128
Українськi народнi казки
— А я теж неповороткий.
Вовк:
— Я старий уже i трохи недобачаю.
Тiльки зайчиковi й приходиться.
Прибiг заєць до лисиччино¨ı нори, коли це лисичка вибiгає, дивиться,
що зайчик сто¨ıть на двох лапках бiля хати, та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Вiн i каже:
— Просили вовк, ведмiдь, дикий кабан, i я прошу, щоб ти прийшла зi
сво¨ıм паном Коцьким на обiд.
А вона йому:
— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо вiн вас розiрве.
Прибiгає зайчик назад та й хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисичка, бо вiн як прийде, то розiрве нас.
Вони й почали ховатися: ведмiдь лiзе на дерево, вовк сiдає за кущем,
кабан заривається у хмиз, а зайчик лiзе в кущ.
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а вiн
побачив, що на столi м’яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А тi думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це вiн i нас
по¨ıсть!»
Вилiз пан Коцький на стiл та почав ¨ıсти, аж за ушима лящить. А як
на¨ıвсь, то так i простягсь на столi.
А кабан лежав близько столу в хмизi, та якось комар i вкусив його за
хвiст, а вiн так хвостом i крутнув; кiт же думав, що то миша, та туди, та
кабана за хвiст. Кабан як схопиться, та навтiки!
Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де
ведмiдь сидiв.
Ведмiдь як побачив, що кiт лiзе до нього, почав вище лiзти по дереву,
та до такого долiз, що й дерево не здержало — так вiн додолу впав — гуп!
— та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.
Як схопляться вони, як дременуть, то тiльки видко. Заєць i собi за
ними — забiг не знать куди... А потiм посходились та й кажуть:
— Такий малий, а тiльки-тiльки нас усiх не по¨ıв!
Достарыңызбен бөлісу: