146
Українськi народнi казки
сестру. Велiв осiдлати коня, забрав звiрiв та й по¨ıхав до не¨ı. При¨ıхав i
бачить, що той цебер, що назначений для змiя, повнiсiнький кровi, а
його цебер розсохся i розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досi
за змiєм, та й каже:
— Раз ти така, то бiльше я тебе i знати не хочу. Сиди тут, я бiльше й
не навiдаюсь до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб вiн ¨ı¨ı взяв з
собою.
От як при¨ıхали вони додому, вона взяла та пiд ту подушку, що вiн
спить, i пiдкинула змiйового зуба, що колись сховала. Лiг спати брат, а
той зуб i вбив його. Жiнка думала, що вiн сердиться чого та не говорить
до не¨ı, та так просить, щоб не сердився. А далi взяла його за руку, а рука
холодна, як лiд. Вона як закричить! А Протиус у дверi та цмок його! Вiн
ожив, а Протиус умер. Далi Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а
Недвига вмер. От вiн до Медведчука.
— Цiлуй,— каже,— Недвигу!
Недвига ожив, а Медведчук умер. Дiйшла черга до лисицi. Як вона
вмре, то ¨ı¨ı цiлувати нiкому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона
Медведчука, поклала на порозi та цмок його, а сама за дверi. А зуб як
вискочить та в дверi та там i застряв.
Ну, бачать вони, що всi живi, що нiхто не загинув од того зуба, та такi
радi, такi радi. А сестру взяли прив’язали, як того лакея, до хвоста коневi
та й пустили по полю.
Самi ж вони тепер живуть-поживають i добро царське проживають.
Я там був, мед i вино пив, по бородi текло, а в рот не попало. Оце вам i
казка вся.
Достарыңызбен бөлісу: