До збірника додано

10 листопада 1957 р. рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

ЛЕСЯ ВОРОНИНА

Олена Анастасіївна Воронина народилася 21 березня 1955 року в Києві. 1979року закінчила філологічний факультет Київського університету. За роки навчання встигла попрацювати кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах. Мандрувала Україною автостопом та Польщею на байдарках (це були спливи по Мазурських озерах, польських річках і річечках). Дружина Євгена Гуцала.

Із 1987 до 1991 року— редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна». Із 1991 року працює у дитячому журналі «Соняшник». Від 1992року— головний редактор часопису.

Член Спілки письменників України, член Асоціації українських письменників.

Пише для дітей. Автор дитячих іронічних детективів, об'єднаних у серію «Суперагент 000»: «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру», пригодницьких повістей «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера». Під псевдонімом Гаврило Ґава написала понад сто сюжетів коміксів, що впродовж 13 років з'являлися на сторінках журналу «Соняшник».

Літературні псевдоніми: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна.

Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славоміра Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та ін.). Нині— ведуча програм на Радіо Культура. На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».

Лауреат Всеукраїнської акції «Книжка року» (2004).

Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова» (2005).

Лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Дитячий Портал» (2006).

Лауреат конкурсу «Книжка року Бі-бі-сі» (2008).

Перша премія VІ Московського міжнародного конкурсу «Мистецтво книги» в номінації «Книга для дітей та юнацтва» за книжку «Сни Ганса-Християна» (2009).

Перша премія Національного конкурсу «Найкраща книга України 2009», за книжку «Сни Ганса-Християна».

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова - 2010» за роман «У пошуках Оґопоґо".

ПЛАТОН ВОРОНЬКО

Народився 1 грудня 1913 р. в селі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Біографія його — справді народна. П. Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. У 1935 р. його призивають до Червоної Армії. Демобілізувавшись, майбутній поет (він уже тоді писав вірші — здебільшого «для себе») повертається на Сумщину, деякий час вчителює, а 1937 р. вступає до Літературного інституту ім. М. Горького. 1939 р. добровольцем їде на фінський фронт, де воює разом зі своїми товаришами по інституту — С. Наровчатовим, М. Отрадою, А. Копштейном та ін. Із перших днів Вітчизняної війни, знову добровольцем, — на її передньому краї, а 1943 р. закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака.

І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але не публікував їх. Зате деякі його вірші, написані в походах, стали піснями.

1944 р. виходить перша книжка віршів «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах — «Від Путивля до Делятина». Вірші «Карпатського рейду» писалися в дусі народно-пісенному.

Чи не найбільший успіх серед ліричних творів припав на долю вірша «Я той, що греблі рве», написаного невдовзі по війні, — він став хрестоматійним. У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього в поета вийшли збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Славен мир» (1950), «Від Москви до Карпат» (1951), «Моя Москва» (1953), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина» (1956), «Драгі другарі» (1959) та ін. Цей перелік поповнюється багатьма книжками для дітей (напр., «Казка про Чугайстра»).

За повоєнними віршами можна легко бачити життєві маршрути поета — чи то шляхи «від Москви до Карпат» місцями колишніх боїв, участь у всесвітній молодіжній конференції на захист миру в Лондоні чи поїздка до «драгих другарів» у Болгарію, в інші братні країни, чи перебування в Москві, чи відвідини країв, де він народився і зростав.

Для поезії другої половини 1940-1950-х років характерні вірші, навіяні героїкою і трагедіями недавніх битв — «Солдат», «Могила генерала Руднєва», «Пісня про Лівшу», «Вдень накувала зозуля», «Ой, ганьба!», «Пісня ветерана», «Винесла відерце за ворота» та ін., а також інтимна, любовна тематика («Мені приснилась та білява», «Зустріч», «Тільки згадка торкнеться рукою», «Я не шукав кохання», «Є почуття такі прозорі» тощо).

Широке визнання здобули пісні «Від Москви до Карпат», «Коні вороні», «Ходімо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та ін.

Епічний талант поета виявився в поемах «Безсмертя» (1945), «Ярославна» (1945), «За всі літа розлуки» (1945 — 1962) (автобіографічна за характером), поемі-легенді про братів-гуцулів — «Стояни», невеликій поемі «З Німеччини в Чернеччину» (1945).

Від 1960 р. у світ виходять книги лірики і поем — «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий — іду», «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь» (1970), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979) (одна з найвагоміших збірок), «Батькові долоні», «Совість пам'яті» (1980).

Платон Воронько є автором понад 30 збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей. Водночас він був відомим громадським діячем — обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.

Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він — лауреат Державної премії СРСР (1951, за книги «Добрий ранок» і «Славен мир»), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972, за книгу «Повінь»), премії Ленінського комсомолу України ім. М. Островського (1962, «Драгі другарі»), літературної премії ім. Лесі Українки (1976, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чугайстра»).

Помер поет у липні 1988 року.

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ

Павло Глазовий народився 30 серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.

11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер його рідний молодший брат.

Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, отримав звання сержанта.

Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.

І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.

Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».

Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).

Помер Павло Глазовий 2004 р.

Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно.

Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в селі Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — у с. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся в Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»...

Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.

Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.

Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безбородька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.

Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».

Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.

Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував із закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання.

Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.

Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. У середині 1861 р. він почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами.

1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З'явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена.

У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко передав з тюрми «на волю» Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації «Землі і волі». Ці компрометуючі Глібова послання «державного злочинця» потрапили у слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили «Черниговский листок» та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейстер.

Позбавлений роботи, Глібов 30 жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини. Тільки через два роки він зміг повернутися до Чернігова на посаду переписувача губернського статистичного комітету. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. На цій посаді йому судилося пробути до кінця свого життя.

10 листопада (29 жовтня) 1893 р. Глібова не стало. Чернігів урочисто поховав свого великого громадянина. На пам'ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, було викарбувано слова В. Самійленка, написані в день смерті Глібова.

Нині цей пам'ятник встановлено на подвір'ї садиби М. М. Коцюбинського. Пам'ятник, який сьогодні знаходиться на могилі визначного українського байкаря, встановлено у 1938 році.

М.В.Гоголь народився 20 березня 1804 року в селі Великі Сорочинці, Полтавської губернії. Його батько писав п'єси, ставив театральні спектаклі. У дитинстві М.Гоголь багато читав художніх книжок, що сформувало літературні смаки майбутнього письменника. М.Гоголь навчався в полтавському училищі та "Гімназії вищих наук" в Ніжині, в якій він вчився з 1821 по 1828 рік. Серед його наставників був професор Н.І.Білоусов, що під його керівництвом М.Гоголь брав активну участь у випуску рукописного журналу "Північна зоря". У цей час М.Гоголь створює першу свою поему "Ганц Кюхельгатен". Успіху поема не мала.

У 1829 р. М.В.Гоголь закінчує гімназію і переїздить у Петербург. Надалі продовжує писати повість "Балаврюк або ніч перед Івана Купала...". На початку літературної творчості М.Гоголь знайомиться з Жуковським, Дельвігом і з Олександром Пушкіним. Дружба з О.Пушкіним стала щастям для М.Гоголя. Геній благословив генія.

Гоголівські "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" перекликаються по духу з Пушкінськими "Русланом і Людмилою". У ньому – свято народного духу. А згадаємо як починається "Майська ніч..." – "Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вдивіться в неї".

Уже півтора століття читачі любуються персонажами "Сорочинського ярмарку". У цей час М.В.Гоголь – викладач одної із кафедр Петербурзького університету – повен літературних задумів.

У 1835 р. буди надруковані його дві книги – "Миргород" і "Арабески".

Ідеал художника виражається в повісті "Тарас Бульба", у повісті, де оспівана духовна висота особистості і народу, що прагне національної і соціальної свободи.

У 1842 році світ познайомився з третім томом зібраних творів М.Гоголя – циклом петербурзьких повістей. Одну за одною створює М.Гоголь свої п'єси і повісті: "Каяття", "Ніс", "Старосвітські поміщики", "Шинель". Але ці твори не вичерпують художній спадок М.В.Гоголя. Він автор геніальної комедії "Ревізор" та монументальної епопеї "Мертві душі". Створення цих творів є істинний подвиг письменника. Вони створили цілу епоху в художньому пізнанні життя.

Психологічна глибина, створених у них реалістичних типів, естетична неповторність гоголівських творів, історичний оптимізм письменника відносно майбутнього Росії, – все це є великим вкладом у духовне життя народу.

Цими шедеврами мистецтва Гоголь увійшов у світову літературу, і його ім'я стало в один ряд з такими іменами, як Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гете, Бальзак, Діккенс і т.д.

Помер М.В.Гоголь у 1852 р.

В усьому світі зараз надзвичайно широкий інтерес до творчості М.В.Гоголя. Виходять із друку його книги, ставлять на сцені його п'єси, знімають кінофільми за мотивами його творів.

У неповторному єдинстві комічного і трагічного був виражений гуманістичний пафос Гоголя. Відкривши світу "всю Русь" перш за все її смішні і трагічні, драматичні сторони, – Гоголь створив книги, що є оригінальним відкриттям у художній літературі.

Книгам М.В.Гоголя судилося вічне життя.

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся у слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира у ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання і повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О.Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. У кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх стосунків, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще у студентські роки з досліджень поетики М. Ко-цюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися у трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися 67 мовами, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995 р.

Народилася 6 січня 1930 року в місті Каневі Черкаської області. Поет, перекладач. Лауреат премії імені Максима Рильського.

Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Ше-вченка. Працювала увидавництві.

Авторка книжок: «Куди б жабка мандрувала», «Кит, і слон, і ми, і пароплав», «А я щось знаю».

Перекладає з англійської, німецької мов. З німецької: Міхаель Енде «Момо», Джеймс Крюс «Мій прадідусь, герой і я», Генріх Бьоль «Біла ворона», Пауль Маар «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу», «Китобус, або Нові цятки для Суботика», Йозеф Рот «Марш Радецького», Крістоф Гайн «Вілленброк», Еріх Кестнер «Конференція звірів» та інші. З англійської: Скот О’Дел «Острів голубих дельфінів», Памела Треверс «Мері Поппінс» та інші.

ЄВГЕН ГРЕБІНКА

Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 р. в сім'ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині.

Початкову освіту Гребінка здобув удома від приватних учителів, згодом учився в Ніжинській гімназії вищих наук (1825 — 1831); тут почалася його літературна діяльність. Значний вплив на формування Гребінки як майбутнього письменника мала його активна участь у літературному житті гімназичної молоді. У літературному гуртку жваво обговорювалися літературні новини, твори Радищева, Пушкіна, Рилєєва, перші спроби пера гімназистів, що вміщувалися в рукописних альманахах. Один із них виходив за участю Гребінки, у кожному щотижневому номері якого, за свідченням сучасників, з'являлися його твори, “переважно сатиричні”. Згодом він став основним співробітником рукописного журналу “Аматузія”.

Після закінчення гімназії та короткочасної служби в резервах 8-го Малоросійського козачого полку Гребінка повертається до рідного хутора Убіжище на Полтавщині і періодично займається літературною працею (у цей час з'являються друком його окремі байки, уривки з перекладу “Полтави” Пушкіна).

У 1834 р. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав'язує широкі знайомства з літераторами й діячами російської культури, зокрема Пушкіним, Криловим, Тургенєвим, Брюлловим, відвідує літературні салони і влаштовує літературні вечори в себе вдома. Разом з тим він домагається прихильності М.Греча, графа Хвостова та інших високопоставлених осіб, завдяки яким займає непогані посади на цивільній службі, друкується у столичних журналах.

У Петербурзі Гребінка розгортає жваву літературну діяльність, систематично виступає із своїми творами на сторінках “Современника”, “Отечественных записок”, “Литературной газеты”, “Утренней зари”та ін.

Велику роль відіграв Гребінка в житті, творчому становленні Т. Шевченка, з яким познайомився у другій половині 1836 р. Він брав безпосередню участь у викупі його з кріпацької неволі. На літературних вечорах у Гребінки Шевченко дізнається про новини тогочасного російського й українського літературного життя, зближується з багатьма прогресивними діячами російської культури, зокрема майбутніми петрашевцями М. Мом-беллі та О. Пальмом. Особлива заслуга Гребінки в тому, що в 1840 р.з його допомогою побачив світ “Кобзар” Шевченка.

Із кінця 30-х рр. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Так, за його участю в 1841 р. виходить альманах “Ластівка”, на сторінках якого були опубліковані твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Боровиковського, Забіли та інших авторів, добірка українських народних пісень і приказок. Тут же було вміщено два напівбелетристичних нариси Гребінки — передмова “Так собі до земляків” і післямова “До зобачення”.

Найпомітнішим твором молодого Гребінки, над яким він почав працювати ще в Ніжині, є переклад українською мовою “Полтави” Пушкіна (Петербург, 1836). Свій переклад Гребінка назвав “вільним”; це виявилося, зокрема, у багатьох відхиленнях від оригіналу, уведенні нових сцен, деяких подробиць, у трактуванні окремих образів тощо.

Гребінці належить також кілька українських ліричних поезій, що виникли на грунті народної творчості (“Човен” (1833), “Українська мелодія”, “Заквітчалася дівчина...”, “Маруся” та ін.).

Найвизначніше місце в художньому доробку Гребінки українською мовою посідають байки. Славу йому як байкареві принесли “Малороссийские приказки”, що з'явились окремими виданнями в Петербурзі в 1834 і 1836 рр.

Байки Гребінки органічно пов'язані з народними приказками і прислів'ями, не випадково він називає свої твори “приказками”, побудованими за принципом розгортання й конкретизації фольклорних прислів'їв (в основі байки “Верша та Болото” — мотив народного прислів'я “Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті”; повчання байки “Школяр Денис” взято з прислів'я “Пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать” тощо).

В окремих байках поет творчо використав традиційні мотиви, опрацьовані ще античними авторами та їх багатьма послідовниками. Приміром, в основу “Могилиних родин” покладено чотирирядкову притчу “Гора-породілля” Федра.

Мотиви творів І. Крилова своєрідно, на іншому життєвому матеріалі, іншими художніми засобами оброблені в таких байках Гребінки, як “Рибалка” (“Селяни і Ріка”), “Ведмежий суд” (“Селянин і Вівця”), “Грішник” (“Троєженець”) та ін.

Крім традиційних персонажів, що уособлюють людські якості, у байці, як правило, є ще одна дійова особа — оповідач — тлумач смислу байки, її морального висновку (“Ведмежий суд”, “Рибалка”, “Будяк да Коноплиночка” та ін.). Багато байок Гребінки побудовано у формі монологів (“Пшениця”, “Маківка”, “Школяр Денис”). Окремі байки українського поета — це суцільні діалоги, що нагадують невеличкі п'єси (приміром, “Ячмінь”), проте й у них присутність автора-оповідача, точніше, його ставлення до зображуваного виявляється досить виразно.

Поетичний доробок Гребінки російською мовою значно ширший за обсягом і тематикою, ніж українською. Його російські вірші переважно романтичні (“Печаль”, “Скала”); широкою популярністю користувалися свого часу романс Гребінки “Черные очи” (“Очи черные, очи страстные..”), вірш “Почтальон”, “Песня” (“Молода еще девица я была...”) та ін.

Переспівами українських народних пісень були поезії “Казак на чужбине (Украинская мелодия)”, “Кукушка (Украинская мелодия)”, “Украинская мелодия” (“Не калина ль в темном лесе...”) та ін.

Історичному минулому України присвячені вірші “Курган”, “Нежин-озеро”, “Украинский бард” і поема “Богдан” (1843), написані на основі народних переказів.

Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка “Рассказы пирятинца” (1837) та інші ранні твори, написані переважно в романтичному дусі за фольклорними мотивами — українськими народними легендами, казками, переказами.

З українською тематикою пов'язані також повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) (в основу повісті покладені історичні події, що відбувалися одразу після возз'єднання України з Росією) та роман “Чайковский”(1843), що є одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка.

Якщо твори Гребінки 30-х — початку 40-х рр. мали загалом романтичний характер, то ряд інших повістей та оповідань цього і пізнішого часу відзначається реалістичною спрямованістю.

1840р. — повість “Кулик”, написана в дусі естетики натуральної школи.

1841р. — “Записки студента”, написані у формі щоденника і присвячені темі “маленької людини” (ця ж тема порушується у романі “Доктор”).

1847р.— надрукована одна з останніх повістей Гребінки —“Приключения синей ассигнации”.

У цей період з’явилися також повісті “Лука Прохорович”, “Верное лекарство”,“Сила Кондратьев” (надрукована в “Современнике”), кілька фізіологічних нарисів: “Петербургская сторона”, “Провинциал в столице”, “Хвастун” та ін.

Помер Гребінка 3 грудня 1848 року в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убєжище, де й поховали.

Григорук Анатолій Іванович – український письменник, член Національної спілки письменників, заслужений журналіст України, відмінник народної освіти, лауреат премії ім. Наталі Забіли.

Народився 20 березня 1932 року в селі Махаринцях на Вінниччині в родині службовця. 1950 року закінчив Бердичівську середню школу, а 1956 — філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.

Два роки вчителював на Хмельниччині. Певний час працював викладачем на кафедрі стилістики КДУ. З 1958 по 1968 рік обіймав посаду редактора, потім — завідувача редакції видавництва дитячої літератури «Дитвидав» (згодом «Веселка»). 1968 року перейшов на роботу в редакцію журналу «Малятко». Був його відповідальним секретарем, головним редактором. Нині працює в літературному відділі цього популярного дитячого видання.

Першу книжку «Семафори відкрито» видрукувано у видавництві «Веселка» 1964 року. За нею побачили світ «Гусак Червонолап», «Сніговик-дражнилко», «Жилетка «Пінгвін», «В цьому дворку як у вінку», «Пухова сніговиця», «Солом’яне море», «Чим хата багата», «Що край, то звичай», «Побрехенька про лиху напасть», «Волелюбний вітер», «Праправнук барона Мюнхгаузена» та ін.

Анатолій Григорук виступає і як поет, і як прозаїк. Вірші, казки, оповідання та повісті на морально-етичні теми, пізнавальні мініатюри про розмаїтий довколишній світ, слова до пісень — власне, майже всі популярні жанри дитячої літератури не лишаються поза увагою письменника.

Активно він працює і в галузі художнього перекладу.

Чимало творів А. Григорука увійшло до читанок початкової школи, друкувалося в різних збірниках та журналах.

Найвідоміші їхні казки:

Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, письменник таким чином заощаджував гроші на книги.

«На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», — зізнавався митець. За час роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.).

Він був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901 р.).

У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909 рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією.

Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії, але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті.

Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 р. в селі Старому Животові, що на Вінниччині, в родині вчителів. Коли Євген учився в шостому класі, один із перших його віршованих творів під назвою «Червоний прапор» вмістила шкільна стінгазета, що викликало страшенну гордість хлопця. Про своє дитинство письменник розповідав у багатьох оповіданнях, у тому числі в повісті «Сільські вчителі», «Шкільний хліб», «У гаї сонце зацвіло».

У 1959 р. майбутній письменник закінчив Ніжинський педагогічний інститут ім. М. Гоголя. Але мріяв стати журналістом, тому якийсь час працював у редакціях газет, видавництві «Радянський письменник», а згодом повністю присвятив себе письменницькій діяльності. Активно друкуватися почав у 1960 p., а через два роки вийшла перша збірка його оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходили нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші. «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984)«Оповідання з Тернівки» (1982) «Княжа гора» (1985).

У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної збірки «Зелена радість конвалій» письменник повертається до лірики.

Євген Гуцало – український письменник, журналіст, лауреат літературної премії імені Юрія Яновського (1982), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1985).

На жаль, письменникові судилось недовге життя. Його не стало – і земля осиротіла ще на одного щедрого і талановитого майстра слова. Помер Євген Гуцало 4 липня 1995 року.

Віктор Марі Гюго (26 лютого 1802, Безансон – 22 травня 1885, Париж) — французький письменник (поет, прозаїк і драматург), глава і теоретик французького романтизму. Член Французької академії. Особистість Віктора Гюго вражає своєю різнобічністю. Один із найбільш популярних у світі французьких прозаїків, для своїх співвітчизників він перш за все великий національний поет, реформатор французького вірша, драматургії, а також публіцист-патріот, політик-демократ. Знавцям він відомий як неабиякий майстер графіки, невтомний рисувальник фантазій на теми власних творів.

Віктор Гюго — син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюго (1773—1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772—1821). Молодший син у сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюго (1798—1853) і Євгена Гюго (1800—1837). Його дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії, внаслідок військових призначень батька, позначаються на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для Дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816, у віці 14 років, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».

Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюґо створив найбільші свої твори.

Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.

Задум роману «Собор Паризької Богоматері» з'явився 1828; саме цим роком датований план твору, у якому вже намічені образи циганки Есмеральди, закоханих в неї поета Гренгуа і Абата Клода Фролло.

Анато́лій Іва́нович Дави́дов — український письменник. Член Спілки письмеників України від 1976. Заслужений працівник культури УРСР (1988).

Народився 8 лютого 1938 в с. Бочечки (тепер Конотопського району Сумської області) в сім'ї вчителів.

Закінчив 1960 факультет природознавства Ніжинського педінституту. Працював учителем біології. Деякий час був на комсомольській, від 1969 — на партійній роботі. Завідував відділом природознавства у журналі «Знання та праця», 1975–1984 був головним редактором журналу «Барвінок», від 1984 — директором видавництва «Молодь».

Друкується від 1961. Створив для дітей та юнацтва багато книг. Серед них і науково-художні, де розповідається про життя природи. Перша книжечка «Ширшає виднокруг» вийшла 1967, далі — «Сонячні вершники» (1969), «Експедиція „Суничка“» (1971), «Катамаран» (1974), «Голубий патруль» (1974), «Без креслень і кельми» (1975), «Знай, люби, бережи» (1979), «Скарб» (1980), «Сонечко спить у дзвониках» (1986), «Озивайко» (1987), «Не так вже й тісно на Землі» (1987), «Пригоди Озивайка», «Цілющий камінь», «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди» та ін. Збірка повістей та оповідань «Не так вже й тісно на землі» дістала високу відзнаку — премію Лесі Українки.

ДЕМЧЕНКО ГАЛИНА ОЛЕКСІЇВНА

Демченко Галина Олексіївна (28.12.1922 – 10.06.1986). Поетеса, прозаїк. Народилася в смт. Олександрівка на Кіровоградщині, але дитинство її пройшло в селі Макіївка Чернігівської області. Там її батько став працювати агрономом, а мати в радгоспі вела лікнеп. Дівчинка бігала за мамою «хвостиком», і не дивно, що в шість років вона вже вміла читати й писати. Тому й навчатися пішла одразу в другий клас.

У шкільній стінгазеті з'являються її перші вірші. Щасливі то були роки! Узимку — ковзани й санчата, а влітку — турбота про город, квітник, птахів, весела праця в дитячій польовій бригаді. Любила Галя теплі тихі вечори, коли вся родина всідалася під зорями й слухала українські пісні, які так дзвінкоголосо виспівували радгоспівські дівчата. Майже всі ці пісні дівчинка знала напам'ять. Ще б пак, адже дівчата інколи брали її до свого гурту і вона теж підтягувала своїм тоненьким голосочком.

Війна обірвала щасливе життя сім'ї: помирає батько, гине на фронті старша сестра, тяжко хворіє мати. Дівчині довелося надовго перервати навчання, а згодом його треба було поєднувати з працею.

Галина Демченко навчається на підготовчих курсах Кіровоградського педінституту, одночасно працюючи секретарем-друкаркою. У неї був ще й неабиякий хист до малювання, який привів її до Київського художньо-промислового училища. Та література перемогла — і Галина Демченко стала письменницею, писала вірші та прозу для дорослих і дітей.

Працювала художником декоративного ткацтва, потім – в журналі «Малятко». Почала друкуватися з 1953 року. Авторка поезій, оповідань та п’єс для дітей. Друком вийшли такі твори: «Малятам» (1955), «Дідусеві казки» (1957), «Загадки та вигадки» (1959), «Оповідання Золотавки», «Квіти – квітоньки» (1960), «Що росте у полі» (1963), «Грачиний суд», повісті «Варвара» (1965), «Скаче зайчик» (1970).

У 1969 році написала лібрето до опери для дітей «У зеленому саду» (музика А. Фі-ліпенка). Активно друкувалася в періодиці.

Член Національної Спілки письменників України.

Олекса́ндр Степа́нович Дерма́нський (28 листопада 1976, село Гайворон Володарського району, Київщина) — український дитячий поет, прозаїк та казкар.

Середній син в родині Степана Володимировича та Лілії Миколаївни Дерманських. Батько за фахом агроном, мати — вчителька, мають ще двох синів: Олега та Олексія.

Навчався у Володарській середній школі № 1. Вже тоді робив перші спроби писати вірші, проте спочатку не ставився до цього заняття серйозно. З часом поетичні захоплення були витіснені звичайними хлопчачими забавами. Закінчив факультет української філології Київського національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова у 1999 році.

Дипломант Міжнародної асамблеї фантастів «Портал» 2006 року.

У березні 2007 року повість «Царство-яблукарство» відзначене першою премією літературного конкурсу рукописів «Дитячий портал» в номінації «Тексти для 9-12 річних» та другою премією нового літературного конкурсу «Золотий лелека».

Книжка «Чудове чудовисько в Країні жаховиськ» здобула перемогу рейтингу «Книжка року» - 2010 в номінації «Дитяче свято».

Юрій Дмитрієв – це творчий псевдонім. Справжнє ім'я письменника – Юрій Дмитрович Едельман. Народився 30 квітня в Москві в родині лікаря.

У дитинстві Юрій Дмитрієв не мріяв про професію біолога, тим більше про письменницьку діяльність. Понад усе він любив ходити в ліс, у діброву, яка була недалеко від дому. Удома в нього були: і акваріум з рибками, і собаки, і пташки, і маленькі звірята. Потрапляли тваринки до Юрія, як правило, хворі та немічні, напівзамерзлі або вмираючі з голоду. Одужавши, набравшись сил, вони знову повертались у рідну стихію. А ще було в домі багато книг, особливо про природу.

Так минуло дитинство. Шкільні роки були затьмарені Великою Вітчизняною війною. Після війни Ю.Дмитрієв працював у газеті, одночасно закінчив Московський університет і став викладачем у школі. Його любили учні і цінували колеги.

Безумовно, учитель Юрій Дмитрієв міг би продовжувати викладання у школі, віддаючи перевагу лісовим прогулянкам і читанню книг про природу. Спочатку все так і було. А потім один випадок у лісі – знищення дерев у корисливих цілях – змінив його долю. У Юрія Дмитрієва народився задум написати твір, який би допоміг мільйонам хлопчиків і дівчаток стати справжніми захисниками рідної природи. І незабаром на сторінках газети "Московский комсомолец" з'явилась повість "Зеленый патруль".

Історію взаємин людини і тварин з найдавніших часів і до наших днів Ю.Дмитрієв розкрив у двох книгах під загальною назвою "Человек и животные". Науково-художня повість "Здравствуй, белка! Как живешь, крокодил?" присвячена "мові тварин". А "Большая книга леса" вчить нас зовсім по-іншому дивитися на, здавалося б, знайомі незабудки і братки, берези і клени, на синиць і дятлів, їжачків і летючих мишей. Всі ці твори образні, поетичні, у той же час достовірні, написані на високому науковому рівні. Вони пронизані гучним закликом берегти не тільки для себе, а й для майбутніх поколінь чудовий світ природи – світ, без якого не може бути життя на Землі.

За книги "Соседи по планете" у 1982 році Ю.Дмитрієв був нагороджений Міжнародною Європейською премією.

«Книга природи» – по суті заповіт письменника: земля в нас тільки одна , пам'ятайте про це, люди. І нехай у взаєминах кожної людини з кожним представником навколишнього світу природи завжди діє пароль : «Нехай живе!».

Творчість Юрія Дмитрієва удостоєна високої нагороди: йому був присуджений Почесний диплом імені Г.-Х. Андерсена. Диплом цей міжнародна організація Ай- Бі -Бі -Ай , що відслідковує і оцінює кращі твори у світовій літературі, адресовані дітям, присудила Юрію Дмитрієву в 1989 р. за книгу «Тринадцять чорних кішок ». Але по суті – це нагорода за всю творчу діяльність письменника.

У 1990 році Ю.Д. Дмитрієв став лауреатом Почесного диплома Міжнародної Ради з дитячої книги ( IBBY ) за книгу "Тринадцять чорних кішок " .

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в селі В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті.

Протягом 1914—-1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику у 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл. У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі.

О. Довженко в 1921 р. працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною, і надалі режисером усіх його фільмів, Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі».

У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа...

Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».

Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер.

У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави.

На всесвітній виставці у Брюсселі в 1958р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка...

Народився він у Великих Сорочинцях 12 серпня 1902 р. в сім’ї учителя. Перед Великою жовтневою революцією жив в повітовому містечку Лубнах на Полтавщині.

Олесь вчився в гімназії, закінчив її після революції набувши вчительського фаху. Ранній потяг до художньої творчості скоро перейшов у професійну потребу, і Олесь Донченко разом з письменниками свого покоління Копиленком, Забілою став активним творцем української літератури для дітей та юнацтва.

Починав письменник з поезії та віршованих оповідань для найменших.

Олесь Васильович написав свої чудові казки – вірші “Півень у звіринці”, “Туки-бан-барабан”, “Страхопуд” та інші.

Активним був період 1927-1931 р.р. для Донченка – дитячого поета, кращі з його творів приносили дітям радість пізнання, відчуття краси поетичного слова. Написав понад 30 віршованих книжечок для дітей дошкільного і шкільного віку… Можливо, О.Донченко залишив би глибший слід в літературі для малят, якби не та несправедлива критика, що відкидала у літературі все казкове: “Є в мене жахлива крамола, - іронізував письменник, - півень і звірі розмовляють, а м’яч-шарокот сам (сам-самісінькій, без жодної участі людини котиться і стрибає вулицями міста …”

Як і інші його товариші по перу, О.Донченко в 20-30-х р.р. багато їздить по країні, прагне побачити своїми очима новобудови, трудові звершення народу.

У своїй літературній діяльності О.Донченко як дитячий письменник став собі за мету “яскраво, поетично оспівати душу нового покоління, правдиво розповісти про дитячі радості й прикрості”. Переважно головними персонажами його творів є хлопчики, яких письменник хотів бачити сміливими, добрими, мужніми.

Наче крізь чарівний ліхтар, висвітлює красу людини праці в оповіданнях “Галаганчик”, “Голубий гвинтик”. Олесь Донченко був активним творцем повістей і романів про школу.

Оповідання “Кулемет” написане у формі спогаду про одну подію років громадянської війни.

