23
Кобиляча голова
Я
к був собi дiд та баба. У дiда була дочка i в баби дочка; обидвi вже
були дiвки. Дiдово¨ı дочки баба не любила. Усе, було, лає ¨ı¨ı, сердешну,
та знущається над нею, та ще, було, й дiда пiдцьковує, щоб згриз голову
сво¨ıй дочцi. Оце, було, пiдуть обидвi дiвки на досвiтки; бабина ж дочка усе
тiльки жирує з хлопцями, поки тi й мички попалять, i пряжу порвуть, а
дiдова дочка усе робить — пряде там або що iнше, а вже нi часиночки не
згуляє. Оце ж уранцi йдуть додому; дiйдуть до перелазу, то бабина дочка
й каже дiдовiй:
— Дай я тобi, сестричко, починки подержу, поки ти перелiзеш!
Та вiзьме та й оддасть ¨ıй починки, а вона мерщiй вскочить у хату до
матерi:
— Дивись,— каже,— мамо, скiльки я напряла; а та, сяка-така, усе
тiльки з хлопцями жирувала.
А матерi того й треба — напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка
й така, ти й ледащо, ти й робити не вмiєш.»
А вона, бiдна, вже тiльки плаче.
Що дальше — баба все гiрше й гiрше ненавидить свою пасербицю. Раз
i каже дiдовi:
— Одведи-таки та й одведи свою дочку в лiс: нехай ¨ı¨ı там звiряки
з’¨ıдять. Вона, ледащо, не хоче нiчого робити,— нехай пропада.
Дiд довго одказувався: жаль було йому дочки,— та що ти зробиш з
бабою?.. Вона й його добре держала в руках, i вiн ¨ı¨ı боявся, як той
ладану.
— Збирайся ж, дочко, та й ходiм,— каже дiд.
А баба така вже рада, мов ¨ı¨ı на вилах пiдсадило: мотається так про-
ворно по хатi та лагодить харчi.
— Оце ж тобi, дочко, й борошенця нав’язала: в одному вузлику пше-
ничне — галушечку або що коли звариш, а оце пшiнця на кулешик i
сало.
Забрала вона тi харчi, заплакала та й пiшла з батьком. Йшли-йшли,
дiйшли до лiсу; дивляться — дорiжка. Батько й каже:
— Ходiмо ж оцiєю дорiжкою. Куди вона нас приведе, там тобi й жити.
Достарыңызбен бөлісу: