Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття

Вірджинія Аделіна Стівен (у заміжжі Вулф) народилася в Лондоні

У 1904 р., після смерті батька, молоді Стівени (брати Тобі і Адріан, сестри Ванесса і Вірджинія) переїздять до лондонського району Блумсбері. Їх дім дуже швидко став центром інтелектуального життя 10–30-х рр. Блумсберійці не мали чіткої естетичної програми, гурток об’єднав людей

Вулф почала писати порівняно пізно, свою першу книгу – «Подорож зовні» (видана в 1917 р.) – вона закінчила у тридцять років. Її критичні погляди на літературу дещо випереджали письменницький досвід: у 1919 р. одночасно з другим романом, «Ніч і день», написаним у традиційній реалістичній манері, вийшло і програмне есе «Сучасна література». Полемізуючи з Г. Уеллсом, Дж. Ґолсуорсі та іншими старшими сучасниками, Вулф закидала їм перебільшену увагу до зовнішньої канви оповіді. Описуючи життя як «напівпрозору оболонку, яка оточує нас із початку життя свідомості до її смерті», вона стверджувала, що нове розуміння реальності вимагає іншої техніки письма.

Перша книга Вулф, написана у цілковитій згоді з її уявленнями про сучасну прозу, – «Місіс Деллоуей» (1925 р.). Чималий вплив мав на неї «Улісс» Дж. Джойса. Як і в «Уліссі», дія роману Вулф займає всього один день. Зовнішньому, подієвому плану відводиться другорядна роль.
У центрі книги – думки, спогади, роздуми героїв. Тут у письменниці вперше з’являється характерний для модерністської літератури «потік свідомості», коли внутрішнє життя персонажів відтворюється за допомогою передачі асоціацій, що проносяться у неї в голові.

Про що ж роман? Світська пані Кларісса Деллоуей готується до вечірнього прийому. Принагідно вона згадує юність у маєтку своєї тітки, перше кохання, роздумує над своїми відносинами з чоловіком і дочкою, сердиться через подерту сукню, турбується, що на прийом треба запросити несимпатичну гостю... Тим часом запрошені зайняті своїми справами, але їх думки у зв’язку з майбутнім вечором, раз у раз повертаються до Кларісси. Короткими спалахами перед нами майорять реакції і думки випадкових перехожих, другорядних персонажів. Особливе місце в романі відведене трагічній історії солдата Першої світової війни Септімуса Уоррен-Сміта, який божеволіє, і його дружини Реції. Вулф пропонує читачу самому скласти з цих пересічних потоків свідомості психологічні портрети героїв.

Письменниця прискіпливо відтворює маршрути персонажів: у будь-який момент оповідання ми знаємо, в якому районі Лондона відбувається та або інша подія. Вулиці й будівлі мають реальні назви. Ця деталізованість – частина експерименту Вулф: географія міста, бій Біг-Бена, аероплан і проїзд екіпажу з членом королівської сім’ї об’єднують персонажів і служать контрастним тлом для різноголосся їхніх внутрішніх монологів. Ось Кларісса Деллоуей дивиться на колотнечу, викликану появою автомобіля, їй цікаво і трохи прикро, що вона опускається до загальної суєти. Септімусу, що божеволіє, затор на дорозі здається катастрофою, світ для нього страхітливо «похитнувся».

Годинник б’є дванадцять: Ричард Деллоуей снідає з впливовою місіс Брутн; Кларісса розкладає на ліжку вечірню сукню; Уоррен-Сміти прийшли на прийом до доктора Бред-Шоу, який мимовільно підштовхує Септімуса до самогубства; Пітер Уолш відпочиває на лавці в Ридженс-парку. Амбіції, нудьга, безтурботність, відчай, смуток співіснують і не перетинаються. Персонажі бачать одні й ті ж події, але відчуженість непереборна – кожний замкнений усередині власного «я». Відчуженість – важливий мотив роману. Кларісса із сумом відзначає, що не розуміє дочку, чоловік не може признатися їй у коханні, і Реція, не зважаючи на безмежне кохання і самопожертву, не може врятувати Септімуса.

У кінці роману на прийомі Кларісси зустрічаються ключові персонажі – і події червневого дня стягуються і складаються в єдину картину. Поєднані любов’ю до Кларісси, її чарівливістю, герої знаходять можливість діалогу. Недосконалість світу, його безглузда жорстокість, що вторгається в затишне існування Кларісси новиною про самогубство невідомої молодої людини (Септімуса), згладжується. Як згладжуються зморшки і недосконалість самої місіс Деллоуей під поглядом люблячих людей.

У наступному романі – «На маяк» (1927 р.) – Вулф розвиває прийоми модерністського роману. Зовнішньої дії мало, важливі події (смерть головної героїні місіс Ремзі, її сина і дочки) згадані побіжно, у дужках. «На маяк» – книга настрою, ідеї, духовного досвіду. Вона автобіографічна: містер і місіс Ремзі списані з батьків Вірджинії. Прообразом будинку на острові, де постійно живуть гості, ведуться філософські суперечки, граються діти, сваряться, миряться, люблять, був будинок Стівенів.

Друга частина – «Час минає» – імпресіоністське зображення руйнування будинку. Сім’я не могла приїжджати сюди під час війни, багато що змінилося. Красиві, стилістично вивірені описи руїн споруди

Кінець роману глибоко символічний: старій знайомій сім’ї, художниці Лілі Брісько ніяк не вдається перенести на полотно те, що вона бачить внутрішнім поглядом, але вона занурюється в спогади про місіс Ремзі і до неї приходить заспокоєння. Коли човен причалює до маяка, Лілі Брісько на березі єдиним мазком закінчує картину, яку почала писати багато років тому. Такі осяяння Вулф називала «моментами буття» – точкою, в якій сьогочасне зустрічається з вічністю.

У центрі обох романів – жінка, слабка, обожнювана, щедра в коханні, наділена талантом життя. Або, якщо спиратися на феміністські переконання Вулф, така, що знайшла своєму таланту єдине можливе застосування, яке не приводить до конфлікту з навколишнім світом.

Крім романів, безлічі критичних статей, літературних есе спадщина Вулф включає листи і щоденники, видані після її смерті.

Вірджинія Вулф наклала на себе руки. Вперше переживши важкий нервовий зрив після смерті матері, вона все життя страждала депресіями, її переслідував постійний страх втратити розум. Напередодні загибелі цей страх був особливо болісний і поглиблювався зовнішніми обставинами. Йшла Друга світова війна, в Іспанії загинув улюблений племінник письменниці, молодий поет Джуліан Белл; у будинок Вулфів попала бомба, яка знищила бібліотеку. Здавалося, світ збожеволів, цивілізація гине... 28 березня 1941 р. Вулф, набивши кишені пальта камінням, кинулася в річку Уз неподалік від свого будинку в Сассексі.

У знаменитому есе Вулф «Своя кімната» (1929 р.) екскурс в історію жіночої літератури доповнюється метафоричною історією «сестри Шекспіра» – жінки, що нібито дійсно існувала і генієм дорівнювала великому драматургу. Висміяна і розтоптана світом чоловіків, вона гине, не написавши жодного рядка.

Вулф формулює умови, за яких жінка зможе творити нарівні
з чоловіками: «Дайте їй ще сотню років, свою кімнату і 500 фунтів в рік, можливість думати відкрито і позбутися зайвих слів, і, запевняю вас, дуже швидко вона напише свою кращу книгу». Вулф не намагається применшити значення відмінностей між чоловічою і жіночою свідомістю, не закликає жінок уподібнюватися до чоловіків. Вона вважає, що жінки повинні знайти свої власні шляхи в мистецтві. У кінці есе вона приходить до думки, що, «можливо, в людській свідомості є дві статі, і їм необхідно поєднатися для повного задоволення і щастя?.. У людській душі уживаються два начала, чоловіче і жіноче...». І пізніше: Чи не «це мав на увазі Колрідж, коли говорив, що великий розум завжди андрогін (двостатева істота – І. П.)?».

Художнє втілення ці ідеї знайшли в опублікованому за рік до цього романі «Орландо» (1928 р.) – історичній фантазії, в якій герой/героїня проживає життя то жінки, то чоловіка в різні історичні епохи, з часів Єлизавети І до 20-х рр. XX століття.

Успіх незмінно супроводжував Моема. На початку століття його п’єси користувалися такою популярністю, що потіснили в репертуарі лондонських театрів навіть шекспірівські. Написавши близько трьох десятків п’єс, Моем відчув, що вичерпав себе як драматург, і зосередився на прозі. З його романів найбільш відомі: «Тягар пристрастей людських» (1915 р.), «Місяць і гріш» (1919 р.), «Пироги і пиво» (1930 р.), «Театр» (1937 р.) і «Лезо бритви» (1943– 1944 рр.).

Назва «Тягар пристрастей людських» – цитата з «Етики» філософа XVII ст. Бенедикта Спінози. Це роман-виховання, багато в чому автобіографічний. За визнанням Моема, він написав його, щоб звільнитися від важких спогадів дитинства. Рано втративши батьків, герой роману виховувався в домі дядька-священика, чиє релігійне лицемірство викликало в ньому огиду до релігії. У школі-інтернаті над хлопчиком-заїкою знущалися як учні, так і вчителі. В юні роки він довго страждав від нещасного кохання, а в кінці книги знайшов бажане почуття внутрішньої свободи. У романі «Пироги і пиво, або Скелет у шафі» про знаменитого старіючого письменника Дриффілда розповідає його молодший сучасник Ешендем. Поступово Ешендему розкривається справжня велич особи Дриффілда. Не бажаючи накладати на себе пута умовностей, нехтуючи правилами «хорошого тону», Дриффілд живе за своїми законами. Збираючи матеріал до біографії письменника, Ешендем відкриває все нові «шокуючі» подробиці життя маститого романіста і робить важливий висновок: ховаючись під маскою дивака, письменник зберіг істинну свободу творчого духу. Цей висновок стає надзвичайно важливим для Ешендема, і він сам вперше відчуває смак забороненої свободи. Головна героїня «Театру» – акторка, краса якої з віком тьмяніє, а драматичний талант набирає сили. Герой «Леза бритви» – американець, що мужньо бився на фронтах Другої світової війни. Розчарувавшись у західних ідеалах, він шукає духовні цінності на Сході.

Та все ж по-справжньому прославився Моем у жанрі оповідання. Його кумиром і зразком для наслідування був Гі де Мопассан – неперевершений майстер сюжету й економного стилю. Іншим авторитетом для Моема став А. П. Чехов.

Під їх впливом Моем створює власний тип оповідання. Борючись
з кольористою орнаментальною прозою, він виробляє сухий, відчужений стиль, вільний від прикрас, прагне ясності, простоти і милозвучності.

Його героями стають звичайні рядові люди, частіше за все з іменами Том, Джордж або Дік. До великих світу цього письменник байдужий – як клубок суперечливих рис «маленька» людина цікавила його набагато більше. Саме суперечності в характері персонажів і ведуть оповідання до несподіваної розв’язки.

Один з визнаних шедеврів Моема – оповідання «Містер Всезнайко» (1925 р.). Дія його відбувається на пароплаві, що пливе з Нью-Йорка до Японії. Вільних місць немає, і оповідач вимушений ділити каюту з якимось паном Келадою. Про свою неприязнь до попутника він заявляє з перших же рядків: Не «подобався мені містер Келада». Ведучи оповідання від першої особи, Моему вдається представити оповідача як людину із забобонами. Він сумнівається, що британський паспорт належить Келаді по праву, адже зовнішність у нього східна: волосся чорне, а ніс горбатий. Келада метушливий, намагається догодити всім пасажирам, не залишає їх у спокої. Найнеприємніша ж риса в ньому – зарозуміле всезнайство, звідси й прізвисько.

Довівши читачу, що Келада дійсно нестерпний хвалько і причепа, Моем уводить поворотний епізод. Під час обіду, коли мова зайшла про штучні перли, Келада гучно оголосив присутнім, що в цій області йому немає рівних і він без зусиль зуміє відрізнити справжні перли від підробних. Ось кольє пані Ремзі – перли істинні, йому немає ціни. Чоловік пані Ремзі розсміявся і запропонував заставу у 100 доларів: він-то знав, що дружина купила прикрасу за безцінь. Келаді вручили кольє для експертизи, він озброївся лупою і був вже готовий торжествувати перемогу, як раптом піймав благальний погляд пані Ремзі. Цей погляд волав до шляхетності

Наступного ранку під двері його каюти хтось підклав конверт зі 100-доларовим папірцем, адресований пану Келаде. З повним правом він акуратно вклав купюру до гаманця і вголос помітив, що, якби у нього була хороша дружина, він не відпустив би її на рік одну до Нью-Йорка. «Цієї хвилини містер Келада мені майже подобався», – закінчує оповідач. Так віртуозно автор виконав шлях від експозиції до розв’язки по крутій чіткій дузі, у повній відповідності з своїми уявленнями про справжнє хороше оповідання.

У книгах «Підбиваючи підсумки» (1938 р.) і «Записки письменника» (1949 р.) Моем висловлює свої погляди на життя і художню творчість. Відповідаючи на звинувачення в цинізмі, що супроводжували його протягом усього життя, Моем писав: «Мене звинувачують у тому, що
в своїх книгах я роблю людей гіршими, ніж вони є насправді. Здається, я
в цьому невинний. Я просто виявляю деякі їхні риси, на які багато письменників закривають очі. На мій погляд, найхарактерніше в людях – це непослідовність. Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь бачив цілісну особистість. Мене і зараз вражає, які, здавалося б, несумісні риси уживаються в людині і навіть справляють у сукупності враження гармонії». Своєю головною письменницькою перевагою Моем вважав «неупереджений розум і велику цікавість до людей».

ТОМАС СТЕРНЗ ЕЛІОТ (1888–1965)
Він стверджував, що поезія «має бути складною». Він же, вслід за своїм сучасником англійським мислителем і поетом Томасом Хьюмом, бачив вищу ціль поезії в «ясному і точному описі». Можливо, річ у тому, що в кінці другого тисячоліття «ясність» і «точність» уже не служать синонімами простоти, подібно до того як рима або віршований розмір не є неодмінною умовою поетичності...

Попри всю уявну суперечність поет-мислитель Томас Стернз Еліот, як ніхто інший, був послідовний і в житті, і в творчості.

Непростим виявився пройдений ним шлях від радикального новаторства в поезії до глибинного осмислення традиції в мистецтві
і культурі. Величезну роль у поетичному самовизначенні Еліота відіграло його знайомство в 1914 р. з Езрою Паундом (1885–1972), уже тоді широко відомим англо-американським поетом. Паунд високо оцінив творчість побратима по перу, і особливо «Любовну пісню Дж. Альфреда Пруфрока» – програмний твір раннього Еліота, пізніше включений ним у першу збірку віршів «Пруфрок та інші спостереження» (1917 р.).

Герой не здатний ні на любовний, ні на якийсь інший вчинок; іноді здається, що він юродствує. Усе, на що Пруфрок може насмілитися, на що він, за власним визнанням, у силах зважитися, – це «зачесати волосся на лисину» або «з’їсти грушу». Проте ця здатність до самоіронії робить його образ майже трагедійним, а «пруфроківське» світовідчуття – трагічним.

Пристрасть до прямого і прихованого цитування, «культурного шифрування» стає «візитною карткою» усієї дальшої творчості поета. Такі твори, як «Безплідна земля» (1922 р.), «Пустотілі люди» (1925 р.), стали наслідком розробленої Еліотом теорії, що надовго визначила його погляди на художника і мистецтво. Світ цих поем – світ, сприйнятий сучасною пересічною людиною.

Її повсякденний досвід, відзначає Еліот, хаотичний, непостійний, фрагментарний. «Вона закохується або читає Спінозу, і ці дві події не мають нічого спільного між собою, або одне з одним, або з шумом друкарської машинки, або із запахом готування їжі».

Переживання реальності складається з безлічі складових, на перший погляд, один з одним ніяк не зв’язаних. І лише свідомість поета здатна інтуїтивно привести їх до єдності, намацати в них щось загальне – якийсь «історико-культурний знаменник». Звідси й складність еліотівського письма: воно вимагає від читача максимальної співучасті, припускаючи
в ньому незвичайну ерудицію. Поеми Еліота – це зібрання різнорідних мовних шарів, причому часто перехід від мови автора до прямої мови персонажа не забезпечується ніякими ремарками. Мова асоціативна: Данте і Шекспір, лицарський епос і такі милі Еліотові, відкриті ним наново для читачів XX ст. поети-метафізики на чолі з Джоном Донном, присутні
в його творіннях у вигляді посилань і натяків.

До кінця 20-х рр. у творчості і світогляді поета відбувся перелом. «Класицист у літературі, рояліст у політиці і англо-католик у релігії» – так тепер визначає Еліот свою позицію. Підсумком його творчого, філософського і людського становлення є поетичний цикл «Чотири квартети» (1934–1942 рр.), в якому автор розмірковує над природою часу.

У порівнянні з колишніми поемами мова «Квартетів» помітно полегшена, а думка гранично згущена. У цьому циклі, як ніде, стає ясно – слова і образи завжди хвилювали поета набагато менше, ніж те, що за ними стоїть. Його кредо – створювати поезію «без жодної зовнішньої поетичності, поезію, голу до кісток, настільки прозору, щоб... при читанні ми звертали увагу не на самі вірші, а лише на те, на що вони вказують».

ІВЛІН ВО (1903–1966)
Перший твір Івліна Во вийшов у світ, коли йому виповнилося всього тринадцять років, і це недивно, адже Івлін народився в сім’ї, де література була предметом професійних занять. Його батько, Артур Во, був видавцем і критиком, а брат – досить відомим письменником. Проучившись два роки на відділенні історії Оксфордського Херфорд-коледжу, Во залишає університет, так і не отримавши ступеня. Потім він три роки викладає в приватних школах Уельсу
і Беркширу. Спроба самогубства і звільнення зі школи, що послідувало потім достатньо поверхово, але все ж таки красномовно характеризують цей період його життя. А потім Во вирішив, що для нього настав час зайнятися літературою.

У 1928 р. виходять відразу дві його книги: біографія Данте Габрієла Россетті, англійського художника і поета другої половини XIX ст.,

Після «Занепаду і руйнування» виходять романи «Мерзенна плоть» (1930 р.), «Чорна біда» (1932 р.), «Жменя праху» (1934 р.). У них письменник зображує звичаї англійської аристократії, суєтність і марноту її існування.

У передмові до «Мерзенної плоті» Во пише, що дія роману відбувається в недалекому майбутньому, коли тенденції, спостережувані зараз в житті суспільства, стали більш помітні. Головний сатиричний ефект і створюється за рахунок такого художнього перебільшення.
В основі сюжету – історія кохання Адама Саймза та Ніни Блаунт. У Адама немає грошей, і це – непереборна перешкода для їх одруження. Гроші, ймовірно, взагалі є головною темою роману. Так, протягом усієї дії Адам намагається піймати «п’яного майора», якому віддав велику суму грошей, продає Ніну іншому нареченому з умовою «забратися з дороги», про що негайно повідомляє її саму, а потім викуповує її назад.

У 1930 р. Во приймає католицтво (в Англії, де дуже поширений протестантизм, католицька релігія завжди була опозиційною). Через п’ять років виходить написана ним біографія англійського мученика Едмунда Кемпіона – фактично сучасний варіант житія. Очевидно, багато що змінилося не тільки в творчій манері письменника, але і в його світогляді.

У 1945 р. з’являється роман «Повернення до Брайдсхеда». Це історія занепаду старовинного католицького роду Марчмейнів. В авторській передмові до виправленої редакції роману, виданій у 1960 р., говориться про те, що книга була спробою відшукати сліди Божественного Провидіння в язичницькому світі.

«Повернення» – роман-спогад. Оповідання ведеться від імені головного героя Чарлза Райдера. Випадково опинившись під час війни

«Повернення» називають одним з найбільш «католицьких» романів Во. Врешті-решт до віри приходять старий маркіз і сам Райдер. Таким чином традиційний роман про занепад родини містить у собі позитивний ідеал, який письменник протиставляє порожнечі й безглуздю сучасного життя.

На відміну від інших творів Во, згідно з традиціями англійської сатиричної прози, тут оповідач – безпосередній учасник подій. Дружні відчуття до Себастьяна, кохання до Джулії накладають відбиток на розповідь Райдера. Ліричний тон оповіді дозволив уникнути релігійно-повчального пафосу.

Дуже своєрідний сатиричний роман Во «Незабутня» (1948 р.), написаний після війни і базований на враженнях від перебування

«Гігієнічний» тип американської краси (головна героїня, збираючись на побачення, «упевненою рукою виконала весь ритуал, що його має виконати американська дівчина, яка готується до побачення з коханим»); дівчата, схожі одна на одну; журнальна рубрика, куди читачі пишуть, щоб отримати пораду (рубрика «Пошта тіточки Лідії», перейменована відповідно до духу часу в «Мудрість Гуру Браміна», де роль Браміна грають «двоє похмурих чоловіків і здібна юна секретарка»), – ось лише небагато з характерних деталей американського життя, описаних автором.

Цей твір важко назвати романом звичаїв. Створена Во картина більше нагадує фантасмагорію, ніж реальність. Обидва головні герої працюють у похоронних агентствах: Денніс Барлоу – у похоронному бюро для тварин «Угіддя кращого світу», Еме Танатогенос – в агентстві ритуальних послуг «Долина шелесту». Це агентство – цілий світ зі своєю мовою, де небіжчик іменується Незабутнім, родичі – Тими, що чекають Свого Часу, а укладення попередньої угоди – Системою Дострокових Приготувань.

Тут знову з’являється оповідач, завжди готовий прокоментувати те, що відбувається. Описуючи роботу Гуру Браміна, він двома фразами характеризує американське суспільство: «Може скластися враження, що

У 1952 р. був опублікований роман «Озброєні люди», що став початком «військової» трилогії Во. Її друга частина – «Офіцери

У своїх творах Во зображує світ, добре йому знайомий з власного життєвого досвіду. Уважному читачеві неважко відшукати автобіографічні мотиви в багатьох романах письменника. Не став винятком і роман «Випробування Гілберта Пінфолда», опублікований у 1957 р. В основу його сюжету лягла морська подорож Во на острів Цейлон, під час якої він переніс нервовий розлад. Головний герой – літератор, що мандрує на кораблі і вимушений цілу добу чути розмови сусідів за стінами каюти. Лише поступово він усвідомлює, що все це відбувається в його уяві

Останньою книгою Івліна Во, опублікованою за життя, стала автобіографія, що вийшла в 1964 р., за два роки до смерті письменника.