Н. М. Малюга Мовознавство: упровадження результатів пізнання

УДК 373.5.061: 811.161.2

ББК 74.2: 81 Укр.

М21
Малюга Н. М. Мовознавство: упровадження результатів пізнання у практику сучасної школи / Наталія Миколаївна Малюга. – Кривий Ріг : КПІ ДВНЗ «КНУ», 2014. –107 с.

Посібник укладено з урахуванням вимог, що висуваються до практики викладання базових дисциплін середньої школи. Запропоновані матеріали покликані розширити і поглибити фахову мовознавчу підготовку, виробити загальнолінгвістичну перспективу, уміння розумітися на складних дражливих питаннях функціонування мови в суспільстві, застосовувати результати мовознавчих досліджень у практиці проведення вступних уроків з української мови.

Автор скеровує роботу суб’єктів навчального процесу на поглиблене опрацювання спеціальної літератури, на вивчення дискусійних питань, що має вагоме значення в успішній соціалізації учнів і випускників навчальних закладів.

Для учителів загальноосвітніх шкіл і закладів нового типу, методистів інститутів післядипломної педагогічної освіти, студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів, учнівської молоді.

Рекомендовано до друку кафедрою української мови Криворізького педагогічного інституту, протокол № 14 від 05 червня 2014 року; рішенням вченої ради Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет», протокол № 11 від 25 червня 2014 року.

доктор педагогічних наук, професор Бакум З. П.;

доктор філологічних наук, професор Поповський А. М.

© Н. М. Малюга, 2014.

Стор.

Передмова……………………………………………………………	4
Мовознавство в питаннях і відповідях для вчителя й учнів 5 класу. Тема «Значення мови в житті суспільства. Українська мова – державна мова України»……………………………………	6
6 клас. Тема «Краса і багатство української мови»: посилення інформаційної складової……………………………………………	14
7 клас. Тема «Мова – скарбниця духовності народу»: посилення інформаційної складової……………………………………………	17
8 клас. Тема «Мова – найважливіший засіб спілкування, пізнання і впливу»: посилення інформаційної складової………...	20
9 клас. Тема «Розвиток української мови»: посилення інформаційної складової……………………………………………	23
Уроки загальнолінгвістичної тематики в 10 класі……………….	27
Уроки загальнолінгвістичної тематики в 11 класі……………….	43
Післямова…………………………………………………………….	54
Список використаної літератури…………………………………..	55
Додаток 1. Правова основа державної мовної політики…………	59
Додаток 2. Указ Президента України № 161/2010 «Про Концепцію державної мовної політики»…………………………..	61
Додаток 3. Документи про заборону української мови і заходи із нищення української культури (XVII–XX ст.)……………………	68
Додаток 4. Доля членів Державної комісії (для розробки правил правопису української мови (1926 р.)) та учасників правописної конференції 1927 р…………………………………………………..	84
Додаток 5. З досвіду мовної політики……………………………...	97
Додаток 6. Сценарій свята до Міжнародного дня рідної мови….	103

Передмова
Коли вчителі рідної мови висловлюють незадоволення «низькою научуваністю» своїх учнів щодо письмового та усного слововжитку, вони викривають убозтво в начитаності школярів під натиском сучасної молодіжної культури, яка живиться і поширюється насамперед Інтернетом, телебаченням, аудіо- і відеозаписами, особистиими взаєминами.

Звичка користуватися російською в побуті при вимушеному переході на українську в навчальному процесі чи професійній діяльності породжує явище так званої «дерев’яної мови»; мовцям бракує природності вимови, достатнього лексичного запасу, виразності, гнучкості під час добору засобів. Пародійні рядки Олександра Ірванця «Як ти звучиш калиново-дубово, рідна моя українськая мова» асоціюються саме з таким поширеним типом мовлення, зумовленим натужним внутрішнім перекладом із російської.

Нам доводиться зустрічати чимало молодих людей, які мислять примітивно, хоч їхні голови заповнені «уривками» різних наук. Про сучасний стан та історію культури людства школа дає лише не пов’язані між собою уривки знань, які претендують на нереальну позачасовість одночасно з втратою історичної перспективи й розуміння тенденцій розвитку, тому результатом освіти, замість бажаного і реального знання, є швидше за все повна дезорієнтація. Тільки матеріал рідної мови, яким володіє кожен учень, виявляє найрізноманітніші зв’язки, може весь час розширюватися, створюючи тим самим безпосередній місток з оточенням дитини, перетворюючи її в маленьку частку великої спільноти. Це відбувається на основі реальних фактів, які укладаються в одну велику систему.

До висвітлення важливих мовознавчих питань шкільного курсу української мови звертаємося не вперше. Свого часу ми обґрунтовували необхідність застосування результатів мовознавчих досліджень у курсі української мови в середній школі, окреслювали шляхи подолання хибної практики проведення вступних уроків загальнолінгвістичної тематики [14; 15; 16; 17; 18]. Свою мету вбачаємо в тому, щоб через ознайомлення вчителя-словесника з результатами етно-, соціолінгвістичних та власне мовознавчих досліджень посилити інформаційну складову вступних уроків з української мови, що сприятиме підвищенню пізнавальної активності учнів.

Заради об’єктивності закидів на адресу учнів до уваги вчителів пропонуємо питальник, укладений 2013 року для слухачів (філологів-україністів) курсів підвищення кваліфікації.

1. Мовна сім’я, до якої належить українська мова.

2. Період виникнення протоукраїнської мови.

3. Кількість носіїв української мови.

4.  Законодавчі акти, що є правовою основою для здійснення державної мовної політики.

5. Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» (рік ратифікації ВР України, перелік мов, характеристика документа).

6. Причини вимирання мов.

7. Перспективи мовної динаміки.

8. Соціальні функції мови.

9. Історія Дня рідної мови.

10. Міжнародні мови (робочі мови Організації Об’єднаних Націй і Ради зі Співробітництва та Безпеки в Європі).

Перелік питань стосується вступних уроків загальнолінгвістичної тематики в різних класах середньої і старшої ланки (свій вибір ми здійснило довільно). Учитель-філолог має змогу перевірити обсяг, ґрунтовність, правильність своїх відповідей, ознайомитися із сучасним трактуванням суспільно значущих проблем, зокрема періодизації історії української мови, мовної ситуації і національно-мовної політики, обмеження функціонування рідної мови етносу, відродження мов тощо.

Запропонований у посібнику матеріал покликаний розширити і поглибити фахову мовознавчу підготовку, виробити загальнолінгвістичну перспективу, уміння розумітися на складних дражливих питаннях функціонування мови в суспільстві, застосовувати результати мовознавчих досліджень у практиці проведення вступних уроків з української мови.

Мовознавство в питаннях і відповідях

для вчителя й учнів 5 класу. Тема «Значення мови в житті суспільства. Українська мова – державна мова України»
Чинними програмами передбачено, що курс української мови в будь-якому класі середньої і старшої ланки розпочинається з висвітлення важливих для становлення цільної інтелектуальної особистості мовознавчих питань. Однак нерідко вчитель не усвідомлює значущості цих перших уроків, формально підходить до їх підготовки, з року в рік з пафосом виголошує завчені крилаті вислови про красу й багатство української мови, цитує одні й ті ж невмирущі слова класиків, карбує гасла, закликає плекати, оберігати, розвивати… Від такої промови, нехай і палкої, чути банальністю, нещирістю, що нівелює саму ідею прищеплення любові до рідної мови. Сьогодні є нагальна потреба у відході від трафарету, подоланні застиглості багатьох сучасних уроків української мови.

Для досягнення освітньої мети вчителем особливо важливими є аргументовані відповіді на питання, чи є українська мова здатною повноцінно обслуговувати суспільство, чи мала вона в своїй історії й має для цього належні здобутки й ресурси, чому нині нагальною є потреба через мову підвищувати інтелектуальний потенціал нації й усього народу України [26, с. 46].

Так, мовною змістовою лінією Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з української мови 5–12 класи передбачено тему «Значення мови в житті суспільства. Українська мова – державна мова України». Згідно з державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учень має розуміти значення мови в житті суспільства, роль української мови як державної в Україні [39, с. 21].

В аспекті реалізації соціокультурної змістової лінії задля дослідження сфери відношень «Я і українська мова та література» рекомендовано опрацювати тексти з теми «Українська мова – найбільша духовна цінність українського народу»; для побудови власних висловлювань учнів запропоновано тему «Мова – найцінніший скарб народу».

У рубриці «Нове в програмі і методиці» журналу «Українська мова» уміщено розробку вступного уроку української мови в 5 класі, метою якого є розширити відомості п’ятикласників про рідну мову, сформувати поняття «національна мова», «державна мова»; ознайомити учнів із статтею 10 Конституції України; формувати вміння аналізувати висловлювання, відтворювати деформований текст, складати невеликі тексти відповідно до комунікативного завдання; сприяти усвідомленню значення мови в житті суспільства й ролі української мови як державної в Україні [30, с. 46].

Навіть успішна реалізація цієї мети не може забезпечити всебічне розкриття теми «Значення мови в житті суспільства». Запропонованій методичній розробці, як і сучасним підручникам загалом, бракує інформації для допитливих, конкретних цифр.

У той же час хочемо відзначити, що для вчителя початкових класів на ринку друкованої навчальної продукції ще в 2006 р. з’явився посібник «Цікаве мовознавство для молодших школярів» [29], який вирізняє високий рівень інформативності, глибина висвітлюваних питань, наукова достовірність поряд із доступністю викладу матеріалу. Автори новаторського посібника Г. Одинцова, Я. Кодлюк запорукою результативності навчання визнають застосування на уроках рідної мови цікавинок різних видів: це насамперед цікава в пізнавальному плані інформація (розкриття історичних аспектів проблеми, етимології того чи того поняття тощо); це і «невідоме про відоме», тобто використання додаткових відомостей про те, що діти вже частково знають (такий підхід дає можливість по-іншому трактувати явища, які стали для учнів буденними); узагальнений цифровий матеріал, що є базою для порівняння, узагальнення виучуваного, підкреслення його значущості [29, с. 3].

Отже, як свідчить позитивний досвід колег (див. також [7]), нарешті необхідно відмовитися від тупцяння по колу «українська мова – мова калинова, мова калинова – українська мова». Щоб досягти усвідомлення п’ятикласниками значення мови в житті суспільства, пропонуємо виклад матеріалу в питаннях і відповідях.

1. Скільки мов у світі? Які перспективи мовної динаміки?

Учені називають різну кількість мов. За даними Академії наук Франції, населення земної кулі послуговується не менше як 2796 мовами. Німецькі вчені стверджують, що народи сучасного світу говорять на мовах, число яких перевищує 4000. За інформацією Інституту світового стеження у Вашингтоні, населення нашої планети розмовляє понад 6800 мовами. Як стверджують лінгвісти, з усіх мов добре вивчені лише 500; 1400 перебувають на межі вимирання (найбільша кількість їх в Австралії й США); дві третини мов не мають писемності.

У світі є близько 40 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї до кількох сотень мов. Індоєвропейська сім’я (саме до неї належить більшість європейських мов, зокрема й українська) – найчисельніша, мовами цієї сім’ї говорить близько 45 % усього населення земної кулі.

Є країни, які вирізняються серед інших тим, що їхнє населення послуговується великою кількістю мов. В Індії, наприклад, говорять 845 мовами і діалектами, а в Папуа-Новій Гвінеї – 869, тобто в середньому кожною з цих мов розмовляє біля 4 тисяч осіб.

Протягом останніх п’яти століть зникло від 4000 до 9000 мов. З урахуванням проблеми розмежування мов і діалектів, найбільша кількість мов, якими будь-коли говорили у світі, складає 10000 –15000. За теперішніх темпів зникнення в ХХІ ст. близько 90% мов світу перетвориться в мертві або вимираючі; мають шанс вижити і повнокровно функціонувати лише 600 мов світу. Вимирання мов подібне до вимирання тварин і рослин, але для них цей показник сягає 50%.

2.Чи рівноправні мови у своїх шансах на виживання?

Десятьма мовами говорить половина землян, 250-ма – 96%, а для решти 4% людства рідні 90% мов світу. Зрозуміло, що в такій пропорції знака рівності бути не може.

3. Чому зменшується кількість мов?

Основними причинами вимирання мов є:

- зникнення традиційного способу життя, розпад або знищення племінних общин;

- переслідування, вигнання, вимирання носіїв етнічних мов;

- економічна вигода, яку надають престижні мови чи мови респектабельних прошарків суспільства.

4. Чи можна мову відродити?

Відродження мови – це процес повернення вимерлої мови до повсякденного вжитку. Цей процес є зворотним до вимирання мови, коли її носії поступово переходять до використання іншої мови в більшості життєвих ситуацій і перестають навчати старій мові своїх дітей. Відродження ставить метою повернути вимерлу чи вимираючу мову до загального активного вжитку і створити умови її подальшого самостійного функціонування. Цей процес може запроваджуватися державною владою, суспільними чи культурно-освітніми організаціями й ентузіастами.

Мабуть, найуспішнішим прикладом такої діяльності є іврит – відроджена давньоєврейська мова, яка була мертвою протягом двох тисячоліть й існувала лише як літургійна мова іудаїзму. Нині іврит є державною мовою Ізраїлю, він уживається в усіх галузях суспільного й приватного життя, і його існуванню як розмовної мови ніщо не перешкоджає. Інші проекти відродження мов, яким загрожує вимирання, наприклад, ірландської мови в Ірландії, мали значно менший успіх.

За різних часів на теренах Європи державними установами чи громадськими організаціями і спільнотами ентузіастів проводилися кампанії, спрямовані на відродження таких мов, як:

• 
  білоруська;
  

• 
  бретонська – кельтська мова північного заходу Франції;
  

• 
  валійська – кельтська мова Уельсу;
  
• 
  ідиш (їдиш) – германська мова євреїв Східної Європи;
  
• 
  грецька катаревуса;
  
• 
  корнуольська – кельтська мова південного заходу Англії, вимерла з XVIII ст.;
  
• 
  ладино – мова євреїв, вигнаних з Іспанії в XVI ст., є результатом незалежного розвитку середньовічної іспанської мови;
  
• 
  латинська – вимерла з раннього середньовіччя, але до XIX ст. була лінгва-франка в Європі;
  
• 
  менська – кельтська мова корінного населення острова Мен в Ірландському морі, що належить Великобританії, вимерла в XIX ст.;
  
• 
  нюношк – одна з двох офіційних форм норвезької мови;
  
• 
  провансальська – романська мова південного сходу Франції;
  
• 
  фарерська – скандинавська мова мешканців Фарерських островів, які належать Данії, зараз є офіційною на островах;
  
• 
  фризька – германська мова північного сходу Нідерландів і суміжних областей Німеччини;
  
• 
  шотландська – місцева форма англійської мови, що розвивалася окремо з середньовічних часів;
  
• 
  шотландська гельська – мова кельтського населення Шотландії.
  

5. Які європейські мови потребують захисту?

Мови, якими послуговується незначна кількість носіїв і їх чисельність має динаміку до зменшення, потребують підтримки з боку держав, дієвих заходів щодо збереження. Малі мови Європи, що знаходяться в «групі ризику»:

- гельська (88000 носіїв);

- менська (померла в 1974, відроджена в 1980);

- ірландська (70000 носіїв);

- валлійська (575000 носіїв);

- корнська (померла в ХІХ ст., відроджена в ХХ ст.);

- окситанська (поширена в селах на півдні Франції);

- гасконська (25000 носіїв);

- каталонська (10000000 носіїв);

- ладинська (35000 носіїв);

- фріульська (6000 носіїв);

- бретонська (близько 1000000 носіїв);

- істрорумунська (147000 носіїв);

- арумунська (5000 носіїв);

- верхньо- і нижньолужицька (67000 носіїв);

- фризька (720000 носіїв);

- фарерська (47000 носіїв);

- люксембурзька (335000 носіїв);

- галісійська;

- баскська;

- романська;

- македонська [2, с. 213]. Інформація щодо кількості носіїв останніх у переліку мов нам не відома.

6. Як сучасні засоби масової інформації можуть виконувати функцію «Червоної книги» для мов?

Можливості засобів масової інформації для збереження етнічних мов:

- забезпечувати радіоефір усіма малими мовами, як це зараз здійснюється, наприклад, ладино та романшською;

- підтримувати і розширювати спілкування в Інтернеті (нині використовуються галісійська, окситанська, гасконська мови, мови австралійських аборигенів);

- використовувати сучасні мультимедійні технології для запису мовлення етнічних носіїв.

7. Скільки штучних мов існує у світі і навіщо їх створюють?

Ідея спільної для всіх людей мови давно привертала увагу вчених. Над цією проблемою працювали Ян Амос Коменський, Френсіс Бекон, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Ісаак Ньютон та ін. Але нікому не спадало на думку замінити всі існуючі мови якоюсь однією, навіть найбільш поширеною. Відомо понад 900 проектів штучних мов (за даними 1991 року – 912), із них лише 6 використовуються як справжні мови (це волапюк, есперанто, ідо, латина сине флексіоне, окциденталь, інтерлінгва).

Долі у штучних мов, як і природних, різні. Есперанто, наприклад, звучить на всесвітніх конгресах, у клубах есперантистів, понад тридцять радіостанцій світу здійснюють трансляцію цією мовою. Інші ж мови (а їх більшість) відомі лише вузькому колу спеціалістів, наприклад слов’янське есперанто. Так, в Інтернеті працює блог під назвою «Slovianska gazeta / Словианска газета». Що ж це за проект?

Словианска газета jесть вебсаjт писани посредствем jазик Словиански‑П. Много сто милиони словjани розумеjут jего непосредно и безусилиjно. Словиански-П употребjа слова взjата из руски, польски и ине словjанске jjазики. Идеально для путованиjе!

Таке пояснення міститься на першій сторінці самого он-лайн-видавництва. І якщо хто не зрозумів, газета виходить новою штучною мовою Slovianski-Р, вибудованою на основі сучасних слов’янських мов.

Найбільш активним автором проекту є чех Габрієль Свобода. Робота над створенням нової мови розпочалася в березні 2006 року, незабаром з’явився більш-менш живий продукт на Slovianski-Р – «Словианска газета».

Лінгвістичний експеримент, поставлений Габрієлем Свободою, цікавий із дослідницької точки зору, як і будь-яка інша штучна мова. Викликає повагу кропітка праця з добору загальнослов’янських слів та побудови граматичних правил. Можливо, слов’янське есперанто навіть має певне майбутнє й у практичному плані: наприклад, його можна використовувати для спілкування в Інтернеті, тоді не доведеться ламати голову над вимовою. Ця мова була б зручною для різноманітних видів Інтернет-розсилок, розрахованих на кілька слов’янських країн одночасно: замість перекладу польською, сербською, російською тощо можна забезпечити переклад Словиански-П – оперативно й нікому не образливо. Адже і скандинави схильні змішувати свої мови, спілкуючись між собою.

Між іншим, путованиjе по-словіанському означає «мандрівка». Але наводить на думку про плутанину.

8. Який обсяг словникового запасу людини достатній для забезпечення комунікативної функції мови?

У середньому ми говоримо годину на день, за все життя – два з половиною роки. А якщо записати все, сказане нами, то вийде тисяча томів по 400 сторінок у кожному.

Кажуть, що двох-трьох тисяч слів цілком достатньо для розмови, якщо тільки вона не стосується наукових проблем, а ведеться на побутовому рівні (хоч більшість людей із середньою освітою розуміє значення близько 35 тисяч слів). Словник мови прозових творів Тараса Шевченка охоплює понад 20 тисяч слів, а поетичних – понад 10 тисяч. Проте мови первісних племен налічують не більше 200 слів, а Елочка Щукіна з роману Іллі Ільфа та Євгена Петрова «Дванадцять стільців» знала лише 30 слів, яких їй було цілком достатньо, щоб спілкуватися з іншими.

До речі, до слова «говорити» словник української мови подає понад 70 синонімів з усіма емоційними відтінками, до слова «мовчати» – 17.

9. Чи можна розробити універсальний алфавіт для всіх мов світу?

Учені вже не перший рік думають над тим, як створити алфавіт, єдиний для всієї планети. Щось подібне вдалося винайти азербайджанському лінгвісту Алімамеду Набібейлі, який витратив на це майже півстоліття. Універсальний «алфавіт дружби», як назвав його автор, нараховує всього дев’ять букв – сім на позначення приголосних звуків і дві на позначення голосних. Побудований він за фонетичним принципом. Учений переконаний, що цих букв достатньо, щоб передати на письмі будь-який звук кожної з тисяч мов планети [29, с. 30].

10. І нарешті останнє питання, порядковий номер якого символічно збігається з номером найважливішої в мовознавчому аспекті статті Конституції України, яка засвідчує державний статус української мови: Чи можуть місцеві органи самоврядування надавати певній мові статус регіональної?

Для відповіді наведемо типовий факт спекулятивного прочитання чинних документів, що регламентують функціонування мов в Україні. Так, 10 жовтня 2006 року Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу розглянув адміністративну справу за позовом прокурора в інтересах держави в особі Міністерства юстиції України, Кабінету Міністрів України до Криворізької міської Ради Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування її ж рішення за №176 від 21 червня 2006 року «Про заходи щодо забезпечення положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин стосовно російської мови на території міста».

В обґрунтування своїх вимог прокурор послався на те, що зазначене рішення прийняте поза межами компетенції Криворізької міської Ради, оскільки відповідно до Конституції України, Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР» питання про надання тій чи тій мові статусу регіональної вирішується шляхом прийняття відповідних законів, а не рішень місцевого самоврядування. З цих підстав прокурор просив позов задовольнити та визнати протиправним і скасувати оскаржуване рішення.

За даними Всеукраїнського перепису населення, проведеного у 2001 році в м. Кривому Розі більшість населення української національності – 561 тис. громадян (або 79,9%), тоді як громадян російської національності – 125 тис. (або 17,7%), а тому використання терміна «регіональна» стосовно до російської мови не відповідає положенням ст. 1 Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин.

Чинним законодавством (див. Додаток 1. Правова основа державної мовної політики), зокрема й Законом України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» не визначено порядок і процедуру запровадження заходів на певній території регіональних мов та меншин, передбачених Хартією, а також не встановлено межі їх застосування.

Відповідно до ст. 3 Європейської Хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р. (ратифікована 15 липня 1997 р.) місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Відповідно до п. 50 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» до виключної компетенції сільських, селищних та міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою послуговується у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях.

Ані законом «Про місцеве самоврядування в Україні», яким визначено повноваження органів місцевого самоврядування, ані іншими законами нашої держави не надано право місцевим радам вирішувати питання щодо застосування як регіональних тих чи тих мов. Отже, компетенція визнавати ту чи ту мову регіональною належить виключно державі.

Суд постановив позов прокурора м. Кривого Рогу задовольнити повністю, зокрема визнати протиправним та скасувати рішення Криворізької міської Ради за №176 від 21 червня 2006 року «Про заходи щодо забезпечення положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин стосовно російської мови на території міста».

Отже, нова інформаційна доба і нові вимоги до якості навчального процесу змушують учителя переорієнтувати викладання уроків загальнолінгвістичної тематики. Підґрунтям досягнення освітньої мети є використання в навчальному процесі інформаційно насичених матеріалів, зокрема з елементами порівняльного й історичного мовознавства.

6 клас. Тема «Краса і багатство української мови»:

посилення інформаційної складової
Мовною змістовою лінією Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з української мови 5-12 класи в 6 класі передбачено тему «Краса і багатство української мови». Згідно з державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учень повинен знати засоби милозвучності української мови; знаходити їх у тексті; уміти використовувати у власному мовленні [39, с. 47].

В аспекті реалізації соціокультурної змістової лінії задля дослідження сфери відношень «Я і українська мова та література» рекомендовано опрацювати тексти з тем «Краса і багатство рідної мови», «Історія виживання рідної мови», «Вічне життя українського слова»; для побудови власних висловлювань учнів запропоновано тему «Чистіше від сльози вона хай буде».

Сучасним чинним підручникам з української мови бракує інформації для допитливих, конкретних цифр. Учні мусять знати факти, які підвищують національну гідність, дозволяють пишатися своїм походженням, підносять цілеспрямовано понищений, поруйнований престиж української мови, культури. Як свідчать дані Єврокомісії, нині майже 2 мільйони мешканців країн ЄС володіють українською мовою; це не набагато менше, ніж знавців російської – однієї з шести світових мов.

За результатами конкурсу краси мов, що відбувся в Парижі 1934 року, українська мова за фонетичну розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксичну гнучкість, потужні словотвірні можливості дістала загальне визнання – названа третьою вслід за французькою та перською.

Об’єктивні експериментально-психолінгвістичні дослідження, зокрема й за відомою шкалою Осгуда, різних європейських мов засвідчили, що за милозвучністю українська мова поступається лише італійській. Тому, мабуть, не випадково, що відома естрадна група «Депеш Мод» із Великобританії перезаписала одну з пісень свого нового альбому для популярної комп’ютерної гри «Сімз» мовою, утвореною шляхом синтезування лінгвістичного матеріалу української та тугалогу – однієї з мов, що побутують на Філіппінських островах. Герої електронної забавки також розмовляють цією вигаданою мовою.

У поезії та публіцистиці рідну для людини мову часто називають материнською. Від того, якої саме мови навчає мати дитину, і від її власної обізнаності з цією мовою залежатиме великою мірою загальне мовне обличчя народу. Це розуміли вже в найдавніші часи. В. Федоренко наводить приклад жорстокого, але показового історичного факту: коли бретонці під тиском германців відійшли від Британії до французької Бретоні, вони знайшли там нащадків аланів; прибульці осіли, і щоб аланські жінки «не псували» мови, вони повідрізали їм усім язики. Така була «мовна політика» й боротьба за те, щоб усі підкорені говорили кельтською мовою [40, с. 110].

І науковці, і політики давно усвідомили вагу рідної мови для становлення особистості, стійкості нації, консолідації суспільства, зміцнення державності. З’явилася потреба офіційно закріпити дату відзначення Дня рідної мови. І в жовтні 1999 року на тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 21 лютого визначено Міжнародним днем рідної мови. Історія цього свята сягає своїм корінням драматичних подій. Саме 21 лютого 1952 року в азійській країні Бангладеш було жорстоко розстріляно демонстрацію захисників бенгальської мови, які вимагали для мови банго статусу державної. Нині в багатьох країнах світу на високому державному рівні відзначають цей день.

Художники слова відстоюють багатоманіття мов. Так, Р. Гамзатов з цього приводу висловився до болю щемко: «Для мене мови народів – як зірки на небі. Я не хотів би, щоб усі зірки злилися в одну величезну зірку, що займає півнеба. На те є сонце. Але хай сяють і зірки. Хай у кожної людини буде своя зірка».

За переписом 1926 року населення СРСР становили представники 194 народів, а за переписом 1979 року – лише 101 етнічної групи. Отже, у Радянському Союзі зникло 93 народності разом зі своїми мовами. Це промовистий факт для оцінки успішності врегулювання мовних процесів.

Дослідник мовної політики, яку провадили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ століття, Юрій Шевельов так визначав її специфіку за радянської доби: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. […] радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» [44, с. 173]. Проте українська вижила.

У сучасній Росії, як і в колишньому СРСР, триває процес вимирання мов малих народів. Під загрозою зникнення перебувають, зокрема, водська мова (кількадесят мовців у селах поблизу Санкт-Петербурга), іжорська (дві сотні мовців у тому самому регіоні), вепська (близько трьох тисяч носіїв у Карелії, на Вологодщині, під Санкт-Петербургом), нганасанська (біля 800 мовців на півострові Таймир), кетська (до 700 носіїв на узбережжі Єнісею), ітельменська та енецька (приблизно по 100 носіїв на Чукотці). На межі тисячоліть у Росії видано Червону книгу мов цієї країни, де описано нежиттєздатні мови переважно народів Півночі (таких 17), Сибіру й Далекого Сходу (таких 26).

Підтримка потрібна кожній мові, навіть дуже успішній, із широким спектром функцій. Англійська мова є державною або офіційною в 47 країнах. Її знає чверть населення земної кулі (за кількістю носіїв друга у світі), однак, як свідчать дані бюро перепису населення США, кожний п’ятий американець говорить удома не англійською. За прогнозами вчених, у 2025 році в Сполучених Штатах більше половини жителів рідною мовою вважатиме іспанську. І проблема не в тому, що хтось засумнівався в престижності англійської (такого просто не може бути) чи назвав її мовою села (як у ситуації з українською), першопричини такого стану не в мові, вони значно глибші.

В аспекті реалізації соціокультурної змістової лінії задля дослідження сфери відношень «Я і українська мова та література» рекомендовано опрацювати тексти з тем «Мова – скарбниця духовності народу», «Походження терміна «Україна».

Щодо походження та дефініції назви Русь дослідники не мають одностайної думки. Існує кілька версій. Згідно з норманською теорією, що зародилася у XVIII ст. у Німеччині й авторами якої є історики Г. Байєр та Г. Міллер, русами йменували племена норманів (варягів), вони започаткували державу слов’ян, саме від них пішла назва Руська земля. Українські історики загалом дотримуються антинорманських поглядів, хоч і не заперечують значний внесок варязьких князів та дружин у формування державного ладу Київської Русі.

Є інші пояснення походження оніма Русь. Так, мотиваційною базою могли послужити:

- руси – слов’янські племена, які жили в середній течії Дніпра;

- Рус – давнє слов’янське божество;

- Руса – у праслов’янській мові «річка» (звідси й назва «русло»).

Відповідно Русь, Руська земля, на думку українських учених, – це назва:

- території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, деревлян);

- земель, прилеглих до річок Рось, Росава, Роставиця, Роська та ін.;

- Київської держави, починаючи з IX ст.

Назва Україна (край, земля) означає територію, що була основою держави Київська Русь XI–XII ст. Уперше цей термін ужито в Київському літописі 1187 року на позначення Переяславської землі.

Олекса Пінчук та Петро Червяк у «Нарисах з етно- та соціолінгвістики»  зауважують, що назви Мала Русь і Велика Русь виникли на церковному ґрунті й є кальками з грецької. Греки називали Малою Грецією метрополію, а великою Грецією – свої колоніальні володіння. Так само візантійські джерела називають Малою Скіфією власне причорноморську державу, а Великою Скіфією – усі землі та племена на північ – слов’янські, балтійські, фіно-угорські. Аналогічно вживалися й назви Мала Вірменія та Велика Вірменія.

1299 року константинопольський патріарх задовольнив наполегливе прохання галицько-волинських князів про створення на їх землях окремої митрополії, назвавши її по-грецьки Mikro Rosia (тобто метропольна, корінна Русь).

І лише з приєднанням Східної України до Росії ця назва стала насаджуватися як назва краю та етносу. Аналогічне церковно-адміністративне походження назви Великоросія (колоніальні окраїни Русі, яка стала активно вживатися московськими самодержавцями з 1589 року – після проголошення Москви «третім Римом», з акцентом, звичайно, на прямому значені велико (тим паче, що грецької в Москві майже ніхто не знав). Тривалий час у Європі продовжували вживати назви Московія, московини (московити), так що Петру І та Катерині ІІ доводилося навіть видавати укази про запровадження назви Росія [31, с. 64–65].

Сама назва національності русский у формі прикметника, а не іменника (чий?, а не хто?) досить промовиста: тут зафіксована не етнічна належність, а феодально-державна залежність.

Почуття національної зверхності (шовінізм) як типова риса росіян знайшло досить виразний вияв у їхній мові: русская идея, великий русский народ, великий русский язык, богоизбранная нация, русская мисия (мисия России), особая русская открытость, всемирная отзывчивость русских і т. ін., з одного боку, та чукча (переносн., зневажл.), китаеза, немчура, япошка, хохол, Хохляндия, нацмен, чучмек, чурка, черномазый, жид і т. ін. – з іншого [31, с. 40].

Схильність росіян до жорстокості, насильства, твердої влади також відбивається в мові: подавляющее большинство (укр. переважна більшість); пытки (українська мова не має власного і використовує латинське тортури); супруги (запряжені в пару) – укр. подружжя (друг); брак (брать) – укр. шлюб (злюб); образование (формування «по образцу») – укр. освіта (світло). Національні особливості можуть проявлятися як наслідок різного історичного досвіду та ментальності етносу. Як свідчить наведений ілюстративний матеріал, мова обумовлює межі і спосіб розуміння етносом власного світу, вона набуває сили у слові, у якому поєднується об’єктивно-предметна та суб’єктивна смислова співвіднесеність. Акт утілення думки у слові є засобом вираження людини в суспільстві.

Думка про нерозривний зв’язок історії суспільства з мовою в афористичній формі була висловлена Якобом Гріммом: «Існує більш живе свідчення про народи, ніж кістки, зброя і могили: це мова».

Видатний російський маляр Михайло Врубель на запитання про те, чи любить він російське село, відповідав: «Люблю, але без людей, бо вони страшенно лаються. Уявіть собі картину: довкола ліс, поле, річка – краса! А вуха тільки й чують, що «твою мать» та «твою мать»!

Натомість російський письменник Максим Горький у своєму оповіданні «Ярмарок у Говтві» про українців писав так: «Усе робиться повільно, але ґрунтовно, вдумливо. Ядреної і крутої лайки росіян, від якої дух у грудях спирає й очі на лоба лізуть, не чути, – її замінюють влучний гумор, що щедро прикрашає балачку. Не чути й російського «тикання»!

Турецький мандрівник Ельвія Челеві, що відвідав Україну 1657 року, визнавав величезне багатство й виражальні можливості української мови, але лайливих слів нарахував у ній лише чотири, а саме: «чорт», «дідько», «свиня» і «собака».

Як відомо, російське слово «материться» походить від слова «мать», оскільки саме воно найчастіше фігурує в лайці цього народу. В українців, у яких культ пошанівку жінки-матері є надто сильним, аби вживати її ймення в лайці, використання грубих, нецензурних висловлювань на чиюсь адресу називається «батькуванням». Етимологія слова ж «лайка» прозоро вказує на ставлення наших далеких пращурів до цього явища – людина, яка послуговується названою лексикою, уподібнюється до собаки, що гавкає (пор. рос. «лает»). А така характеристика цього явища, як «лаятися по-чорному», пов’язана з уживанням під час побудови лайливих конструкцій слова «чорт» і похідних від нього – саме це слово для давніх українців було найстрашнішою лайкою.

Одним із визначних віртуозів лайки варто визнати російського царя Петра І. За свідченням очевидців, коли рубали голови бунтівним кремлівським стрільцям, цар-лихослів лаявся такою вуличною лайкою, яку силою його гніву було «сплетено в легендарну нитку з 74 слів» [40, с. 182].

Декому лаври Петра І не дають спокою і нині. Мабуть забувши, що мова – це скарбниця духовності народу, наші північні сусіди вирішили привселюдно позмагатися в брутальній лайці. Так, 2 березня 2004 року в Москві відбувся відкритий чемпіонат з мату. У ньому взяли участь російські письменники, які використовують у своїх творах ненормативну лексику. Свою «майстерність» уживання нецензурних виразів у художньому контексті доводили як знаменитості, так і маловідомі автори.

Лаятися можна не тільки словесними засобами, а й, наприклад, за допомогою музики. Як зауважує Валерій Федоренко, у середовищі музик, що грають у ресторанах, узвичаєно виконувати мотив «до-ре-мі-до-ре-до» в тих випадках, коли їм трапляються набридливі клієнти, які ледь не силоміць нав’язують свої замовлення оркестрові на виконання певних номерів. Мовою словесних засобів це перекладається як непристойне відсилання когось у відомому напрямку [40, с. 173–174].

За свідченням американських науковців, поточна інформація впливає на гени, оскільки ДНК може сприймати людське мовлення. Усі наші розмови з точки зору фізики є акустичними хвилями, які вловлює орган слуху й передає до головного мозку – так відбувається усвідомлення почутого. Дотепер уважалося, що на цьому все й завершується, але виявилося, що мозок відправляє наше мовлення далі у вигляді електромагнітних коливань на «порожні» ділянки ДНК і поводиться ця інформація по-різному: нейтральна довго не зберігається, а негативна спричинює тимчасові зміни у структурі намистинок, а отже, затримується на довше. Сварки, скандали – це, безперечно, джерело негативної інформації. Якщо вони повторюються постійно, структура «порожніх» ділянок увесь час перебуває в зміненому стані, це позначається на спадковій частині. У результаті цих впливів імунітет послаблюється і на світ з’являються хворобливі діти.

Якщо матюкання в крові, то допоможе, мабуть, лише переливання. Однак не зайвим буде порівняти лайку з дірками в кишені, через які випадає успіх.

В аспекті реалізації соціокультурної змістової лінії задля дослідження сфери відношень «Я і українська мова та література» рекомендовано опрацювати тексти з теми «Мова – найважливіший засіб спілкування, пізнання і впливу, єднання громадян України в самобутню культурну спільноту»; для побудови власних висловлювань учнів запропоновано тему «Українська мова – велике духовне надбання нашого народу».

Безперечно, мова є найважливішим засобом впливу, єднання громадян в самобутню культурну спільноту. У серії рекламних роликів одного з провідних банків Росії обіграно сленг різних категорій клієнтів. Так, на екрані неголений підліток із навушниками приходить до банку й каже: «Хочу злити свій грін у понтовий пластик, щоб не вештатися, як лох, із налом». Працівник банку не кліпає від здивування очима, а впевнено відповідає: «Ноу проблем, чуваче, забашляти голимий кеш і зафігачити все повз шнягу». Окрім згаданого, в інших роликах банківські працівники спілкуються в такий самий спосіб із робітником, світською дамою, «особою кавказької національності» та програмістом [40, с. 172].

В. Федоренко наводить промовистий приклад експерименту американського лінгвопсихолога П. Вілсона, який вирішив з’ясувати, як впливає словесна інформація про людину на її сприйняття іншими людьми. У коледжі з однієї аудиторії до іншої ходив невідомий студентам чоловік, якого супроводжував викладач. У кожній з аудиторій викладач представляв незнайомця по-різному: як студента, лаборанта, доцента та професора. Коли гість виходив, студентів просили визначити його зріст. Було виявлено дивовижну закономірність: чим вище місце «посідав» гість у соціальній ієрархії, тим вищим на зріст він здавався присутнім. Гість-«професор» порівняно з гостем-«студентом» підростав на 12,5 см. При цьому зріст викладача, який супроводжував незнайомця, в оцінках студентів не змінювався зовсім [40, с. 14].

Пропаганда вдається до використання внутрішньої форми мовних одиниць задля дезорієнтації громадської думки, зміни ставлення до певних явищ і понять. Найчастіше цей прийом використовується для того, щоб завуалювати непривабливу суть реальної дійсності, притупити гостроту громадської реакції на певні явища. Здійснюється це шляхом заміни «дискредитованих» назв евфемізмами з привабливою або принаймні нейтральною чи менш відворотною внутрішньою формою. Причому така словесна «вивіска», «етикетка», може багатократно обновлятися – відповідно до того, як стара назва втрачає свою привабливість. Це один із найпоширеніших прийомів оманливої пропаганди. Наведемо ряд прикладів такої підміни. Слово капіталізм підмінюється виразами «система вільного підприємництва», «відкрите суспільство», «масове суспільство», «суспільство соціального партнерства», «економічний гуманізм»; імперські інтереси Росії названо «інтересами російськомовного населення»; звільнення (з роботи) – «раціоналізацією», «реорганізацією підприємства»; голод – «недоїданням»; агресію в Афганістані – «інтернаціональним обов’язком»; війну й геноцид у Чечні – «зачисткою», «боротьбою з тероризмом»; політичний і економічний диктат розвинутих держав – «глобалізацією» [31, с. 21].

Наскільки духовна діяльність (вужче – мислення) людини залежить від граматичних особливостей національної мови, свідчать такі промовисті факти:

Діти, що говорять мовою навахо (індіанці), раніше від своїх англомовних ровесників навчаються розрізняти форми предметів, оскільки в цій мові є граматична категорія форми (як у нас роду, числа, часу).

Граматична будова мови нутка (теж індіанська) примушує її носіїв, називаючи особу, щоразу обов’язково вказувати, чи вона не є лисою, шульгою, низькорослою, астигматиком і чи не характерний для неї великий апетит. А діти, які говорять цією мовою, у 2 – 3 роки інтуїтивно розуміють… кінетичну природу тепла (європейці ж сторіччями шукали тепло – речовину, бо слово тепло в їхніх мовах – іменник) [31, с. 36–37].

Людські вуха чують у діапазоні від 16 до 20 тисяч герц. Інфразвуків – частота до 16 герц – ми не чуємо. Входячи у природний резонанс якогось органа, інфразвуки можуть знищити його. Інфразвук у 7 герц особливо небезпечний: смерть настає від раптової зупинки серця. Частота в 6 герц може викликати відчуття втоми, нудьги, морську хворобу. Частота в 5 герц пошкоджує печінку, інші звуки здатні викликати зміни настрою і навіть напади божевілля.

Як переконливо свідчать експериментальні дані сучасної нейролінгвістики, людина з розладнаною чи штучно, за допомогою вживлених у певну ділянку головного мозку електродів, «вимкненою» внутрішньою мовою не спроможна не те що на цілеспрямовану діяльність, а й на найелементарніший вольовий акт (помираючи від спраги чи голоду й маючи доступні воду та їжу – напитися й наїстися) без словесної команди ззовні (центр зовнішньої мови локалізований в іншій ділянці мозку) [31, с. 29–30].

Свого часу Ш. Баллі зауважував, що чим більше прогресує та облагороджується цивілізація, тим більше підлягає мова обробці й продуманим змінам. Ефективність регулювання мовних процесів визначається точністю наукового передбачення подальших шляхів еволюції мови.
9 клас. Тема «Розвиток української мови»:

посилення інформаційної складової
У 9 класі мовною змістовою лінією Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з української мови 5–12 класи передбачено тему «Розвиток української мови». Згідно з державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учень повинен знати, як здійснювався процес і результат розвитку української мови в ході історичного становлення українського суспільства та його культури [39, с. 111].

В аспекті реалізації соціокультурної змістової лінії задля дослідження сфери відношень «Я і українська мова та література» рекомендовано опрацювати тексти з теми «Розвиток української мови»; для побудови власних висловлювань учнів запропоновано тему «Спіши у храм святого слова».

Щодо походження української мови як унікального цілісного лінгвістичного явища тривалий час співіснують схожі, близькі та полярні концепції, різноманітні періодизації, які віддаляють або наближують витоки української мови до того чи того історичного періоду.

Над проблемою походження української мови вчені почали замислюватися задовго до здобуття Україною незалежності, ще в ХІХ столітті, саме тоді спалахнуло кілька дискусій між російськими й українськими науковцями щодо виникнення української мови.

Коли українці були ізольовані від власних національних надбань, єдино правильною вважалася позиція, за якою початок формування української мови, як і російської та білоруської, припадає на XIII–XIV ст., період падіння середньовічної держави Київська Русь. «Материнською колискою» української, російської та білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільносхіднослов’янська мова (період її розвитку – VIII–XIII ст.).

У дусі радянської науки свого часу періодизував історію української мови Ф. Медведєв за такими етапами:

1)   давньоруська мова – приблизно від початку VII – до ХIV ст.;

2)   мова російської, української, білоруської народностей від ХIV до XVII ст.;

3)   російська, українська і білоруська національні мови від XVIІI ст. до нашого часу.

О. Горбач запропонував власну періодизацію із двома етапами:

А. Етапи виникнення української мови серед інших слов’янських:

1)   праіндоєвропейська доба (2000 р. до н. е.?);

2)   балто-слов’янська доба (1500–1300 рр. до н. е.?);

3)   праслов’янська доба (1300 р. до н. е. – 500/800 рр. н. е.):

4)  протосхіднослов’янська доба (500/800–900/1000 рр. н. е.).

Б. Виникнення української мови в її двох діалектах – південно-західному і північно-східному – з їхніми системами (ХІ/ХІІ–ХV ст.).

За розвитком основних фонологічних змін Ю. Карпенко періодизує історію української мови:

1)   праслов’янська мова (кінець ІІ тисячоліття до н. е.);

2)   спільна мова східних і південних слов’ян (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.);

3)   спільносхіднослов’янська мова (ІV–Х ст.) – антська мова (ІV–VІІ ст.), давньоруська (VІІІ–Х ст.);

4)   давньоукраїнська мова (ХІ–ХІV ст.);

5)   староукраїнська мова (ХV–ХVІІІ ст.);

6)   нова українська мова (ХІХ–ХХ ст.).

В. Німчук пропонує таку періодизацію історії української мови:

1)   праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі;

2)   давньоруськоукраїнська мова (ХІ–ХІІІ ст.);

3)   середньоукраїнська мова, або середньоукраїноруська мова (ХІV/ХV – кінець ХVІІ ст.):

а)  рання середньоукраїнська мова (ХІV/ХV – перша половина ХVІ ст.);

б)  пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ – кінець ХVІІ ст.);

4)   новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.).

Ю. Шевельов історію української мови поділив на чотири періоди:

1)   протоукраїнська мова (VІІ–ХІ ст.);

2)   староукраїнська мова (ХІ–ХІV ст.);

3)   середньоукраїнська мова:

а)  рання середньоукраїнська мова (кінець ХІV – кінець ХVI ст.);

б) середньоукраїнська мова (кінець ХVI – початок ХVIІІ ст.);

в)    пізня середньоукраїнська мова (початок ХVIІІ – початок ХІХ ст.);

4)  нова українська мова (ХІХ ст. – наш час).

Пропонуємо більш розлогу зведену таблицю мовознавчих концепцій походження української мови

Мовознавці	Загальна характеристика концепцій	Спільні погляди мовознавців	Відмінне в поглядах мовознавців
Ю. Шевельов, О. Горбач, Г. Півторак, Ю. Карпенко, В. Німчук, О. Царук	Українські мовознавці, які обстоювали ідею самостійного розвитку української мови, а не її діалектного походження від російської мови.	1. Історія української мови починається від праслов’янської доби. 2. Існування спільного східнослов’янського етапу в історії української мови. 3. Окремою є доба ХІ–ХІІІ (XIV) ст. 4. Окремою є доба XIV(XV) – XVІІІ ст. 5. Новоукраїнська доба настала в кінці ХІІІ ст. або на поч. XІХ ст. 6. Поодиноким є виділення індоєвропейського та балто-слов’янського етапів. Проте період середньоукраїнської мови інтерпретується і називається по‑різному. Неоднаково іменується період нової української мови.	1. Ю. Шевельов наголошує на тому, що українська мова починає своє існування від VІІ ст. – протоукраїнська мова (VІІ–ХІ ст.). 2. За О. Горбачем, від 500/800–900/1000 рр. функціонує протосхіднослов’янська доба, а українська мова виникає в її двох діалектах в ХІ/ХІІ –ХV ст. 3. За Ю. Шевельовим, доба нової української мови розпочинається в ХІХ ст., а за класифікацією В. Німчука – у ХVІІ ст. 4. Найбільш схожі класифікації Ю. Шевельова та Ю. Карпенка, але останній починає свою періодизацію від праслов’янської мови (кінець 2 тис. до н. е.) і виділяє період існування спільносхіднослов’ян-ської мови (ІV–Х ст.) 5. О. Царук заперечує тріалістичний розподіл слов’янських мов, пропонуючи дуалістичну дистрибуцію, за якою українська мова більш наближена до польської, білоруської, ніж до російської.
М. Максимович, П. Житецький, О. Потебня	Українські мовознавці ХІХ ст. вступали в дискусії з російськими мовознавцями, обстоюючи автохтонність української мови.	1. Українська мова почала формуватися на території Південної Русі в Х–ХІ ст. 2. Розвинулася з наріччя, на одне з яких розпалася спільноруська мова в Х–ХІ ст. 3. У Київській Русі панував звуковий тип наріччя, характерний для Галичини.	За М. Максимовичем, час формування української мови – Х–ХІ ст., за версією О. Потебні, розподіл руської мови відбувся перед ХІ ст.
О. Шахматов, А. Кримський, Л. Булаховський	Мовознавці ХХ ст. наголошують на розвитку української мови на основі руської.	1. Малоруська мова походить із спільноруської мови. 2. Існував період східнослов’янської єдності. 3. Процес розпаду колишньої східнослов’янської єдності на діалекти, говірки.	1. А. Кримський називає українську мову південноруською, формація якої починається у ХІІ ст. 2. За О. Шахматовим, українська мова виникає після розпаду давньоруської мови в ХІV ст., що було пов’язане з поділом Київської Русі на кілька князівств. 3. За періодизацією Л. Булаховського, існував період східнослов’янської єдності (ІХ–Х ст.), в А. Кримського – праруська єдність (до ІХ ст.), в О. Шахматова – спільноруська прамова.
Ф. Медведєв, М. Жовтобрюх, Ф. Філін	Радянські науковці, які висунули офіційну усталену концепцію радянської історіографії.	ХІV ст. – початок самостійної історії східнослов’янських народностей та їхніх мов.	М. Жовтобрюх наголошує на тому, що в межах єдиної давньоруської мови розвивалися з другої пол. ХІІ–ХІІІ ст. діалектні риси інших мов, як наслідок — відмежування північно-східної діалектної зони від південно-західної.

Не витримала критики псевдонаукова теорія походження української мови російських мовознавців ХІХ ст. М. Погодіна і О. Соболевського, які стверджували, що: 1) у стародавньому Києві та на Київщині включно до кінця ХІV ст. жили росіяни; 2) київський говір належить не до української мови, а до російської; 3) українська мова розвинулася від російської мови, почала самостійне існування з ХV ст.

1866 року Паризьке лінгвістичне товариство внесло до свого статуту пункт, який, зокрема, оголошує, що Товариство не приймає до розгляду праці про походження мови. 1873 року це рішення підтримало Лондонське філологічне товариство. Отже, самі мовознавці визнають, що питанням походження мови лінгвістика займатися не повинна.

Мовна, лінгвістична змістова лінія.

Зміст навчального матеріалу. Мова як суспільне явище. Українська мова в Україні (6 год.)

Основні функції мови: комунікативна, мислетворча, когнітивна (пізнавальна), кумулятивна (культуроносна), естетична, експресивна. Причини звуження функцій мови.

Мова і держава. Українське законодавство про мову. Мовна ситуація в державі. Мовні обов’язки громадян. «Мовний суржик», його причини. Проблеми екології української мови.

Українська мова як одна з індоєвропейських мов. Українська мова в колі слов’янських мов. Ознаки самобутності української мови. Спільні й відмінні риси української мови поряд з іншими слов’янськими мовами.

Згідно з вимогами до рівня освітньої підготовки учень повинен:

• 
  знати, яку роль відіграє мова у збереженні духовних надбань народу;
  
• 
  називати й аналізувати функції, які виконує мова в суспільстві;
  
• 
  усвідомлювати мовні обов’язки громадян;
  
• 
  аргументовано доводити залежність розвитку і функціонування мови від стану розвитку і функціонування суспільства;
  
• 
  характеризувати ознаки самобутності української мови;
  
• 
  наводити приклади спільного і відмінного в українській та іншій мовах;
  
• 
  пояснювати причини «мовного суржику»;
  
• 
  обґрунтовувати власне ставлення до української мови, адекватно оцінювати мовну ситуацію в державі, називати історичні факти на підтвердження думки про політику «русифікації» та її ганебний вплив на розвиток української мови;
  
• 
  знати й аналізувати вислови про мову відомих наукових, громадських та літературних діячів;
  
• 
  брати активну участь у проведенні мовознавчих дискусій.
  

Основні етапи формування і розвитку української національної мови.

Поява писемності у східних слов’ян. Створення слов’янського алфавіту. Кирило і Мефодій, їх роль у становленні слов’янської писемності. Кирилиця як основа для розвитку сучасних слов’янських систем письма. Види письма в період Київської Русі: устав, напівустав, скоропис.

Короткі відомості з історії української писемності. «Граматика» Мелетія Смотрицького (1619). Перша рукописна граматика української мови Івана Ужевича (1643 р.).

Сучасний український алфавіт. Особливості розвитку української мови на сучасному етапі.

Учень повинен:

• 
  знати поняття «етап розвитку мови»;
  
• 
  усвідомлювати зв’язок розвитку мови з історією народу – носія;
  
• 
  ознайомитися з процесом формування української національної мови, історією створення слов’янського алфавіту, першими українськими граматиками і словниками;
  
• 
  розрізняти види письма: устав, напівустав, скоропис;
  
• 
  усвідомлювати особливості розвитку української мови на сучасному етапі.
  

Сучасна українська літературна мова як вища форма існування національної мови (4 год.).

Форми існування мови (загальнонародна мова, літературна мова, просторіччя, діалект професійні різновиди, жаргон, арго).

Поняття про українську літературну мову та її діалекти. Діалекти як історична база літературних мов. Територіальні і соціальні діалекти. Мова міста. Український міський сленг. Мова села.

Учень повинен:

• 
  знати поняття «національна мова»; розрізняти поняття «загальнонародна мова» і «літературна мова»;
  
• 
  пояснювати особливості української літературної мови як вищої форми існування національної мови;
  
• 
  розрізняти форми існування української літературної мови;
  
• 
  характеризувати стилістичні особливості просторіччя, професійних різновидів, жаргону, арго;
  
• 
  розрізняти територіальні та соціальні діалекти; пояснювати стилістичну роль діалектизмів у художніх творах;
  
• 
  виконувати пошукову роботу з лінгвокраєзнавства (вивчення топонімів, антропонімів);
  
• 
  досліджувати мовний матеріал з погляду його територіальної належності.
  

Рівень стандарту (автори програми: М. І. Пентилюк, О. М. Горошкіна, А. В. Нікітіна) [34].

Вступ (1 год.). Функції мови і мовлення: комунікативна, когнітивна (пізнавальна), кумулятивна (культуроносна), естетична, експресивна. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості.

Наведемо цікаві факти з історії писемності. Так, народи первісної культури послуговувалися символічними «посланнями». Прикладом такої символічної сигналізації слугує «лист» давніх скифів персам, який згадується в грецького історика Геродота (5 ст. до н. е.). Текстове наповнення так званого «листа» – відправлені птах, миша, жаба, 5 стріл, що слід розшифровувати як військовий ультиматум: «Якщо ви, перси, не навчитеся літати, як птахи, плигати по болотах, як жаби, ховатися в нори, як миші, то будете влучені нашими стрілами, лише ступите на скіфську землю».

863 р. – перший упорядкований слов’янський алфавіт.

Костянтин Філософ (перед смертю у 869 р. прийняв схиму й нарікся Кирилом) і Мефодій – вихідці з напівслов’янського-напівгрецького міста Солуні (нині Салоніки), з дитинства добре знали болгарську, на той час дуже близьку до мов інших слов’ян. Костянтин мав багатий досвід місіонерської діяльності в Сирії, Криму, Хазарії, де отримав яскраву перемогу в богословських спорах із сарацинамим (арабами), іудеями, хазарськими мудрецями, відомий як тонкий дипломат і філософ. Старший брат Мефодій свого часу був воєводою в одній із підлеглих Візантії територій Македонії, а потім усамітнився в монастирі (помер у 885 р.).

Свідчення про писемність у східних слов’ян у докирило-мефодієвську епоху містяться в «Паннонському житії» Кирила. За текстом «Паннонського житія», Кирило під час подорожі до хазарів у 860 р. знайшов у Херсонесі Євангеліє і Псалтир «руськыми писмены писано». Свідчення про писемність на Русі в дохристиянську епоху є також у договорах руських князів із Візантією. Так, у договорах із греками (911 р.) указано на існування в русів написаних заповітів.

Найдавніший датований кириличний напис – надпис 943 р., знайдений у Румунській Добруджі; найдавніший датований глаголичний напис – запис 982 р. на грецькому акті Іверського монастиря. Алфавітний склад кирилиці і глаголиці в ІХ–Х ст. та ХІ ст. різнився. Спочатку кирилиця нараховувала 38 літер, пізніше – 43, початкову глаголицю складали 38–39 букв, більш пізня – 40.

Розвиток форм письма йшов від ідеографії та ієрогліфічного письма до фонографії або буквеного письма. Буквене письмо завершило «графічну революцію» в історії людства.

Початок нашого нинішнього письма пов’язаний із реформами Петра І, який на відміну від церковного письма запровадив у вжиток «гражданське» письмо зі спрощеними формами букв кириличного письма (1716 р.), друга реформа відбулася 1917 р., коли за розпорядженням Тимчасового уряду були скасовані окремі літери на позначення голосних.

У Північеній Америці в ХІХ сторіччі вождь індіанського племені черокі на основі англійського письма розробив складову абетку для своєї мови. Його звали Секвойя, і його іменем стали називати найвищу сосну, яка росла в Америці – гігантську секвойю.

Першим відомим в історії поліглотом був Мітрідат VI Євпатор, цар Понту, який знав 22 мови. Тому видання з паралельними текстами багатьма мовами (особливо Біблії) називають «митридатами». Ставлення до поліглотів у суспільства в різні періоди різне. Так, у Фінляндії в ХVII ст. вирок смертна кара винесли «зачаклованому дияволом» студенту, оскільки той «зі швидкістю неймовірною вивчав іноземні мови, що не можливе без сприяння нечистої сили».

Уявімо гурт людей, що бесідують однією мовою. У ньому є діти і дорослі, чоловіки і жінки, молоді й старі люди, представники різних країв, областей, місцевостей однієї великої країни, люди різного фаху, люди з різною освітою й вихованням, мешканці міст і сіл. У кожного своє мовлення, але та сама мова. Скільки людей, стільки й зразків мовлення, проте вони розуміють один одного. Особливості мовлення кожного не настільки значні, щоб вони заважали взаєморозумінню. Усі зразки мовлення, узяті сукупно, це і є їхня мова в різних її проявах і реалізаціях.

Едвард Сепір писав, що світи, у яких живуть різні суспільства, – окремі світи, а не один світ, що використовує різні ярлики. Мова по-своєму членує дійсність, і людина перебуває під владою окремої мови. Реальний світ будується на мовних нормах певного суспільства. Мова – це ключ до світу; це сітка, накинута на зовнішній світ, а людина пізнає лише те, що створює мова.

Різні мови справді представляють далеко не однакові картини світу, але цю обставину правильніше формулювати у зворотному порядку: дійсна й об’єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Різні мови неоднаково членують реальний світ з огляду на нетотожні умови матеріального й суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої.

Мову можна порівняти з окулярами, які мають кольорові лінзи: якщо в однієї людини лінзи рожеві, вона бачить усе в рожевому кольорі, голубі – у голубому, але обриси предметів для усіх будуть однаковими.

Мову і мовлення можна порівняти з ручкою і текстом. Мова – ручка, а мовлення – текст, записаний цим знаряддям.

Мова склалася з фактів мовлення, але будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Мова соціальна за своїм призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за виконанням, воно завжди належить певній конкретній особі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об’єднанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, у порядку розташування мовних елементів у фразі, у різноманітних модифікаціях використаних мовних одиниць, зокрема навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригінальності, натомість соціальність забезпечує взаєморозуміння.

Зв’язок мови і суспільства двобічний: мова існує лише в суспільстві, суспільство не може існувати і розвиватися без мови. Хоч властивості мови безпосередньо не відбивають ні структури суспільства, ні законів його функціонування й розвитку, ні тих завдань і цілей, які суспільство висуває перед собою і вирішує на цьому етапі поступу, – при всій самостійності мови вивчення її зв’язків із суспільством, соціальної зумовленості мови та її соціальних функцій є одним із головних завдань, розв’язання яких сприятиме зняттю напруги в соціумі через мовне питання.

Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мови. Функції мови виявляють її суспільну сутність, призначення. Найголовніші з них:

- комунікативна (засіб спілкування);

- когнітивна, або пізнавальна, гносеологічна, мислетворча (засіб мислення і пізнання);

- емотивна, або емоційна, експресивна (засіб вираження почуттів і емоцій);

- метамовна (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови);

- фатична, або асоціативна, функція контакту (засіб встановлення контакту);

- конотативна (засіб засвоєння);

- волюнтативна (засіб волевиявлення, впливу);

- історико-культурна, або комулятивна (засіб зберігання й передачі суспільно-історичного досвіду людей у духовній сфері);

- репрезентативна, або номінативна, референтна (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомості);

- естетична, або поетична (засіб вираження і виховання прекрасного).

Кількісна та якісна характеристика мовних функцій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються. Однак усі дослідники солідарні в одному: мовні функції мають суспільний характер, тому їх і називають суспільними.

Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:

1) мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство (порівняймо інші минущі явища суспільного життя: приватна власність, сім’я, мистецтво, класи);

2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя;

3) мова відображає суспільну свідомість – ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Таким чином, мова виступає універсальним засобом спілкування народу. Вона зберігає його єдність в історичній зміні поколінь і суспільних формацій, об’єднуючи народ у часі, у географічному й соціальному просторі.

Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Суспільні зміни позначаються на мові, у якій відображаються:

а) особливості соціальної організації суспільства (стан мови залежить від характеру економічних формацій і форм державного устрою; наприклад, у період феодалізму як наслідок роздробленості виникає велика кількість діалектів);

б) соціальна диференціація суспільства (диференціація за класовою, становою, майновою і професійною ознакою зумовлює функціонування професіоналізмів, жаргонізмів, арго);

в) демографічні зміни (зміни в якісному чи кількісному плані складу населення);

г) відмінності в рівнях економічного розвитку (наприклад, національна мова складається, як правило, на основі діалекту тієї території, яка є найрозвиненішою в культурному та економічному аспектах);

ґ) явища надбудовного характеру (зокрема, прийняття християнства спричинилося до поширення старослов’янської мови в Київській Русі; роль суспільних течій і поглядів виявляється, наприклад, у культивуванні в роки Жовтневої революції в російській мові жаргону як «мови пролетаріату»);

д) розвиток культури суспільства (збагачення словника, розширення сфер уживання літературної мови, її стилістична диференціація).

Основна причина розвитку мови – у її динамізмі як найважливішому засобі спілкування, здатному знаходити все нові форми для вираження думок.

Причини мовних змін необхідно шукати у взаємодії мови і суспільства, мови і пізнавальної діяльності людей, в удосконаленні мови як засобу передачі й вираження думки, у використанні мови на різних комунікативних ділянках.

Свого часу Ш. Баллі зауважував, що чим більше прогресує та облагороджується цивілізація, тим більше підлягає мова обробці й продуманим змінам. Ефективність регулювання мовних процесів визначається точністю наукового передбачення подальших шляхів еволюції мови.

Мовна ситуація являє собою функціональну спільність мов і їх варіантів (тобто форм існування мов – літературна, діалект, жаргон тощо), які обслуговують певний соціум.

Розрізняють одномовні і багатомовні ситуації. Одномовна ситуація зовсім не елементарна: вона формується функціональним розподілом різних форм існування мови (літературної форми, територіальних діалектів, функціональних стилів, арго й т. ін.).

Більш звичайні багатомовні ситуації, коли в одному соціумі функціонують дві і більше мов. Прикладом чотирикомпонентної ситуації є ситуація в більшості штатів Індії: державна мова, засіб спілкування для людей поза своїм штатом – англійська; у межах штату – одна з мов Індії, визнана офіційною; є місцеві неофіційні мови, як безписемні, так і писемні; нарешті, мовою вузького прошарку вищих каст залишається санскрит.

Мовні ситуації як деякі функціональні спільності мов варто відрізняти від сукупності всіх мов, що використовуються у крупних багатонаціональних державах. Так, не можна розглядати як єдину мовну ситуацію використання понад 800 мов Індії, оскільки більшість мов територіально не стикається одна з одною і функціонально не співіснує. Вони належать різним соціумам. Зрозуміло, що немає і людей, які б у спілкуванні могли використовувати всі мови Індії.

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мовних утворень (тобто мов і їх варіантів), прийнято розрізняти збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. Якщо мовні утворення виконують однакові суспільні функції у своєму соціумі, ситуацію визнають збалансованою; за незбалансованої ситуації склад суспільних функцій окремих мов різниться.

Збалансовані одномовні ситуації, напевне, можливі в безписемних і ранньофеодальних суспільствах, коли територіальні діалекти певної мови рівноцінні за своїми функціями і, відповідно, мають однаковий соціальний статус (а літературна мова ще не склалася).

Збалансовані багатомовні ситуації теж досить рідкісні. Наприклад, у Швейцарії державними мовами визнано французьку, німецьку, італійську та ретороманську. Кількість носіїв останньої близько 50 тисяч, що становить лише 1% від загальної кількості швейцарців. Природно, що соціальний статус ретороманської мови фактично не може дорівнювати положенню інших мов Швейцарії (для порівняння: в Італії ретороманців близько 400 тисяч, але ретороманська мова не визнана державною).

Збалансована двомовна ситуація була б можливою в тому випадку, якби більшість членів мовного соціуму володіла повністю двома і більше мовами, послуговувалася ними в будь-яких мовленнєвих ситуаціях, легко переключалася з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов.

У багатомовних соціумах діє тенденція до функціонального розмежування мов. За умови масової відносно повної двомовності використання двох різних мов у тотожних ситуаціях виявляється надлишковим і функціонально невиправданим, як наслідок виникає більш звичайна незбалансована ситуація. Наприклад, у Парагваї під час залицянь чоловіки послуговуються іспанською (колоніальною), після одруження у вжитку індійська мова гуарані.

Одним із конкретних випадків незбалансованої ситуації є диглосія, для якої характерна функціональна ієрархія мов. Ситуації, що вимагають книжно-писемної мови, соціально престижні (пор. умови застосування старослов’янської та давньоукраїнської).

Поняття мовної політики охоплює всю практику свідомого регулювання стихійних мовних процесів.

Мовна політика – сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів, спрямованих на розв’язання мовних проблем у соціумі, державі. Національно-мовна політика – частина мовної політики. Кожна держава, суспільний клас, партія виходять із певної концепції національного питання, тобто зі свого розуміння того, що таке народ, нація, народність; як пов’язані нація і мова, культура, держава, релігія; як співвідноситься національне й загальнолюдське, національне й класове в культурі, політиці, ідеології; у чому полягає прогрес і справедливість у національному питанні.

Держава наділена великими можливостями впливу на мовну ситуацію. Держава послуговується ідеологічними, законодавчими, адміністративно-організаційними, фінансово-економічними важелями. За всієї різноманітності форм і методів національно-мовної політики сам принцип впливу на багатомовну ситуацію полягає в тому, що держава визначає соціальний статус і соціальні функції окремих мов.

Наслідком національно-мовної політики не завжди є бажані, заплановані результати. Звичайно це пов’язано з помилками і недоглядами у плануванні мовної політики. Урахувати все: вікові традиції народів, що спільно живуть на одній території, нові тенденції етнічного розвитку в усьому світі, соціально-економічну ситуацію, рівень народної освіти, силу релігійних переконань, розгалуженість каналів масової комунікації, гостроту класових протиріч і загальнолюдську психологію – завдання надзвичайно складне. Однак помилки в національно-мовній політиці тільки дискредитують ідею розумного впливу суспільства на мовну ситуацію. Негнучкі, прямолінійні заходи здатні викликати мовний хаос, роздути етнічні розбіжності в міжнаціональний конфлікт, у результаті – серйозно перешкодити взаєморозумінню народів. Зусилля людей мають бути спрямовані на саму мову: суспільство нормує, упорядковує, обробляє мову. Періоди найбільшої уваги й активності суспільства по відношенню до мови, як правило, співпадають із періодами формування літературних мов або заміни нормативно-стилістичних систем.

