Українські народні казки

Про гору, що верхом сягала неба
187
офiцерiв i простих воякiв: «Пiддаєтеся або хочете помирати?»
Так i сталося. Знищили царя, царицю, царiвну, мiнiстрiв, старших офi-
церiв, всiх панiв, котрi обдирали невинний народ. Далi спитали простих
воякiв i малих офiцерiв:
— Пiддаєтеся або хочете битися i погинути?
— Не хочемо свою кров проливати за наших ворогiв! — гукнуло вiй-
сько.
I припинилася вiйна, закiнчився бiй. Всi сплеснули руками i гукнули:
— Хай живе молодий цар!
I молодий цар перебрав державу. Знайшов собi красну дiвчину з прос-
того роду, чесну, роботящу челядину. Заручилися i справили свадьбу. На
весiлля жених запросив сво¨ıх братiв. I кожного, хто був на гостинi, обда-
рував дорогоцiнними подарунками. На весiллi заявив, що знiмає з людей
великi податки.
Радiсть була велика. Простi люди тiшилися, що молодий цар справед-
ливо управляє державою.
По весiллю молодi щасливо, в любовi жили. Можливо, що й тепер
живуть вони, якщо не померли.
I на цьому казка закiнчилася.
kazka.in.ua

188
Українськi народнi казки
kazka.in.ua

189
Кирило кожум’яка
К
олись був у Києвi якийсь князь, лицар, i був коло Києва змiй, i щороку
посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дiвчину.
Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нiчого робить, коли
давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань
змiєвi. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змiй ¨ı¨ı й
полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього:
— Чи є,— каже,— на свiтi такий чоловiк, щоб тебе подужав?
— Є,— каже,— такий — у Києвi над Днiпром... Як вийде на Днiпро
мочити кожi (бо вiн кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, i
як набрякнуть вони водою з Днiпрi, то я вiзьму та й учеплюсь за них, чи
витягне-то вiн ¨ıх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи
на берег не витягне. От того чоловiка тiльки менi й страшно.
Князiвна i взяла собi те на думку й думає, як би ¨ıй вiсточку додому
подати i на волю до батька дiстатись? А при нiй не було нi душi,— тiльки
один голубок. Вона згодувала його за щасливо¨ı години, ще як у Києвi була.
Думала-думала, а далi i написала до отця.
— От так i так,— каже,— у вас, тату, є в Києвi чоловiк, на ймення
Кирило, на прiзвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей,
чи не схоче вiн iз змiєм побитися, чи не визволить мене, бiдну, з неволi!
Благайте його, таточку, i словами, i подарунками, щоб не образився вiн
за яке незвичайне слово! Я за нього i за вас буду довiку богу молитися.
Написала так, прив’язала пiд крильцем голубовi та й випустила у вiкно.
Голубок злинув пiд небо та й прилетiв додому, на подвiр’я до князя. А
дiти саме бiгали по подвiр’¨ı та й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — голубок вiд сестрицi при-
летiв!
Князь перше зрадiв, а далi подумав-подумав та й засумував:
— Це ж уже проклятий iрод згубив, видно, мою дитину!
А далi приманув до себе голубка, глядь, аж пiд крильцем карточка. Вiн
за карточку. Читає, аж дочка пише: так i так. Ото зараз покликав до себе
всю старшину.
— Чи є такий чоловiк, що прозивається Кирилом Кожум’якою?
— Є, князю. Живе над Днiпром.
kazka.in.ua

190
Українськi народнi казки
— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей.
Приходять вони до його хати, вiдчинили помалу дверi зо страхом та й
злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долi, до них спиною,
i мне руками дванадцять кож, тiльки видно, як коливає отакою бiлою
бородою! От один з тих посланцiв: «Кахи!»
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тiльки трiсь! Обернувся до
них, а вони йому в пояс:
— От так i так: прислав до тебе князь iз просьбою...
А вiн i не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож
порвав.
Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколiшки...
Шкода! Просили-просили та й пiшли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує i вся старшина.
— Чи не послати нам iще молодших?
Послали молодших — нiчого не вдiють i тi. Мовчить та сопе, наче не
йому й кажуть. Так розiбрало його за тi кожi.
Далi схаменувся князь i послав до нього малих дiтей. Тi як прийшли,
як почали просити, як стали навколiшки та як заплакали, то й сам Кожу-
м’яка не витерпiв, заплакав та й каже:
— Ну, для вас я вже зроблю. Пiшов до князя.
— Давайте ж,— каже,— менi дванадцять бочок смоли i дванадцять
возiв конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку,
що, може, в нiй пудiв десять, та й пiшов до змiя.
А змiй йому й каже:
— А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?
— Де вже мириться? Битися з тобою, з iродом проклятим!
От i почали вони биться — аж земля гуде. Що розбiжиться змiй та
вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбiжиться та
вхопить, то так жмуток конопель i вирве. А вiн його здоровенною булавою
як улупить, то так i вжене в землю. А змiй, як вогонь, горить,— так йому
жарко, i поки збiгає до Днiпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб
прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями i смолою
обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий iрод, i що розженеться проти
Кожум’яки, то вiн його булавою тiльки луп! Що розженеться, то вiн, знай,
його булавою тiльки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить,
аж iскри скачуть. Розiгрiв Кирило змiя ще лучче, як коваль лемiш у горнi:
аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а пiд ним земля тiльки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебнi правлять, а по горах народ сто¨ıть, як
неживий, зцiпивши руки, жде, що то буде! Коли ж змiюка — бубух! Аж

жүктеу/скачать 0,94 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: