Віктор ющенко недержавні

Прем’єр сидить на дивані, повторює одні й ті самі слова, багато зривається... Я ходжу по кабінету, думаю, що варто нагадати про нічний «путч».

— Юліє Володимирівно, ми вчора провели нараду на найвищому рівні. Ми все узгодили. Ви пообіцяли сформулювати проект указу. Замість цього серед ночі в лісі, на дачі ви скликаєте нараду з керівниками Генеральної прокуратури і силових органів, керівництво якими не входить до компетенції прем’єр-міністра. У нас криза політична, тому треба консультуватися не з міністром оборони, головою СБУ і Генпрокурором, а з політиками!

— Вікторе Андрійовичу, ми хотіли порадитися...

— Юліє Володимирівно, так у вас нема документа?! Ви зробили свою роботу?

Раптом до кабінету заходить, а скоріше навіть вбігає Петро Порошенко. Я сиджу за робочим столом навпроти дверей і бачу вираз його обличчя: він страшенно роздратований, щоб не сказати злий. Порошенко входить із тотальним відчуттям зради, це десь так і прозвучало: «Пане президенте, ми стоїмо на порозі тотальної зради!»

Виявляється, поки я розмовляв із Тимошенко, Томенко зібрав прес-конференцію. Як я дізнався потім, про те, що він іде у відставку «через корупцію в ешелонах влади», Микола повідомив пресу ще о другій ночі, вочевидь, коли повертався з наради на дачі у Тимошенко. І ось тепер він збирає прес-конференцію. Наведу за повідомленнями преси кілька фрагментів його виступу:

Я переконаний, що домінування олігархічного уряду Петра Порошенка суперечить настановам Майдану. (...)

На жаль, буде реалізовано принцип, що крали одні, а у відставку ідуть інші. Запропоновано варіант, що з боку уряду Тимошенко й олігархічного уряду Порошенка піде у відставку кілька осіб. І це, за сценарієм експертів, які працюють з президентом, це має всіх помирити. (...) Ані я, ані Олександр Турчинов не займалися корупцією і не розписували на аркуші паперу, кого куди призначити.

З кожним днем повноваження уряду Порошенка збільшуються і вплив на президента цього уряду стає стовідсотковим. Президент не знає реальної ситуації в країні і не знає результатів соціологічних досліджень про ступінь довіри до влади в цілому і до людей, які від його імені керують країною.

Ось що у той день заявив Томенко. І знову це була маніпуляція темою корупції. Ніхто не звинувачував Томенка та Турчинова у корупції. Вони не впоралися із роботою — це була єдина причина їхніх відставок. Але Томенко знову запускає тему корупції. Вочевидь, після нічної наради у Тимошенко він володів інформацією, що за будь-якого розвитку подій — хоч за «м’яким варіантом», хоч за «жорстким» — він втрачає посаду віце-прем’єра. І втрачає із репутацією людини, яка не впоралася з роботою. Тому прес-конференція Томенка була спробою обілити себе саме в контексті тих указів, які мали з’явитися об 11:00: завжди ліпше мати реноме поборника прозорості і чесності влади, людини, що виступає за боротьбу з корупцією, ніж невдахи.

Отже, спочатку Тимошенко з нічними нарадами в лісі, а потім Томенко зі своєю прес-конференцією ідуть на неузгоджені кроки. Томенко зранку доламав те, що вночі не вдалося доламати Тимошенко. Конфлікт розгорався із новою силою. Тому, дійсно, це була зрада вечірніх домовленостей. У цьому сенсі Порошенко був правий, коли сказав своє: «Пане президенте, ми стоїмо на порозі тотальної зради!»

У мене перед очима стоїть ця картина: Тимошенко сидить у сльозах на зеленому шкіряному дивані спиною до вхідних дверей, я поклав на стіл проекти указів. Двері відчиняються, заходить Порошенко, весь заряджений новими звинуваченнями від Томенка, сварками у Парламенті, зняттям з нього депутатства, і говорить про зраду. Між Тимошенко і Порошенком починається сварка. Вони не дискутували — вони просто лаялися.

Мені було огидно і боляче дивитися на це все: соратники нищать одне одного, свій б’є свого. І Порошенко, і Тимошенко були надто важливими для помаранчевої команди, мені багато що хотілося їм сказати про Майдан, про відданість ідеалам нації, але... лишилися тільки гіркота і біль. Я спостерігав, як у стосунках у команді зникло те, що є головним, — зникла довіра!

Як цей момент описувала Тимошенко вже наступного дня під час виступу на телебаченні: «Президент подивився, встав, повернувся до мене спиною і сказав: “Розмову закінчено” і пішов, практично зруйнувавши нашу єдність... Я просто хотіла б сказати, що я вважаю цей крок абсолютно нелогічним...» Виявляється, єдність зруйнував я!

* * *

Шановні журналісти, друзі, колеги!

Коли я стояв 23 січня цього року на Майдані і проголошував свою інавгураційну промову, я говорив про те, що в Україні буде професійна влада, влада чесна, яка день і ніч працюватиме на інтереси українця і держави, влада, яка буде працювати однією командою, повторюю, чесно, відкрито і професійно.

Для цього я взяв до себе тих людей, які пройшли десятки мітингів, зустрічей із громадою, які стояли поруч зі мною на Майдані Незалежності в Києві, люди, які допомогли відкинути стару корумповану владу і дали змогу створити вільну Україну. Це були віддані люди, без яких наші успіхи, переконаний, восени минулого року були б неможливими.

Повторю, що 9 місяців тому я запропонував українському Парламенту на посаду прем’єр-міністра Юлію Володимирівну Тимошенко, призначив секретарем РНБО Петра Олексійовича Порошенка, призначив державним секретарем України Олександра Олексійовича Зінченка.

Ці люди вели мою виборчу кампанію, хтось прийшов до мене у 2002 році, хтось прийшов за декілька місяців до завершення виборчої кампанії або під час виборчої кампанії. Для мене це люди неординарні, це мої друзі, і відверто скажу, про багато речей, про які я нижче буду говорити, буде говорити важко.

Але я розумію, що ця розмова назріла, бо зачіпаються не інтереси стосунків із урядом, РНБО чи держсекретарем, а бачимо, як згортаються ті процеси, які були самоціллю, власне кажучи, для виборців.

Я знав, що між цими людьми існують певні непорозуміння. Переконаний, що це деталі, епізоди, які зустрічаються у будь-кого, тим більше у таких цікавих і неординарних людей. Переконаний, що в кожної великої людини є проблеми.

Ці проблеми я сприймав як явище тимчасове. Я надіявся на те, що якщо кожен надіне своє ярмо, не вистачатиме часу для взаємних інтриг, на формування піару чи антипіару між певними політичними силами єдиної коаліції. Це були мої надії.

Більше того, хочу сказати, я дав своїм колегам величезні повноваження, які виходять з Конституції України.

Переконаний, що ті повноваження, які сьогодні мав чи секретар РНБО, чи державний секретар, чи прем’єр-міністр, — це ті повноваження, яких не мав до цього ніхто з аналогічних посадовців; починаючи від формування структури, формування апарату, я не пригадую, щоб жодна сторона після того, як була проведена величезна робота по формуванню основ діяльності того чи іншого інституту, коли були підписані всі базові документи, я не пригадую, щоб хтось був незадоволений.

Але з кожним днем я все більше і більше ставав свідком того, як між цими інститутами ідуть спочатку протистояння, потім серйозні конфлікти. Потім взаємні закулісні інтриги, що почало передаватись уже на основу державної політики.

Я став свідком того, як, по суті, кожен день довелося втручатися у конфлікти, які виникають між РНБО і урядом, між держсекретарем і РНБО, між урядом і Верховною Радою, одним словом, ці конфлікти вже стали порядком денним роботи влади.

Переконаний, що мої друзі, які були наділені такою унікальною довірою людей і такими небаченими повноваженнями, могли унікально використовувати цей ресурс на благо своєї роботи. Переконаний я також був і в тому, що люди, які перебувають на таких високих державних посадах, розуміють тягар державної відповідальності, і тому вважав, що вони зобов’язані чути одне одного і домовлятися — це їхній обов’язок.

Президент не повинен бути нянькою між ними для того, щоб злагоджувати стосунки. Хоча, відверто скажу, я робив це охоче, бо розумів, що це питання державної ваги. Хоча мені було шкода витрачати час на речі, які не були конструктивними. Але така дійсність.

Повторюю, ці чвари продовжувалися, позиційні війни посилювалися. Причому ці війни посилювалися за принципом «два українці — три гетьмани».

Почала відчуватися атмосфера виборчої кампанії... один захотів на Київ іти, другий захотів на Київ, третій на Львів захотів іти, четвертий зробити перестановку політичних сил, заманити в коаліцію на вибори інших партнерів, одним словом, я став свідком того, що коли я проводжу наради — довіра серед моїх партнерів нульова. Що після кожної наради потім у сторони виходили, на якісь інші рівні, домовлялися про основи іншої політики, і країна входила у скандал.

Останній скандал на НФЗ. Я пам’ятаю, чим закінчилася моя п’ятниця минулого тижня, коли ми стали свідками того, як на унікальне рішення суду, яке далося нам дуже важко, але на унікальне чесне рішення суду через закулісні інтриги, які велися, причому велися не тільки в Україні, а й, що боляче, поза Україною, справа була доведена до конфлікту, коли люди вийшли на площу.

Це при тому, що ми маємо ґрунтовне, глибоко правильне рішення суду. Але фінал історії якраз полягав не в тому, як із рук одної шайки підприємство передати державі, а вийшло як з одної шайки передати другій шайці. І тому люди отримали право на протест.

Переконаний, що прийшов момент, коли мої колеги втратили командний дух і віру. Я це кажу з гіркотою. Бо ці люди залишаються моїми друзями незалежно від обставин. Я їх буду цінувати, але я мушу це говорити.

8 місяців Президент України був миротворцем серед цих інституцій. Я про це майже не говорив публічно. Я вважав, що це моя карма, яку я повинен нести. А Україна в той час втрачала темпи, у тому числі економічні. Думаю, що члени моєї команди слухали президента, але не чули.

І сьогодні, як би це не було важко, я повинен цей гордіїв вузол розрубати в ім’я України. На Майдані, 24 серпня, в День Незалежності, я пообіцяв колегам-посадовцям при владі... Ми стали свідками того, як у владі з'явилося багато нових облич, але стався парадокс — обличчя влади не змінилося. Країну знову звинувачують у корупції, країну знову звинувачують у тому, що немає публічних процесів в економіці, у тому числі приватизаційних.

Ми стаємо свідками того, як процеси, ті, які могли б бути значно демократизованими, входять у вчорашню колію. Подивіться на дію податкової системи, митної системи, ми стаємо свідками зростаючого популізму... З ранку до вечора ми є свідками, знаєте, таких легковажних, солодких обіцянок, які з кожним днем буде виконувати все важче і важче. Рішення, які притаманні цьому року, економічні, соціальні, їх можна робити один раз. Другий раз їх уже не повториш без економічних змін.

Але ми стали свідками того, що жоден соціальний пакет не пропонується на 2006 рік — ні у плані соціальних навантажень, ні у плані соціальної реформи, ні в плані освіти, ні в плані медицини. Ми консервуємо ще 12 місяців тої стагнації, яка була в цій галузі. Я це прийняти не можу, друзі.

Переконаний, що причиною цього стало нерозуміння значимості державних інтересів. Невміння працювати виключно на громадянина, на державу як найвища преференція для державного службовця. На перший план виконавчої системи влади став піар чи себе, чи політичної сили, чи піар політичної позиції.

Переконаний, що з цим треба покінчити. Я бачу, що деякі посадовці захопилися цим піаром настільки, що вже не вистачає часу для продуктивної розмови. Життя без камер вони вже не уявляють. Хоча я завжди виступав і буду виступати за публічну роботу влади, чи то РНБО, чи Кабінету Міністрів, але, друзі, це робиться після того, як зроблена робота. Нам не треба країну втягувати в небезпечні обіцянки, у небезпечний популізм.

Переконаний, шановні друзі, що рік тому я пішов у президенти не для того, щоб ключові державні інститути не мали порозуміння і не знаходили між собою злагоди і взаємоповаги. Не для того я вже рік ходжу не зі своїм обличчям. Переконаний, що не для цього стояли мільйони людей на майданах. І робити вигляд, що нічого не відбувається, я не можу.

Сьогодні я мушу сказати своїм співвітчизникам, що я мушу прийняти радикальні кроки по зміні керівництва уряду, РНБО і Секретаріату Президента. Повторюю, я хочу віднині бачити найвищі державні інститути в системі роботи єдиної команди, які працюють на те, щоб у людей були робочі місця, кращі зарплати, кращі школи, краща медицина, щоб люди відчували, що влада працює у злагоді й гармонії, а держава — у спокої і стабільності.

Тому я підписую указ на відставку уряду, на відставку секретаря РНБО і кілька днів тому на базі поданої Зінченком заяви про відставку я призначив державним секретарем України Олега Борисовича Рибачука.

Далі звучали запитання журналістів. Подаю перше з них у тому запису, який був зроблений журналістами «Української правди»:

Як ви вважаєте, ви отримали зараз дуже потужну опозицію в особі Тимошенко чи ні?

Останні три дні і ночі я провів для того, щоб команда, яка розійшлася, зійшлася знову. Ключове питання, яке постало, за яке я боровся весь цей час, — це питання довіри. Власне, мова йде про те, що команда почала деградувати, що з'явилися блоки, які почали грати у самостійну гру, закулісну гру, неприємну гру, з компроматами і без, з фотографуваннями і шантажами, і так далі, і так далі. Насправді, тема єдності команди, як не прикро, стала дуже гострою.

Персональні конфлікти переросли в командні, потім вийшли на державні справи. І вчора, зокрема цей день і ніч, яку ми присвятили тому, щоб все-таки, якщо є можливість зберегти командний дух, залишитись разом, це була б краща відповідь, і така домовленість була прийнята. На жаль, за ніч вона була змінена — не мною.

Переконаний, що на звинувачення, які є безпідставними, але сильними, я політично повинен реагувати. Я колегам сказав: я піду на відставку ключових осіб, бо ті звинувачення, що пролунали, піарні, вимагають від мене політичної реакції. Я мушу це робити, розуміючи витоки всього цього, розуміючи причини, тому що на поверхні ми маємо тільки наслідок.

Три дні я проводив глибоку чесну розмову між авторами цих усіх інцидентів. Моя мета була одна — побачити, що вони подають одне одному руки і цим закріплюють більш м’який варіант урегулювання теми з відставкою осіб, які відповідають за боротьбу з корупцією у цій країні, наприклад, секретаря РНБО, можливо, одну-дві особи з уряду, які, очевидно, не справилися з речами, що стояли на порядку року. Хоча основну частину цих речей я запропонував зробити уже за підсумками дев’яти місяців. А зараз зробити виключно збалансовану політичну реакцію на події — оце був варіант.

На жаль, тоді інформацію про нічну зраду Тимошенко я не зміг пояснити у більш широкому контексті. Вочевидь, якби я того дня оголосив, що вночі Тимошенко збиралася із силовиками на сумнівні наради, то це треба було б називати спробою державного перевороту. А я сам для себе не був готовий називати те, що трапилося вночі, у таких категоріях, я сам іще не відійшов від шокуючого враження від тих нічних подій. Мені видавалося, що ці пояснення можуть тільки нашкодити, що це кине тінь на історію Майдану.

Увечері наступного дня колишній прем’єр-міністр увімкнула режим «багато брехні». У розмові з журналістами «Дзеркала тижня» вона оголосила, що жодної згоди на жодний з варіантів виходу з політичної кризи вона не давала і взяла час для роздумів до 9-ї години ранку. Це була суцільна неправда, тому є кілька свідків: домовленості були геть іншими. Тимошенко ввела в оману журналістів цієї газети, збрехала її читачам, збрехала українському суспільству. У вечірньому зверненні, яке Тимошенко зробила в ефірі телеканалу «Інтер» наступного дня після відставки, коли вона стрічечки у студії сплітала, також було забагато маніпуляцій із правдою. Я не впевнений, що було б правильно, якби я взявся розчищати ці авгієві конюшні. Повторю іще раз: ключове питання, яке постало, за яке я боровся весь цей час, — це питання довіри. А довіра завжди програє у двобої з інтригами.

Уже за кілька днів, 13 вересня 2005 року, Тимошенко заявила, що іде у президенти.

Я думаю, що владолюбство і було генеральною пружиною, яка весь час розривала стрій команди. Мотив був один: нереалізовані політичні амбіції. І трапилось так, що під асфальтовий каток цих амбіцій у 2005 році потрапили здобутки Помаранчевої революції. Стрічки докупи складати, плачі розводити, говорити про ідеали Майдану — то все пусті балачки були. Ті люди грали в іншу політику, не про Майдан їм ішлося! Коли на посаду прем’єр-міністра я запропонував Юрія Єханурова, це відразу стало помітно. Досить було подивитися, що відбулося з жовтня — як ми увійшли у 2006 рік, з яким бюджетом, з якими ініціативами по національних реформах. Зростання в економіці було помітне неозброєним оком: просто прийшла людина, яка з ранку до вечора займається урядовою роботою.

Що заважало поставити Єханурова з самого початку, з першого дня? Насамперед — суспільні очікування. Якщо взяти соціологічне опитування у січні, то у відповідях на запитання, хто має бути прем’єром, на першому місці була Юлія Тимошенко.

Я переконаний, якби я не поставив тоді Тимошенко прем’єром, суспільство цього не зрозуміло би. Це сприймалося б як слабкий, політично некоректний крок по відношенню до свого політичного партнера. Як так: ми пройшли разом усю кампанію, і в фінальній частині забути про свого партнера?! Яку мораль сюди підключити, щоб пояснити таку «забудькуватість» людям?!

Хоча були історії, які мали б зіграти роль попередження. Але тоді я не звертав уваги на передвісники майбутніх політичних буревіїв.

Минав січень 2005 року; ця історія трапилася ще до формального формування уряду. Переговори тривають, але рішення ще не прийняті. Мені доповіли, що Тимошенко проводить переговори в колі своїх соратників. І одна з тез, яку вона використовувала, була такою: якщо Ющенко не запропонує її кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, вона оголосить про перехід в опозицію Ющенку.

Це була геть неочікувана ситуація. У мене була низка неприємних розмов з колегами у Парламенті, наприклад з Юрієм Івановичем Костенком. У нас тоді відбулася дуже неприємна розмова, я був страшенно роздратований: «Юро, що це за залаштункові ігрища? На Майдані намети ще не зібрали, а ви уже оголошуєте опозицію тільки через те, що крісло під дупу не підвів вам усім?!» Він пояснив, що у тих переговорах був пасивною стороною, що ініціатива з іншого боку йшла: запропонувала зустрітися — зустрілись, попросила вислухати — я вислухав, але жодної підтримки не обіцяв. Минуло 6—7 років, допоки ми порозумілися із тим епізодом: якось Юрій Іванович підходить і говорить, що він хоче розставити усі крапки над «і» — мовляв, він не мав стосунку до організації тих ініціатив, це просто лихий поплутав.

Це був знак майбутніх проблем: чого треба чекати через рік, якщо Тимошенко була готова перейти в опозицію до Ющенка ще до того, як Ющенко формально став президентом?!

Звичайно, можна спробувати оголосити, що і в цій історії «винувате олігархічне оточення Ющенка». Бо тоді, у січні 2005 року, я розглядав Петра Порошенка як можливу альтернативу Тимошенко на посаді прем’єр-міністра.

Але враховуючи, що Тимошенко була готова перейти в опозицію до президента, якби Порошенко став прем’єром, — ми мали б ще до літа і звинувачення в корупції, і багато інших цікавих повідомлень від неї та її сателітів. Амбіції Тимошенко такого виклику не змогли б витримати. Ми і до літа не дожили б єдиною командою.

Тоді я вагався. Мені видавалося — і думаю, так воно і є, — що Порошенко був ліпше підготовлений до посади голови уряду: через особистий досвід, через освіту, через світогляд. У нього було більше фахових знань та потрібних навичок.

Тоді, у січні 2005 року, я їм обом запропонував однаковий іспит: я дав кожному з них чистий аркуш паперу. Я розумів, що саме між цими двома фігурантами буде основне протистояння у команді.

Перед тим як формувати уряд, я поговорив з Порошенком. Я дав йому чистий аркуш паперу і сказав: якщо я тобі доручаю сформувати уряд, будь ласка, дай відповідь і запропонуй місце в урядовій коаліції для Тимошенко. Таке саме завдання отримала Тимошенко.

Результат цього іспиту виявився досить сумним: і Тимошенко, і Порошенко його провалили. Ані одна, ані інша сторона не бачила можливості компромісу і не змогла його виписати. Коли Порошенко приніс свої пропозиції по формуванню персонального складу органів влади, я швидко пробіг його по діагоналі і не побачив прізвища Тимошенко:

— Петре Олексійовичу, а яким ви бачите місце Тимошенко у системі влади?

— Я його не бачу.

Десь так це прозвучало з одного боку, і майже такий самий діалог у мене відбувся із Тимошенко щодо Порошенка. Іспит на єдність команди був провалений.

Я бачив Тимошенко на позиції секретаря Ради національної безпеки та оборони, а суспільство хотіло бачити Тимошенко прем’єром. На це вказували соціологічні дослідження. Але остаточне рішення щодо її призначення головою уряду я прийняв на Майдані під час інавгурації: коли мільйон людей скандує «Юля!» — то було навіть важливіше, ніж голосування у Парламенті. Вона мала більший кредит народної довіри, ніж Порошенко. І у тих координатах це означало: якщо ти її не поставиш, ти — слабак, ти побоявся чогось, ти поступив нечесно!

За дев’ять місяців кредит народної довіри розпилили на чвари.

Як мені доповіли, вже через два тижні після відставки у вересні 2005 року Тимошенко домовляється про призупинення кримінальної справи у Росії, зустрічається з Путіним та міністром закордонних справ Ігорем Івановим. Іще через кілька днів у Тимошенко і Путіна відбувається спільний обід, про який воліли не розповідати телеканалам її піарники. Про що домовлялася Тимошенко із Путіним, стало зрозуміло із її подальших політичних кроків.

Я переконаний у тому, що після зустрічі з Путіним і Івановим та призупинення кримінальної справи в Росії вона повертається з політичним завданням, на кшталт того, що відбувалися у Грузії в протистоянні президента Саакашвілі та прем’єра Іванішвілі. Завдання було подібним: дискредитація помаранчевого руху та його лідера Ющенка. Перше, що вона робить, — вона іде в опозицію. І у мене з 2006 року в опозиції — комуністи, Партія регіонів і БЮТ. Вочевидь, ця політична гра вела до того, що помаранчевий рух мав бути розбитий до самого фундаменту. Від того моменту головний політичний опонент для Тимошенко — президент Ющенко, а не Янукович, не комуністи.

З самого початку я був переконаний, що Тимошенко — це мій партнер. Я не чув тих, хто говорив мені тихо чи вголос: «вона — аферистка». Я з недовірою ставився до нав’язливих намагань доброзичливців відкрити мені якісь темні сторінки їх спільної із Назаренком біографії. У газових справах я просто не розбирався, яка там роль була Назаренка та Тимошенко, і тому ставився як до чуток до слів про якісь мільярдні статки на рахунках. Я вважав, що усе це — боротьба Кучми з опонентом і не варте серйозної уваги, бо я довіряв їй як політичному партнеру і соратнику, відкидав усе це гуртом, щоб чутки і безпідставні підозри не руйнували довіру. Починаючи від моменту нашого знайомства і до 2005 року я був людиною, яка писала її політичну біографію: усі її посади у виконавчій владі були результатом моїх кадрових рішень, а коли вона йшла на парламентські вибори, я ніколи не забував просити проголосувати за її політичну силу навіть попри те, що в певному сенсі «Наша Україна» і її «Батьківщина» на парламентських виборах 2002 року були конкурентами.

Що можна ще додати? Хіба кілька слів з Пантелеймона Куліша: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котру з них як звати».

Тимошенко — це моя найбільша помилка.

Розділ 19 ПАСТКА КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ

Головна проблема десятиліття. — Прем’єр Єхануров. — Мобільник сина як політичний чинник. — Коаліціада. — Універсал національної єдності. — Що робити, коли єдності не вийшло ? — Прем’єр Тимошенко.

Історію парламентських криз 2006-го та 2007 років можна розповісти у різний спосіб. Власне, друга криза була наслідком першої, а обидві вони — результатом Конституційної реформи 2004 року: це були взаємопов’язані епізоди єдиного процесу. Але на цей великий процес накладалися десятки менших.

Отже, один спосіб розповісти їх історію — це зануритися у морок щільно сплутаних між собою сюжетних ліній. Підписання газових контрактів, питання енергетичної безпеки країни перепліталися із гучними урядовими відставками, зіткненнями амбіцій різних політиків та примітивною боротьбою за владу. Хто зараз пам’ятає, як «Цушко врятував Україну»? Хто не забув, чому спецпідрозділ міліції «Беркут» штурмував Генеральну Прокуратуру? Хто згадає, скільки генеральних прокурорів одночасно могло бути в Україні? Або як у Центральній виборчій комісії траплялися «політичні епідемії», коли ця інституція місяцями не могла прийняти жодного рішення через відсутність кворуму? Пам’ятаєте? А іще була складна ситуація навколо Конституційного Суду і багато інших подій, які так чи інакше впливали на парламентські кризи чи були із ними якось пов’язані. Коли готувалися робочі матеріали для цієї книжки, з’ясувалося, що досить побіжна хронологія коаліційних переговорів 2006 року та подій, які супроводжували парламентську кризу 2007-го, — це понад 200 сторінок дрібними літерами. Про ці події можна було б написати другу книжку такого самого обсягу. Проте — боюся — це не той випадок, коли докладний опис усіх фактів допоможе зрозуміти, що саме сталося.

Другий спосіб оповісти цю історію — це широкими мазками намалювати схему, етюд, на якому пояснити, чому і як через неповних два роки після Помаранчевої революції прем’єр-міністром стає мій опонент на президентських виборах Віктор Янукович, та кому я мусив телефонувати, щоб через рік після цих подій прем’єром знову стала Юлія Тимошенко. Врешті-решт, у цьому розділі варто спробувати пояснити причини цієї політичної кризи.

Чи міг Президент України в умовах 2006-го чи 2007 року не призначити на посаду прем’єр-міністра Януковича чи Тимошенко, чи якусь іншу особу, яка представляє більшість, що сформувалася у Парламенті? Думаю, що кожний, хто так вважає дотепер, просто не зрозумів, що відбулося в країні наприкінці 2004 року. Як трапилося, що події пізньої осені 2004-го не пішли за Єгипетським, Лівійським чи Сирійським сценарієм? У 2004 році я вважав, що Конституційна реформа — то справедлива ціна за мирний вихід з найглибшої на той момент політичної кризи в новітній історії України. Як трапилося, що Партія регіонів визнала «третій» тур виборів? Ціною компромісу стала Конституційна реформа. Зміни до Конституції передбачали суттєвий перерозподіл влади від президента до прем’єр-міністра та Парламенту. Я пішов на це свідомо, вважаючи, що ці зміни до Конституції створювали такий баланс стримувань і противаг між гілками влади, який гармонізує протиріччя у владному трикутнику між урядом, Парламентом та президентом. І у мене ніколи, наголошую — ніколи! — не виникало бажання скасувати конституційні зміни, які були запроваджені за результатами національного Круглого столу у грудні 2004 року. Маю також сказати, що такі пропозиції весь час надходили: досить багато активних сьогодні політиків нав’язливо мені «рекомендували» переглянути і «відіграти назад» зміни до Конституції, мовляв, переможців не судять. Я це категорично не сприймав, бо це був би крах легітимності сценарію, якого вдалося досягти у грудні 2004 року. У цьому питанні моя позиція за літа не тільки лишилася незмінною, але й ще більш твердою.

Від 1 січня 2006 року зміни до Конституції вступили у законну силу. За цією Конституцію уряд формувала більшість, яка утворилася у Парламенті за результатами чергових виборів. Роль президента в цій історії наближалася до ролі листоноші: президент отримував пропозиції від більшості і вносив до Парламенту на затвердження. Це була чисто процесуальна норма Конституції. Чи міг президент проігнорувати персональні пропозиції парламентської більшості? Дуже просто дати відповідь на це запитання — підійміть текст Конституції 2004 року і знайдіть підстави сказати: пане президенте, керуючись такою-то статтею, ви маєте право не брати у прем’єри чоловіків зростом понад один метр сімдесят п’ять сантиметрів, прізвище яких починається на «Я» і які люблять блакитні краватки, або жінок, які заплітають косу «бубликом»! Але нема такої статті у Конституції! Президент може не подавати кандидатуру, яку запропонувала більшість, але тоді президент перестає бути гарантом Конституції, він може так зробити, якщо він маніпулює Основним законом. Для мене, як президента країни, таке рішення було неприйнятним. Я маю подати ту кандидатуру, яку пропонує більшість. Я розумію почуття тих, хто був обурений призначенням Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра, але, можливо, саме у тому і полягає наука демократії, що навіть власне рішення тобі може не подобатися, але ти мусиш їх приймати, бо так велять демократичні процедури, і саме у їх дотриманні полягає місія гаранта Конституції. Отже, відповідь на поставлене запитання: ні, я не міг не подати на розгляд Верховної Ради України запропоновану парламентською більшістю кандидатуру на пост прем’єра. Такою кандидатурою того разу був Віктор Янукович.

Президент є гарантом Конституції. Я б порушив Конституцію, якби у 2006 році не зробив цього подання, так само було б порушенням, якби у 2007-му я б не подав кандидатуру Тимошенко. Це одна з базових норм Конституції. Крапка. Тут нема що обговорювати. Той, хто ігнорував тоді вимоги Конституції чи ігнорує їх сьогодні, — той не тільки авантюрист, він стає автором для України найнебезпечніших сценаріїв, за взірцями Єгипту, Сирії або Лівії. Порушення Конституції — найкоротша дорога до дестабілізації. Ясно, що за тих умов не в реально можливому імпічменті була справа і не загроза імпічменту була мотивом моїх дій, просто в усіх подібних ситуаціях правильна відповідь одна: завжди дій за Конституцією.

Інше питання, що мати конституційний текст — цього замало: треба до нього мати стійкі традиції дотримання Конституції, неписані правила демократії і політичну відповідальність діяти згідно зі спільними благами усієї нації, а не під впливом швидкоплинної кон’юнктури та персональних політичних амбіцій. А серед українських політиків був дефіцит політичної відповідальності. І це проявилося уже в перші тижні дії нового конституційного тексту. Парламент не став чекати навіть Різдва, щоб поставити питання про недовіру уряду.

* * *

Тут слід повернутися до тих настроїв, які царювали у суспільстві наприкінці 2005 року. У той час моя голова боліла не через опозицію в складі комуністів, регіоналів та представників СДПУ(о), а через колишніх соратників по коаліції «Сила народу». Уже влітку 2005 року з’явилося відчуття дисгармонії у стосунках помаранчевої команди, у вересні ці протиріччя стали публічними. Варто іще раз наголосити: погоджуючись на зміни до Конституції у 2004 році, я був упевнений у монолітності команди протягом усієї каденції. Так само я був упевнений у спільному політичному проекті на виборах 2006 року. Врешті-решт, дехто обіцяв пресі 10 років прати білизну в президентській команді. Тож коли ці конституційні зміни приймалися, я не бачив проблеми у тому, що від 1 січня 2006 року більшість президентських повноважень переходить до прем’єр-міністра. Я був упевнений у тому, що мене оточують однодумці, які здатні забезпечити реалізацію того політичного курсу, який народився на Помаранчевому Майдані.

Я говорив про це в попередньому розділі і повторю іще раз дуже важливу річ: розпад помаранчевої команди відбувся не тільки внаслідок особистих амбіцій її членів, але й під тиском нових політичних чинників. Конституційна реформа створила нову конфігурацію влади, народила нові розломи і вектори політичної дійсності. Для багатьох посада прем’єра стала великою спокусою, а вибори 2006 року — випробуванням вірності Майдану.

Це проявилося вже 10 січня 2006 року, коли Верховна Рада приймає постанову такого змісту:

1. Відповідно до частини 12 статті 85 Конституції України відправити у відставку прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів.

2. Доручити Кабінету Міністрів, відправленому Верховною Радою України у відставку, відповідно до статті 115 Конституції України виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

За цю постанову проголосували 250 депутатів, 36 з яких дали «соратники» — Блок Юлії Тимошенко. Без голосів бютівців ця постанова не була б прийнята. De facto в умовах нової конституційної реальності це означало створення коаліції в складі ПР-КПУ-СДПУ(о)-БЮТ. Інше питання, що ця коаліція була ситуаційною, її не формалізували, не оголошували публічно. «Сіра» коаліція під час тієї спроби відставки кабінету Єханурова проігнорувала як Конституцію, так і парламентський регламент: я добре знаю цю процедуру, оскільки саме за нею був відправлений у відставку мій уряд у 2001 році. Це викликало сумніви у конституційності і законності цієї відставки. Безумовно, це була політична гра Тимошенко. Як і комуністи з регіоналами, вона мала свої мотиви. І ключовий з них — завдати удару по позиціях президента перед парламентськими виборами, відігратися на урядовій політиці, адже це завжди козир для тих, хто змагається за владу. Без цих маніпуляцій БЮТу з комуністами, СДПУ(о) та Партією регіонів урядова криза у січні 2006 року була б неможлива, як неможливо було б у майбутньому призначення уряду Януковича. Не була б зруйнована єдність помаранчевих — не було б того уряду. Це правда, яку сьогодні мало хто здатний прийняти серед моїх опонентів з «демократичних сил».

Якщо взяти усі 5 років моєї президентської каденції, саме Юрій Іванович Єхануров проявив себе як найкращий прем’єр-міністр. Не тільки тому, що мені було з ним легко працювати. Прем’єр-міністр дійсно, маючи від 1 січня 2006 року більше повноважень, ніж президент, мав чітке усвідомлення єдності цілей і виконання президентського курсу. Юрій Іванович вирізнявся великою працездатністю. Він — прагматик, він має відчуття політичного балансу, хоча для нього політика була чужою тіткою, поняттям другорядним. Він прийшов у час, коли дії уряду Тимошенко призвели до суттєвого скорочення ВВП та багатьох інших важливих економічних показників. Уже до кінця першого кварталу 2006 року уряд Єханурова мав помітне зростання ВВП у своєму активі. Юрій Іванович по своїй натурі є дуже прикладною людиною. Він не схильний до демагогії і геть не знається на популізмі. Єхануров походить з плеяди «молодих реформаторів» початку 1990-х, таких як, наприклад, іще один міцний фахівець — Віктор Михайлович Пинзеник. їхні цінності дуже близькі, цих людей складно завести на слизьку дорогу економічного авантюризму. На жаль, ми не так довго пожили у такому спокої, наближалися парламентські вибори. За новою Конституцією уряд складав повноваження не перед новим президентом, а перед новоствореною коаліцією.

Наприкінці 2004 року і потім — аж до урядової кризи у вересні 2005-го — були сподівання, що після парламентських виборів вдасться переформатувати систему влади у такий спосіб, щоб і президент, і Парламент, і уряд належали до коаліції однодумців. Це мало відкрити можливості для реалізації низки необхідних для країни реформ.

Повноваження Президента України у 2006—2010 роках були і залишаються найбільш скромними за всю історію цього державного інституту. Жоден із кандидатів на цю посаду у 2010 році не допускав навіть можливості працювати у межах того status quo і прагнули його змінити. З іншого боку, у 2005-му та в перші місяці 2006 року я сприймав як даність парламентську більшість, що сформувалася на основі КПУ, ПР, СДПУ(о) та низки інших політичних партій. Ця парламентська більшість залишалася у спадок від попереднього президента і складалася із його прихильників, попутників, соратників і союзників. Я не поділяв їх політичного курсу, а вони — мого. Це був перший подібний прецедент в українській державно-правовій практиці, коли президент працює в умовах парламентської меншості. Але я не думав тоді про розпуск Парламенту, адже це видавалося мені недемократичним і неконституційним кроком. Проте ці обставини разом із непрогнозованою на Майдані опозиційністю БЮТ стосовно мого політичного курсу значно ускладнило запровадження реформ, необхідних для національного економічного і політичного відродження, демократизації і декриміналізації, наведення порядку у роботі судів, прокуратури та міліції.

Були сподівання, що вибори 2006 року змінять цю ситуацію. Основними політичними інструментами ставали фракція і коаліція фракцій. Було відчуття, що перемога на парламентських виборах синхронізує роботу усіх деталей владного механізму. Так мало бути за умов єдності помаранчевої команди. Так мало бути, навіть якби наші партійні структури пішли на вибори кількома колонами, але уклали «пакт про ненапад». Натомість екс-прем’єр-міністр збудувала кампанію на критиці президента й уряду Єханурова. Ось яку заяву розповсюдила прес-служба колишньої прем’єрки у день голосування 10 січня 2006 року:

Відставка Кабінету Міністрів на чолі з Єхануровим — це жорстка й адекватна реакція українського Парламенту на зраду національних інтересів уряду в газовій сфері, бездарність, непрофесіоналізм та корумпованість виконавчої влади.

Кожне з цих слів — «зрада національних інтересів», «бездарність», «непрофесіоналізм» та «корумпованість» — це неправда, і той, хто уважно слідкував тоді за ходом подій, це мав розуміти. Я не втомлюватимуся повторювати: Кабінет Єханурова є одним з прикладів професійного, чесного і відданого національним інтересам урядування. І навпаки — голосування «демократичного» БЮТ разом із КПУ, СДПУ(о) та Партією регіонів проти цього уряду, на мою думку, — це голосування проти українських інтересів і українського національного курсу.

Вести полеміку з учорашніми соратниками у десятки разів складніше, ніж із ідеологічними опонентами. І не все скажеш про стосунки у команді, бо багато хто прочитає це як свідчення некерованості, як прояв хаосу, і це, безумовно, могли використати для критики демократії як такої опоненти з «класичної» опозиції.

Питання енергетичної безпеки та газової тематики, які згадувала у своєму коментарі колишня прем’єрка, були тільки приводом для дестабілізації політичної ситуації. Я говорив тоді і повторюю зараз, що можу підписатися під кожним пунктом тієї угоди. Сили, які приймали рішення про відставку уряду, добре розуміли, що роблять неконституційний крок, адже чинний Парламент не зможе сформувати новий уряд. Мій коментар тоді був такий: потрібно, щоб урок з цієї ситуації винесли 36 мільйонів виборців і зрозуміли, які сили відстоюють національні інтереси, а які є п’ятою колоною.

У той час був серйозно дискредитований Петро Порошенко. Перепадало на горіхи Безсмертному, Мартиненку, Третьякову. І це все були не провокації Партії регіонів чи комуністів, а «дружні вітання» колишніх найближчих соратників із помаранчевої команди. Це найбільше забирало часу і ресурсів у продуктивної праці. Звинувачення, дуже часто безпідставні, знищували довіру виборців. Мені видавалася така критика небезпечною, оскільки зменшувала шанси усіх помаранчевих сил отримати якнайбільше місць у Парламенті. По суті, Блок Юлії Тимошенко взяв курс на знищення і політичну дискредитацію партнерів з «Нашої України». Преса весь час транслювала її звернення на кшталт «олігархічне оточення президента Ющенка», маючи на увазі в першу чергу саме Порошенка. До її передвиборного списку увійшло багато людей, чий капітал преса оцінювала значно серйозніше, ніж статки Петра Олексійовича. Більше того — саме таких людей у передвиборному списку БЮТ у 2006 році було значно більше. Багато з них до списку Тимошенко потрапило з оточення Кучми. На запитання журналістів вона сміялася і говорила, що «взяла їх на перевиховання». Мабуть, було б не дуже ввічливо нагадувати, чим закінчилося це «перевиховання» потім, у 2010 році, але з історії цих фактів не викреслити.

Ця демагогія обернулася проти неї трохи згодом. У певному сенсі — це великий талант говорити так, що навіть деструктивні, часто неправдиві слова звучать як чиста правда. Найбільш успішними на виборах 2006 року виявилися саме ті партії, які були найменш щирими перед виборцями і куталися під час виборчої кампанії у пелену неправди та демагогії. Часом інформаційні збурення торкалися безпосередньо моєї родини. Часом у пресі можна було побачити припущення, що мій брат Петро має якийсь стосунок до газового бізнесу, до поставок блакитного палива в Україну. Але одним із найемоційніших епізодів була ситуація із серією публікацій про мобільний телефон мого сина Андрія.

* * *

Ця історія відбулася іще влітку 2005 року, задовго до початку парламентської виборчої кампанії. Проблеми у команді вже почалися, але я намагався не робити їх надбанням публічності, шукаючи порозуміння між групами. Втім, взаємні інформаційні війни створювали доволі нервову атмосферу. Цю ситуацію я сприйняв саме в контексті тих сварок, які вирували між Тимошенко і Порошенком. Я бачив, що команда займається самопоїданням, використовуючи медійні ресурси для взаємних публічних звинувачень.

У мене з Андрієм перед тим була дуже неприємна розмова. Зараз я дуже жалкую, що вона була такою різкою. Мені видається, що я був тоді несправедливим до нього, повів себе надто емоційно. Його обличчя було на кожній сторінці в пресі, це мені не подобалося, і я хвилин двадцять говорив з ним у дуже різких тонах. Зараз страшенно про це жалкую.

З точки зору відкритості інформації, преса мала рацію: публічні люди мають бути максимально відкриті для суспільства. Але при цьому не варто переходити межу приватності і гіперболізовувати масштаб проблеми.

Телефоную Андрію, питаю, що це за мобільний телефон, який такі гроші коштує?! Він посміявся, каже: «Тато, нехай то для вас буде найменша проблема! Я вам даю слово, тут вам червоніти не доведеться». Як я з’ясував, цей телефон подарував йому його товариш. Думаю, що насправді усе так і було, як пояснив Андрій, але ґвалт тоді піднявся такий, що я йому всипав.

Я ніколи не кричав на своїх дітей, щоб вони не боялися, не росли рабами. Діти не мають боятися, вони мають шанувати батька. З цього починається виховання вільної людини. Але той епізод вивів мене з рівноваги, і я порушив це правило.

Потім почали розповідати якісь казки про квартиру. В Андрія ніколи не було і нема квартири у Києві. Коли справа пішла до одруження, вони з коханою винайняли в когось з друзів квартиру. А чутки пішли, що це квартира сина президента... Зараз уже ніхто не пам’ятає, де була брехня, де правда. Проте довіру до мене такі історії руйнували, породжуючи усілякі підозри. Це був гіркий епізод.

Моя родина ніколи не пробувала скористатися з моїх посад. Мій син, брат, близькі родичі не опинилися в списку Форбс, ані поки я був на державній службі, ані після того. Вони ні в кого не забрали ані банку, ані хімкомбінату, ані п’яді землі. Я не ставив собі за мету політику персонального збагачення чи збагачення тих людей, яких називали «командою Ющенка». Для мого сумління це завжди було особливою темою. Не було жодної відкритої кримінальної справи в усьому Національному банку, коли я керував цією установою. Навіть пліток не було, що прем’єр-міністр організовує якусь схему, щоб сину, брату чи свату якусь сумнівну можливість відкрити. Мене доля привчила бути особливо обережним, іще коли я працював у банківській системі: тоді сам час привчав до обережності... Отже, мені здавалося, що я йшов своєю дорогою, в жодну брудну справу не вліз і тим пишався. Тому, коли прискіпливо аналізують твої дачі, машини, з яким мобільним телефоном твоя доросла дитина ходить, — усе це було для мене неприємно.

Я мав серйозні проблеми із здоров’ям, і це був час, коли кожний день був для мене як бій. Сьогодні можна відволіктися, зручно вмоститися у шкіряному кріслі мого кабінету і, роздивляючись узори переяславського килима, спокійно розмірковувати про минуле. А тоді здавалося, що все на твоїх плечах, що ти один несеш відповідальність за все у країні: мало хто розбирається, де чия компетенція. У тодішній психологічній напрузі такі питання журналістів сприймалися не як спроба розв’язати якусь проблему, а штучно створити нову. Тоді я це бачив у такому ракурсі.

Історія з тим скандалом була, мабуть, найвідомішою, але не єдиною. Пресу і телебачення свідомо, чи несвідомо, використовували для знищення довіри до моєї команди. Ті скандали не могли не відбитися на результатах парламентських виборів.

* * *

Так чи інакше конфігурація помаранчевих сил БЮТ-НУ-СПУ нараховувала 243 місця у Парламенті, що було цілком достатньо для створення урядової коаліції.

Уже через день я зустрічався із лідерами найбільших фракцій — Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко.

Такі зустрічі швидко обростали міфами і чутками.

У мене не було іншої думки щодо того, якою має бути коаліція. Відповідь на це запитання була одна — помаранчева. Я знаю ціну компромісам, це — правда. Але коли хтось говорить, що Ющенко від першого дня після виборів мріяв про якісь інші засади формування коаліції, — то було не так, я не мріяв про такі речі. Ті, хто глибоко займається політичною аналітикою, мають пам’ятати публічні виступи Івана Степановича Плюща постфактум, через кілька років після цих подій. Тоді він увесь час докоряв, що у мене не відбувалося зближення із Партією регіонів і що це моя головна політична помилка. А насправді навесні 2006 року мені в голову не могло прийти, що після чергових парламентських виборів лише трохи більше, ніж через рік після Помаранчевої революції, наша команда не зможе виграти чергові парламентські вибори, не зможе сформувати виконавчу владу. Тим більше було складно уявити, що доведеться підписувати якісь документи із комуністами та Партією регіонів!

У діалог між помаранчевими політичними силами я втручався мінімально і добре розумів, що між фігурантами майбутньої коаліції утворилися дуже складні стосунки, що там є вірус недовіри, що їм треба просто виговоритися в рамках взаємних політичних консультацій. Треба було розставити крапки над «і» в історії їхніх відносин, адже без цього не можна було рухатися далі. Водночас я був свідком багатьох проявів кокетства, коли Тимошенко посилала Порошенку повітряні поцілунки, а він у відповідь робив їй вітальні помахи рукою. Це був той процес, коли вимикалися застарілі антипатії та вмикалися інтереси. Морально це був дуже складний процес формування коаліції.

Я тоді отримував багато обурених запитань: чому так довго?! Насправді у європейській практиці не вважається якоюсь екстраординарною ситуацією, коли консультації і переговори щодо створення коаліції тривають і два, і три місяці, а коаліційна угода розписана на сотнях сторінок. Ми просто не звикли до таких речей: не було практики, не було традиції. По суті, це були перші в історії України повноцінні коаліційні переговори.

Як заведено, у нас за все критикували президента: чому минуло вже два тижні, а коаліції досі нема?! Мені лишалося робити заяви, що все потрібне від президента під час переговорного процесу я зробив. На тому функції президента закінчуються, йому, як і решті громадян, залишається тільки цим процесом цікавитися: інші повноваження — як інша ріка.

Десь на третій тиждень, як мені здається, коаліція дійшла до питання про розподіл посад. Він мало кого влаштовував, його жодна зі сторін не хотіла підписувати, і тоді цей документ приносять мені як президенту. Я не мав жодних повноважень щодо формування коаліції, і це сприймалося як спроба експлуатувати мій авторитет для того, щоб переламати спротив іншої сторони. У тому розподілі посад, вочевидь, не були враховані усі інтереси. Але Тимошенко, її політичний Блок, подає цей варіант як матричний. Але як він може бути матрицею, якщо його більше ніхто підписувати не хоче?! Я пояснив, що не маю компетенцій у будь-який спосіб впливати на ці процеси. Я теж тоді просив, щоб переговорний процес закінчився формуванням дружної команди, щоб її члени стали партнерами, друзями і не намагалися ламати одне одного через Банкову. Банкова перестала бути першим кабінетом, але ментально багато хто сприймав його саме у такій якості.

І саме тоді прозвучала фраза Романа Безсмертного: «Спочатку засади, а потім — посади!» Тоді я пояснював, що учасники коаліції зможуть об’єднатися навколо спільного політичного курсу. Важливо було, щоб це був президентський курс, з яким наша команда прийшла у владні кабінети на початку 2005 року. Кінець кінцем програма коаліції була виписана. Закінчилися дебати, хто буде прем’єром. Логіка Конституції передбачає, що коаліцію формує політична сила, яка набрала найбільшу кількість голосів, і саме вона, вочевидь, претендує на посаду прем’єра. Тимошенко отримала другий шанс.

Звичайно, я вважав на початку 2005 року, так само як і після виборів 2006 року, що Петро Порошенко ліпше за своїми якостями підготовлений до роботи прем’єр-міністром. 2005 рік також показав, що не він був автором конфліктів, він намагався їх сторонитися, поводився достойно. Але конфлікти його наздоганяли, він намагався знову відступити, відмовчатися, зробити політичну паузу. Порошенко був зручною мішенню і в 2006 році, оскільки на ньому лежала тінь звинувачень Зінченка. Події вересня 2005 року мали характер політичної атаки, розправи над цілою політичною силою. На терезах опинилася репутація «Нашої України». Час показав, що абсолютна більшість тих звинувачень так і не знайшла підтверджень. Але у 2006 році минулорічні репутаційні втрати ще мали значення і незабаром спрацювали як міна уповільненої дії.

З великими зусиллями між коаліціантами була досягнена домовленість про те, що Порошенко обійматиме посаду спікера Парламенту. 27 червня на прес-конференцію виходить лідер соціалістів Олександр Мороз і заявляє, що загальні збори усіх трьох коаліційних фракцій затвердили внесення Тимошенко і Порошенка як прем’єра і спікера. Вочевидь, не все було просто у тих стосунках. 30 червня інформаційні агенції поширюють інформацію, що президент Ющенко має намір внести кандидатуру прем’єра після голосування по спікеру. Елемент недовіри між членами коаліції залишався досить високим. Були побоювання, якщо спочатку буде проголосована кандидатура прем’єра, то потім не буде жодних гарантій, що наступної миті проголосують за якусь неприйнятну для решти коаліціантів кандидатуру на посаду спікера. Такою була позиція робочих груп, у яку я не втручався. На такі речі у мене не вистачало часу. Зазвичай такі заяви робив мій офіс. Але ті, хто вмів читати між рядками таких повідомлень, могли відчути, наскільки складними були пошуки довіри між сторонами. Це були очікувані складнощі. Незабаром до них додалися несподіванки.

Олександр Олександрович Мороз досить чітко асоціювався із посадою голови Парламенту. Він обіймав цю посаду у 1994—1998 роках і далі тяжів до крісла спікера. На Майдані його позиція у політичному спектрі була із найлівішого краю. Треба розуміти, що у багатьох питаннях для нього було досить складно знаходити спільну мову із рештою коаліціантів. Питання власності на землю, деякі зовнішньополітичні акценти для соціалістів були болючими питаннями. Я у повній мірі розумів усю складність політичних обставин, але мусив прислухатися до кожного із політичних партнерів у 2004 році. Історично я ставився до соціалістів як до партнерів, з якими ми можемо дійти до певної точки, але у деяких нюансах наші позиції розходилися. Ці розходження треба було поважати і прийняти як частину світогляду твого партнера. Світоглядні питання уже давно не були джерелом напруження.

3 таким миролюбним настроєм до коаліційної угоди прийшли усі три політичні сили після парламентських виборів 2006 року. Переговори між учасниками коаліції сформували розуміння, представник якої політичної сили мав стати спікером Парламенту. Це мав бути представник «Нашої України», а серед членів фракції сформувалася позиція, що такою людиною мав стати Порошенко. Логіка була досить проста: друга за чисельністю фракція обіймає другу за значенням посаду. Коаліційна угода була підписана із прізвищами та взаємними зобов’язаннями щодо виконання президентського курсу. Усе, про що я говорив на президентських виборах, знаходило відображення у коаліційній угоді. Таким чином були нівельовані суперечності перехідного періоду, які були зумовлені змінами у Конституції: прем’єр ставав більш самостійною фігурою, незалежною від президента, але мусив керуватися у своїй діяльності коаліційною угодою, в основі якої лежав саме президентський курс, сформульований на Помаранчевому Майдані.

Здавалося, що члени коаліції узгодили всі позиції і збалансували всі інтереси. Минає іще кілька днів, аж раптом коаліція затріщала по швах.

4 липня Мороз заявляє про неготовність голосування за кандидатуру Порошенка, оскільки він дискредитував себе в політичній практиці 2005 року. Звинувачення Бродського та Зінченка спрацювали вже вдруге як міна уповільненої дії під єдністю помаранчевої команди.

Олександр Олександрович в українській політиці уже давно виступав як політичний важковаговик. У поміркованому лівому спектрі він заслужив репутацію найбільш збалансованого політика. Відверто кажучи, людей без гріха не буває, але увесь стиль життя Мороза вказував на його чесність. Він намагався бути чесним і послідовним політиком, тому до нього була повага і в суспільстві, і серед політиків.

Я не припускав можливості, що Олександр Олександрович так різко змінить вектор. Але 6 липня у Верховній Раді відбувається низка драматичних подій: Порошенко у відповідь на всі звинувачення знімає свою кандидатуру і пропонує так само вчинити Морозу. Той відмовляється. Під час голосування за кандидатуру спікера Парламенту Партія регіонів не голосує за свого представника Миколу Яновича Азарова, а натомість віддає усі свої голоси соціалісту Морозу. Це голосування змінило політичну карту України.

Я не поділяю цього кроку, але разом з тим розумію, що Мороз був тією людиною, яка доклала дуже багато зусиль для формування нового конституційного ладу. Він був одним із авторів законопроекту змін до Конституції. Він був архітектором, який будував цей новий конституційний дім для інших, але не зміг побороти спокусу самому оселитися в ньому. Посада спікера дуже логічно випливала із характеру його діяльності як конституціоналіста. Він був одним з батьків нової Конституції. Припускаю, що Олександр Олександрович приміряв на себе посаду спікера із розширеними повноваженнями. Але у нього не вистачило особистої мужності прийняти коаліційний процес таким, яким він є, і тому він не зміг побороти свої амбіції.

У результаті в пастку Конституційної реформи потрапила ціла країна. Ми не звикли до таких політичних кульбітів. Цей момент перегорнув сторінку помаранчевої коаліції. Набирав силу інший сценарій.

До подібних метаморфоз ситуації ніхто не був готовий. Ніхто не був готовий до того, що одна із сил Майдану так різко змінить вектор свого політичного руху.

Нова політична реальність сформувала два нових виклики.

Для мене насамперед це створювало проблему: під загрозою опинився той політичний курс і ті політичні зобов’язання, з якими я увійшов у президентський кабінет. Переді мною виникла проблема, коли я опинився перед близькою перспективою того, що парламентська більшість та уряд почнуть здійснювати геть інший курс, іншу політику.

І тоді, і зараз я відповідально ставився до питання національного діалогу. Робота політика — через діалог, через переговори вирішувати протиріччя, які виникають у суспільстві. Переговори — це найкращий спосіб вирішення конфліктів. Звичайно, на тлі того розчарування, яке охопило частину українського суспільства після розпаду коаліції, будь-які переговори сприймаються неоднозначно: усі пам’ятають, які гострі слова летіли на адресу Мороза у ті дні. До такого повороту подій ніхто не був готовий. Проте мені залишалося спробувати в рамках наявних конституційних механізмів забезпечити стабільність політичного курсу країни.

Я розумів, що мої повноваження за Конституцією є дуже скромними, а в Парламенті утворюється конфігурація, яка, по суті, є носієм протилежного політичного курсу.

Саме в цей час на перше місце вийшла тема національного порозуміння, консолідації суспільства, формування політики єдності та порозуміння. Слід запитати: яка може бути політика єдності та порозуміння між політичними силами, що сповідують протилежні концепції національного розвитку?! Але я мав глибоке переконання, яке не залишило мене до цього часу, що ми всі — насамперед українці, і цей факт створює найширшу платформу для переговорів. Я був впевнений, що ми маємо знайти перелік тих питань, який буде спільним знаменником дій як для новоствореної коаліції, так і для опозиції.

З іншого боку, серед частини депутатів «Нашої України» була поширена позиція, що із Партією регіонів нам треба вести діалог. Вочевидь, говорити про якісь політичні явища на зразок «великої коаліції» було складно. Такі політичні конфігурації мають природний вигляд у країнах стабільної демократії, наприклад, у Німеччині. В Україні в наших дискусіях таку ідею було емоційно дуже складно сприйняти, бо у нас тоді працював абсолютно інший набір кліше: усе вирішувалося в координатах понять «свої-чужі», соратники чи вороги.

Можливо, колись настане час, коли ми дійдемо до конструктивного діалогу між політичними силами, які представляють Схід і Захід. Можливо, колись ми навчимося знаходити такі загальнонаціональні інтереси, які зблизять позиції Сходу та Заходу, позиції партій, що є виразниками інтересів різних регіонів України. Я думаю, що це і є істинна, найбільш зважена політика — політика навколо розбудови спільних цінностей для всієї нації. Але якщо ми подивимося на ситуацію 2006 року, на нашу політичну культуру того часу, будь-який рух назустріч політичному опоненту знаходив тільки одне визначення, один ярлик — зрадництво.

У тій ситуації я багато думав про те, у який спосіб можна зберегти мій політичний курс: зовнішньополітичні орієнтири, питання національної мовної та культурної політики, використання ринкових інструментів і методів урядової економічної політики. Ця задача стояла переді мною у тих умовах, коли Парламент уже «не твій» — ти не маєш конституційних повноважень і засобів впливу на законодавчий орган, коли симпатії формуються навколо іншого, відмінного від твого політичного курсу: російська — друга державна, відмова від євроінтеграційних проектів та спільних проектів із євроатлантичними безпековими структурами. Тоді після консультацій у мене виникає ідея універсалу національної єдності.

Багато хто сприймав і сприймає цей документ як прикриття для нещирих намірів і легалізації коаліційних стосунків між «Антикризовою коаліцією» та «Нашою Україною». Я надавав зовсім іншого значення «Універсалу національної єдності». У тих умовах президент лишався зовсім не першою фігурою: повноваження прем’єр-міністра легко перекривали усі питання, включно із питаннями національної безпеки, зовнішньополітичного курсу, не кажучи вже про питання внутрішньої політики. Отже, залишалося дві альтернативи. Або президент, який не мав жодного впливу в Парламенті та уряді, перетворювався на посаду без функції. Або ми приходимо до обговорення двох-трьох десятків ключових для країни питань і знаходимо політичні механізми для їхньої реалізації.

Ми почали консультації, які проходили у кілька раундів і тривали часом до п’ятої години ранку.

Наприклад, ми говорили про питання, яке було однаково чутливим як для лівих партій, так і для Партії регіонів. За стіл переговорів вони сідали із ключовим гаслом «Одна країна — дві мови». Треба сказати, що ці зустрічі дуже якісно готувалися: кожна сторона приходила зі своїми версіями проектів, як сформулювати мовну політику. Статус російської мови не був формально виписаний, але на перших дискусіях такі визначення витали у повітрі, відчувалося, що від цієї теми вони не відступляться, що це щось ціннісне для них і що краще вже починати говорити про введення російської мови як державної. Але на наступній зустрічі це питання так гостро вже не стояло. Врешті-решт, ми прийшли до того, що базова 10-та стаття Конституції залишається без ревізій. Із Конституції ми взяли правову домінанту, повторили декларацію про широкі права використання російської мови і мов національних меншин, враховуючи національні особливості регіону.

Саме така гостра дискусія проходила щодо питання співпраці із НАТО. Для Партії регіонів це було дуже складне питання попри те, що програма першого уряду Януковича чітко артикулювала співпрацю і навіть членство у цій організації. У зовнішньополітичному блоці тієї програми були чітко виписані етапи євроінтеграційної політики, включно із тим, що Україна має стати членом цієї організації. Мені дуже пам’ятна позиція Азарова, який був категорично проти НАТО і брав активну участь у полеміці. Я добре пам’ятаю аргументи, які тоді були використані у полеміці: не треба зловживати такими формулюваннями, треба бути коректними до почуттів наших виборців, мовляв, це було їх, виборців, прохання, і ми б не хотіли так часто використовувати це сполучення літер. У них був приціл на довгу дистанцію, включно з наступними президентськими виборами, і тому вони вважали, що зараз небезпечно прямо заявляти положення про приєднання до структур євроатлантичної безпеки. Вони й у дискусіях стверджували, що ми до певної межі поділяємо необхідність цієї співпраці, але давайте у тексті ми дамо пряме посилання на Закон України «Про основи національної безпеки», який передбачав і співпрацю, і перспективу членства. Підписання членства у НАТО саме в такий спосіб і було заховано у тексті «Універсалу»: його ніби там й нема, але воно є. Такі ігри.

Гострі дискусії стосувалися більшості із 27 базових пунктів «Універсалу», по яких за останні роки у суспільстві накопичилися протиріччя. У тих пунктах знайшли відображення і питання цілісності як відповідь на сепаратистські тенденції кінця 2004 року, так і більш прикладні питання, які стосувалися судової реформи і запровадження справедливого судівництва, або функціонування повноцінного ринку землі вже з 1 січня 2008 року.

Ми переконані, що реалізація положень цього Універсалу, які будуть покладені в основу діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України, можлива лише за умови національної єдності та згуртованості політичних сил.

Ми віримо, що взаємодія всіх органів влади, політичних партій та їх фракцій у законодавчому органі та органах місцевого самоврядування, громадських організацій, людей, які користуються незаперечним авторитетом у суспільстві, при втіленні зазначених пріоритетів згуртує суспільство.

Ми готові здолати розбіжності, об’єднати свої зусилля, використати всі можливості задля покращення життя українського народу і забезпечення процвітання нашої Вітчизни.

Так завершувався цей документ. Я прагнув перетворити «Універсал» на публічну політичну угоду, яка б компенсувала через інструменти публічної політики брак конституційних повноважень президента, ідейну вихолощеність політичного курсу правлячої коаліції, а врешті-решт і слабкий діалог у суспільстві.

Звичайно, ми потім отримали сотні тисяч обурених голосів: «Як він міг сісти за стіл переговорів із Януковичем?!» Але я б хотів попитати: які могли бути альтернативи? Що могло бути альтернативою спробі зробити крок назустріч, крок до зближення наших позицій, до національного зближення?! Я впевнений, якби ми не пішли і не сіли за Круглий стіл — ми б тільки увійшли у нову фазу політичної нестабільності.

Я запропонував Круглий стіл, виходячи з того, що з цієї дискусії ми вийдемо з кращим розумінням національних пріоритетів. І я до сьогоднішнього дня вважаю, що я не помилився. Формування національної єдності — це завжди не просто, для цього може не вистачити п’яти чи десяти років, але нам треба було тоді стати на цей шлях. Можна було виходити на новий оберт політичної кризи або спробувати організувати діалог між представниками різних політичних складових нашого суспільства.

Новий оберт політичної кризи, безумовно, мав би вплив на усі сфери національного життя, включно з економікою, і я розумів, що це шлях, повний нових ризиків. Я мав відчуття загальнонаціональної небезпеки і саме тому наполіг назвати цю політичну угоду «Універсалом», щоб показати спорідненість цього документа із універсалами, які підписував Михайло Грушевський на зорі наших національних змагань. «Універсал національної єдності» народжувався за подібних умов і був відповіддю на тривалу політичну кризу. Я дуже дорожу цим документом. Його підписали представники усіх парламентських сил, окрім Блоку Юлії Тимошенко.

Багато хто не зрозумів об’єднавчої функції цього акта і розцінював його як зраду. Були політичні сили, які грали на цьому. В результаті падала довіра до президента і політичної сили, яка із ним асоціювалася. Першими ці аргументи використали не опоненти мого політичного курсу, а колишні соратники, політична сила, яка декларувала подібні цінності. Я сприймаю це як продовження боротьби за владу. Логіка дій і заяв, які засуджували підписання «Універсалу», полягала в тому, щоб кожна подібна подія має до останньої краплі віджиматися на користь боротьби за владу. Я це дуже часто бачу сьогодні, коли питання політичного курсу, базових, стратегічних задач для країни зневажаються на користь кон’юнктурних одноденок. Так сталося і тоді, коли рейтинги вигравали політики, які вміло маніпулювали питаннями національної стратегії.

Варто розділяти політиків на два типи. Перший — завжди перед телекамерами, через демагогію і популізм, брехню і інтриги грає на результат найближчих виборів, але зусиль і сил на справжні зміни, на потрібні суспільству реформи у політиків цього типу вже не вистачає. Інші монотонно рік за роком працюють над реалізацією стратегічних завдань, утверджуючи українську національну справу й одночасно стверджуючи, що етичне вище естетичного. У цих других, на мою думку, є розуміння, що країна, де нема ідеології національного проекту, — це країна, яка втрачає віру, мораль, а значить, рухається у пекельний вогонь.

Не все можна міряти рейтингом. Не завжди рейтинг і місія добре сполучаються між собою. Нехай Господь пробачить, у жодний спосіб не поширюю цей приклад на свою особисту історію, але це можна легко порівняти із Біблійною історією. Хотів би запитати: який був «рейтинг» у Христа, коли він вступав до Єрусалима і народ зустрічав його пальмовим гіллям? А який «рейтинг» був, коли народ обрав Варраву? Який рейтинг був, коли Він йшов хресною дорогою? Місія погано сполучається з рейтингом.

Парламентська криза 2006 року — це тільки іще один приклад, коли країна потрапляє у пастку між тактикою і стратегією. Стратегія не суперечить тактиці тільки в умовах національної єдності.

Потім буде ситуативний альянс «Нашої України» із Антикризовою коаліцією, який триватиме менше двох місяців, буде кілька відставок наших міністрів з уряду і поступове сповзання у чергову парламентську кризу. Для цього виявилося достатньо спробувати зібрати в Парламенті у неконституційний спосіб конституційну більшість — 300 голосів. Навесні 2007 року це призведе до розпуску Парламенту, позачергових виборів і створення нової коаліції.

Блок Юлії Тимошенко за результатами виборів у вересні 2007 року знову зібрав найбільшу із помаранчевих фракцій. Соціалісти програли вибори і не увійшли до складу Парламенту. Коаліція могла бути сформованою вже на базі двох фракцій — Блока Юлії Тимошенко та «Наша Україна — Народна самооборона». Була тільки одна проблема: за Тимошенко категорично не хотіли голосувати десь 10—15 депутатів «Нашої України». Вона закінчує консультації, у неї немає результату, немає більшості у 226 голосів.

Проте кандидатура вноситься до сесійної зали Парламенту. Починається процедура голосування. Вона була дещо екзотичною: кожний депутат під камерами вставав, називав себе й оголошував своє рішення: «за», «проти» чи «утримався».

Я знав, що це голосування ризикує стати нерезультативним. Це означало новий період нестабільності.

Поки триває процедура голосування, я починаю телефонувати тим, хто публічно, чи непублічно, відмовився голосувати за Тимошенко. Телефоную Єханурову, починаю просити проголосувати. Юрій Іванович каже: «Ви мене на злочин штовхаєте! Це не є здорове рішення, ви просите про те, чого я не можу зробити!» Я знайшов слова, які були потрібні у той момент. Потім було іще кілька подібних телефонних розмов із іншими народними депутатами та проханням голосувати за Тимошенко. Проте я так і не зміг переконати Івана Степановича Плюща, і він утримався при голосуванні.

Тимошенко набрала 226 голосів «за». Мінімальний з можливих результатів, якого могло б і не бути.

Розділ 20 ГРУЗІЯ 08.08.08

Дорога у темряві. — Проблеми плану Саркозі. — Українці з Тбілісі, українці з Москвою. — Коли грузинський майдан скандує. — Президент Польщі гнівається. — Світанок нового світу.

Дорога йшла в абсолютній темряві. Проміння фар вихоплювало з ночі якісь купи щебеню та будівельну техніку. Уздовж дороги стояли вкриті дорожнім пилом грейдери і вантажівки. Це була погана гірська дорога, і нас відчутно трясло на ямах. Було відчуття напруги. Телефон розривався. Мені весь час повідомляли ситуацію. У паузах між дзвінками я міркував про можливі сценарії. Думаю, це абсолютно нормальний стан, коли у такій дорозі ти думаєш про те, що буде далі. За якісь півгодини може трапитися будь-що — можливі абсолютно протилежні ситуації. Ніхто не може виключити фатального завершення нашої місії, яке легко було подати як випадковість, як прорахунок якогось сержанта в російських погонах, нехай навіть з українським прізвищем. У подібних обставинах неважко обіграти злочин як нещасний випадок і зробити це так, щоб в усьому світі у це досить легко повірили.

Це вже потім, коли я наступного разу приїхав до своїх друзів у Грузію, мені показували знищені російськими танками виноградники. Це було поряд, зовсім недалеко від Тбілісі, поруч тих місць, де проїжджали наші машини.

У нашій колоні рухалося десь п’ятнадцять машин. Там були Президент Естонії Томас Ільвес, Президент Литви Валдас Адамкус, Президент Польщі Лєх Качинський, прем’єр Латвії Івар Годманіс і я. Ми їхали до Тбілісі. З іншого боку до грузинської столиці підступала російська армія.

Було відчуття неясності. Неясно було, як будуть розвиватися події. У питанні, для чого ми тут, жодної неясності не було.

Перша думка тих днів: ми повинні бути у Грузії. Ми повинні бути тут. Це як Кеннеді колись казав: «Сьогодні я — берлінець!» Так і я був готовий повторити ці слова у Тбілісі: «Сьогодні я — грузин!»

Це була неординарна історія: чотири президенти і прем’єр їдуть до зони бойових дій. Росіяни вже були під Тбілісі. Єдина думка була: ніщо не спрацює так, як ця моральна підтримка.

Я згадував тоді важливі для мене слова, вони весь час крутилися того вечора у голові: «Коли вони прийшли за комуністами, я мовчав, бо ж я не був комуністом. Коли вони прийшли за соціалістами, я мовчав, бо ж я не був соціал-демократом. Коли вони прийшли за профспілковцями, я мовчав, бо ж я не профспілковець. Коли вони прийшли за євреями, я мовчав, бо ж я не був євреєм. Коли вони прийшли за мною — більше не було нікого, хто міг би протестувати». Слова були з іншої епохи, вони звучали відлунням історії нацизму. Але тоді, під час російсько-грузинського конфлікту, суть слів Мартіна Нємьоллєра вперто не йшла мені з голови: коли вони прийшли по мого сусіда я мовчав, коли прийшли по мене — не було нікого, щоб заступитися. Ми везли щось, що, можливо, не розгортало цей конфлікт назад, але, принаймні, могло його якось законсервувати. Це просто не могла бути зброя. Часом не зброя війська зупиняє. Ми не везли зброю — тільки нашу солідарність.

Те, що відбувалося у Грузії, було українським питанням. Це було питання нашого існування, питання нашої безпеки. Я розумів: сьогодні — Грузія, завтра — Україна. Існує маса сценаріїв, як зіграти, наприклад, на кримському питанні, вчинити серію провокацій, дестабілізувати ситуацію у Криму — і далі відбувається черга подій, яка закінчувалася б тільки тим, що у Києві спускається український національний прапор.

Гемінґвей колись записав те, про що ми думали тією дорогою: я є частиною людства, і якщо хтось помирає — помирає частинка мене. Тому якщо дзвонить дзвін, не питай по кому подзвін — він дзвонить по тобі. Ми розуміли це того темного серпневого вечора.

Добре, коли у подібних ситуаціях є однодумці. Президент Адамкус і президент Качинський абсолютно не озирались, коли виникало це питання. Ми розуміли, куди ми їдемо, але не розуміли, чим це може закінчитися. Наші радники переконували нас, що окупація буде продовжуватися, що кінцева фаза військової операції ще не закінчена, що росіяни ідуть темпом 50—60 кілометрів, що мине ще одна доба — і вони будуть у Тбілісі. Звичайно, звучали голоси, що ніхто не може гарантувати повернення додому. Ми так і відповідали: значить, залишатимемося у Грузії — хай заарештовують чотирьох президентів і прем’єра. А такі речі у міжнародній політиці неприпустимі самі по собі, і той «переможний» наступ перетворюється на програш. Це була б поразка тих, хто наступає... Ми були готові встати перед танками без зброї, взятися за руки і сказати: треба вам чотирьох президентів арештовувати — арештовуйте, але знайте: ми зараз з грузинами, і ви далі не підете.

* * *

Про початок конфлікту між Росією та Грузією я дізнався з донесень Служби зовнішньої розвідки. Це був для мене блискучий канал своєчасного інформування. Деякими даними розвідки ми навіть ділилися з партнерами. Окрім того, у нас була досягнута домовленість щодо обміну інформацією між міністерствами закордонних справ, а в розпал конфлікту я делегував до Тбілісі міністра закордонних справ Володимира Огризка та спеціального представника — заступника міністра Костянтина Єлісєєва. Вони кілька днів провели у Грузії. По-третє, був, безумовно, прямий контакт із президентом Саакашвілі. Щоправда, спеціалісти з безпеки застерігали нас від користування старими, іще радянськими каналами урядового зв’язку. Я пам’ятаю, як мене попереджали, що він може подвійно використовуватися, що з нього можна досить легко «зняти» потрібну інформацію. Але, безумовно, є речі очевидні, які можна і по такому зв’язку одне одному доносити.

Президент Саакашвілі зателефонував у понеділок, 11 серпня, десь на 16-ту годину.

Це прозвучало вкрай схвильовано і дуже небагатослівно. Спочатку прозвучало тільки одне речення:

— Вікторе, вони йдуть на Тбілісі!

Пауза. Кілька секунд збираюся з думками, кажу:

— Одну хвилинку! Давай трошки паузу зробимо, щоб я міг усвідомити, що ми можемо зробити.

— Приїжджай!

— Приїду. Я приїду, тільки ти дай мені на комунікацію деякий час.

Я розпорядився, щоб літак був у постійній готовності, і почав контактувати із Президентом Польщі Лєхом Качинським.

У мене склалося враження, що президент Качинський був готовий летіти зі мною просто у той самий момент. Я думав, що, можливо, мені будуть потрібні якісь сильніші аргументи. Адже він президент країни НАТО, президент, у якого є внутрішні інструкції альянсу. Він не був так само вільний у маневрах, як, припустимо, може собі дозволити Президент України. Я думав, що ця розмова може забрати багато часу. Насправді вона забрала заледве чверть години. Я озвучив відому мені аналітичну інформацію про те, що окупація планувалася завчасно, розповів про мотивацію сторін, поділився баченням варіантів розвитку подій: вони вже були продумані.

З Лєхом було дуже легко підтримувати контакт. У нас і раніше спілкування відбувалося досить часто: ми зустрічались кожного місяця, це було і на території України, і на території Польщі, і на території європейських країн. Я думаю, у нас було кілька десятків зустрічей. Ми дуже часто обговорювали питання регіональної тематики, і завжди, як правило, ми виходили на спільну позицію. Можливо, у нас були деякі відмінності у поглядах на Білорусію, але у більшості питань це була спільна точка зору. Він, як і його мила дружина, був мені симпатичний, і усе це разом створювало велику довіру один до одного.

Фінал тієї розмови був такий, що він готовий вилетіти, але ще треба було переговорити з Адамкусом. Я у той момент знаходився у Криму, але не в резиденції, і тому користувався мобільним телефоном. До резиденції треба було ще доїхати, це вимагало часу. Саме тому я попросив Качинського поговорити з Адамкусом, бо він мав доступ до стаціонарних засобів зв’язку. Окрім того, я розумів, що мені треба декілька годин, щоб підготувати борт, отримати дозволи на повітряний простір. Ми уявляли, що можуть бути проблеми, які треба вирішити до відльоту наших балтійських колег. А нам треба було ще уточнити їх позицію і готовність летіти, вирішити питання комунікації. Це все могло затримати виліт.

Отже, у Качинського стаціонарні засоби зв’язку були під рукою, тому я попросив президента Польщі уточнити позицію президента Литви, чи готовий він теж вилетіти до Тбілісі.

Президент Качинський мені каже: «Я повинен переговорити з Адамкусом докладніше, бо у нього можливі проблеми із транспортом». Це був такий досить дивний епізод, коли у президента Адамкуса були дебати з парламентом щодо його міжнародних поїздок. Зрозуміло, то були їх внутрішні справи. Я запропонував тоді, щоб президент Адамкус долетів до України, а тут ми українським бортом полетимо далі. Усі ці переговори забрали у нас досить багато часу... А згодом спрацював зовсім інший логістичний варіант.

І раніше протягом перших днів російсько-грузинського конфлікту, і у цей час, коли відпрацьовувалися технічні питання, у нас з президентом Качинським було ще декілька розмов із секретарем Європейського Союзу з питань безпеки Хав’єром Соланою. Я думаю, що у мене було три чи чотири розмови з ним щодо грузинської ситуації. Мені так здавалося, що моє бачення ситуації Солана сприймав як щось, що було змальоване у густіших тонах, ніж воно було насправді. Думаю, йому здалося, що ми надто близько стоїмо до конфлікту, а тому переважають емоційні складові.

Окрім того, на той момент ми із Качинським погодили спільну позицію щодо місії президента Франції Ніколя Саркозі. Адже той озвучив, що він, як представник країни, що головує в ЄС, терміново береться за план врегулювання. І поки цей план не з’явився в остаточній редакції, ми з президентом Польщі досить інтенсивно контактували з Єлисейським палацом з метою передати президенту Саркозі наше бачення цього плану врегулювання.

Я був переконаний у тому, що першим пунктом має бути припинення вогню. Спочатку треба було припинити війну! Це було очевидно, тут не треба бути великим стратегом. Далі може бути будь-який план, але спочатку треба зупинити танки. Перший пункт був обов’язковий. Але після того, як буде припинений вогонь, і перед тим, як буде закріплений параграф щодо виведення військ, треба було чітко прописати базовий пункт, який закріплює зобов’язання російської сторони про визнання територіальної цілісності Грузії.

Закріплення територіальної цілісності Грузії, на мій погляд, — це був головний пункт плану врегулювання. Навколо нього і формувалася уся розв’язка цього конфлікту — спочатку політична, а потім мілітарна. Цей пункт мав би стати базою для обох сторін, для двосторонніх політичних відносин між Грузією та Росією: Росія визнає територіальну цілісність Грузії, гарантує, що не буде перекроювання територій, що вона не буде формувати жодних маріонеткових урядів, і таким чином 20 % території Грузії не випадають із державної території, із її державного суверенітету. До сьогоднішнього дня я вважаю, що відсутність цього пункту в плані Саркозі — це була найбільша його помилка. У Єлисейському палаці не дослухались до цієї пропозиції.

Мені також здається, що у тієї човникової дипломатії була ще й друга велика вада: Саркозі спочатку поїхав до сторони, яка розпочала агресію. Звичайно такі жести задають тональність переговорам і впливають на якість самого документа.

То була взагалі дивна ситуація, коли агресію розпочинає так звана миротворча сторона. В результаті Грузія опинилася сам на сам перед асиметричною формулою, де як «миротворець» виступає агресор і його маріонетки. Доки буде існувати така «миротворча модель» — а така сама модель працює і в Придністров’ї, — доти буде потенційно закладений конфлікт: миротворець надто легко стає агресором, його зброя перестає бути зброєю стримування і стає зброєю учасника конфлікту.

І тому, коли ми говорили з президентом Качинським, я його прохав, щоб до плану обов’язково був включений параграф, який спонукав би Європу переглянути формат миротворчої місії. Вочевидь, його треба було розширити, наповнити більш широкою міжнародною присутністю. Я заявив, що Україна готова бути однією зі сторін у рамках міжнародного рішення, яке гарантує безпеку в рамках, наприклад, спільних миротворчих сил ООН. На жаль, європейська дискусія щодо плану врегулювання російсько-грузинського конфлікту була занадто швидкоплинною...

Наші консультації і переговори тривали до вівторка, 12 серпня, коли до мене у Крим прилетів літак польського президента з ним та нашими балтійськими колегами на борту. Це був той самий літак, який трохи менше ніж через два роки, у сумний день у квітні 2010 року, розбився над Смоленськом у Росії.

Ми просиділи в аеропорту кілька годин: екіпаж чекав дозволу пролетіти над територією Росії. Нас просили почекати: нібито там працюють над вирішенням даного питання. Потім минає ще півгодини, і нас іще просять почекати. Десь п’ять-шість разів нам доповідали, що російська сторона розглядає наше прохання. Стало очевидним, що там просто затягують виліт, розуміючи, що у нічний час політ стає у десять разів небезпечнішим. Можливо, росіяни сподівалися, що ми відмовимося від цього польоту з міркувань безпеки, адже необхідно летіти у нічний час над територією, де відбувається воєнний конфлікт. І тому ми вирішили, що поки сонце не зайшло, нам треба вилітати. Екіпажу дали ще час, щоб вони обрали інший повітряний коридор. Врешті-решт, ми облетіли російську територію: вилетіли на Анкару, а потім територією Туреччини облетіли Кавказ і прилетіли в Азербайджан, в район, найближчий до Грузії.

Безумовно, сама по собі це була безпрецедентна ситуація, коли п’ять лідерів своїх країн летять одним бортом на територію чужої країни, де відбувається війна. Ми були свідомі тих випадковостей, у тому числі випадковостей підготовлених, запланованих, які могли виникнути у польоті. Ми полетіли.

* * *

Перед відльотом до Грузії я дав доручення уряду розглянути питання, що регулюють переміщення територією України військ Російської Федерації, які розташовані на базі збройних сил в Севастополі. До цього моменту такого регламенту не було: теоретично десятки БТРів, які були дислоковані у берегових частинах, можуть взяти курс на Київ, і формально їх ніхто не може зупинити. Коли я розпорядився терміново розглянути це питання, прийняти директиви, створити відповідний регламент, декілька днів уряд взагалі не міг це питання поставити до порядку денного. Ці регламенти були розроблені Міністерством закордонних справ та Міністерством оборони. Врешті-решт ці документи з’явилися у порядку денному, але прем’єр-міністр їх не підписала. Я думаю, що вони не підписані до сьогоднішнього дня. Я багато разів питав прем’єр-міністра, чому так сталося, намагався пояснити їй, чому нам потрібно прийняти цей обов’язковий регламент на випадок небезпечної ситуації в Україні, але чув про велику завантаженість, зайнятість, неготовність. Називалися десятки причин. «Ні» прямим текстом не звучало, але виглядало, ніби вона мала якісь інші мотивації... Я думаю, що це уже входить у контекст тих стосунків, які Тимошенко формувала з Путіним, починаючи з вересня 2005 року.

Я переконаний, що існує цілий перелік питань, які українська сторона у випадку військового конфлікту повинна мати приготованими. Але у відомому контексті розв’язання цих питань було загальмоване. В одному зі своїх інтерв’ю Путін заявляв, що був дуже здивований, коли Тимошенко вийшла на демонстрацію проти Харківських угод, які передбачали продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України ще на 25 років попри конституційне обмеження його перебування 2017 роком. Тоді Путіна здивувало, що серед маніфестантів є політична партія Тимошенко і сама Юлія Володимирівна, мовляв, ми з нею домовлялися про те саме, тільки на 50 років...

Це давало мені підстави відчувати, бачити, розуміти, що президент і прем’єр грають у цьому конфлікті у дві різні партії. Я не розраховував на велику підтримку, але мені здавалося, що до цього зобов’язує етика: уряд мав встати на позицію президента і підтримати її, бо це позиція України.

Ось це — по-перше. А по-друге, опозиція була ще більш зухвалою, іще більш цинічною — це була друга держава у державі. І якщо згадати тодішні новини, абсолютна більшість українських каналів копіювали подачу, стилістику і зміст російських новин. Оцінки цього конфлікту на українських каналах надто часто були тотожними тим, які звучали з кремлівських рупорів. А до того з боку опозиції продовжувалася необмежена критика дій президента України — і це була новина номер один. Опозиція, на мій погляд, взагалі побоялась виступити одним фронтом за українські інтереси, хоча, можливо, в опозиційній Партії регіонів були й такі люди, які вважали, що це небезпека для України також. Але корпоративні розрахунки виявилися сильнішими, ніж національні. Позиція Парламенту була слабкою, агресор не був названий агресором.

Іще одним важливим моментом для України було те, що у цих подіях брали участь війська, які дислокувалися на території України. Частина кораблів Чорноморського флоту Російської Федерації брала участь у блокуванні морської акваторії Грузії. На базі ЧФ РФ розташовувалося на той момент більше 30 військових кораблів, близько 80 літаків, гелікоптерів, тобто йшлося про досить потужне угруповання. Ця ситуація показала, як легко, без жодної своєї згоди і бажання Україна може бути втягнута у міжнародний конфлікт. Тоді я направив офіційними каналами Президенту Росії Дмитру Медвєдєву пропозицію розпочати переговори щодо угоди, яка врегулювала би наші відносини у виникненні військових дій, подібних до тих, свідками яких ми стали на початку серпня 2008 року. Нам було важливо захистити у цьому випадку національні інтереси України. Але на цьому полі президент опинився наодинці, без консолідованої підтримки уряду і Парламенту України.

* * *

На території Азербайджану нас зустріли представники місцевої влади. З літака ми пересіли до автомобілів. У той момент ми ще мали розмову, чи президент Азербайджану приєднається до нас, чи ні. Алієв не поїхав. Ми сіли у машини. Дорога забрала близько чотирьох годин.

Далі менші групи людей зливалися у юрму. Я дуже добре пам’ятаю ці хвилини: маса люду розступається перед нашими автомобілями, звучать оплески. Юрма на майдані перед Парламентом прийшла у рух, юрма заворушилася, як у бджолиному рої. Ми таки приїхали.

За пару хвилин ми всі стояли із Михаїлом Саакашвілі на трибуні перед Парламентом:

Грузія — наш друг! Грузини — наші друзі! Сьогодні, у тяжкі часи для Грузії, ми говоримо, що ви маєте право на свободу та незалежність! Ми приїхали, щоб продемонструвати найсвятіше почуття грузинському народу. Це почуття солідарності, того, що наше серце належить вам!

Промову що три слова переривали оплесками. Ми розуміли, що цим людям треба продемонструвати нашу солідарність, показати, що вони не одні, показати, що ми разом і у нас усе вийде. На тому майдані усі почувалися як брати і сестри. І їм було неймовірно цікаво, що ми скажемо:

Дорогі грузинські друзі, пройде час, і ми споглядатимемо на ці сторінки нашої історії як дорогу, яку мужньо пройшла грузинська нація. Свобода варта того, щоб за неї боротися! Ми повинні пам’ятати, що грузинська нація достойна бути незалежною. Ми приїхали підтвердити: ваша суверенність, незалежність, територіальна цілісність є нашими цінностями! Ви ніколи не будете самі! Незалежна Грузія буде вічно!

А Саркозі не було ще довго. Ми далі виступаємо. Мій виступ тривав десь хвилин п’ять. Юрма почала скандувати наші імена.

І ось після виступів ми повернулись у Парламент. За якийсь час стає відомо, що президент Саркозі уже в Тбілісі.

Ми вирішили зачекати на президента Саакашвілі, щоб з ним іще раз повернутися до оцінки ситуації. Це була якась маленька кімната, у якій ми ледь могли розміститися. Прилітає Саркозі, заходить до кімнати. Він був у дуже піднесеному, мажорному стані. Принаймні, він мав такий вигляд. Мені здалося, що він поспішав формально поінформувати грузинську сторону про результати переговорів із російською стороною. Саркозі почав переговори з Саакашвілі.

Ми хвилювалися щодо результатів переговорів. Тривога була у тому, чи буде укладена угода у тих формулюваннях, які б ми хотіли бачити. Ключовим було питання збереження територіальної цілісності Грузії. Будь-які інші варіанти залишалися джерелом ризиків, включно із ризиком нової воєнної агресії. Я чомусь відразу мав відчуття, що процес іде не в той бік. Ми не знали про результати переговорів Саркозі у Москві, і ми не знали, про що домовляються Саркозі і Саакашвілі.

Президент Лєх Качинський почав помітно нервувати. Нас попередили, що відразу після переговорів між президентами Грузії і Франції буде прес-конференція. Але тільки за участі Саакашвілі і Саркозі. Нам запропонували місця в залі. Ми домовилися, що на двосторонню прес-конференцію президентів Саркозі та Саакашвілі ми не йдемо. Очікуючи завершення прес-конференції, наша невеличка група вийшла на літню терасу. Саме там ми обговорювали плюси і мінуси плану, який привіз Саркозі. Мені видавалося, що його план був неповноцінний без пункту про територіальну цілісність Грузії. Президент Польщі тоді також дуже перейнявся цим моментом, Качинський сказав: «Я не розумію, чому ми тут, якщо так іде — нам треба вставати і летіти назад». У нього була дуже емоційна реакція. Він відчув, що це план, після якого буде багато запитань.

Коли зараз читаєш той план урегулювання, уже можна точно сказати, що відсутність пунктів, які пропонували ми з Качинським та нашими балтійськими колегами, призвела до створення зони керованого хаосу і до втрати Грузією своїх територій на багато-багато років. Той план, який привіз Саркозі, з цієї точки зору був некоректним. Чому Європейський Союз пішов на реалізацію саме такої версії плану врегулювання? Нам цього не було відомо. Я можу говорити тільки про своє припущення. Не до кінця адекватна реакція Європейського Союзу сприяла появі у Росії відчуття вседозволеності. Якби на події серпня 2008 року світ зреагував у більш жорстких оцінках — переконаний, у нас не було б через чотири місяці «газової» війни, яку першого січня розв’язала Росія по відношенню до України, а через тиждень — і проти самого Європейського Союзу. Я пригадую, як Європейський Союз важко видавлював із себе слова про те, що Україна — жертва цього конфлікту, що вона непричетна до проблем поставок російського газу в Європу. Ця ситуація була логічним продовженням тієї російської міжнародної політики. Якщо тобі прощають військову агресію, окупацію чужих територій і у тебе від того виростають крила — вочевидь, такий стан не може не народжувати відчуття вседозволеності.

Якби хтось у серпні 2008 року спрогнозував, що вже незабаром Росія посеред зими припинить подачу газу до країн Європи, то будь-який експерт у Євросоюзі зреагував би на це, як на маячню, як на сон сивої кобили! Через чотири місяці на цей сюрреалістичний сценарій треба було реагувати у режимі реального часу.

Думаю, що сьогодні російсько-грузинський конфлікт був би врегульований набагато якісніше і жорсткіше, тому що Євросоюз сьогодні глибше розуміє систему загроз у цьому регіоні. Нема ілюзій щодо Росії, рожеві окуляри змінили колір.

З президентом Саакашвілі мені і всій нашій делегації «доброї волі» вдалося поговорити вже після його спільної з Саркозі прес-конференції. Це була десь четверта ранку, над Тбілісі уже починав сіріти небосхил, місто збиралося зустрічати схід сонця... Він прийшов посміхаючись. Ми проговорили десь півтори години на самому світанку. Безумовно, Міша був задоволеним, що почав працювати план урегулювання: поганий мир, як відомо, кращий будь-якої війни. Уже можна було говорити якщо не de facto, то, принаймні, de jure про припинення вогню. Проте без припинення вогню будь-який план і так не мав сенсу. Грузія мала сконцентруватися зовсім на іншому пункті — тоді я так і сказав президенту Грузії: «Вважай, що пункт про припинення вогню вже у тебе в кишені!» Найважливіше було сконцентруватися на досягненні гарантій територіальної цілісності. Навіть втомлена посмішка президента Саакашвілі дисонувала із моїм настроєм того ранку: «Пане Президенте, ви втрачаєте 20 % території! Не час для такого настрою!» Я вважав, що це рішення на покоління «заморозить» цей конфлікт і ще десятки років буде фактором нестабільності. З іншого боку були хороші сподівання, що вдасться не допустити розгортання конфлікту і множення його жертв. Того ранку ми говорили про те, що у тому плані врегулювання було багато речей, які сприймаються позитивно... Але з іншого боку, у мене і тепер болить серце через те, що у ті дні план мирного врегулювання не дав відповідь на загрозу територіальної цілісності Грузії та не відвів ризики нової ескалації конфлікту. Грузія втратила 20 % своєї території. У цьому конфлікті був недооцінений маневр іншої сторони. Вже сьогодні можна просто констатувати, що світ став менш безпечний, а план Саркозі не приніс повного демонтажу проблеми. Він лише заморозив конфлікт. Далі йшли процеси консервації конфлікту: я маю на увазі ті маріонеткові уряди Абхазії та Північної Осетії, розгортання російських військових баз на цих територіях — вузол затягується, сторони натягують канат все сильніше. Але вранці 13 серпня навіть цей гіркий мир сприймався позитивно, над Грузією сходило сонце, проте його проміння освітило зовсім інший світ.

Розділ 21 ЧОМУ БАНДИТИ НЕ СИДЯТЬ У ТЮРМАХ ТА ІНШІ ВАЖЛИВІ ПИТАННЯ

«Ширка». — Знову Медведчук. — Візит дами. — Місія Плюща. — Пастка для Тимошенко. — Питання, які повторюються. — Повернення повноважень. — Бандити і тюрми. — Чому Грузії вдалося. — Єдність, розбрат, Меморандум, Універсал. — Хвороби росту української демократії.

«Президентська пошта» працює бездоганно. Задовго до того, як пресі стало відомо про формування «широкої» коаліції у Парламенті, я був добре поінформований про початок закулісних переговорів між Блоком Юлії Тимошенко та Партією регіонів. Я отримував глибинну інформацію як про самі переговори, що стосувалися створення «Коаліції Соборності та Відродження», як її потім назвала преса, так і нових змін до Конституції.

Наприкінці травня 2009 року до української преси потроху почала просочуватися інформація про переговори між Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. На початку червня практично кожний, хто мав доступ, наприклад, до «Дзеркала тижня» чи «Української правди», міг легко дізнатися про суть цих домовленостей. Преса писала тоді про те, що суттю «великої угоди» між двома партіями мав бути комплекс політичних і правових компромісів, результатом яких мали стати: прийняття змін до Конституції, вибори президента в Парламенті замість всенародних, продовження повноважень чинного Парламенту ще на два роки, перерозподіл посад у міністерствах, участь у парламентських виборах єдиним блоком Тимошенко і Януковича аж до 2024 року.

Усе це розвивалося в часі задовго до того, як ситуація стала публічною.

Вочевидь, основна дискусія відбувалася навколо виборів президента. Це питання, за яке змагались дві сили безідейного типу — «Батьківщина» та Партія регіонів. Варто було очікувати, що для узурпації влади вони мали домовитися «на березі», задовго до виборів. Частиною пакета домовленостей була зміна статусу президента і прем’єра. В контексті тих домовленостей, які мені стали відомі, це означало, що за тим задумом Янукович мав бути обраним у Парламенті на дві каденції підряд, тобто — на 10 років, так само Тимошенко ставала «довічним» прем’єром. Безумовно, це була зрада демократії. Це не в’язалося із політикою національного курсу, який був сформований Майданом: політика національного відродження, демократія і євроінтеграція опинилися на задвірках порядку денного для учасників тих переговорів. Ситуація набирала ваги, якщо не державного перевороту, то дуже серйозних проблем як для демократії, так і для європейської інтеграції України.

Для того, щоб внести до Парламенту і легітимно закріпити зміни до Конституції, Блоку Юлії Тимошенко та Партії регіонів було необхідно дві парламентські сесії, тобто мінімум 4—5 місяців. Це означало, що вони мають досить обмежений час, щоб до початку нової президентської кампанії реалізувати свій сценарій.

Януковича тоді намагалися переконати у небезпечності і недоцільності відкритих всенародних виборів — справи копіткої і недешевої. Рейтинги Тимошенко, в свою чергу, падали через економічну кризу, але вона вже посідала посаду, яка у чинній конституційній моделі давала більше можливостей, ніж президентська. І вона хотіла її зберегти як можна довше. Так виникла ідея підкупити Януковича обранням його президентом у Парламенті: він — президент на 10 років уперед, вона — прем’єр. Саме для цього необхідно було створити спільну коаліцію між двома партіями-гігантами, але ця конструкція взаємних домовленостей не працювала, якщо не синхронізувати парламентські і президентські вибори. Сценарій простий: Парламент створює коаліцію між Партією регіонів і Блоком Тимошенко, голосують за прем’єра Тимошенко, потім — голосують за президента Януковича. І так триває 10 років. Без синхронізації двох виборчих календарів цей сценарій не працював. Тому виникає ідея продовження дії цього Парламенту ще на два роки — з 2012-го до 2014 року. Але якщо якийсь виборний орган сам собі подовжує термін повноважень, без жодних виборів — це називається узурпацією влади.

Отже, цей сценарій можна було реалізувати, якщо чітко дотримуватися календарного плану: усі процедури щодо внесення змін до Конституції мали бути закінчені до початку чергової президентської кампанії. Інакше весь сценарій сам собою політично руйнувався.

У мене, як президента, залишався, принаймні, один спосіб зупинити цю вакханалію, і я мав намір тим способом скористатися, якщо не вдасться розв’язати кризу в інший спосіб.

* * *

З іншого боку, як мені доповідали, Янукович вагався. Вочевидь, ці вагання були пов’язані із сумнівами, наскільки повноцінний і легітимний інструментарій він отримує, якщо погоджується на пропозиції Тимошенко. Мені здавалося, що він дійсно не мав великого бажання йти на всенародні вибори. Проте його підштовхували до «широкої коаліції», пропонуючи досить широкі повноваження, як на президента, що обирається у Парламенті.

Попри усі ці рухи, було добре видно, наскільки великою є взаємна недовіра між Януковичем і Тимошенко.

Власне, їх взаємна недовіра і стала ключем до зупинки цього сценарію.

Я скільки міг опирався процесу узурпації влади.

Коли шило вилізло з мішка, я провів кілька зустрічей зі сторонами. Це були непублічні переговори.

Після того, як у перші дні червня я зробив кілька заяв, у яких повідомив, що готовий піти у відставку і розпочати процедуру позачергових президентських виборів, до мене із доповіддю прийшла прем’єр-міністр.

Це було досить цинічно — прийти і поінформувати президента про те, як за його спиною просувається процес формування змін і доповнень до Конституції, яких він не поділяє. Суть її пропозиції була простою: я мав підтримати таємно, підкилимно написаний проект Конституції!

Ми сиділи вдвох у блакитній кімнаті, під портретом Шевченка. Зазвичай двосторонні зустрічі я проводив у цьому кабінеті: на зеленому шкіряному дивані, біля журнального столика, в торці якого я мав звичку влаштовуватися під час подібних бесід. Це була дуже довга розмова. Її голос звучав солодко, ласкаво — у притаманній прем’єрці манері. У розмові не йшлося про аргументи: вона просто перераховувала інструменти та механізми, які необхідно впроваджувати для того, щоб змінити систему влади і встановити необхідний, на її думку, баланс.

У певному сенсі її візит — то була демонстрація: рішення, яке президент прийматиме, не є важливим; не було важливим, чи президент сприйме ці пропозиції із здивуванням, чи буде якась підтримка, чи не буде — це було інформування, не більше того. Дві політичні сили знаходилися за хвилю до об’єднання у конституційну більшість, а в такій ситуації позиція президента переставала мати будь-яке значення.

Юлія Володимирівна вмотивовувала, чому потрібно для країни поділити владу між двома мегапартіями на десятки років уперед. Авжеж, я почувався так, ніби на мене тонкою цівочкою окріп ллють!

Вочевидь, ані одна сторона, ані інша не могли наважитися внести ці законодавчі ініціативи до Парламенту. Партія регіонів не була ініціатором цих змін, мала до їх створення дотичний стосунок, вона була стороною, яку затягували у це павутиння, а тому там поводилися досить пасивно. З боку Партії регіонів було досить багато людей, які розуміли, що від того моменту, як вони залишають свій підпис на цих паперах, вони відразу стають мішенню для публічних атак. Повторюся ще раз: ці домовленості були більш схожі на державний переворот, на узурпацію влади, ніж на шляхетну політичну ініціативу в дусі демократизації. З іншого боку, і фракція БЮТ знаходилася на грані розколу через усвідомлення перспективи недемократичності процедур, які були закладені у проект конституційних змін. Тому існували вагання, хто у цій ситуації мав внести до Парламенту пакет змін до Конституції.

Я пояснив прем’єр-міністру, що мене ображає сам факт процесу, який багато місяців відбувався за моєю спиною. Мене дивувало, що я мав пояснювати, наскільки ці конституційні зміни розколюють демократію і віддаляють Україну від політичного прогресу уже в найближчому майбутньому. Ми знову віддалялися від питань політичного курсу — замість нього в публічну дискусію знову вкидалися питання боротьби за владу.

Прем’єр-міністр принесла примірник законопроекту змін до Конституції. Мушу визнати, що я був дуже роздратований і запхав його у найдальшу шухляду. В кінці зустрічі я повідомив її, що ніколи не підтримую пропозиції таких конституційних змін. Вся ця історія мала сумнівний вигляд просто навіть через її таємничість, негласність: де, в якій країні розробка змін до головного закону відбувалась так, ніби це шпигунська операція?! Будь-яка нація обговорює рік, часом два усі подібні зміни, іде підготовка політичних кіл, місія і завдання законопроекту стають предметом найширшої суспільної дискусії. Навіть Кучма зі своєю версією політичної реформи проводив спочатку референдум і «всенародне обговорення»! Отже, непублічні зміни до Конституції я не міг сприймати інакше, ніж у категоріях державного перевороту.

Думаю, Тимошенко зрозуміла, що вона отримала основного опонента у питанні конституційних змін та створення «широкої» коаліції. Преса на той момент уже добре була «посипана маком» і, за винятком кількох видань, не формувала у суспільства тверезого відчуття ситуації. У суспільстві залишилося не так багато людей, які могли прорахувати, що завдяки цим домовленостям між Блоком Юлії Тимошенко і Партією регіонів Україна сповзатиме до авторитарного режиму.

Кілька видань, які мали збалансовану позицію, на жаль, не робили погоди в суспільній думці. У цілому ж було не просто відчуття — було жорстке переконання, що прийшов час для перерозподілу повноважень. Мандати — є. Як відреагує виборець — не має значення: у тій конструкції місця для виборця нема, бо президентські вибори вже у 2010 році мали відбуватися без виборців. Ситуація виглядала керованою і знаходилася в руках, які могли сформувати конституційну більшість. Тобто ситуація у той момент у чиїхось очах могла мати такий вигляд, що гра вже зіграна, президенту лишилося тільки капітулювати.

Насправді дискусія між БЮТ та ПР іще тривала. Для Януковича залишалося питання, чи прийняти гру Тимошенко та данайські дари «широкої» коаліції й увійти через наругу над Конституцією в поле координат, де небачені повноваження належать прем’єру, лідеру більшості у Парламенті. Тобто навіть ті повноваження, які пропонувалися в якості віри президенту, були суто номінальними, ілюзорними, були дуже серйозно обмеженими коаліційною угодою — можливостей для політичного маневру у прем’єра було значно більше. Тому для Януковича поставала дилема: чи прийняти троянського коня «широкої» коаліції, усвідомлюючи свої шанси на всенародних президентських виборах, чи спробувати вибороти президентство, а потім вже змінювати Конституцію.

Отже, коли я зрозумів, що переговори щодо внесення змін і доповнень до Конституції між БЮТ та ПР виходять на фінішну пряму, я запросив до себе Івана Степановича Плюща.

Історично Іван Степанович мав досить рівні відносини із Януковичем. У їх відносинах була взаємоповага і взаємодовіра. Я попросив Івана Степановича донести до Віктора Федоровича мою категоричну позицію несприйняття ідеї подібних змін до Конституції. Моє послання складалося з кількох посилів.

По-перше, я розцінюю ці зміни до Конституції як сценарій недобросовісного здобуття влади: ці маніпуляції не мають ніякого стосунку до формування здорового політичного ладу в Україні.

Друге. Я просив Плюща, щоб він доніс до Віктора Федоровича, що я не хотів би, щоб він був співавтором ідеї, яка не витримує критики ані з позиції конституційного права, ані з позицій честі та моралі.

Іван Степанович мав дуже подібну власну позицію, тому його не треба було переконувати у двох перших пунктах. Так само, як і в останньому — третьому.

Головне, що я просив передати Януковичу: незалежно від того, чим завершиться їх діалог із Тимошенко, я не допущу розгортання сценарію конституційних змін і виборів нового президента в Парламенті. Якщо не буде почута моя позиція зараз, я маю дієвий інструмент, щоб учасники цього таємного союзу пішли на публічні, всенародні вибори і в конкуренції виборювали своє місце. У мене залишається право добровільно піти у відставку і тим самим запустити механізм дострокових виборів президента. Я не допущу виборів президента у Парламенті, поки я президент, — це був головний посил.

* * *

Янукович без азарту поставився до ідей Тимошенко. Як я вже оповідав, він був пасивною стороною цієї гри: між ними двома не було взаємної довіри. Їхні відносини базувалися на непевності очікувань. Але це спрощувало мені завдання. Разом з цим довелося дуже серйозно й офіційно попрацювати, і неофіційно прикластися до того, щоб 7 червня, на Трійцю, Віктор Федорович вийшов з Великої Лаврської церкви і на камери оголосив, що він виходить із переговорного процесу. Цей виступ був результатом усіх цих впливів і психологічної гри, яку вели сторони політичного процесу.

Українська влада прогнила, якщо почала вибудовувати плани про свою вічність. У цій політичній атмосфері підмінювалися поняття: змагальність, конкурентність демократичних виборів, кінець кінцем свобода обирати, — усе це вважалося другорядним, не важливим. Важливим було те, що ми вже у владі і ми її не віддамо, ми будемо її перерозподіляти через доступні канали і статуси. За всім цим проявлялося погано приховане бажання отримати владу назавжди.

Я добре знав про усі етапи цього процесу, знав з різних джерел, але навіть коли уся ця афера провалилася, я не міг позбутися відчуття, ніби народ спробували ошукати. Власне, це було відчуття змарнованих шансів щось змінити: замість проектів потрібних суспільству реформ у нижній шухляді мого робочого стола лежав стос паперу з абсурдними, геть маніакальними планами. Залишалося дивитися на замазані принтерним чорнилом сторінки.

Неприємний був час, було відчуття великого розчарування. Ситуація з невдалою «ширкою» висвітила нову проблему: навіть у тих політичних колах, що на перший погляд видаються цілком демократичними, в умовах непрозорості і відсутності справжніх демократичних традицій і світогляду може з’явитися злоякісна пухлина владолюбства. Політику у тих умовах формувало кілька фігурантів, для яких влада є не засобом досягнення високої мети, а власне самою метою.

Вірю, що суспільство з часом ідейно структуризується. У когось сформуються симпатії до ліберальної ідеї, у когось — до християнсько-соціальної моделі, хтось знайде себе у консервативній ідеології. Формування ідей у душі, і на такій основі формування партій — це є здоровим процесом. Так мислить здорове суспільство, яке розуміє цінності і бачить спосіб їх реалізації через політичну систему. Вірний напрямок — це ідейна політична структуризація, а наслідком політичної структуризації буде формування і змагання різних політичних курсів. Тоді нації пропонують не голосування, а вибір! Ти вибираєш, а не Голосуєш. Але для того щоб вибирати, ти маєш бути носієм якихось вартостей. І тоді ти обиратимеш політичний курс, а не голосуватимеш за імена і прізвища. Ти обираєш курс, ти обираєш план для України.

Вікна мого робочого кабінету виходять на Майдан. У ті дні, коли пишуться ці рядки, для того щоб почути, про що говорять люди на Євромайдані, мені не треба туди йти чи вмикати телевізор — мені досить відкрити двері балкона. Образно кажучи, я кожний день тепер знову на Майдані. Я знаю, що там відбувається. Чому стоїть Майдан? Майдан вийшов з одним питанням — питанням зовнішньополітичного вибору, питанням вибору цінностей! Європа чи Московія — чиї цінності наші? Чи ми йдемо до європейської, демократичної моделі, куди прагнули колись Мазепа та Петлюра? Чи ми обираємо курс азійський, московський — диктаторську модель?