В аспекті реалізації національно-мовної політики європейських країн показовим є прийняття «Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин».

На сьогодні Хартію імплементовано у двадцяти чотирьох європейських державах. Найбільше мов на загальнодержавному рівні зобов’язалися захищати Румунія (20), Польща (15) та Угорщина (14), Україна (13), Сербія (10) та Словаччина (9) [27]. Усі ці країни належать до нових східноєвропейських демократій, які схильні брати на себе «підвищені зобов’язання». Із числа держав, які постали на уламках колишнього СРСР, Хартію імплементували тільки Україна і Вірменія. Російська Федерація, яка полюбляє вчити сусідів толерантної національної політики, жодних зобов’язань стосовно підтримки мов на себе не взяла.

Країни старої Європи, які, попри всі політичні міркування, таки долучилися до Хартії (ані Франція, ані Бельгія, ані Італія, наприклад, цього не зробили) визначили лише окремі регіони, у яких певні мови можуть розраховувати на державну підтримку. Так, в Іспанії на державну підтримку можуть розраховувати 10 мов у 12 автономних спільнотах та містах. Німеччина зобов’язалася захищати тією чи тією мірою ромську мову на федеральному рівні та сім мов (включно з тією ж таки ромською) у тринадцяти землях, Австрія – шість мов у чотирьох землях. Причому в кожному окремому регіоні цих трьох країн захистові підлягають переважно одна-дві мови. Цей підхід, очевидно, ґрунтується на реалістичній оцінці як ситуації в мовній сфері, так і можливостей держави щодо впровадження конкретних заходів. Держави Люксембург і Ліхтенштейн, які формально також приєдналися до Хартії, узагалі поки що не визначили переліку мов, яким вони надаватимуть підтримку.

Ще одна проблема стосується характеру мов, узятих під захист у різних країнах. Наведемо запропоновану В. Нахмановичем докладну класифікацію мов, які побутують на теренах Європи, зокрема України.

1. За статусом:

а) державні мови – мови, що є загальнодержавними (офіційними) у країні-імплементанті;

б) офіційні мови – мови, що є офіційними в окремих регіонах країни-імплементанта;

в) інодержавні мови – мови, що є державними в інших країнах;

г) іноофіційні мови – мови, що є офіційними в окремих регіонах інших країн;

д) бездержавні мови – мови, що не мають офіційного (державного) статусу в жодній країні світу.

2. За побутуванням:

а) внутрішньодержавні автохтонні мови – мови, що походять та історично побутують у певному регіоні країни-імплементанта;

б) трансдержавні автохтонні мови – мови, регіон походження та історичного побутування яких розподілений між кількома країнами, включно з країною-імплементантом;

в) локальні мови – мови, регіон походження яких лежить поза межами країни-імплементанта, але які історично побутують у певному регіоні країни-імплементанта;

г) дисперсні мови – мови, що історично дисперсно поширені на території країни-імплементанта, незалежно від того, де лежить територія їхнього походження та основного побутування [27].

Якщо ми з цього боку розглянемо ситуацію у країнах Європи, які запровадили Хартію, то дійдемо висновку, що вона кардинально розрізняється у старих і нових демократіях. Так, в Іспанії з десяти мов, які підлягають захистові, інодержавних лише дві: португальська та арабська. Водночас у відповідних регіонах (Естремадурі та Сеуті) вони є трансдержавними автохтонними мовами (так само, як і бездержавна берберська мова, що підлягає захисту в Мелільї). Решту ж можна визначити як внутрішньодержавні автохтонні мови. У Німеччині з семи підтримуваних мов інодержавною є данська (Шлєзвіг-Гольштейн багато років був у складі королівства Данія). П’ять мов є внутрішньодержавними автохтонними мовами, а ромська – бездержавною дисперсною мовою. У Великій Британії на загальнодержавному рівні підтримку забезпечено сімом мовам, усі вони є внутрішньодержавними автохтонними мовами, шість із них також мають офіційний статус у відповідних регіонах країни. Трохи інша ситуація, наприклад, в Австрії, що відбиває її колишній імперський статус. Відень підтримує три інодержавні дисперсні мови (чеську, угорську та словацьку). В інших трьох землях захистові підлягають чотири мови, зокрема дві інодержавні. Це словенська мова в Каринтії та Штирії, а також угорська в Бургенланді, де вони є трансдержавними автохтонними мовами. У Бургенланді підтримку мають також ромська і бургенландсько-хорватська мови, остання з яких є внутрішньодержавною автохтонною мовою [27].

Іншим шляхом пішли нові східноєвропейські демократії, які прагнуть якщо не надавати, то бодай декларувати загальнодержавний привілейований статус мовам ледь не всіх національних меншин.

На сьогодні в Україні підлягають захисту на підставі Хартії тринадцять мов: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдовська, німецька, польська, російська, румунська, словацька, угорська; із них дев’ять мов інодержавні, одна (гагаузька) – іноофіційна, одна (кримськотатарська) – бездержавна. Щодо двох мов – «грецької» і «єврейської» – чіткого розуміння на сьогодні немає (у чинному Законі України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» зазначено, власне, не мови, а національні меншини, які ці мови використовують).

В освітній системі України передбачено, що особи, які не володіють певною мовою національних меншин і які проживають у місцевості, де вона використовується, можуть вивчати їх за своїм бажанням, зокрема:

- білоруську – у культурно-освітніх центрах Автономної Республіки Крим, Львівської, Одеської областей;

- болгарську – у навчальних закладах Автономної Республіки Крим, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської областей та м. Києва;

- гагаузьку, молдовську – у навчальних закладах Одеської області;

- новогрецьку – у навчальних закладах Автономної Республіки Крим, Донецької, Одеської, Херсонської областей та мм. Києва і Севастополя;

- іврит – у навчальних закладах Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Харківської, Чернівецької областей та м. Києва, а також у культурно-освітніх центрах;

- їдиш – у навчальних закладах Київської області, а також у культурно-освітніх центрах;

- кримськотатарську – у навчальних закладах Автономної Республіки Крим, Херсонської області та м. Севастополя;

- німецьку, російську – у навчальних закладах усіх адміністративно-територіальних одиниць;

- польську – у навчальних закладах Вінницької, Волинської, Донецької, Житомирської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Одеської, Рівненської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської, Чернівецької областей та м. Києва, а також у культурно-освітніх центрах;

- румунську – у навчальних закладах Закарпатської та Чернівецької областей;

- словацьку, угорську – у навчальних закладах Закарпатської області.

Мовна ситуація в Україні відрізняється від ситуації в інших європейських країнах. Україна сьогодні є класичною постколоніальною державою. У різних її частинах у суспільному, приватному, а почасти й офіційному просторі домінують культури колишніх метрополій: Росії (Схід, Південь, Центр), Угорщини (Закарпаття), Румунії (Буковина). Домінуванню польської культури в Західній Україні покладено край лише внаслідок примусового переселення етнічних поляків до Польщі в повоєнні роки.

За цих умов офіційна (державна) українська мова в більшості регіонів є, фактично, міноритарною і потребує захисту та розвитку. Проблема полягає в тому, що, згідно з українським перекладом, у Хартії йдеться про «мови меншин». Це призводить до термінологічного непорозуміння, адже під меншинами в такому контексті зазвичай розуміють «національні меншини». Але йдеться про кількісну меншість населення певної території, яке використовує ту або ту мову, незалежно від його етнічного самовизначення. Про це недвозначно сказано у ч. 1, п. «а», ст. 1 Хартії: «термін «регіональні мови або мови меншин» (regional or minority languages) означає мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які становлять групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави». Очевидно, що тут жодним чином не пов’язано мови та етнічну приналежність їх носіїв.

Цілком очевидно, що державна (офіційна) мова також може бути об’єктом захисту в межах виконання Хартії. Захисту потребують мови, які менше використовуються не лише на всій території України загалом, а й на її певній частині. Це означає, що у значній частині регіонів України Хартія має захищати, поряд з іншими, й українську мову, що перебуває там у пригніченому стані.

На підтвердження цієї тези наведемо приклади з європейського досвіду: так, у Фінляндії захисту, згідно з Хартією, підлягає шведська мова, яка, поряд із фінською, є державною в цій країні.

Відкритою залишається проблема захисту на підставі Хартії мов, які вважаються діалектами української, насамперед русинської, а також гуцульської, мов бойків та лемків. За прямим визначенням п. «а» ст. 1 Хартії, «термін «регіональні мови або мови меншин»… не включає діалектів офіційної мови (мов) держави». Тобто включення певних діалектів до списку тих, на які поширюється дія Хартії, означатиме їх офіційне визнання як окремих мов.

Такий приклад ми бачимо в Іспанії, де відносно Хартії розрізняються каталанська мова, що підлягає захисту власне в Каталонії, а також в Арагоні й на Балеарських островах, і валенсійська мова (що насправді є діалектом каталанської), яку підтримують у Валенсії. Але тут ідеться про недержавну мову, єдність якої офіційному Мадридові захищати немає потреби. У випадках же, коли певні мови вважаються, насамперед із політичних мотивів, діалектами державної на своїй батьківщині, – це може призвести до ситуації, коли вони отримують захист в інших країнах. Так, у Швеції на державну підтримку, згідно з Хартією, може розраховувати не лише фінська мова, а й меянкієлі (або торнедальська фінська), яка в самій Фінляндії вважається діалектом фінської.

Інший приклад стосується вже безпосередньо вітчизняної проблематики. Так, у Польщі до переліку підтримуваних, згідно з Хартією, мов внесено водночас українську та лемківську мови, а в Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині та Хорватії – українську та русинську.

Цілком очевидно, що сучасна Українська держава не здатна, та й не зобов’язана, надавати підтримку всім переліченим у Хартії мовам. Критерії відбору можуть бути різні, але зрозуміло, що слід надавати перевагу бездержавним мовам перед інодержавними, автохтонним – перед дисперсними. Підтримка має зосереджуватися саме в тих регіонах, у яких визначені мови широко побутують. Якщо звернутися до європейського досвіду, то бачимо, що, наприклад, у Німеччині та Австрії стосовно більшості підтримуваних мов зазначено: режим Хартії до них вживається лише в їхньому мовному ареалі (language area). Іншим шляхом пішли в Чехії та Швейцарії, де в законах про ратифікацію Хартії прямо перелічено населені пункти, у яких, відповідно, польській та німецькій мовам гарантовано підтримку.

Мовна Хартія – дуже гнучкий інструмент, який кожна держава може застосовувати відповідно до місцевих умов. Держава бере на себе зобов’язання дотримуватися (стосовно цих мов) при розробці своєї національної та мовної політики певних загальних норм і принципів, як-от: відмова від дискримінації за мовною ознакою, поважання кордонів мовних ареалів, підтримка міжкультурних зв’язків, можливостей отримання освіти відповідними мовами тощо. Ці зобов’язання мають вигляд, скоріше, декларацій про наміри.

Цікавими для десятикласників будуть лінгвістичні задачі. Представимо орієнтовні зразки.

1. Ознайомтеся з наведеними нижче результатами проведених спостережень [24, с. 32–34]. Поясніть термін «мова тварин», «мова птахів». Чи є в мові тварин, птахів «діалекти»? Назвіть спільні й диференційні знакові властивості мови людини і мови (сигналів) інших істот.

2. Проаналізуйте мову лінгвістичної казки Л. Петрушевської «Пуськи бятые». Що забезпечує зрозумілість такого «тексту»? Відтворіть зміст казки літературною мовою, за законами якої він сконструйований.

• 
  Калушата, калушаточки! Бутявка!
  

• 
  Оее, оее! Бутявка-то некузявая!
  

• 
  Бутявок не трямкают. Бутявки дюбые и зюмо-зюмо некузявые. От бутявок дудонятся.
  

• 
  Калушата подудонились! Калушата подудонились! Зюмо некузявые! Пуськи бятые!
  

• 
  Винайдення писемності як відбиття нового етапу в розвитку людського мислення.
  
• 
  Історичні й соціальні умови виникнення писемності.
  
• 
  Писемність і літературні мови.
  
• 
  Види білінгвізму в їх зв’язку з мовленням і мисленням людини.
  
• 
  Соціальні аспекти білінгвізму.
  
• 
  Характеристика мовленнєвої діяльності нерідною мовою.
  

• 
  Обґрунтування визначальної ролі комунікативної функції.
  
• 
  Соціальні причини існування мертвих мов.
  
• 
  Вплив соціальних умов життя людей на засвоювану мову.
  
• 
  Роль мови у становленні людини як члена соціуму.
  
• 
  Вплив мови на суспільство.
  
• 
  Мова як інструмент соціальної діяльності людей.
  
• 
  Мова і класи людей. Елементи класової диференціації суспільства в мові.
  
• 
  Стихійний і свідомий вплив суспільства на мову.
  
• 
  Стихійні і свідомі причини мовних змін.
  
• 
  Відбиття в мові соціальної та територіальної диференціації суспільства.
  
• 
  Мова як фактор, що характеризує стан і розвиток суспільства.
  
• 
  Суспільство і мовна політика. Мовне будівництво.
  
• 
  Можливості свідомого регулювання процесу розвитку мови.
  
• 
  Співвідношення між національною і літературною мовами.
  
• 
  Літературна мова і мовна норма.
  
• 
  Основні причини змін мовної норми.
  
• 
  Мовні ситуації.
  

Мовна, лінгвістична змістова лінія.

Мова, індивід, суспільство (4 год.)

Мова як особлива система знаків, її місце серед інших знакових систем.

Проблеми взаємодії мови і культури, мови і соціуму. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості.

Українська мова в контексті української культури. Українська мова в «діалозі культур». Відображення в сучасній українській мові культури інших народів.

Українська мова у світі. Українська діаспора.

Лінгвістика як наука про мову. Її основні розділи, місце в колі інших наук про людину й народ.

Історія мовознавства в особах. Видатні мовознавці вітчизняної науки та їх праці.

Учень характеризує поняття «мова», «індивід», «суспільство»;

- розширює свої уявлення про національну специфіку мовної картини світу, взаємозв’язок мови і культури;

- усвідомлює роль української мови як однієї з основних національно-культурних цінностей українського народу;

- виявляє особливості української мови на фоні інших у міжкультурній комунікації;

- з’ясовує місце української мови у світі;

- називає країни, у яких поширена українська мова;

- має загальне уявлення про розвиток лінгвістики;

-складає таблицю про розділів науки про мову, готує словник-термінів для одного з розділів науки про мову;

- усвідомлює роль особистості в розвитку науки;

- називає імена визначних учених-лінгвістів та їх праці;

-готує усні і письмові повідомлення, дослідницьку роботу, пише розгорнуту відповідь, тези, складає хронологічну таблицю праць українських мовознавців.

Рівень стандарту (автори програми: М. І. Пентилюк, О. М. Горошкіна, А. В. Нікітіна) [34].

Вступ (1 год.) Українська мова у світі. Українська діаспора.

Для усвідомлення окремішності народу найголовнішу роль відіграє мова. Найбільше значення для утворення етносу має самосвідомість (генетичний код, генна пам’ять), а потім мовний код (соціальна пам’ять). Чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.

Нація – найвища природна форма об’єднання людей. Найміцнішим об’єднавчим чинником етносу постає мова, адже єдність мови й безперешкодний її розвиток – одна з головних ознак нації. Поширення й зміцнення норми визнано особливою турботою нації, адже національна мова є формою національної культури. Свого часу М. Бердяєв зазначав: «Національність є позитивним збагаченням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність... І великий самообман – прагнути творити будь-що поза національністю».

Втрата мови, денаціоналізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до «дезорганізації суспільства, аморальності, спідлення».

Кожна нація має свою мову, але це не означає, що мова нації завжди споконвічно власна і всі нації співвідносяться зі своєю мовою однаково.

Можна виділити три типи співвідношень мови і нації:

1. Національна мова виникає на ґрунті мови народності і тому є не лише своєю, але й єдиною, неповторною (наприклад, українська).

2. У процесі формування націй і національних мов інколи одна мова використовується кількома націями. Наприклад, англійська мова стала мовою англійської, північноамериканської, англомовної канадської, австралійської і новозеландської націй. Мова, якою послуговуються кілька націй, у межах кожної з них набуває своїх особливостей, створюється норма мови зі своєю функціонально-стильовою структурою.

3. Формування націй і їх мов може відбуватися в таких умовах, коли відбувається розподіл соціальних функцій кількох мов. Наприклад, бельгійці спілкуються французькою та фламандською, швейцарці – французькою, німецькою, італійською, ретороманською. Подібна мовна ситуація не спростовує зв’язку мови і нації, вона вимагає лише більш чіткого розмежування понять національної і державної мови.

Як у кожній культурі є інтернаціональне й національне, так і в семантиці кожного слова є відбиття загального, універсального компонента загальнолюдської культури і відбиття своєрідності культури певного конкретного народу.

Вплив культури на мову найбільш яскраво проявляється: 1) у національно-культурній своєрідності словника; 2) у типологічних особливостях нормативно-стилістичної системи мови; 3) у своєрідності мовленнєвої поведінки і пов’язаних із цим явищах лексики і граматики.

Так, у будь-якій мові є безеквівалентна лексика, яку утворюють в основному позначення специфічних явищ місцевої культури. У разі запозичення в чужу мову безеквівалентна лексика називається екзотичною. Екзотизми не стільки розкривають або тлумачать чужу культуру, скільки символізують її. Зокрема, слова есквайр, спікер, крикет, шилінг асоціюються з Великобританією; сакура, гейша, ікебана, саке – Японією; кишлак, арик, дехканин, паранджа – знаки східної, середньоазіатської культури; рушник, козак, сало, гайдамака – символи українськоського народу.

Різницю в емоційному забарвленні й образності слів підтверджує узбецький письменник Тимур Булатов: «Сонце по-російськи – це зовсім не те, що куйош по-узбецьки, і вже зовсім не те, що офтоб по-таджицьки. У які стосунки – дружні чи обтяжливі – людина вступає з небесним світилом, так їх і виражає в мові й вимовляє. Адже узбек, що живе більшу частину року під його спопеляючими променями, ніколи не скаже ласкаво-зменшувано сонечко, так, як і в росіянина немає відчуття того, що сонце може бути ворожим, а не тільки плодоносним і землеоновлюючим. Натомість до місяця, цього нічного світила, яке несе прохолоду й умиротворення, в узбека зовсім інше ставлення – все гарне й бажане він називає місяцеподібним, місяцеликим, та ще з такою інтонацією, що для слуху росіянина це може видатися щонайменше вишукано».

Різниця в лексичному фоні слів відбивається в їх різних тематичних і синтаксичних зв’язках, відтак може викликати труднощі у спілкуванні або при навчанні мови. Так, прохання, скажімо, фіна чи китайця зважити півкілограма яєць (у Фінляндії та Китаї яйця продаються на вагу, а не десятками) може здивувати нашого вітчизняного продавця.

Різноманітні моделі поведінки гостя і господаря. У північноамериканських індіанців абсолютно звичайним є невербальний контакт: можна прийти до сусіда, мовчки попалити півгодини і піти; це також спілкування. У європейських культурах фатичне спілкування звичайно заповнене мовленням, що створює принаймні видимість обміну інформацією.

Питання про зворотний уплив мови на культуру залишається відкритим. У нас немає іншої можливості знайти відповідь, як висувати гіпотези й перевіряти їх фактами культурної та мовної історії народів.

Людські мови є не лише відбитком функціональних потреб, які цими мовами встановлені, висловлені, але й також певними цінностями, стилями і преференціями, що культури розвинули для своїх зчеплень. Культури спрямовані і на цілі, і на засоби, а їхні мови є і цілями, і засобами.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Так, ще Петро I 1720 року видав указ про заборону друкувати в Малоросії книги, за винятком церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році Катерина II заборонила викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руське (слово «руський» використовувалося як синонім до слова «український» до середини ХІХ століття) відділення Львівського університету, де викладання здійснювалося українською мовою. У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цей сумнозвісний перелік можна розгорнути далі.

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців (детальніше див. Додаток 3. Документи про заборону української мови і заходи із нищення української культури).

Не потребує, здається, спеціальної аргументації той факт, що мова є ефективним засобом психологічного впливу. Серед мовленнєвих засобів так званої «м’якої» пропаганди (тобто прихованого обману) цілеспрямована деформація значення («ідеологічне зараження») суспільно-політичної лексики та фразеології набула значного поширення. Об’єктом такого цілеспрямованого ідеологічного зараження стає передусім суспільно-політична лексика, зокрема й спеціально вигадані неологізми: «зона життєвих інтересів Росії», «націоналізм», «бандерівець», «наріччя російської мови» (серед яких українська мова як така не існує, а представлена трьома «наріччями» російської), «боротьба з тероризмом», «зачистка», «мочить» тощо.

Пропаганда вдається до використання внутрішньої форми мовних одиниць задля дезорієнтації громадської думки, зміни ставлення до певних явищ і понять. Найчастіше цей прийом використовується для того, щоб завуалювати непривабливу суть реальної дійсності, притупити гостроту громадської реакції на певні явища. Здійснюється це шляхом заміни «дискредитованих» назв евфемізмами з привабливою або принаймні нейтральною чи менш відворотною внутрішньою формою. Причому така словесна «вивіска», «етикетка», може багатократно оновлюватися відповідно до того, як стара назва втрачає свою привабливість. Це один із найпоширеніших прийомів оманливої пропаганди (див. приклади такої підміни на с. 22).

Національні особливості мовного членування дійсності найяскравіше проявляються в етнографізмах: ліжник, рядно, кожух, плахта, кептар, свита; колядка, веснянка, щедрівка, дума і т. ін. Засвоєння цих останніх особистістю «вкорінює» її в історію та сучасне життя етносу, формує національно-етнічну самосвідомість.

Дво- чи багатомовність приносить людині користь як засіб спілкування, а як інструментарій духовної діяльності вона перешкоджає повній реалізації особистісного потенціалу.

«Напівкультура» окремих представників етносу і навіть етносу загалом може бути й наслідком поверхового, «функціонального» засвоєння рідної мови лише як засобу спілкування, коли слова у свідомості носія мови не викликають етнокультурних асоціацій. Така людина у своїй внутрішній діяльності послуговується словами плоскими, позбавленими своєрідної «кореневої системи» [31, с. 39].