Становлення характеру дитини, її внутрішній світ, стосунки з середовищем, зображено в ряді оповідань О.Донченка. Матвійко (“Боягуз”) всього боявся, навіть жаби і ящірки. Коли інші діти, пустуючи, зчинили сварку і бійку, хлопчик тікав. Боляче було від докорів батька, насмішок товаришів. Історія “боягуза”, розказана Донченком, повчальна не лише для дітей, а й для дорослих.

Наче крізь чарівний ліхтар висвітлює красу людини праці в оповіданні “Галаганчик”. Про працьовитість матері розповідає синові батько. На дитячого читача завжди сильніше впливає показ сама дії, а не розповідь про неї. В цілому ж оповідання “Галаганчик” передає якнайкраще атмосферу щастя, що виникає там, де трудяться з любов’ю у серці.

Велич і красу праці показано через образи людей різних професій, часто скромних і неполітичних, в оповіданні “Голубий гвинтик”. Тут справді опоетизована праця. Діти, які зустрінуться з цим оповіданням у ранню пору життя, можливо, не стануть в дорослому віці журитися з приводу непристижності своєї професії, будуть дбати про результативність та ефективність трудових зусиль.

У неповторній красі постають результати праці людини в оповіданні “Подорож до млина”. Тут немає конвеєрів, машин, не зображено виробничих процесів, а є широчінь колгоспних полів з пшеницею, ячменем, соняшниками.

За казковою назвою оповідання “Золоте яєчко” йде цілком реалістична розповідь про малого Андрійка, майстра грати на пищику.

Олесь Донченко - один з активних творців шкільної повісті. “Школа! Мати моя рідна! Скільки років минуло, скільки вітрів перевіяло, які грози прогриміли, а ти все живою стоїш і юною у серці, оповита, мов серпанком, любов’ю і ніжністю…” – у цих рядках із повісті “Юрко Васюта” висловлено і захопливий погляд письменника на школу – другу домівку дитини, і ті естетичні принципи, якими він керується у власній творчій роботі: “…любовно збирати все нове, світле й хороше у школярів, і показати його в яскравих хвилюючих творах”.

У 1926 р. – перша книжечка “Червона писанка”. Влітку 1931 р. жив на Уралі в Магнітогорську. 1934 р. – роман “Море відступає”, 1944 р. – повість “Серце беркута” – один із кращих творів української збірки віршів “Околиці” (1928 р.), а також повість “Сурми”, п’єса “Маскарад”, повість “Лісничиха” (1947 р.), “Повість про новий дім” (1947 р.), роман “Золота медаль” (1953 р.).

О.Донченко зробив внесок і в розвиток пригодницького жанру, зокрема такими творами, як “Батьківщина” і “Карафуто”.

Помер Олесь Донченко у м. Лубнах 1954 р.

ІВАН ФЕДОРОВИЧ ДРАЧ

Народився 17 жовтня 1936 в селі Теліжинці Київської області.

Після закінчення школи Іван Драч викладав російську мову в семирічній школі, був активним комсомольцем. Після служби в армії (1956-1958) навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г.Шевченка, звідки був виключений «за політику». Потім вступив на Вищі курси кіносценаристів і кінорежисерів при Держкіно СРСР у Москві (1962-1964). В цей же час Іван Драч писав свої перші вірші, деякі з яких висловлювали критику по відношенню до радянської влади.

До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Проте після їх остаточного розгрому радянським режимом Іван Драч написав покаянного листа, в якому говорилося про те, що він розкаюється в своїх зв'язках з дисидентами (травень 1966). Після цього відношення Івана Драча і офіційної влади були більш гладкими. У 1976 році він навіть отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г.Шевченка за свій черговий збірник віршів. У 1983 році Іван Драч був удостоєний вже Державної премії СРСР у тій же категорії.

Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Вітчизна», а також на київській кіностудії ім. А. П.Довженка. Після початку Перебудови він знову почав обертатися в дисидентських колах. Разом із В'ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем та іншими видатними українськими дисидентами Іван Драч створив у 1989 році Народний рух України (НРУ) - першу офіційну українську антирадянську організацію.

Із самого створення НРУ 8 вересня 1989 і по 28 лютого 1992 року Іван Драч був його першим головою. З 28 лютого по 4 грудня 1992 року він був співголовою НРУ разом із В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Тричі був обраний депутатом Верховної ради України.

З серпня 1992 по 19 травня 2000 року Іван Драч був головою Української всесвітньої координаційної ради. Крім того, з 1995 року і до цих пір він очолює Конгрес української інтелігенції.