікацій з непередбаченими додатковими перевагами».

Історичні події зумовлюють зміну ментальних настанов, на одне з чільних місць виходить прагматизм, проте не можна уявити сучасний світ поза лояльним ставленням людини до свого етносу, до своєї мови.

Поняття мовної політики охоплює всю практику свідомого регулювання стихійних мовних процесів, і національно-мовна політика – складова мовної політики. Кожна держава, суспільний клас, партія виходять із певної концепції національного питання, тобто зі свого розуміння того, що таке народ, нація, народність; як пов’язані нація і мова, культура, держава, релігія; як співвідноситься національне й загальнолюдське, національне й класове в культурі, політиці, ідеології; у чому полягає прогрес і справедливість у національному питанні. Слід пам’ятати, що збільшення влади над мовою є збільшенням відповідальності для тих, хто контролює цю владу чи може на неї впливати.

Лунають рядки за сценою:

На сцену виходять ведучі.

Ведучий 1. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен у першу чергу створити у своїй душі світлицю, у якій зберігається найцінніший скарб – мова.

Ведучий 2. Люди говорять різними мовами, їх нараховується близько 7 тисяч. На жаль, філологи попереджають: у ХХІ столітті вимруть або опиняться на межі вимирання 90 % мов світу. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова – це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. З тієї великої кількості мов 95 % припадає на дуже малу частину населення світу. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляє всього 4 % людства.

Ведучий 1. 21 лютого відзначають Міжнародний день рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів воно ввійшло тільки в 1999 р. Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?

Ведучий 2. Історія свята, на жаль, має трагічні витоки. Цей день із присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року в Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на ХХХ сесії Генеральної асамблеї ЮНЕСКО запроваджено Міжнародний день рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року цей день відзначають і в нас.

Виходять читці:

Мова кожного народу

Неповторна і – своя;

В ній гримлять громи в негоду,

В тиші – трелі солов’я.

На своїй природній мові

І потоки гомонять;

Зелен-клени у діброві

По-кленовому шумлять.

Солов’їну, барвінкову,

Колосисту – на віки –

Українську рідну мову

В дар дали мені батьки.

Берегти її, плекати

Буду всюди й повсякчас, –

Бо ж єдина – так, як мати –

Мова в кожного із нас!

(Л. Забашта «Рідна мова»);

(Л. Вознюк «Я маю право»);

Ведучий 1. Для виживання мови необхідно, щоб нею говорило щонайменше 100000 осіб. У всі часи мови зароджувалися, існували, потім вимирали, іноді навіть не залишивши сліду. Але ніколи раніше вони не зникали настільки швидко. Об’єднання «племен» у державу досягалося на шкоду мовам. Для єдності країни було необхідно примусити людей говорити однією мовою.

Ведучий 2. Із виникненням нових технологій національним меншинам стало ще важче домогтися визнання їхніх мов. Мова, не представлена в Інтернеті, більше «не існує» для сучасного світу.

Ведучий 1. За ініціативою «B@bel» ЮНЕСКО створила портал, який дозволяє національним меншинам, що перебувають у несприятливих умовах, дістати доступ до освіти і знань людства. ЮНЕСКО надає допомогу країнам, які хочуть зберегти своє культурне різноманіття, забезпечуючи якісне навчання мов національних меншин. Програма MOST працює над заняттями, покликаними сприяти рівності між різними етнічними групами. Вона прагне запобігати й вирішувати етнічні конфлікти.

(Віктор Баранов «До українців»)

Ведучий 1. Видатний учений Олександр Потебня доводив, що люди зазвичай добровільно не відмовляються від своєї мови. А за його висновками, саме мова дає змогу людині глибше орієнтуватися в самій собі, усвідомлювати свій фізичний стан, думки і почуття, формувати в людині національну свідомість, совість, чесність, правдивість.

Ведучий 2. Немає сумніву в тому, що володіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільного спілкування з іноземцями. Кожна національна спільнота потребує білінгвів як посередників між своєю і чужою культурами. Але коли білінгвізм набуває тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності.

Ведучий 1. Ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови, коли вона функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя. Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе».

Ведучий 2. Визнання й пошана всіх мов є шляхом до збереження миру. Кожна мова самобутня. Вона має власні вислови, які відображають менталітет і звичаї народу. Так само, як і імена, ми отримуємо рідну мову від батьків у дитинстві. Вона формує нашу свідомість, насичує закладеною в ній культурою.Тому пам’ятаймо, що рідна мова – то неоціненне духовне багатство, яке передається від покоління до покоління і несе в собі народну мудрість, славу, культуру і традиції.