Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття

Успіх дався Уеллсу нелегко. Син невдалого крамаря, він довго жив під загрозою злиднів, обтяжений сумовитим міщанським оточенням. «Холодне, застигле бараняче сало!» – так озивається про своє місто герой роману «Тоно Бенге», і ми чуємо роздратування і злість юного Уеллса, що животіє в містечку Бромлі, що неподалік від Лондона. У тринадцять років він «поступив хлопчиком в аптекарську крамницю, але не мав там успіху

У ті роки багато вчених вважали, що еволюція «працює» на людину

За «Машиною часу», яка відразу ж принесла Уеллсу успіх, з’явилися інші романи про рух історії та долю людства. «Острів доктора Моро» (1896 р.) і «Війну світів» (1898 р.), за словами автора, можна розглядати як атаку на людське самовдоволення.

Насмішка над людством, що уявило себе всесильним завдяки технічним досягненням, звучить у романі «Війна світів». Одного разу на Землю прилітають марсіани. Колись вони теж були людьми, але, досягнувши вершини еволюції, так змінилися, що тепер більше схожі на наділені свідомістю триножники, ніж на живих істот. Марсіани вдосконалили систему харчування і підтримують життя, уприскуючи собі в жили кров тієї породи людей, що відстала в розвитку. Природні умови на їх рідній планеті погіршуються, їжі не вистачає, і тому вони роблять спробу підкорити Землю.

Для людства зіткнення з чудовиськами, що з’явилися ніби

Найбільшу популярність отримав роман Уеллса «Людина-невидимка» (1897 р.). Неймовірні пригоди Гріффіна, що став невидимим унаслідок складних наукових експериментів, розгортаються в умовах цілком пересічних і сприймаються спочатку з гумором. Простодушні мешканці села на півдні Англії відмовляються вірити своїм очам, коли меблі рухаються, двері відчиняються самі, а костюм поводиться, як людина. Фантастика з’явилася до них додому, і реагують вони на неї якнайприродніше, тобто безглуздо і безладно.

Людина-невидимка мало чим відрізняється від простих обивателів. Відкриття принесло їй лише нескінченні неприємності. Вона потрапила
в безглузду ситуацію – утратила не тільки зримий вигляд, але
й можливість повернутися до нормального стану. Для спілкування
з людьми їй доводиться бинтувати обличчя, надягати темні окуляри
і картонний ніс. Щоб залишатися невидимим, Гріффін змушений ходити без одягу, через що простигає і видає себе чханням; його ноги залишають виразні сліди на снігу; його мучить голод, оскільки їжу, що потрапила
у шлунок, якийсь час видно.

Поступово боротьба невидимки з тими, хто його оточує, набуває все більш запеклого характеру. Озлоблений переслідуваннями, Гріффін перетворюється на маніакального вбивцю, одержимого жадобою влади. Тепер його мета – підкорити світ і встановити царство терору. Але до самого кінця роману голий божевільник-бідолаха викликає лише співчуття: «Тіло накрили простирадлом, узятим у шинку «Веселі крикетисти»», і перенесли до будинку. Там, на жалюгідному ліжку,

На початку XX століття похмурий песимізм Уеллса змінюється надією на соціальний прогрес. Роман «У дні комети» (1906 р.) розказує про моральне перетворення землян під впливом комети, що пролетіла поблизу Землі.

Особливе місце в творчості Уеллса займають гумористичні побутові романи, в яких із співчуттям зображено життя дрібних крамарів, прикажчиків, непримітних урядовців і злиденних вчителів, їх честолюбні пориви і гіркі розчарування. У таких романах, як «Кохання і містер Льюішем» (1900 р.), «Кіппс: історія простої душі» (1905 р.), «Історія містера Поллі» (1910 р.) і особливо «Тоно Бенге» (1909 р.), багато автобіографічних моментів. Кіппс, що ледве врятувався від «молоха роздрібної торгівлі», став збірним образом «маленької людини» свого покоління.
Як відгук на трагічні події Першої світової війни з’явився роман «Містер Бритлінг п’є чашу до дна» (1910 р.). У листі Уеллсу Максим Горький висловлював своє захоплення: «Поза сумнівом, це найкраща, найсміливіша, правдива і гуманна книга, написана в Європі під час цієї проклятої війни!».

Герберт Уеллс мав великий вплив не тільки на літературу, але й на розвиток суспільної думки XX століття в цілому. Захищаючись від докорів у нехудожності, Уеллс із запальністю заявляв: «Я – журналіст. Я не бажаю претендувати на роль «художника». Усе, що я пишу, актуальне сьогодні,

«Коли я думаю про Росію, я уявляю собі те, що я читав у Тургенєва

«Звичайно, серед більшовиків є твердолобі, закоренілі доктринери, фанатики, переконані у тому, що достатньо знищити капіталізм, скасувати гроші і торгівлю, ліквідувати суспільну нерівність – і сам собою наступить... золотий вік. Є серед більшовиків такі недалекі люди, які готові відмінити викладання хімії в школі, якщо їх не переконають, що це «пролетарська» хімія, і заборонити будь-який орнамент, якщо в нього не вплетені літери РРФСР... як реакційне мистецтво... Але є в новій Росії

Знаходячись у 1920 р. в Петрограді, Уеллс відвідав школу, колишню Тенішевську гімназію, де вчилися переважно діти петроградської інтелігенції. Під час розмови зі школярами письменника вразило, що всі вони читали і чудово пам’ятали його твори. («Такі пігмеї, як Мільтон, Діккенс і Шекспір, плазували біля ніг цього гіганта літератури», – жартував він пізніше, коли розказував про ту розмову.) Проте Уеллс запідозрив обман і попросив відвести його до навмання обраної ним школи. З’ясувалося, що там Уеллса ніхто не знав. Письменник зробив висновок, що Корній Чуковський наперед підготував учнів, бажаючи зробити приємне гостеві. До самої смерті Чуковський обурювався цим припущенням. Уеллс був дійсно популярний серед російських підлітків!

На створення роману «Острів доктора Моро» Уеллса надихнула ідея міжвидової пересадки тканин, над якою тоді працювало чимало дослідників. Герой книги доктор Моро проводить жорстокі експерименти, намагаючись перетворити тварин на людей. Він упевнений, що, безжально орудуючи скальпелем, служить прогресу. Але його творіння – це жалюгідні виродки, що втратили своє єство і не отримали нічого навзамін.

Моро піддає їх болісним операціям, оскільки вірить у цивілізуючу роль страждання. Результати його спроб сумні: звірячі інстинкти перемагають, і піддослідні знову і знову повертаються до Будинку страждання – операційної. Сам Моро абсолютно не має пристрастей

Зловісна фігура вченого-фанатика, позбавленого співчуття, налякала публіку, але ствердилася в літературі як тип. Уеллс підривав безумовну віру у всесилля науки і відстоював людинолюбство. Згодом його доктора Моро пригадають не раз, коли світ здригнеться не від вигаданих, а від реальних експериментів, що проводилися над людьми «лікарями» нацистської Німеччини.

Коли в 1938 р. в Америці було зроблено радіопередачу за романом «Війна світів», вона спровокувала події абсолютно неймовірні. Так вийшло, що близько мільйона слухачів сприйняли інсценування за реальний репортаж. У країні спалахнула паніка, подібна до тієї, що описана Уеллсом. «Тисячі переляканих людей готувалися до евакуації або гаряче молилися про порятунок, – розказує американський професор астрофізики Доналд Мензел у своїй книзі «Про «літаючі тарілки»». – Дехто вважав, що на країну напали німці або японці. Сотні людей кликали до себе рідних і друзів, щоб сказати їм останнє прости. Багато хто просто бігав як очманілий, сіючи паніку, поки нарешті не дізнались, у чому справа. У поліцію безперервно дзвонили люди, що волали на допомогу: «Ми вже чуємо стрілянину, мені потрібен протигаз! – кричав у трубку якийсь мешканець Брукліна. – Я акуратно плачу податки»... Дороги
і телефонні лінії протягом кількох годин були забиті повністю».

Герберт Уеллс тільки представив масову реакцію на критичну ситуацію, а через 40 років його пророцтво підтвердилося.

Потім Шоу звернувся до журналістики – став літературним, художнім, музичним і театральним оглядачем. Його гострі, дотепні рецензії і статті мали великий успіх і перевидаються дотепер. Всерйоз зацікавившись Ібсеном як реформатором європейського театру, Шоу написав книгу «Сутність ібсенізму» (1891 р.). Він побачив в Ібсені великого новатора не тільки в галузі драми, але і в розвитку нових суспільно-етичних принципів і понять. Шоу і самого вабила можливість використовувати сцену для пропаганди своїх радикальних ідей (ще в 1884 р. він вступив до соціалістичного «Фабіанського товариства» і незабаром став одним з активних його діячів).

Шоу прийшов у театр у період занепаду англійської драми. Потік розважальних п’єс, що складали репертуар більшості англійських театрів, створив особливу «театральну країну» (вираз Р. Уеллса), що не мала нічого спільного з реальністю. Навіть кращі драматурги слідували у своїй творчості техніці й штампам французької «добре зробленої п’єси».

З перших кроків у драматургії Шоу виступив перетворювачем жанру. Чудово знайомий з прийомами «добре зробленої п’єси», він умів тримати глядача в напрузі, але тематика його творів була абсолютно новою. Якщо його сучасники боялися потурбувати публіку гострими суспільними питаннями, то Шоу якраз навпаки прагнув виявити соціальне зло або ходячий забобон, атакувати і перекинути його красномовними аргументами.

«Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен» (1894 р.) і «Серцеїд» (1893 р.) склали цикл під назвою «Неприємні п’єси». П’єса «Професія місіс Уоррен» виявилася такою «неприємною», що була заборонена цензурою

Після циклу «Неприємних п’єс» Шоу створює так звані «приємні п’єси» – «Зброя і людина» (1894 р.), «Кандіда» (1894 р.), «Обранець долі» (1895 р.), «Поживемо – побачимо» (1895–1896 рр.). Автор міняє тон гнівного викривача на уїдливу інтонацію. Тепер він руйнує звичні ідеалістичні уявлення про мораль.

Тема «Кандіди», за визначенням Шоу, – кохання. У Кандіду, зраджену дружину популярного і авторитетного проповідника-соціаліста, закохується молодий, не пристосований до життя поет. У фіналі п’єси Кандіда повинна зробити вибір. Як завжди, Шоу парадоксально обертає ситуацію, і на очах публіки самовпевнений «оратор перетворюється на поранену тварину», а немічний захоплений хлопець знаходить силу мудреця, якому відкритий заповітний секрет життя. З істинною великодушністю Кандіда обирає більш слабкого і залишається з чоловіком – адже він без неї пропаде. Коли чоловік говорить їй, що він покладається на її чесноту, вона ласкаво заперечує: «Покладайся на те, що я люблю тебе, Джеймсе, тому що якщо це зникне, то що мені твої проповіді? Порожні фрази, якими ти день у день обдурюєш себе й інших».

Конфлікт між чоловічим творчим началом і жіночою біологічною силою ліг в основу п’єси «Людина і надлюдина» (1903 р.). Її третій акт – «Дон Жуан у пеклі» – це відверто філософська дискусія. Його часто ставлять в театрі окремо. Шоу написав для п’єси додаток – «Кишеньковий довідник революціонера», де у формі гострих парадоксів викрив капіталістичну систему як інститут злодійства. Стала крилатою цитата

Третій драматичний цикл Шоу озаглавлений «Три п’єси для пуритан». Сюди ввійшли «Учень диявола» (1897 р.), «Цезар і Клеопатра» (1898 р.) і «Навернення капітана Брасбаунда» (1899 р.). У передмові до збірки Шоу пояснює значення назви тим, що його як і раніше більше цікавить боротьба ідей, а не кохання чи пригоди.

Перша з п’єс розказує про події американської Війни за незалежність XVIII ст., але це тільки тло для розгортання основного конфлікту між протилежними характерами. Шибайголова Річард Даджен, що прозваний за свій спосіб мислення «учнем диявола», дійсно не боїться ні Бога, ні чорта. Проте істинним героєм виявляється тихий і скромний протестантський священик Андерсон. Керуючись фабіанськими принципами обережності, практичності і тверезого розрахунку, він очолює повстання колоністів і рятує від шибениці Даджена, свого ідейного супротивника.

Цезар і Клеопатра в однойменній п’єсі вражають глядача незвичайним виглядом. У знаменитій драмі Шекспіра «Антоній

Незважаючи на те що і в Європі, і в Америці у Шоу скоро склалася репутація великого драматурга, в Англії його так не сприймали. І лише ядучо сатирична п’єса «Інший острів Джона Булля» (1904 р.) принесла довгоочікуване визнання.

У ній йдеться про жорстоку політику «ляпасів і напівпенсів», яку Англія проводить у відсталій поневоленій Ірландії. Головний герой Бродбент, що пишається своєю діловою хваткою, захоплений первісною красою ірландської природи. Він хоче пройти до парламенту, щоб своєю заповзятливістю перетворити острів за англійським зразком. «Я англієць
і ліберал; і тепер, коли Південну Африку поневолено і вбито у порох, якій країні мені подарувати своє співчуття, якщо не Ірландії? ...Перший обов’язок англійця – це його обов’язок по відношенню до Ірландії». Англійській наполегливості протиставлено ірландську відсталу патріархальність, і Шоу однаково засуджує і ту й іншу.
У 1913 р. побачила світ краща комедія Шоу – «Пігмаліон». Професор Генрі Хіггінс дає уроки фонетики вуличній квіткарці Елізі Дулітл, щоб навчити її розмовляти, як леді, – це тішить його професійну пиху. Хіггінс-Пігмаліон створює з «замурзаної нікчеми» «герцогиню». Як вчитель, так
і його талановита учениця проявляють завидну завзятість, і незабаром Еліза проходить перше випробування на прийомі у місіс Хіггінс, матері професора. Це одна з найсмішніших сцен в англійському театрі. Салонні інтонації, якими вже досконало володіє колишня квіткарка, комічно контрастують з лексикою нетрів, якої вона ще не позбавилася. «Хто капелюха потяг, той і тітку вбив», – вимовляє вона з ідеальною вимовою. Останнє випробування у вищому світі дівчина витримує блискуче, демонструючи манери, гідні герцогині. Але цей тріумф не приносить їй щастя. Елізі раптом відкривається трагізм її нового положення. З образою вона говорить Хіггінсу: «Для чого я придатна? До чого ви мене підготували? Куди я піду?.. Раніше я продавала квіти, але не себе. Тепер, коли ви зробили з мене леді, мені не залишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви залишили мене на вулиці». У фіналі героїня знаходить упевненість. Вона усвідомлює, що стала вільною, самостійною, сильною людиною і зуміє знайти застосування своїм здібностям.
«В канаву» вона вже не повернеться – їй би було «важко ужитися
з простими, вульгарними людьми».

Автор витрачав чимало зусиль, щоб не виникло й натяку на можливий шлюб Елізи і професора. Він написав довгу післямову, детально пояснюючи свій задум. Дуже «різні люди вважають, що раз Еліза героїня роману – бажає виходити заміж за героя. Це нестерпно... Усе ж таки Галатеї не до кінця подобається Пігмаліон: аж надто богоподібну роль він грає в її житті, а це не дуже й приємно». Усупереч усім аргументам автора вийшла п’єса про кохання. Успіху комедії особливо сприяв мюзикл американського композитора Фредеріка Лоу «Моя прекрасна леді» (1956 р.; фільм 1964 р.).

У цілому Бернард Шоу написав 47 п’єс. Він роз’яснював їх ідейний вміст в передмовах і післямовах, кожну забезпечував найдокладнішими характеристиками персонажів і описом обстановки, перетворюючи їх одночасно на п’єси для читання. У 1925 р. після гучного успіху п’єси «Свята Іоанна» (1923 р.) про Жанну д’Арк йому було присуджено Нобелівську премію. Найбільший англійський драматург із часів Шекспіра, Шоу зробив величезний вплив на розвиток театру XX ст.

З «Кишенькового довідника революціонера» Бернарда Шоу:

«Не поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися
з тобою. Ваші смаки можуть не збігтися.

Свобода означає відповідальність. От чому більшість боїться її.

Діяльність є єдиною дорогою до знань. Вбивство на ешафоті – гірше з вбивств, тому що воно скоюється за схваленням суспільства.

Поки у нас існують в’язниці, не має значення, ким з нас заповнені камери.

Чеснота не в тому, що ти утримуєшся від гріха, а в тому, що ти не бажаєш його.

XIX століття було століттям віри у високе мистецтво. Результати наочні.

Не витрачайте час на соціальні питання. Проблеми бідних –
у бідності. Проблеми багатих – у даремності.

Якщо ти почнеш жертвувати собою ради тих, кого любиш, ти закінчиш тим, що зненавидиш тих, ради кого жертвував собою. Є одне золоте правило: золотих правил не існує».

У 1885 р. в журналі дублінського коледжу Святої Трійці з’являється перший твір Єйтса – ідилія «Острів статуй», написана у дусі Є. Спенсера (XVI ст.). Єйтс шукав у віршах напруженості й пристрасності, виразу сильних почуттів і сильних характерів, а поезія другої половини XIX ст. не могла йому цього запропонувати, і він вибирав собі вчителів

У Лондоні, куди Єйтс переїхав разом із сім’єю в 1887 р., він відчув себе боязким, незграбним, непрактичним провінціалом. Щоб знайти кошти для існування, Єйтс береться за редактуру збірки ірландських казок, пише статті для журналів, бере участь у роботі над повним зібранням творів Уїльяма Блейка...

Він починає скаржитися, що його затягують «липка туга і відчай». Але 30 січня 1889 р. на порозі дому Єйтсів з’явилася жінка, якій судилося стати для поета коханням усього життя. Мод Гонн – так її звали – прийшла до його батька, коли збирала гроші на підтримку ірландських політв’язнів.

Під час однієї з перших зустрічей Мод говорить, що шукає п’єсу, яку можна було б поставити за її участю. Єйтс одразу згадує історію, що увійшла до збірки ірландських казок, про прекрасну графиню Кетлін, яка продала душу дияволу, щоб нагодувати голодних бідняків. Він готовий написати п’єсу на цей сюжет – для Мод. Він напише для неї безліч текстів. І зробить безліч пропозицій руки і серця, але вона протягом двадцяти п’яти років не даватиме згоду.

Мод Гонн присвячено більшість віршів п’ятої поетичної збірки Єйтса – «Вітер в очеретах» (1899 р.), що приніс поетові гучну славу. Один з віршів називається «Він тужить через зміну, що відбулася з ним і його коханою, і жадає кінця світу». Цей дещо химерний заголовок тяжіє до традицій англійської поезії XVI ст., коли назва повинна була служити одночасно ключем і коментарем до тексту.

Гончак тут – символ одного з королівських домів Ірландії, так званої Червоної гілки. Король, що перетворився на пса, приреченого марно гнатися за чарівною ланню (її не дано вразити жодному мисливцю), – образ, через який Єйтс намагається передати всю безнадійність свого кохання. Йому судиться залишитися невгамовним аж до кінця світу, коли, згідно з ірландськими переказами, з’явиться гігантський кабан без щетини і знищить світ. У творах цього періоду Єйтс ближче за все до поетики символізму.

Єйтс брав активну участь у створенні спершу Ірландського літературного театру (1899 р.), а пізніше Театру Абатства (1904 р.), для якого написано більшість його зрілих поетичних п’єс. Серед них виділяється цикл про героя стародавніх ірландських саг Кухуліна, сина бога Луга і смертної жінки, кращого з усіх ірландських воїнів.

Перша п’єса циклу, «Біля Яструбиного джерела» (1916 р.), оповідає про подорож юного Кухуліна на таємничий острів, де знаходиться чарівне джерело: його води раз на кілька років на мить виходять на поверхню,

Ні старому, ні хлопцеві не дано стати безсмертним. Воно – доля тих, хто відкинув усі бажання, чи то прагнення до вічного життя, що позбавило глузду і зжерло земне життя старого, витрачене на очікування, чи пристрасть до прекрасної сиди, що охопила Кухуліна. Але, втративши через божевільний порив безсмертя, Кухулін знаходить своє істинне «я», свою долю – долю воїна: інша хранителька джерела стане наставницею героя в ратному мистецтві (і вона ж через багато років з’явиться до пораненого в бою Кухуліна, щоб завдати йому останнього удару, – це сюжет п’єси «Смерть Кухуліна» 1920 р., що завершує цикл).

Тим, хто йшов Єйтсу на зміну, долаючи і заперечуючи його поетичні відкриття, – Е. Паунду, Т. С. Еліоту, У. X. Одену – творчість старшого сучасника здавалася надто романтичною, надто піднесеною. Єйтс знав це, але не збирався змінюватися «на догоду віку цьому».

За тиждень до смерті Єйтс закінчив вірш «Чорна вежа». Він пригадав стародавню легенду про гарнізон замку, що не побажав здатися навіть тоді, коли солдати дізналися, що війну закінчено, король їх країни загинув
і вони вільні від даної йому клятви вірності, а на престолі тепер – завойовник, якого всі, окрім них, визнали сюзереном.