Віктор ющенко недержавні

Чорновіл був у хорошому розумінні слова ідеалістом у політиці. Тобто він керувався ідеалами. Навіть важко уявити, де була б зараз Україна, якби такі люди, як В’ячеслав Максимович, перемагали на президентських виборах на початку 1990-х. Обидва вони: і Гетьман, і Чорновіл — належали до того формату людей, які сприймали владу не як інструмент збагачення, а як інструмент реалізації ідеалів та своєї української місії. Це були непересічні люди — українські гавели, черчиллі, де голлі.

Найбільше, чого Гетьман навчив мене, — це максималізму. Він навчив бути максималістом у фахових компетенціях, у прагненнях, у порядності. Саме з його, Гетьмана, допомогою я зрозумів, що «другим сортом» бути не гоже — ти маєш бути досконалим в усьому.

А другий урок полягав у тому, що ти маєш виховувати у собі стратегічне відчуття: будь-яку роботу ти зробиш найкраще, якщо ти виставив свої маяки-орієнтири трошки подалі, часом — навіть десь за обрієм. Коли ти заглядаєш за горизонт — зникає метушня, тоді багато що у повсякденності стає зрозумілим, тобі легше відрізняти важливе від другорядного, знаходити, у чому полягає раціональне зерно. Вадим Петрович не любив порожньої метушні. Але він любив стратегію, а це за часів банку «Україна» була моя кафедра: я в банку курирував декілька головних управлінь. Серед них було і планово-економічне управління, яке розробляло стратегію банку, і кожна робоча розмова чи нарада — то був урок стратегічного бачення. Дуже часто під час тих нарад і зустрічей Вадим Петрович повторював такі слова: «Справжній мисливець не той, хто бачить фазана під горою, — істинний мисливець той, хто бачить фазана за горою».

Якщо у тебе нема візії і ти не знаєш, для чого ти робиш цю роботу — якісного результату не буде ніколи. Можна працювати так, як в тому армійському анекдоті: копати яму від паркану і до обіду. Тільки така праця не має сенсу, бо не має чіткої цілі. Так само кажуть про вітрильник: якщо ти не знаєш порту свого призначення — жоден вітер не буде попутним. Має бути мета.

Вадим Петрович любив повторювати одну байку. Посеред океану був собі острів, де жило декілька рибальських родин. На тому острові не було нічого, окрім каміння. Над островом надто довго вирує шторм, і за якийсь час у його мешканців закінчується їжа: діти пухнуть, жінки плачуть і випихають з хати чоловіків, щоб вони сіли на човни і наловили риби. Усі розуміють, що в шторм вони можуть загинути, тому перед тим як вийти в море, рибалки ідуть у церкву. Кажуть святому отцю, що вони знають, що ідуть на вірну смерть, але розуміють, що мусять повернутися і спасти родини. «Але, отче, без твоєї допомоги ми цього не зробимо. Молись за нас!» — кажуть ті рибалки. Святий отець відповідає, що розуміє небезпечність ситуації, що обіцяє молитися за них. «Добре-добре! — каже святий отець. — Але якщо хвилі розіб’ють ваш корабель — то на всякий випадок гребіть до берега!»

Тут подвійний смисл. По-перше, зрозуміло, якщо гребти від берега, тоді вас уже ніхто не спасе. Твоя доля — у твоїх руках: надійся на Бога, але свою роботу зробити мусиш! А по-друге, навіть у найстрашніший життєвий шторм ти не маєш втрачати з поля зору берега — тих своїх маяків, тієї далекої важливої мети свого життя.

Вадим Петрович цю притчу дуже часто повторював і навіть мав скорочену версію про всяк день: «Добре-добре, але гребіть до берега, хлопці!» Це так Вадим Петрович любив нас навчати, коли ми якісь новації пробували пропонувати.

Так от я не відчував, що політика — це той маяк, до якого я мав би гребти. Я був закоханий у банківську справу і бачив себе саме у цій сфері. З іншого боку, Гетьман сам був таким маяком: він був одним з тих, чиїм прикладом ми всі — молодше покоління українських банкірів — надихалися, а тому було б неправильно не дослухатися до його думок.

Я вже коротко згадував, що наша співпраця почалася, коли у Москві прийняли рішення про формування на базі Держбанку СРСР кількох спеціалізованих банків. У ЦК Компартії України один із банків запропонували очолити Вадиму Петровичу. Це була Українська філія Агропромбанку СРСР. Гетьмана на цю посаду затвердили у Москві. За освітою він був банкіром, але дуже довго працював керівником Запорізького облплану, а потім перейшов у Держкомцін УРСР. Отже, у 1987 році він очолює Правління Агропромбанку УРСР. І згодом він запрошує мене до нього заступником — саме в той період, коли ми з філії загальносоюзного спеціалізованого банку робили банк український, коли український банк формувався як окрема юридична особа.

Ми почали з того, що організували роботу в єдиному балансі із Агропромбанком СРСР. Це був дуже цікавий період: вперше відкривається завіса для нормальних ринкових відносин, це був період, коли почала розмиватися жорстка бюрократичність, що була притаманна банківській системі. Я вже говорив про всі ці суворі регламенти, які треба було добре знати для того, щоб здійснювати розрахунки, обслуговування чи будь-які інші банківські операції. З початком формування спеціалізованих банків почали формувати і нові регламенти — більш ринкові і конкурентні. Це було як Різдво: здавалося, що нарешті система показала, як можна працювати ринково, а ти сам можеш показати свої здібності на повну силу, а не жити у тій горіховій шкаралупі авторитарної системи. У цьому контексті Вадим Петрович був ідеалістом. У новому банківському проекті він бачив не так технічні складові, як набагато вищі, навіть романтичні якісь моменти: він бачив нову банківську сферу як інститут, який формує перспективу України. Тому банку, що прийшов на зміну Агропромбанку СРСР, дали назву «Україна». У такий спосіб ми прагнули сказати, що цей банк серйозний і має національні амбіції.

Вадима Петровича я сприймав як старшу людину з покоління моїх батьків, хоча він, звичайно, був значно молодший за мого батька, але справляв враження більш досвідченої людини, яка працювала у найбільш консервативних антиринкових інститутах комуністичної системи! Ці інституції калічили будь-яку економічно мислячу... просто нормально мислячу людину. Проте ця система зламати його не змогла: я бачив у його діях на посаді голови правління акціонерного банку дуже багато нестандартних, розкріпачених рішень. У цьому контексті мене неймовірно дивувало, як людина з досить специфічною трудовою біографією поєднувала свій непростий досвід із модерністю та інноваційністю.

Він умів давати свободу. Я пишався тим, що людина, яка пройшла найбільш авторитарні економічні інститути, давала нам таку свободу дій, довіряла нашим рішенням. Це було насправді дуже приємно: тим банк «Україна» відрізнявся — це було щось зовсім інше за духом, ніж у структурах Держбанку СРСР. Наприклад, багато рішень (у тому числі і щодо назви банку «Україна») ми знаходили через конкурси.

Гетьман умів сполучати енергію молодих із мудрістю досвідчених. Тоді ми привели у колектив багато молоді. Мене теж тоді вважали дуже молодим: у 1987—1988 роках, коли Вадим Петрович запросив до співпраці і ми почали працювати разом, мені було 33—34. У такій віковій категорії у нас у банку сформувалася ціла плеяда рівня начальників відділів, начальників управлінь: молодих, цікавих, амбітних. З іншого боку, «юнь» урівноважувала група старших людей — наприклад, головний бухгалтер. Тобто і тут в усьому мав бути баланс.

Гетьман дуже шанував людей високої професійної категорії, але справи вів з будь-ким. Наприклад, як депутат у Парламенті він міг бути однаково приязним співрозмовником як із комуністами, так і з демократами. Він може стояти з Симоненком і говорити так само спокійно й усміхнено, як і з В’ячеславом Максимовичем Чорноволом. Це мене тоді неприємно дивувало. Але це означало тільки, що він був генієм спілкування. Мабуть, важко було бути його ворогом, бо в ньому зла не було. Так, він міг різко реагувати і говорити якісь дуже неприємні речі — особливо у близьких стосунках, де не треба церемоніалу. Було так, що я ображався, коли мені, як члену правління, видавалося, що треба робити щось інакше, не так, як вважав Вадим Петрович. Але Гетьман був головою правління, і це була його відповідальність, його компетенція — він брав з наших ідей те, що йому було потрібно. Водночас, він дуже любив радитися, консультуватися, він шанував колективний труд. Правління у Гетьмана не було чимсь формальним: це була насправді рада фахівців, які дискутують, аргументують, формулюють позиції.

Іще одна риса, яку я довго не міг зрозуміти. І не так зрозуміти, як прийняти на емоційному рівні, бо на раціональному рівні не було жодних неясностей. Вона, ця риса, проявлялася у його відносинах з ЦК. Якби запитали, чи є банкір, який мав у той час сильніші комунікації з Центральним Комітетом партії, ніж Гетьман, то я б сказав, що ні, не було іншої такої людини! Вадим Петрович неймовірно багато часу витрачав на діалог із партійною владою.

Річ у тім, що Гетьман робив багато кроків уперед, розбудовуючи банк. І кожний такий крок був викликом, бо кожний крок — це був крок у бік змін. А зміни — це було щось абсолютно протилежне тодішнім мешканцям будинку Центрального Комітету партії. І чим більше ти маєш зробити кроків уперед — тим більше ходок треба зробити в ЦК. Десятки, може, сотні викликів, по суті він робив банківську революцію, але він вмів усе так влаштовувати, що усі ці його кроки сприймалися якось помірковано навіть у середовищі найзатятіших партійних ортодоксів.

У мене, як я вже розповідав, комунікація з ЦК не складалася, і з цим у мене пов’язано декілька напружених моментів. Там була група інструкторів, яких мені дуже складно назвати фахівцями високого ґатунку — вони влазили всюди, і до того ж влазили неправильно, недоречно, попри те, що правота завжди залишалася за ними. Існує безліч таких історій, бо не минало й тижня, щоб у нас не було якоїсь наради в ЦК. Наради, які проводив економічний відділ ЦК, завжди мали такий зміст, що треба було щось «підіймати», «покривати», «кредитувати»... Вони жили реаліями вчорашнього дня, звикли дивитися на банк як на фінансову, а не кредитну установу. І не було такої наради, з якої б ти виходив без відчуття, що над тобою стоять люди, які хоч щось розуміють у твоїй професії. Мені часом видавалося, що вони ані підручників, ані газет не читали, але мали стільки зверхності до того, що ти робиш, що спокійним з тих нарад виходити я аж ніяк не міг. А Вадим Петрович навіть з ними умів знайти спільну мову, очарувати й у такий спосіб наблизити свою стратегічну ціль. Можна сформулювати ще одне «правило Гетьмана»; говорити треба з усіма.

Він умів говорити з ким завгодно: з партійними бонзами, із звичайними селянами. У 1990 році він вперше балотувався у депутати. Тоді трапився дивний збіг: коли я у Москві оформляв документи банку «Україна», то номер реєстрації, який отримав наш банк, співпав із номером виборчого округу, по якому балотувався Гетьман. Я часто виїжджав на округ допомагати йому. Часом треба було виступити перед людьми, перед колективами, когось прийняти, когось вислухати — ми дуже дружили і дуже хотіли, щоб наш голова переміг. Конкурентом Вадима Петровича був представник Компартії. Звісно, тема ідеологічних розбіжностей, «червона лінія» була очевидною й обов’язковою у дискусіях. Черкащина у ті роки твердо належала до так званого «рожевого поясу». Люди були різних полюсів, різних заквасок, різних поглядів на життя і різних уявлень про те, як його, наше життя, треба змінювати. І коли такі дискусії починалися — то було як день і ніч, місяць і сонце: такими разючими були контрасти. Компартія з їх лексиконом виглядала як вчорашній день, як архаїзм, а Вадим Петрович мав розкішні манери, міг цікаво вести полеміку, захопити розмовою і завжди проводив зустрічі на мажорній ноті. Пам’ятаю, як ми з ним на ферми ходили: ще сонце не встало, а ми вже на тій фермі — проводимо політінформацію колективу і коровам!

На моїй пам’яті був лише один випадок, коли його змогли по-справжньому і надовго вивести з рівноваги. Це було тоді, коли він дізнався, що один із його опонентів в окрузі поширив листівку: фото Гетьмана у траурній рамці.

Вадим Петрович дуже тяжко це переніс. Він десятки разів запитував уголос: як можна вийти за межі пристойності — це ж усього-на-всього політика?! Він не міг зрозуміти, як можна стільки зла кидати на політичну боротьбу! Але він тоді виграв, і завдяки його парламентській роботі про цю людину дізналося дуже багато людей. Для тих, хто у ті часи уважно слідкував за парламентським життям, він опинився на найвищому рівні, серед перших осіб держави. Він був одним із найпродуктивніших членів Парламенту.

22 квітня 1998 року Вадима Гетьмана розстріляли у ліфті його власного дому. Складно було бути ворогом Гетьмана, але в нього вороги були. У нього ніколи не було охоронців, а як людину досить передбачувану у своїх звичках, його було досить не складно підстерегти. Виконавці сьогодні названі судом. Замовник залишився за лаштунками цієї історії. Тому цей злочин важко назвати розкритим, допоки не буде відповіді, з чиїх вуст була дана команда вбивати.

Треба відразу відкинути будь-яку версію бізнес-інтересів. Вадим Петрович був дуже обережним у всіх подібних питаннях. Це легко проілюструвати на прикладі нашого банку. Банк «Україна» на той момент був приватною комерційною установою, і якщо ми порівняємо його з іншими подібними банками, то не треба робити навіть найлегшого, поверхового аналізу — досить відповісти на одне лише питання. Питання це досить просте: скільки голів акціонерних банків стали мультимільйонерами протягом 1990-х років? Через різні методи управління акціонерним капіталом, емісією акціонерного капіталу досить багато моїх і Гетьмана колег знаходили способи, як протягти свій приватний інтерес. Це стосувалося значної кількості знакових банків, вочевидь, не всіх, але більшості. У нас у банку «Україна» такої практики не було. Я навіть не пам’ятаю, скільки у мене було акцій того банку. Хоча питання емісії акцій банку — це питання моєї компетенції. Проте з боку Вадима Петровича до мене не було жодного разу якогось прохання чи навіть натяку на прохання зробити процедуру емісії такою, щоб, наприклад, на чиюсь родину отримати якісь акціонерні права. Він і сам не допускав маніпуляцій з акціонерним капіталом, й іншим не давав цього робити. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось з керівників обласних філій чи їх заступники дозволяли подібні зловживання. Тоді — у «диких дев’яностих» — багато хороших людей погоріло на бажанні швидкого заробітку. Наш банк мав тоді найбільший капітал в Україні. Можна спробувати зібрати свідчення і докази протилежного, але, на мою думку, гроші банку «Україна» тут ні до чого — Вадим Петрович дотримувався у цих питаннях принципів хірургічної стерильності.

Я схильний думати, що основний мотив убивства — це питання його політичної діяльності. Вочевидь, слідство мало б визначити, яке коло персон могло бути зацікавленим у його зникненні з політичних обріїв. Думаю, насамперед, певних людей у тодішній владі дратувала успішність Вадима Петровича. Не було такої справи, де б він був другим. Згадаємо останній рік його життя: він визнаний кількома публічними рейтингами як «Фінансист року» і «Парламентарій року». Дайте йому справу — і за декілька років він буде першим. Тоді він міг претендувати на будь-які посади в Українській державі, включаючи і найвищі.

У Парламенті Гетьман справляв враження нереалізованого, проте дуже фахового політика — це не ті хлопці, у котрих із життєвою практикою слабенько, але які є тепер керівниками серйозних державних інституцій. Вадим Петрович усією своєю життєвою поставою викликав почуття ґрунтовної, якоїсь рафінованої солідності. І до кожної довіреної справи він підходив саме із цією його фірмовою солідністю. Можливо, варто згадати тут один із прикладів. Після відставки з посади голови Національного банку він опинився поза серйозною справою. Це були не найкращі часи його життя. Коли я, як його наступник на посаді голови Нацбанку, призначив Вадима Петровича президентом валютної біржі — за дуже короткий час, просто протягом року роботи, біржа перетворилася на ефективний інструмент, на інституцію, про яку чули кожного дня. Він сформулював кілька класичних біржових механізмів, проте не так багато було людей у той час, які були здатні запустити такі механізми з нуля. Вадим Петрович створив ринкову модель регулювання валютного курсу. Я вже писав тут, що ми крок за кроком створювали майданчик, який дає оптимальну відповідь на ціну грошей: щоденно, практично в режимі реального часу, ми крок за кроком відходили від адміністративного управління курсом, від повного обов’язкового продажу, чи потім від обов’язкового 50 % продажу валютної виручки. В результаті ми прийшли до того, що регулятором цього ринку є біржа, майданчик, на якому відбувається індикація, а Національний банк виходить зі своєї політики, ринково впливає на цю індикацію. Ці інструменти запроваджував Гетьман, і зробив цю справу філігранно!

Гетьман був ідеалістом — у тому сенсі, що ним рухали його ідеали: він був великим працелюбом і не міг бути «другим номером». Він думки не допускав, наприклад, щоб за якимись параметрами банк «Україна» був другим за рейтингами, чи за активами чи за капіталом — краще було відразу піти застрелитися, ніж іти до голови правління з такою доповіддю: ми мали бути тільки першими! А для цього треба було тяжко працювати.

Тоді було прийнято працювати до дев’ятої-десятої години вечора — це був нормальний розклад у банку. Пригадую, тоді Ліночка та Андрій були ще малими, і Ліночка завжди розпитувала мене, коли я приходив додому: «Тату, а чому так пізно? А хто вас там тримав?» То я відповідав: «Гетьман тримав!» Це прізвище звучало в хаті як щось прозивне, що пишеться з маленької літери, як ім’я якогось міфічного персонажа: той «гетьман» був майже як бабай. Якщо тато на роботі, якщо у тата нема вихідного, якщо тата посилають у відрядження — то це все «гетьман». Звичайно, згодом Ліночка розібралася, хто він такий є. Якось зупиняє мене біля дверей і каже: «Тату, в мене є одне прохання: дайте мені телефон Гетьмана, я зараз передзвоню йому, щоб він не знущався з мого тата!» Незабаром вони познайомилися і подружилися... Між ними виникла дуже світла дружба. І не було відрядження, з якого Вадим Петрович не привозив би для Ліни якогось гостинця. Вже потім, пізніше — коли він працював президентом біржі, а я — у Національному банку, ми досить часто їздили у закордонні відрядження. Але зарплати і добові залишалися дуже скромними, якщо перераховувати це на фунти, франки чи німецькі марки. Тому Вадим Петрович дуже любив магазини мережі «С&А», він її називав — «Совітська армія». Ця мережа із досить поміркованими цінами була, мабуть, чи не єдине, що ми могли собі дозволити в той час. Проте не було такої поїздки, щоб Вадим Петрович не пішов і не купив щось для Ліни: якісь штани, футболки — він вів моду моєї доньки. Наші стосунки давно перестали бути суто діловими, це вже давно був не той формат: там було значно більше людського тепла. Минуло вже 15 років, але це і зараз приємно згадувати. У день, коли не стало Вадима Петровича, я посадив праворуч від входу до Національного банку України червону калину. Вона квітне і тепер...

* * *

Те, що відбувалося у дев’яності навколо мене, було як дві краплі води подібне до того, що відбувається із мільйонами інших людей: закохуються, сходяться, тішаться, вирощують дітей... Але минає багато літ, і в житті виникає щось, що стає другою долею... Старий як світ сюжет... Старий як світ...

На початку дев’яностих років у моїй першій родині почало відбуватися щось, що і зараз мені дуже складно окреслити одним словом. Але це «щось», принаймні з мого боку, змінило стосунки. Не відбулося нічого рокового, але я мав таке враження, що ми зі Світланою почали віддалятися: я був відданий роботі, та згодом і робота вже не лікувала від того, що відбувалося у родині.

Ці відносини поступово відходили у минуле. І відійшли. Думаю, що нам обом просто вистачило терпіння і поваги для того, щоб не спалити за собою мости. Ми не розходилися так, що аж черепки від битого посуду летіли! Коли я відчув, що вже настав такий момент, що тільки моя відсутність, мій відхід може розставити всі крапки над «і» — я взяв сумку і пішов. І все.

У нас не виникало жодних майнових питань: ані щодо квартири, ані щодо коштів, речей, обставин, аж до найдрібніших питань. Я вирішив перехреститися і залишити все — мені видавалося, що саме так годиться зробити.

Вочевидь, найсвятішими і найболючішими відносинами були відносини з дітьми, адже за тих обставин ти просто не знаєш, як цю любов трансформувати, як її оберігати і підтримувати кожного дня. Ми зі Світланою мали двох: хлопчику Андрійкові було в той час 7 років, донька Ліночка саме входила у тинейджерський вік. Андрійко залишився з мамою, Ліночка пішла зі мною. Я не знав, як для них краще... не знав. Але таке бажання було у дітей.

Я переконаний: треба, щоб діти жили в родині, де глибоко люблять і шанують одне одного. Немає такої доброї формули, де ти жертвуєш своїми почуттями ради дітей і робиш вигляд, що все гаразд, що кохання батьків живе: це не жертва, а найгірший урок, який ти можеш залишити їм у спадок, — урок нещирості. Будь послідовним, до якоїсь міри мужнім, і якщо так вийшло, що ти полюбив когось іншого, — то зроби усе чесно. Чесність і щирість — це найважче. Ти розумієш, що не хочеш завдавати прикростей ані дітям, ані дружині, але кінець кінцем ти розумієш, що маєш піти, бо в іншому випадку не будеш поважати себе в цих відносинах.

Головне прийняти: коли кохання замінюється іншим — це не є чиєюсь провиною.

* * *

Поїздка була офіційною. Здається, то була поїздка до США, Катерина організувала і супроводжувала групу з 12 банкірів у навчальній поїздці до Вашингтона, Нью-Йорка і Чикаго з метою показати нам, як працює Федеральна резервна система й американські комерційні банки. Як голова Національного банку України, я очолював делегацію. Офіційний статус вимагав тримати дистанцію. Проте складно передати, що відбувалося всередині мене.

Згодом я дізнався про Катю більше: яка у неї доля, якою була доля її батьків. Їх дорога була дуже українською: голодування, смерть близьких, війна, полони, каторжні роботи в Німеччині.

Її батько, Михайло, народився в Харківській губернії і вчився в Лисичанську. Мати, Софія, була родом з села Літки під Києвом. Катиного діда Андрія заарештували у 1929 році за антирадянську агітацію і пропаганду. В обох батьків родини пережили Голодомор, втратили багатьох рідних. Катю назвали Катерина Клава, на честь двох молодших сестер її батька, одна з яких померла у 30-х роках від наслідків пережитого голоду, а друга у 1933 році зникла з дитсадка. Михайло втік з німецького концтабору в Умані і прямував додому, згодом його зловили і відправили до Німеччини як остарбайтера. Там він зустрів свою дружину, там у них народилася дочка Ліда, Катина старша сестра. У Німеччині Михайло провів 8 років у лікарні для хворих на туберкульоз. Він вийшов з лікарні на початку 50-х, а в 1956 році, за фінансової підтримки Української автокефальної православної церкви в Чикаго, вони переїхали до Сполучених Штатів. Катя народилася в 1961 році і виростала у розповідях про те, що Україна є найкрасивішим місцем у світі, з наймилозвучнішими піснями, найгарнішими птахами і найдобрішими людьми. Від батьків вона навчилася ненавидіти Сталіна і систему, яка зруйнувала їхнє життя. Коли вона розповідала деталі родинної історії, я відчував, як між нами накопичується все більше збігів, якоїсь історичної подібності...

Згодом я відвідав її батьків, які жили у невеликому будинку в штаті Флорида. Весь будинок був прикрашений українськими рушниками та подушками, портрети Шевченка і Франка були на головній стіні у вітальні, статуетка Лесі Українки стояла на книжкових полицях, які були заповнені книжками українською мовою — Шевченко, Багряний, Загребельний. Катина мама зробила борщ і вареники. Вони були дуже задоволені моїм подарунком — я привіз валізу, наповнену українським хлібом, гречкою, капустою і оселедцями. Катя була щаслива, що мені вдалося все це провезти через американську митницю і що все це не було конфісковано Департаментом сільського господарства.

Потім був іще один важливий для мене епізод. Якось сидимо ввечері у готелі й обговорюємо програму зустрічей на завтра. Катя сиділа переді мною. Вона була у червоній кофточці, і мені було добре видно, що на плечі є маленька дірочка, і вона була обережно, щоб не сказати — ювелірно, заштопана. Мене це зовсім з ніг збило! У нас, я думаю, із дівчат ніхто і ніде не носив би заштопану, річ. І мені видавалося, що так може зробити тільки така людина, яка себе поважає, яка дивиться на речі, як на щось, що не є головним у житті. Це дуже нагадує мені мою маму: вона зробила би точно так само. Це мене вразило. Раз на рік, на її день народження, я їй нагадую цю історію, але вона мене просить, щоб я її не згадував: вона не пам’ятає цієї кофточки! Однак я кажу: ні, я це буду казати! Бо це мені багато про що говорило, можливо, про такі речі, про які словами не скажеш.

Ось так: день за днем, епізод за епізодом — одне вмирало, а інше народжувалося. І хочеш такі кроки зробити, щоб не травмувати нікого нічим — та, на жаль, так не буває... Навіть коли кохання згасає в когось одного, опіки на душі лишаються у всіх.

Наші відносини розвивалися поступово. Катерина працювала Директором представництва консалтингової компанії KMPG/Баренц Груп, яке працювало в Україні за контрактом Агентства США з міжнародного розвитку. Її компанія надавала технічну допомогу Національному банку України з питань навчання, здійснення грошової реформи та банківського нагляду. Компанія також працювала з Міністерством фінансів та Парламентом по проектах фіскальної реформи.

Від світу не сховаєшся: весь Київ обговорював наші стосунки. Хтось вголос і, можливо, щиро тим переймався, а хтось навпаки — просто прагнув чогось солоного і гострого. У будь-якому разі мені необхідна була максимальна ясність у цих відносинах. До суто особистих переживань мішалися питання публічності: я — голова Національного банку, і про всю цю історію досить докладно доповідали президенту. Я знав це. Такий то був час. Зараз такі речі простіше сприймаються, а тоді розлучення публічної людини було дуже чутливим політично. І не тільки політично: це багатьма людьми не сприймалося, засуджувалося. Я знав, що Катя пережила багато моментів, які по ночах примушували її плакати у подушку. Абсолютна більшість слів, дій і косих поглядів були несправедливими, вона цього не заслуговувала. Проте ми взялися за руки — і так пройшли через дуже багато моментів, через які сам не пройдеш, бо вони не по силах одному. З іншого боку, у нас було досить багато прихильників, які підтримували нас, коли ми народжували нашу сім’ю. Це був особливий роман.

То були непрості часи, коли в капусті ми знайшли Софійку. Вона підросла і почала питатися, як вона з’явилася. Я часто жартував і казав їй: ішов у бабусі по городу, бачу — посеред капусти лежить красива дівчинка, плаче і до нас додому проситься! Софійка сміялася недовірливо, коли чула ці байки. Насправді народжувати її Катя літала до мами у Флориду: наприкінці дев’яностих народжувати в України їй було боязно. На щасливу історію народження нашої першої спільної дитини наклалася інша, геть сумна. Коли Катя вже була два місяці вагітна Софійкою, стало відомо про хворобу її батька. Катя вилетіла у Флориду протягом декількох годин, почувши, що він був тяжко хворий. Вона провела останні тижні з батьком у лікарні і ще встигла сказати йому, що він знову стане дідом. Він був щасливий. Але це щастя було недовгим — за кілька тижнів він залишив наш світ.

Катя дуже хотіла, щоб я прилетів на похорон, але такої можливості тоді не було, робота часом не відпускала до родини навіть за таких сумних обставин. Я пам’ятаю, коли вона повернулася, я зустрів її в аеропорту і був змушений залишити її відразу, щоб їхати у відрядження. Я бачив, що їй було дуже боляче, але це був той випадок, коли у складне змагання вступали почуття до найближчих людей і службові зобов’язання та державний обов’язок.

Коли прийшов час, Катя вилетіла назад до Флориди, щоб її мама могла бути присутньою при народженні дитини. На щастя, так співпало: коли прийшов визначений термін — я, як керівник української делегації, був на засіданні Світового банку і Міжнародного валютного фонду в Нью-Йорку і звідти прилетів до неї. Катя хотіла, щоб я був з нею у пологовому залі, як це зазвичай робиться в США, але мушу визнати, що я був до цього не готовий. Я прилетів у Флориду. Проте навіть стимулювання пологів не допомогло у ті дні, і тому на пологах я так і не був присутній, мені треба було повертатися назад на наради. Щойно я прилітаю в Нью-Йорк — того самого дня Катя телефонує і каже, що вона народила Софійку, Катина мама перерізала пуповину. Так починалася наша сім’я.

Мушу визнати, що наприкінці дев’яностих я бачив родину надто мало, повертаючись додому тільки пізно ввечері. Діти буквально тижнями не бачили мене, бо зазвичай лягали спати раніше, ніж я повертався. Того разу був винятковий випадок, коли я прийшов, «як усі нормальні люди». Був уже пізній вечір, ми всі лежимо у ліжку, а Софійка як завжди між нами «кублиться». Софійка якраз була у тому чарівному віці, коли дитина починає усвідомлювати себе й інших у цьому світі, робить перші спроби заговорити. То Катя її питає: «Софійко, а де мама?» І дитина жваво пальчиком, характерним, трохи різкуватим дитячим жестом вказує на маму. Катя каже: «То поцілуй маму!» Софійка її цілує, а Катя потім питає: «А тато де? Поцілуй тата!» Тут дитина відвертається від нас і спочатку дивиться на телевізор. Повертається до мами і показує, що тата в телевізорі нема, потім перелазить через мене, злазить з ліжка і підходить до столика, на якому були розставлені наші сімейні фотографії. Знаходить світлину, на якій є я, і радісно обертається до нас з Катею, показуючи: знайшла тата, і цілує фото! І з одного боку — це дуже смішно, з другого — трохи сумно, бо у такі моменти ти розумієш, що повз тебе минає найдивовижніший вік твоєї дитини, але саме з таких епізодів складається те, що люди називають щастям!

Кінець 1990-х був для нас дивним часом: найщасливіші моменти мішалися із дуже гіркими. У 1998 році загинув Гетьман, і це було очевидно сплановане замовлене вбивство. Менш ніж через рік внаслідок надто підозрілої автокатастрофи помирає на місці Чорновіл: його автомобіль налетів уночі на КамАЗ із причепом — саме з таким мені прийдеться познайомитися потім, у 2004 році. Отже, перед президентськими виборами загинули обидві дуже дорогі мені людини, які спонукали мене до участі у великих політичних перегонах. У такій атмосфері я й надалі волів триматися від політики настільки далеко, наскільки це дозволяла одна з найвищих державних посад. Отже, наближалися нові президентські вибори, і я мав намір йти на вибори тільки як звичайний виборець. Результат тих виборів став для мене неочікуваним: я опинився у вирі політичних буревіїв — уже як прем’єр-міністр України. Вийшло так, що в житті ніби і маяки лишилися ті самі, і пливти треба до того самого берега, але роль на кораблі змінилася.

Розділ 14 Я ЙДУ, ЩОБ ПОВЕРНУТИСЯ!

Пропозиція, від якої неможливо відмовитися. — Похоронні настрої у Парламенті. — Кучма дає прочухана. — Обманути чорта. — Алхімія економічного зростання. — Корова за мільйон і дві кози по бартеру. — Христинка перед бурею. — Одна криза та «Лист трьох». — Я йду, щоб повернутися! — Нічний візит президента.

Від президентської уваги я ховався так довго, як міг: Кучма шукав собі нового прем’єра.

Президентські вибори у листопаді 1999 року Леонід Данилович Кучма виграв у другому турі у комуніста Симоненка. Після виборів уряд Валерія Павловича Пустовойтенка у відповідності з Конституцією подав у відставку. Для багатьох ця відставка була суто формальною, преса писала про те, що скоріш за все президент подаватиме кандидатуру Пустовойтенка вдруге. Преса у своїх прогнозах не помилилася. За Конституцією 1996 року прем’єра призначав президент, Парламент давав свою згоду на призначення. Кучма публічно оголосив про підтримку цієї кандидатури і незабаром офіційно вніс її у Парламент. Починається голосування, і депутати... провалюють президентську креатуру. «За» було лише 206 голосів. Дехто з депутатів демонстративно витягнув картки для голосування. Журналістам і політичним експертам залишилася можливість гадати, чи мала місце некерована випадковість, чи навпаки, усе відбулося за продуманим планом.

Якщо я не помиляюся, уряд Пустовойтенка на той момент працював довше за всіх попередників. Проте це був час, який не відрізнявся гармонією ані в економіці, ані в політиці, ані в соціальному житті.

Закордонні експерти (наприклад, Андерс Ослунд) стверджували, що економіка України у той час виглядала жалюгідно.

Йшлося про те, що це була єдина посткомуністична країна, де уряду не вдалося домогтися економічного зростання протягом цілого десятиліття. Кожного року статистика фіксувала тільки чергове падіння ВВП. Україна пережила найбільший офіційний спад з усіх посткомуністичних країн, які не мали військових дій на своїй території, — 61 %. Гірша ситуація була тільки у тих, хто пережив війну. З іншого боку, наприклад, Польща після «шокової терапії» виглядала більш ніж переконливо зі своїм зростанням у 22 % за той самий період. Відсутність реформ відбивалася на всіх мислимих економічних показниках.

Отже, внутрішній валовий продукт продовжував падати. Колгоспи розвалилися, а нові форми господарювання на селі тільки формувалися. Міста взимку сиділи в темряві «віялових відключень» — назва була салонно-романтична, але сидіти за рік до кінця XX століття при свічках було трохи дивно. Якщо говорити про 1999 рік, складно сказати, що економіка вже в той час почала оживати: коректнішим був би термін «зниження темпів падіння». Але навіть завдяки цій тенденції уряд Пустовойтенка вже міг похвалитися зростанням мінімальної заробітної плати з 45 до 74 гривень. Це виглядало на перший погляд досить переконливо. Однак у липні 1999 року гривня пережила «хакерську атаку» — кілька банків-нерезидентів, які базувалися у Росії та країнах Балтії, спровокували масштабні спекуляції на валютному ринку. В результаті курс на міжбанку стрибнув, потягнув за собою офіційний курс НБУ, в результаті усіх цих коливань на ринку курсові показники змістилися з 3,40 на 4,45 гривні за долар. Тобто у доларовому еквіваленті мінімальна заробітна плата зросла з 13 до 16 доларів у місяць. Тут я згадую тільки ті симптоми, які могла помітити і відчути звичайна людина, котра взагалі не знається на макроекономіці. А за цією межею було ще багато дисгармонії у бюджеті та державних фінансах. Економіка коливалася на межі відновлення своїх можливостей: вона потроху одужувала від хвороб початку і середини дев’яностих, але було досить, щоб хтось поруч чхнув — і врівноважений було маятник економіки знову починав розгойдуватися. Ті ж закордонні експерти вказували на реальну загрозу дефолту.

Сам уряд був зморений боротьбою з хвилями макроекономічних припливів та відпливів. З іншого боку — і у цілого суспільства, і в українських політиків був певний психологічний момент втоми від уряду саме через те, що це був кабінет-довгожитель. Авжеж, було б дивно говорити про апогей незадоволення, про якісь загострення суспільної активності у 1999 році не йшлося. Отже, суспільні настрої коливалися між втомою від старих облич і безнадією щодо перспективи, а передвиборні гасла обіцяли показати щось нове, зокрема «нового Кучму». Тому президенту був потрібний новий прем’єр, нове обличчя, новий урядовий курс.

Моє прізвище почало звучати у кулуарах Парламенту майже відразу — на наступний день після провалу голосування по Пустовойтенку. З різних боків почали надходити пропозиції, які спочатку видавалися мені просто настирними, потім — нав’язливими і, врешті-решт, — небезпечними: регулярність таких сигналів була такою, що треба було бути глухим і сліпим, щоб не зрозуміти, до чого справа точиться.

Леонід Данилович і раніше час від часу намагався розпочати цю розмову: мовляв, треба тобі починати думати про крісло прем’єра. Інколи я отримував контрольні сигнали від його оточення. Для відмови від усіх тих пропозицій тоді було достатньо віджартуватися, але не цього разу.

Отже, Пустовойтенка відправили у відставку. Відставлений уряд працює до моменту призначення нового складу Кабінету Міністрів. Рахунок іде на тижні, можливо, навіть на дні: час «Ч» наближається з кожною хвилиною. Коли це стало очевидним, я взяв відрядження і полетів до голови Бундесбанку Ганса Тітмаєра. У той час він був однією з найбільших зірок на банківському небосхилі, а з німецьким центробанком у нас була найтісніша співпраця, тому завжди було про що порадитися.

Я сподівався, якщо три-чотири дні мене не будуть бачити очі президента, то знайдеться якесь інше рішення. Я не хотів йти з банківської сфери.

У мене було відчуття, що проект розбудови Національного банку вдається. Рейтинг довіри до голови Нацбанку, нескромно скажу, був одним з найвищих у суспільстві. Моя друга чотирирічна каденція на чолі цієї установи тільки-но перетнула екватор, і було ще півтора-два роки, щоб завершити нереалізовані до цього задуми. Вочевидь, і своє майбутнє я бачив у фахових речах, у банківській справі. У той час утворилося багато нових вітчизняних банків, обережно почали заходити на український ринок іноземні банки — тобто поле діяльності було цікавим. Саме тому настрій і сподівання були такі, що ситуація із призначенням нового прем’єра якось перекипить без мене.

Минає пару днів, і до мене приїжджає посол та передає прохання президента якнайшвидше зв’язатися з ним телефоном. Була дуже пізня година, близько опівночі. Я сказав послу, що, враховуючи різницю у часі, то не найкраща ідея телефонувати просто зараз. Врешті-решт, це буде не дуже тактовно: президентів у такий час не турбують. Я сказав послу, що не можу цього зробити з етичних міркувань. Хоча, звичайно, це був просто гарний привід відмовитися.

Наступного дня посол приходить знову і знову повторює прохання зателефонувати до президента. Нас зв’язують, але щойно після дванадцятої години ночі — розмова попри всі мої намагання вийшла дуже пізньою.

Розмова відбувалася в тому ключі, що, мовляв, ситуація в країні тобі відома, я її переповідати не буду, зараз стоїть питання щодо прем’єр-міністра, і я прошу, щоб ти пішов на цю посаду.

Я, безумовно, розумію, що цього разу не віджартуєшся — питання надто серйозно звучить, і відповідати цього разу треба серйозно, тому кажу:

— Леоніде Даниловичу, у Парламенті зараз, здається, фракцій як місяців — дванадцять. Як я можу йти на цю посаду, якщо розраховувати на політичну підтримку не приходиться?! На кого, на яку політичну силу я можу покластися у Парламенті? У мене нема політичної партії, у мене нема газет і телеканалів... і взагалі я — чистий банкір: як мені йти на політичну посаду, розуміючи, що крім позиції президента далі — сама порожнеча?!

Безумовно, я розумів, що більшість тих партій знаходиться під кураторством президента. Проте кураторство президента — то одна позиція, а політична підтримка політичних сил — то щось інше і вагоміше. На що сподіватися, коли цієї підтримки нема і взятися їй нема звідки? Над Парламентом весь час висить ризик кон’юнктури, сіюхвилинних інтересів і тимчасових альянсів — суцільні маніпуляції над політичною рівновагою. А якщо в Парламенті у прем’єра нема організованої, ідейної політичної платформи — він дуже швидко на власному драматичному досвіді переконається, наскільки хиткою є його позиція. І тому кажу:

— Леоніде Даниловичу, я не можу погодитися на цю пропозицію, бо ця ситуація не подобається мені, і вона не сприяє урядовій гармонії!

Президент повторює свою позицію:

— Вікторе Андрійовичу, я буду тобі допомагати з Парламентом, разом знайдемо якісь ключі, будемо шукати порозуміння, підтримки і щодо економічної програми, і щодо бюджетної позиції.

— Леоніде Даниловичу, ця ситуація насправді не такий вигляд має: нема в Парламенті такої політичної сили, яка б взяла на себе відповідальність і за політику, і за прем’єра, який буде її впроваджувати. Усе надто розмите, надто диверсифіковане.

Я розумів, що більшість, яка існувала у тому Парламенті — це більшість маріонеткова, більшість, яка керується Банковою. Проте були іще і треті сили та інтереси, які впливали на більшість, і це могло бути ще одним ризиком. Розмова тривала довго. Хоча мені доводилося бачити президента в різних емоційних станах, це був рідкісної коректності діалог, коли Леонід Данилович був дуже спокійним і виваженим. Я гадаю, що деякі мої аргументи здавалися йому надто особистими, суб’єктивними з мого боку. Але насправді я виходив з прагматичних міркувань: якщо писати, презентувати і реалізовувати ефективну програму подолання кризи — потрібна мобілізація і консолідація сил у Парламенті, має бути потужний ідейний гурт навколо тих реформ. А у такі речі тоді було важко повірити. Я намагався знаходити нові аргументи для своєї позиції.

Мені видається, що ми вже проговорили більш ніж півгодини, коли з вуст Леоніда Даниловича прозвучала репліка, яка спрацювала сильніше, ніж він сам надавав їй значення:

— Вікторе Андрійовичу, зрозумій: у мене нема кого ставити!

Мене ці слова обеззброїли.

Не можна виключати, що президент вкладав якийсь інший смисл у цю репліку, але я прочитав ці слова у цілком визначений спосіб: твоя країна у тій складній ситуації, коли нема сенсу згадувати про те, як складається твоє життя, твоя кар’єра, твої уявлення про власне майбутнє — просто невчасно всі ці твої плани, бо країна потребує твоїх рук. Безумовно, це жертовна місія: ти маєш відмовитися від власних амбіцій і планів заради інтересів нації. Саме так я прочитав цю репліку. Якби Кучма сказав щось інше, я б і далі шукав контраргументи. Але у той момент я подумав, що у мого президента склалася така ситуація, що наступний на лаві запасних — це я.

Звичайно, тепер я не так би цю ситуацію сприймав — в інших смислових відтінках. Але тоді ці слова мене зачепили: я був чутливо вихований до таких національних моментів, а також справили враження на мене як на патріота: є головні речі, а решта — деталі, як вода в пісок іде — так швидко ці деталі зникали на тлі найважливішого.

Телефонну розмову ми закінчили тим, що я сказав «так». Але це було «так», після якого три крапки стояли, а не крапка і не знак оклику. Але психологічно ті п’ять слів — «у мене нема кого ставити!» — мене переломили.

* * *

Мені здається, Леонід Данилович потребував «другого дихання»: у новій каденції він зробив ставку на прем’єр-міністра європейського типу, європейської орієнтації, людину, яка працювала на найвищому щаблі одного з центральних органів державної влади. Ішлося про те, що ця людина бачила усю кухню Державної роботи: економіка, фінанси, бюджет, ціни, гроші — знала і сам предмет, і потрібні у цій справі інструменти.

Я в жодному разі не хочу сказати щось погане на адресу будь-кого з прем’єрів, які працювали переді мною: кожний з них мав свої, відмінні вимоги. Кожний час диктував свій порядок денний, у кожного — своє ярмо. У когось вийшло краще, у когось — гірше. Але я готовий кожному з них потиснути руку: врешті-решт, прем’єрське крісло — то не те місце, де мед ложкою дають. Кожний пройшов свою дистанцію, і в жодного з прем’єрів вона не була простою — тільки іншою. У нас могли бути різні уявлення про національно-економічний курс чи соціальну політику, але це не докір — за кожним курсом стояв певний рівень підтримки. Проте Кучмі був потрібний прем’єр, який би створив новий, відмінний від попереднього курс.

Не менш важливо для нього було, щоб уряд рухався із ним синхронно: не наступав президенту на п’яти, але і щоб підштовхувати новий кабінет не треба було. Врешті-решт, новий уряд мав діяти в рамках нової політичної й економічної ідеології.

Також я думаю, що у своїй другій каденції президент прагнув посилити європейський вектор, адже стосунки з Росією були серйозно вихолощені. Тоді нікого не влаштовував рівень стосунків у цьому напрямку: це як черпати з порожнього відра. Росія зробила помилку у 1993—1994 роках, коли не запропонувала лібералізацію митних, торгово-економічних відносин. Варто було створити спільний для колишнього СРСР відкритий ринок, зону вільної торгівлі. Бізнесу треба дати можливість спілкуватися в координатах чотирьох свобод: свобода обміну товаром, послугами, капіталом, робочою силою. Це — пункт № 1 будь-якого плану: треба запровадити повноцінний вільний ринок. Ми починали з того, що одна з базових угод — це саме угода про зону вільної торгівлі. Місія Росії могла бути подібною до місії Великої Британії стосовно країн Співдружності: вона багато років після проголошення незалежності колишніми колоніями усіляко сприяла демократизації цих країн, формуванню відкритого ринку, конкурентних умов. Тому Співдружність є для всіх цікавою, ніхто з неї не тікає. Британія — це локомотив, який рухався у зчіпці з іншими вагонами Співдружності не тому, що вони були до того змушені, а тому, що тут була спільність інтересів, спільний вектор руху. Росія пішла іншим шляхом: вона поверталася до XVIII століття, намагаючись відбудовувати самодержавство і прагнучи повернення «втрачених земель». Вона зробила ці два параграфи ключовими пріоритетами, замість того щоб поставити на місце локомотива спільний інтерес, економічну раціональність. Це сталося дещо пізніше, але вже тоді стало зрозуміло, що українсько-російські стосунки вичерпуються у такому форматі і треба шукати компенсаторів у іншому, європейському напрямку. Так виникла ідея урівноважити східний вектор західним.

Отже, президенту було необхідне не тільки нове обличчя на чолі Кабінету, але й новий урядовий курс. Зрозуміло, що цей курс мав зупинити економічний спад. Треба було знайти спосіб «розігріти» економіку.

* * *

Нашу розмову із президентом ми закінчили моїм «так», але з трьома крапками. Треба було під час безпосередньої зустрічі остаточно розставити розділові знаки у цій ситуації.

Наша зустріч відбувалася пізно ввечері на дачі у Леоніда Даниловича. Розмова тривала до четвертої години ранку. Окрім нас з Кучмою і Волковим був присутній новопризначений голова Адміністрації Президента Володимир Литвин. Іншими словами, президент «підтягнув усі фронти»: й у такий спосіб намагався продемонструвати: мовляв, у тебе є підтримка і Парламенту, і Банкової. З іншого боку, це був потрійний натиск: кожний з них насів на мене зі своїми аргументами. Власне, саме Волков діяв найбільш активно і динамічно: мовляв, час прийшов, ми повинні сформувати новий курс, нову відповідь на ситуацію. Основне повідомлення було таке: країна у складній ситуації, й у президента є проблема, як сформулювати адекватну відповідь.

Чим закінчувалися нічні посиденьки у Кучми, багато хто в Україні добре знає. Я погано переношу міцний алкоголь і навіть вино вживаю у надзвичайно обмежених обсягах. Але у Леоніда Даниловича пили всі: «и трезвенники, и язвенники». І як на мене, випили ми багато. Щоправда, це вже було потім, коли основна частина розмови завершилася — на той момент моя ствердна відповідь у Кучми вже була.

21 грудня відбулася неформальна зустріч президента з депутатами потенційної парламентської більшості. Наступного дня у парламентській дискусії ліві назвали цю нараду «кровопусканням» і тиском. Вочевидь, це було перебільшенням, але у декого з присутніх стиль цього зібрання народжував стійкі асоціації з директорською нарадою на великому промисловому комбінаті.

На тому засіданні було багато різноманітних питань. Наприклад, про механізми і характер реформ (потім Олександр Мороз на парламентському засіданні буде скаржитися, що я збиратимуся проводити ліберальну політику). Або: чи будуть представлені в уряді представники кланових угруповань — ішлося про представників олігархії, яка саме в той час активно формувалася і набувала впливу в Україні.

Дехто з присутніх парламентаріїв мав у ті дні досить багато оптимізму. Газети наводили коментарі представників різних парламентських фракцій. Сергій Терьохін: «Постать Ющенка є найкориснішою для країни з усіх претендентів». Степан Гавриш: «Відмова Віктора Ющенка очолити уряд була б надто жорстким ударом для всіх, хто прагне реформ». Я спокійно ставлюся до компліментів і наводжу тут ці слова тільки для того, щоб продемонструвати: наступного дня мені, в принципі, не було чого хвилюватися — різні представники парламентського спектра уже напередодні висловлювалися на підтримку. Потім і в Парламенті 10 з 12 фракцій публічно задекларували підтримку перед голосуванням. Тільки украй ліво налаштовані були проти. Інтриги, як такої, не було.

Утім, навіть офіційна парламентська газета «Голос України» того дня вийшла із похмурим передбаченням на своїх шпальтах:

«Віктор Ющенко, по суті, обрав для себе і для свого майбуття Голгофу. Однак невідомо, чи зможе він після того, як його розіпнуть на хресті за все, що відбуватиметься в економіці, воскреснути як публічний політик».

У той час усі, хто мав стосунок до політичного життя, добре розуміли чинник нетривкого фундаменту більшості. На тому неформальному засіданні ми шукали способу зцементувати коаліцію певною письмовою угодою, про що я наступного дня говорив під час парламентської дискусії:

Тому, коли ми говоримо про політичний альянс, про політичне об’єднання, то розуміємо, що йдеться про формалізований тактичний документ, який би дав змогу приблизно на два роки гармонізувати інтереси уряду та Парламенту. Учора представники десяти фракцій, які були запрошені Леонідом Даниловичем у палац, провели відповідні консультації, і ця позиція отримала підтримку. Тому мені тільки залишається додати, що уряд у цьому процесі буде активним і найближчими днями готовий внести свої пропозиції, які б могли скріпити цей перший в історії України публічний політичний документ щодо формування політичної парламентської більшості.

Ішлося про ідею політичної угоди, яка б встановила взаємні зобов’язання між урядом і парламентською більшістю, яка у свою чергу мала стати запорукою реалізації програми економічних реформ «1000 днів». На жаль, ані першій, ані другій ідеї не судилося реалізуватися у повній мірі.

Небезпеку того, що реформи не матимуть підтримки у Парламенті, тоді висловлювали багато хто з представників фракцій. Сьогодні, коли гортаю сторінки стенограми того засідання, це звучить навіть дивно, народжує певний дисонанс: ніби всі говорять про перспективу і позитивно характеризують майбутнього голову Кабінету, але настрій панує такий, ніби відбувається не народження нового уряду, а відразу його похорон. Дозволю собі ще кілька цитат стенограми.

Депутат Іван Полюхович: «У мене немає сумнівів у тому, що ви вийдете з цієї зали новим прем’єр-міністром України. Але повірте мені, по-людськи я вам не заздрю, а просто співчуваю. Я знаю так само, як і ви, на що ви йдете. Тому велику шану і повагу до вас викликає вже те, що ви розумієте, на що ви йдете, і розумієте, що вас чекає».

Його колега Іван Кірімов: «Шановний Вікторе Андрійовичу! По-перше, у мене геть сумні передчуття, але я сподіваюсь, що сьогодні вам допоможе і Бог, і весь Парламент».

Найбільш повно ці сумніви і ризики пояснив у своєму виступі мій хороший товариш Віктор Михайлович Пинзеник. Вочевидь, у цьому випадку не йшлося про те, підтримувати чи не підтримувати претендента, набагато більше його фракцію турбувало інше питання: що станеться після призначення Віктора Ющенка:

Це не просто питання, коли і як спалять Ющенка, як, можливо, дехто тільки й очікує.

Ми маємо унікальний і, можливо, останній шанс дати українському народові надію на краще життя. Шанс, який диктує надзвичайна критичність нинішньої ситуації. І якщо не усвідомити цю критичність, то нагадаємо: у разі нестворення нормальних умов для ефективної роботи уряду переможців і переможених не буде. Всі будуть переможеними.

Судячи з учорашньої зустрічі одинадцяти фракцій у Президента України та сьогоднішнього духу, Ющенко отримає нині згоду на призначення прем’єр-міністром. Але мусимо поставити запитання: наскільки вистачить нашої сьогоднішньої підтримки?

Фракція «Реформи-Конгрес» вважає за необхідне наголосити на створенні умов для нормальної роботи уряду. Ці умови можуть і повинні забезпечити три сторони: Президент України, Верховна Рада України, уряд. І вони мають бути зафіксовані в політичному договорі між сторонами з такими принциповими питаннями: формування парламентської більшості (а одинадцяти депутатських фракцій вже достатньо для цього), зобов’язання щодо підтримки реформаторських дій уряду, гарантія роботи уряду протягом двох років, кадри та повноваження уряду.

Фракція готова навіть розглядати питання саморозпуску Парламенту у разі невиконання політичної угоди з боку Парламенту. Без такої угоди нинішнє формування уряду можна розглядати як дуже ймовірний провал з моменту призначення.

Проектів такої угоди було кілька. Але це були суто політичні домовленості, які дуже мало коштували у порівнянні з конституційними рамками. А в рамках Конституції відповіді на цей політичний виклик не було. Власне, проблема відсутності формалізованої парламентської більшості проявилася дуже помітно, вона турбувала тоді усіх, і вже за декілька тижнів, у січні, президент пропонує ідею конституційних змін. Друге питання конституційного референдуму стосувалося саме формування парламентської більшості і права президента розпускати Парламент, якщо така більшість не сформована.

22 грудня 1999 року президент Кучма був присутній у Парламенті й також озвучив цю проблему у своєму виступі: без політичної підтримки уряду з боку Парламенту майбутній уряд чекає така сама доля, як і попередні. Таким був підсумок парламентської дискусії перед голосуванням щодо моєї кандидатури на посаду голови уряду.

Отже, головуючий — Олександр Миколайович Ткаченко, той самий, якому не подобався Мазепа на гривнях, — ставить питання на голосування. Табло висвітило результати. «Проголосували 296 народних депутатів «за». Поздоровляємо Віктора Андрійовича!» — ці слова спікера завдяки радіотрансляції розлетілися по всій Україні. У той момент за три сотні кілометрів від сесійної зали парламенту, у Хоружівці, мама сплеснула у долоні біля приймача: «Ну для чого нам оця напасть!» Так мама відреагувала на моє прем’єрство.

* * *

19 квітня 2000 року на засідання Кабінету Міністрів прийшов президент. Це було підсумкове засідання за результатами діяльності уряду у першому кварталі. Кучма дав міцного прочухана. Преса не була присутня на цьому засіданні, до газет не потрапило нічого, окрім тієї інформації, яку розповсюдила прес-служба Кабінету Міністрів, а тому вся ця історія не стала надбанням гласності. Юрій Іванович Єхануров, перший віце-прем’єр і права рука в моєму уряді, коротко занотував слова Кучми. Їх сенс був такий: «Публічність роботи уряду стає настирною. Уряд демонструє надмірний оптимізм, але реально — це інерційний ефект минулого року. Перестали займатися інноваційною діяльністю. Вкрай незадовільна робота Паливно-енергетичного комплексу. Низька робота по пенсійній реформі. Нема послідовних дій в адміністративній реформі».

Слова Кучми — то було як килимове бомбометання! То були несправедливі слова: Україна увійшла у 2000 рік без національного бюджету, без економічної і соціальної програми року, врешті-решт без програм стимулювання галузевого розвитку. Усім цим проблемам треба було дати лад. За три перші місяці ми сформували перший в історії незалежної України бездефіцитний бюджет, провели урядову реформу, сформували графіки погашення боргів по заробітних платах і пенсіях, сформулювали урядову програму дій на 100 та 1000 днів. І це була тільки частина тих рішень, які дозволяли серйозно реформувати країну.

Врешті-решт, минали тільки перші 100 днів, як я був призначений на прем’єрську посаду. Мені видавалося, що робота уряду в першому кварталі заслуговує на дуже високу оцінку. Я сподівався, що уряд почує слова підтримки.

Кучма виступав дуже довго. Але я не пригадую жодного доброго слова на адресу уряду! Пам’ятаю, я затулив обличчя рукою і жодного разу не подивився на президента, жодного разу не подивився в зал на своїх міністрів. Мені соромно було слухати таку неправедну, недержавницьку критику президента. То було приниження і образа. Ніби твої крила хтось ножицями попідрізав. Це був жах! Я був розтоптаний повністю.

Я ледь добрів додому того дня: в голові по колу десятки разів прокручувалася одна і та сама фраза: «таке урядування мені не потрібне». Не для того я погоджувався на прем’єрство, щоб мене потім тицяли обличчям у якісь речі, які не були неправильними, тільки — недооціненими. Як на мене, президент просто не зрозумів нашу логіку, інструменти, які ми запроваджували, а тому не приймав їх.

Юрій Іванович вважав, що ця критика взагалі не мала нічого спільного зі змістом урядової діяльності. Ішлося про директорські повадки, про стиль іншої виробничої культури: це у банку сідають за стіл і радяться, уважно дослухаються до змісту слів одне одного, а тут Кучма просто демонстрував, хто в домі хазяїн. Єхануров поставився до президентського прочухана глибоко філософськи. Я ж думав про відставку.

Мене заспокоює дорога. Я поїхав у Хоружівку. Приїжджаю додому, мама з порога зустрічає: «Я йому подзвоню! Дай мені телефон Кучми, я хочу як мати поговорити з ним! Як він смів так себе повести?! Він просив тебе 100 днів тому, щоб ти зайняв цю посаду! Ти йому допоміг, це твій вибір!» У результаті така ситуація склалася, що вже мені маму заспокоювати треба! Кажу: «Мамо, не варто так...» — «Ні, я хочу поговорити із ним по телефону! Так не роблять». Мама ніколи не вирізнялася схильністю до дипломатичної мови. Вона не дипломат, вона коротко і ясно висловлює свої думки. Думаю, якби вона тоді Кучмі зателефонувала — Леонід Данилович цю розмову запам’ятав би назавжди. Врешті-решт, я маму заспокоїв, ми домовилися, що нікому вона телефонувати не буде. «Але написати, — каже, — я йому обов’язково напишу, щоб він так не робив!»

Після цього засідання уряду ми з президентом не розмовляли десь тиждень. А потім знову — як нічого не було: жартує, посміхається до мене!

Я стверджую, що наш уряд сформулював один з кращих економічних курсів, які були розроблені і реалізовані за всі роки Незалежної України. Він найбільше відповідав тим завданням, які ставив президент, це була найліпша відповідь викликам часу. Реакція президента була проявом якоїсь слабкості, не по-чоловічому він тоді повівся.

Чому Кучма так реагував? Я багато разів спостерігав, коли ми були разом з президентом на різних публічних заходах: однакові реакції. Йому була неприємна увага громадськості до прем’єра. Він не вміє радіти чужим успіхам. Це були ревнощі до чужих успіхів.

Пам’ятаю, на Великдень ми разом були на службі у відбудованому Михайлівському Золотоверхому монастирі. Ми йдемо, а з юрми радісно починають моє прізвище вигукувати. Публіка тими емоціями насправді ведмежу послугу мені робила: я бачив, наскільки президенту це було неприємно. Він аж посинів від незадоволення. Я намагався якось ретушувати цю ситуацію, бути тактовним, усіляко демонструвати свою лояльність. Але таких епізодів було багато, і це, безумовно, руйнувало його довіру до мене і впливало на рівень його підтримки уряду.

Отже, у квітні 2000 року над урядом вперше прокотився грім президентського невдоволення. Грім, нечутний для суспільства, але дуже неприємний і несподіваний для мене: він прозвучав просто серед ясного неба. Той грім був передвісником більшої і значно більш потужної бурі.

Будь-які складні речі і значні величини мудрі люди радять пояснювати простими словами і наочними образами. Якщо йдеться про великі числа, то складно пояснити, наприклад, збільшення збору зернових на стільки-то десятків мільйонів тонн — це настільки багато, що людина не здатна охопити цей масштаб своєю уявою. Інша справа, якщо поміряти це звичайними залізничними вагонами. Отже, один мільйон тонн — це приблизно 15 000 вагонів. Утім, і 15 000 вагонів складно уявити. Але якщо поставити ці умовні вагони один до одного, то довжина цього поїзда буде як від Києва до Лубен і навіть трохи далі! У 2000 році уряд прийняв програму «Зерно України». Одним з її результатів стало те, що у 2001 році в Україні зібрали майже 40 мільйонів тонн зерна. У 2000-му було неповних 25 млн тонн. Тобто зростання було у 15 мільйонів тонн. Якби це все завантажити у товарний поїзд, його довжина була б як від Києва до іспано-французького кордону.

У цьому сенс: відчувати, що економіка — це живе тіло, що економіка — це процес, якому властиве моделювання. Економіка дуже швидко реагує на кроки та інструменти, які ти вживаєш. Це було видно у Національному банку, такі інструменти ми запроваджували і в уряді. Ми приймали певні мікро- і макрорішення, минали 10—20 днів, місяць, квартал, рік — і ти вже бачиш зміни у динаміці чи об’ємах. То було таке гарне відчуття, ніби щось велике управляється маленьким джойстиком.

Із програмою «Зерно України 2001» було саме так.

Ми зробили виїзне засідання уряду на Тарасовій горі в Каневі. Тоді ми обговорили і заходи щодо вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка, і цю програму підтримки аграрного сектора. Тоді ми збирали 24,5 мільйона тонн зерна. Але такі показники нікого не задовольняли. Прийшов час вийти з болота невіри в те, що більше виробляти ми не можемо. Україна знову мала стати житницею Європи. І на тому засіданні ми говоримо про те, що розроблена програма, за якою ми досягаємо з наступного року врожаю у 40 мільйонів тонн.

Це була математична задача. Вочевидь, землю не обдуриш: спочатку в землю треба вкласти ресурс — гроші. Техніка, добрива та насіннєвий матеріал — усе це вимагає вкладення ресурсів. Результат буде, якщо ти віддав землі належне. А як не маєш відповіді на ці питання, то нема сенсу говорити про якесь майбутнє зростання, очікувати, що земля сторицею відплатить. Ми все порахували і зробили відповідну аграрну програму. Вийшли на Канівську гору, обмінялися з аграріями думками і почали її реалізацію. Очевидно, що базове питання — це грошові ресурси, зокрема державні кредити, бюджетна підтримка. Ми вводимо в програму майже 2 мільярди гривень — казкові гроші для того часу, з яких компенсуємо аграріям процентні ставки по кредитах. У результаті посівні площі зростають, врожай стає 40 мільйонів замість 24,5. Майже вдвічі більше, ніж було 365 днів тому! А це — частка у зростанні ВВП. Скажіть, хіба це не радість — бачити результати нової урядової політики?! Інтелектуально — це як обдурити чорта!

У цьому був сенс наших реформ: треба було знайти гроші, які можна було б влити в економіку в такий спосіб, щоб їх не проїли, а вони створили нові гроші, нову вартість, розігріли економіку.

Ми намагалися дати відповідь на запитання: чому протягом багатьох років по здобутті української Незалежності економіка переживала спад? Відповідь була дещо несподівана для багатьох: треба вивести державу як інститут споживання з ринку, щоб вона не забирала гроші, які призначені для розвитку економіки на покриття свого бюджету.

Суть проблеми полягала у тому, що треба було навчити владу жити за ті гроші, які країна заробила, — за свої гроші. Держава має жити на податки. Вона не має ходити з простягнутою рукою: їй не треба ходити торгувати облігаціями, або запускати емісію, або шукати інший спосіб покриття бюджетного дефіциту. Дефіцит призводить до запозичень і зростання державних боргів. Державні борги треба обслуговувати, платити відсотки. Це все гроші, які можна було більш корисно використати. А борги забирали їх з економіки.

Для тих, хто любить цифри, наведу фрагмент з мого виступу у Парламенті у день призначення прем’єр-міністром:

Економічне джерело боргів — це надто високий бюджетний дефіцит, що склався в перші роки Незалежності. Наприклад, у 1992 році він становив 13,8 відсотка, у 1994 році — майже 9 відсотків, у 1995-му — 7 відсотків, у 1997-му — 7 відсотків. Розрахунки показують, що накопичений протягом 1992—1998 років бюджетний дефіцит становить 33,4 відсотка обсягу внутрішнього валового продукту нації у 1998 році, або 34,7 мільярда гривень, чи 14,2 мільярда доларів США. Це практично дорівнює сумі нинішнього зовнішнього боргу держави Україна. Ми повинні сьогодні визнати, що держава надто довго жила не відповідно до своїх достатків.

Отже, для того щоб спрямувати гроші в економіку, треба було скласти бездефіцитний бюджет. Не припускатися нових боргів і запозичень, по можливості зменшити обсяг старих, простіше кажучи — віддати борги.

Перше, що ми зробили в уряді, — прийняли новий бездефіцитний бюджет. І це дало нам 4,6 мільярда ресурсів, які держава просто «проїдала». Досить ці гроші спрямувати для стимулювання певної галузі (як це було із програмою «Зерно України») — економіка відразу віддячить.

Тоді, у 2000 році, я часто це повторював для журналістів і взагалі — для всіх, хто хотів це чути: ми мали усвідомити — не стихія править економікою, економіка — дуже слухняна пані, якщо ми будемо поводитися із нею коректно — вона відповідатиме люб’язністю.

З 1991 року українська економіка весь час падала: питання було тільки в тому, чи падіння буде 25 %, чи 15 %, чи тільки 3 %. Саме тому ми взялися писати програму, в основу якої мали бути покладені зростання економіки і бездефіцитний бюджет.

Але для цього треба було зробити серйозне реформування бюджетної політики: треба, щоб внутрішній фінансовий ресурс був спрямований не на покриття дефіциту бюджету, а на розвиток економіки, суб’єкти господарювання. Ці ресурси трансформують економіку, стимулюють її, вона формує приріст, а з цього приросту суб’єкт господарювання заплатить більше податків у бюджет, і бюджет ліпше виконуватиметься. Відповідно люди отримають більші зарплати, пенсії, стипендії. Іншими словами, треба було змінити тактику у дискусії між бюджетною й економічною політикою: чи відразу стригти купони і покривати бюджетний дефіцит, чи сказати — ні, бюджет має бути бездефіцитним і уряд не буде забирати гроші, які належать економіці. Чим менше уряд позичає на ринку — тим більше грошей іде в економіку. Адже гроші обмежені, ринок один. Чим більший дефіцит бюджету — тим більше він обезкровлює економіку. Це треба було розуміти в першу чергу політично.

Цих речей багато хто тоді не розумів: незалежно, чи комуністи, чи соціалісти, чи навіть демократи — кожний, хто встає у Парламенті за трибуну, починає говорити про зарплату, пенсію, не розуміючи, що коли не обмежити бюджетне споживання — то не буде приросту економіки. По суті це означало, що ми різали б тоді курку, яка несе золоті яйця. Треба було дати тій курці підрости. Тобто і вони хотіли, щоб бюджет був більший, і я хотів щоб бюджет був більший — тільки у нас підходи різні. Спочатку я хочу зробити, щоб виросла курка (тобто економіка), і тоді зростуть відрахування до бюджету. Чим більше буде рости економіка — тим більшими будуть відрахування, і тим вищими пенсії і зарплати, і все, що забажаєте! Головне, що тоді я ці витрати покрию не фальшивими емісійними джерелами і не запозиченнями, а правдивими податками, які сплатять. Така ось виходила економічна алхімія!

Первинними були пріоритети економіки, вторинними — питання бюджету. Усе це можна було зробити в межах одного фінансового року. Головне — не вимагати від мене в січні того, чого треба дочекатися в грудні.

Отже, ми формулюємо урядову програму «Реформи заради добробуту», формуємо новий бездефіцитний бюджет. Окрім того, ми реалізовували адміністративну реформу, у мене на порядку денному були поїздки до міжнародних фінансових інституцій Лондона, по газових питаннях я літав у Москву. Кожний крок приносив в Україну гроші.

Заходи зі стимулювання економіки та бездефіцитний бюджет дали у 2000 році зростання майже у 6 % ВВП. Наступного, 2001 року ця крива вивезла економіку на позицію у 9 % приросту!

Співпраця із міжнародними фінансовими інститутами означала реструктуризацію боргів, ми могли на цьому зекономити. Звірка газових боргів у Москві дала в результаті те, що наші борги складали не 2 мільярди доларів і не 3,5, як нам було казали, а менше ніж 1,5 мільярда доларів. Як кажуть — там копійка, там копійка, а всі ці зусилля давали певні результати для бюджету.

Тобто мені видавалося, що ми уже в квітні виходимо на хороші результати і на розуміння перспективи. Уже тоді ми прогнозували зростання ВВП на 5,6 %, а промислового виробництва — майже на 10 %! Це був перший в історії України бездефіцитний бюджет і перший від 1991 року факт зростання валового внутрішнього продукту!

Отже, ми проводимо історичне засідання уряду в умовах, коли економіка уже запрацювала, пенсії і зарплати бюджетникам виплачуються вчасно, а в результаті — жодного доброго слова від президента і тільки критика, критика, критика... Це було несправедливо.

Був іще один великий плюс: ми досить добре попрацювали над дисципліною виконання бюджету. Перший квартал ми прожили без жодного боргу: виконали бюджет кварталу, виплатили зарплату. Буквально з лютого місяця я встановив порядок, щоб до мене ніхто із голів обласних адміністрацій не приходив з питаннями бюджетного розподілу коштів: ми прийняли річний бюджет країни, і аналогічні бюджетні розписи були створені по кожній області — по статтях, по параграфах, по пунктах. Якось на початку міністр фінансів Ігор Мітюков прийшов було до мене, просить дати вказівки. Я кажу: «Ігоре, я не буду у ручному режимі розписувати, що на Суми чи на Херсон давати сьогодні. Ми затвердили бюджет, ти відповідаєш, щоб кожний день ми сплачували усе відповідно до бюджетного розпису».

У результаті одного разу в моїй приймальні трапилася майже анекдотична ситуація. Заходить хтось з голів обласних державних адміністрацій і звертається до Віри Ульянченко, яка тоді працювала на посаді помічника прем’єр-міністра: «Віро Іванівно, це щось незрозуміле! Що це за організація роботи така?!» Віра нічого не розуміє, внутрішньо вже напружилася, питає з пересторогою: «А що ви маєте на увазі?» — «Бачте, три місяці у 2000 році прожив — і нема чого робити губернатору: не треба валізу брати, ковбаси не треба везти, до прем’єр-міністра нема за чим їхати: я отримую бюджетний розпис, усі проплати приходять день у день. Мені нема чого в Києві робить! Коли так було?!»

Питання заборгованостей з виплат пенсій я сприймав не тільки в бюджетних і економічних координатах. Для мене і для моїх друзів в уряді це було насамперед питання моралі, великої несправедливості щодо старших людей: бо це було покоління наших батьків, які пройшли через тяжкі випробування Голоду і Великої війни. Це було питання стосунків із нашими батьками: як так не віддати гроші поколінню батьків?! Так це сприймалося. Десь у червні стало зрозуміло, що економіка зростає. І це зростання створює ресурс, який можна було використати для виконання зобов’язань перед поколінням наших батьків. Це питання курирував Юрій Іванович Єхануров, він влаштував капіталістичне змагання між областями, хто швидше погасить заборгованості. Цей спосіб досить добре спрацював. Отже, 25 липня я виходжу до преси і роблю звернення до народу: до 1 жовтня 2000 року ми зможемо погасити всі заборгованості по пенсіях за всі минулі роки — економіка запрацювала.

Як це не дивно, були голоси, які говорили, що це невчасно. І не йшлося про якесь незадоволення лівих, з рук яких уряд у цей спосіб вибив великі козирі. Йшлося про критику з боку представників цілком ліберальної думки. Здається, навіть з боку представників МВФ були якісь косі погляди на це питання. Річ у тім, що там остерігалися тих кількох додаткових мільярдів, які з’являлися на фінансовому ринку. Були експертні побоювання, що ці гроші створять в економіці інфляційний навіс. Показники інфляції у 2000 році дійсно були дещо вищими за тогорічні — 25,8 % проти 19,2 % у 1999-му. Проте природа цієї інфляції вже була не емісійна, це був результат лібералізації цін. Насправді від пенсійних грошей був іще один малопомітний для загалу ефект. Бабусі-пенсіонерки не розкошують і машини не купують. Ці свої гривні вони понесли на базар і в магазин. Що купують там бабусі? Найдешевші товари. А чиї товари у той час були найдешевшими? Українські! І так вийшло, що вони пішли купувати українську гречку, кетчуп «Чумак» і вітчизняні курячі стегенця. Тобто тут ми отримали стимулювання споживчого попиту. Споживчий попит стимулював економіку до виробництва нових товарів. Тобто пенсійні гроші, якщо прослідкувати їх шлях, перетворилися на інвестицію у вітчизняну переробну промисловість і в аграрний сектор. Вони почали виробляти ще більшу кількість кетчупу і курячих стегенець, платити ще більше податків до бюджету, і — коло замкнулося — у нас з’явилися нові гроші на нові пенсії. А інфляція вже наступного року знизилася до 6 % — найнижчого показника на той момент в історії Незалежної України.

Тобто загальна логіка реформ була така: вивести економіку із депресії, зробити підйом, і той підйом принесе нові бюджетні надходження.

* * *

Ще на початку діяльності уряду ми розуміли, що головною формою криміналізації державних фінансів були взаємозаліки і бартер.

Прийшов якийсь дід на ярмарок корову продавати. Його питають:

— Скільки ваша корова коштує?

— Мільйон! — відповідає.

— Діду, та хто ж вам стільки дасть?!

— Три-чотири години постою — такий покупець знайдеться, — каже старий.

Справді, за деякий час бачать: дід продав корову, замість неї на мотузці тримає дві кози.

— То скільки ж вам заплатили? — питають.

— Мільйон! Тільки не грішми. Мені заплатили двома козами по 500 тисяч.

Це була викривлена економіка. Бюджет намагалися наповнювати сівалками, віялками, молотарками, валянками, козами та телевізорами. Але козами пенсію не заплатиш. А для кредитування виробництва кози взагалі погано надаються. Економіці для зростання потрібні гроші. Бартерні схеми були дуже криміналізованими, та навіть і без криміналізації — це був суцільний економічний програш для інтересів держави. Наприклад, завод заплатив податки автобусами по 300 000. Чому по 300 000? Чому не по 100 000? Хто встановлює ціну? Безумовно, не ринок. Це була сфера, небезпечна найрізноманітнішими зловживаннями. Бартер і взаємозаліки треба було скасувати.

Безумовно, на нерівноцінному, нееквівалентному обміні, на тому бартері робилися величезні статки. Для дуже багатьох, хто мав виходи на Парламент і Банкову, це була розкішна годівниця. Окрім того, навколо президента було велике коло червоних директорів, яких дратувало все, що не вкладалося в їх уявлення щодо того, як держава мала поводитися щодо їх продукції. Була одна думка їхня, а інша — невірна. Тоді були досить поширеними взаємозаліки: вантажівки мінялися на електроенергію, наприклад. І для них це був цілком нормальний механізм. Для них, але не для держави.

Ми тоді практично в один день скасували близько 1000 рішень попередніх урядів, які унормовували різні види бартерних операцій та різноманітних митних, бюджетних, фіскальних пільг, пов’язаних із бартером. Це була практика адресних, іменних рішень, коли для окремого підприємства виписувалися його власні спеціальні правила на ринку. Хтось приходив до прем’єр-міністра чи до віце-прем’єра, домовлялися, і з’являлося 951-ше пільгове рішення, потім — іще одне. А потім хтось інший думає: а чим я гірший, і теж їде до Києва домовлятися, і кінець кінцем з’являється тисяча перша постанова уряду щодо бартеру чи так званих «виключень». Звичайно, така практика суперечила принципу загальних правил для всіх. До того ж це страшенно ускладнювало урядову роботу, коли замість однієї постанови уряду щодо цілком конкретного питання треба заглядати одночасно у сотні різних документів!

Я публічно задекларував прагнення вирішити проблему бартерних розрахунків та пільг іще під час свого першого виступу в Парламенті як претендент на посаду прем’єр-міністра. І Парламент політично благословив було це своїм рішенням щодо мого призначення на посаду голови уряду. Так само вголос ми говорили про це протягом усього 2000 року, аж до того дня, як уряд одним рішенням скасував тьму «бартерних» постанов попередніх урядів.

Я розумів: як тільки ми подолаємо бартер — ми відразу отримаємо додатковий ресурс для економіки. У те, що ми розв’яжемо бартерні вузлики, тоді мало хто вірив. Тому великої таємниці відносно намірів скасувати бартерні операції ми не робили. Натомість щодо конкретних заходів, які готував уряд, я попросив членів кабінету поводитися, як на відомому радянському плакаті: «Не патякай!» Тому, коли ми почали роботу з інвентаризації рішень попередніх урядів у цій сфері, це робилося, як таємна військова операція.

Безумовно, коли ми скасували дію відразу тисячі бартерних і пільгових постанов, у багатьох, хто жив з бартерних операцій, дії уряду викликали шокову реакцію. У приймальню прем’єр-міністра хлинув шквал дзвінків. Відміна бартеру для багатьох була подібною до вибуху потужної бомби. Тоді я мусив дати Вірі Іванівні команду, чиї дзвінки я приймаю, а кого прошу не турбувати. І якийсь час ми тримали таку телефонну облогу.

Безумовно, були такі хлопці, які думали, що це рішення вони відіграють назад. Бо «серце не камінь»: президент поговорить з прем’єром, Голова Верховної Ради зателефонує, кум, сват, брат — і все потоне. Але не так сталося, як їм гадалося.

Ці рішення — скасування взаємозаліків і обмеження бартерних операцій — відразу дали добрий результат: наприкінці року ми вийшли на те, що бюджет на 98,8 % наповнювався грошима, а не автобусами і телевізорами. Я добре пам’ятаю, що особливо від взаємозаліків і бартерних операцій страждав енергетичний ринок: у деяких областях лише 3 % оплат здійснювалися грошима, а решта — у якийсь середньовічний спосіб товарного обміну. Восени у тій самій області ми вже мали 68 % оплати «живими» грошима.

Кучма відреагував на це рішення публічним роздратуванням. Пригадую, це був один із його візитів до Туреччини, він повертався із Анкари. Леонід Данилович досить часто виходив до журналістів саме за результатами закордонних візитів — така була в нього практика. Не маю стовідсоткової впевненості, звичайно, але мені здавалося, що питання було свідомо сформульоване у досить провокаційному ключі. Здається, воно звучало приблизно так: мовляв, наскільки є продуманою ця практика повернення до фінансових розрахунків замість бартеру. І Леонід Данилович видає гнівну тираду, яку розгорнуто цитували вітчизняні інформаційні агенції:

«Я вважаю, що більшої помилки, ніж всі уряди зробили за минулі роки, вигадати було неможливо. Якщо хтось хотів зробити Україні ведмежу послугу, то він це зробив. Коли ми добре знаємо, що у нас немає грошових коштів для розрахунків з Росією за поставлені енергоресурси, то ухвалювати такі рішення — діяти проти національних інтересів».

З переходом на грошову форму розрахунків за енергоресурси Україна «втрачає ринки для своїх товарів» у Росії, вважає Кучма. Зокрема він зазначив, що Росія відмовилася брати українські КрАЗи за «живі» гроші, які раніше постачалися у рахунок оплати газу. Це означає, що нікому наші КрАЗи не потрібні, і Кучма в цьому випадку нарікає на особливості ринкових відносин».

Так про це повідомив український «Інтерфакс». Після цього у мене з президентом була досить складна телефонна розмова. Вже наступала зима, світ став знову білим: був дуже тихий і спокійний вихідний день, коли я почув сигнал урядового зв’язку.

Чомусь так співпало, що ця розмова стосувалася двох львівських заводів. Кучма хотів, щоб ми прийняли телевізори «Електрон» і автобуси ЛАЗи по бартеру, в залік бюджетних боргів. Я відмовився приймати в бюджет автобуси і телевізори:

— Леоніде Даниловичу, ну навіщо державі, уряду телевізори? От кому зараз потрібні ці декілька тисяч тих телевізорів?!

Він пропонує, щоб їх прийняло у бюджетний залік Міністерство оборони. Я кажу:

— Леоніде Даниловичу, Міністерству оборони потрібні гроші на м’ясо! У нас прикордонники шість місяців м’яса не бачили — одні макарони їдять! Які можуть бути телевізори?!

Так само він про ті автобуси починає говорити для Міністерства оборони. Чому Міністерство оборони? Бо його бюджет солідніше виглядав, ніж бюджет Міністерства освіти чи Міністерства культури. Кажу президенту, що не можу зараз прийняти ані телевізори, ані автобуси:

— Зараз уряду потрібно, щоб вони заплатили борги до бюджету гривнями. Леоніде Даниловичу, уряд декілька днів тому прийняв постанову, якою зобов’язав усі суб’єкти господарювання сплачувати податки тільки у грошовій формі. Леоніде Даниловичу, я готовий подати у відставку, просто я цього рішення відмінити не можу, нам треба монетизувати бюджет. Нам треба вистояти декілька місяців, і гривня буде працювати, іще потужніше працювати, ніж зараз. Інакше ми не зможемо розрахуватися ані з пенсіонером, ані з учителем, ані з медиком, ані з солдатом!

— Вікторе, ти до краху економіку ведеш!

Кучма кинув слухавку.

Повторюся: 2000 рік ми закінчили із зростанням у 6 %, у 2001 році наші дії привели до росту на 9 %. Від 2000-го і до початку 2008 року ми мали виключно зростання української економіки.

* * *

У 2000 році був іще один момент, завдяки якому я міг назвати цей рік, попри все, одним із найщасливіших у моєму житті.

Стою п’ять хвилин, трохи вже нервуюся. Минає чверть години, поки ми зрушили з місця. І повідомити — нікому нічого не повідомиш — мобільного зв’язку у мене теж не було тоді. І чого повідомляти?! Якщо у лікарні вже щось відбувається, то тими дзвінками ти нічим не зарадиш.

Від машини до лікарняної палати я, здається, летів щодуху. Забігаю до палати: Катя ще лежить на столі, а дитинка Христинка вже десь у другій кімнаті попискує.

Катя дуже хотіла, щоб я був присутній. Це така американська звичка. Я їй не казав, але я не дуже хотів бачити, як вона народжуватиме. Мушу признатися, що я думав, що від того видовища я просто впаду на місці. Я не був готовий до того. Але поспішав, як тільки міг.

Катя лежить, чує моє дихання, повертається до мене й одразу говорить: «Вітю, як же ти?!» Кажу з удаваною впевненістю в голосі: «Катю, я все бачив!» І почав було підбріхувати, щоб якось її підтримати. Маю сумніви, що вона у це повірила. Але коли ти щасливий — ці дрібниці не мали вже більшого значення: отак ми піймали Христинку.

* * *

17 вересня 2000 року за підозрілих обставин зник журналіст Георгій Гонгадзе. Іще влітку він звертався до Генеральної Прокуратури із заявами про стеження. Гію я добре пам’ятав і знав. Знав як талановитого, дотепного, досить відкритого журналіста. Це знайомство почалося іще на прес-конференціях у НБУ, які я проводив щотижня. Своєю активністю він демонстрував якусь особливу відданість своїй справі. Це була дійсно цікава і дорога моєму серцю людина. І ось ця людина зникла... 16 листопада у лісі неподалік Таращі знайшли його обезголовлене тіло.

Тут я маю порушити хронологію і зробити невеличкий відступ. Саме у цей час я приймаю рішення подати у відставку: я не мав підтримки ані у Парламенті, ані на Банковій. Я написав заяву і поклав її в стіл. Минуло іще 2-3 дні, коли я про це розповів декільком найближчим людям. Про невідворотність відставки у ті дні писали усі, хто вмів тримати перо, тоді з Банкової весь час долинали чергові розкати грому незадоволення тими чи іншими діями уряду.

Іще через пару днів пізнього вечора, коли я засидівся на роботі, задзвонив один із апаратів урядового зв’язку — «100» чи «200». На іншому кінці телефонного дроту відомий і дуже авторитетний політик мені говорить приблизно такі слова: «Вікторе Андрійовичу, за день-два у Парламенті будуть оприлюднені дуже важливі документи, які проливають світло на справу Георгія Гонгадзе. Прошу утриматися від поспішних заяв про відставку». Мене цей телефонний дзвінок дуже здивував: тоді вже було досить мало людей, які засвідчували свою підтримку діям уряду. Але разом з тим у цій розмові прозвучало щось, що звертало увагу і навіть дещо бентежило, — якась інтрига. Після цієї розмови я вирішив поки не відкривати шухляду із заявою про відставку.

А в останні дні листопада у Парламенті були оприлюднені так звані «плівки Мельниченка». Це були записи, які один із офіцерів президентської охорони — майор Микола Мельниченко — робив таємно і зміст яких кинув тінь підозри на президента. Для багатьох в Україні їх зміст вказував на причетність Кучми до цієї трагічної історії.

Наближався час серйозної розмови між президентом і прем’єр-міністром України про те, що відбувається в країні, що відбувається між президентом, урядом та Парламентом, що відбувається між нами. Не можу сказати, що це я ініціював цю зустріч і важку розмову, — це вийшло якось само собою і відразу торкнулося найбільш чутливого на той момент питання.

Ми були вдвох у його горезвісному кабінеті. Леонід Данилович був у важкому настрої, і було видно, що він за останній час багато чого сам-на-сам передумав. На мить встановилася тиша, і Леонід Данилович досить емоційно вимовив: «Я тобі на Біблії готовий поклястися, що я такого розпорядження не давав!» Мені здавалося, що він дійшов до тієї точки щирості, яку досить складно зіграти. Врешті-решт, він знав, що я до такої клятви поставлюся дуже серйозно: це мало вигляд як посилання до того найвищого, що є, а такими словами не розкидаються просто так.

Не знаю, чи цей епізод може додати щось у відповіді на питання, хто замовив убивство Гії Гонгадзе, чи ні. Але такий епізод у моєму житті був.

Політично й емоційно ця криза сильно вдарила по президенту. Преса весь час публікувала рейтинги довіри до політиків, і в цих рейтингах його позиція ставала усе менш впевненою.

Суспільство все більше не довіряло йому. З іншого боку, він усе більше не довіряв мені. Довіра до уряду і прем’єр-міністра, навпаки, залишалась дуже високою. Проте такі часи є найліпшими, найкращими для різних політичних авантюристів, так званих «кризових менеджерів», яких тоді багато розплодилося як у Парламенті, так і на Банковій.

Його думкою намагалися маніпулювати, у пресі з’являлися конспірологічні теорії, що усі ці протестні акції спеціально організовані, щоб усунути з президентської посади Кучму і зробити Ющенка виконуючим обов’язки Президента України.

Мене тоді це дуже дивувало: я не давав підстав для недовіри, але з його боку навпаки — була виразно помітна якась дивна суміш застережень і підозр щодо мене. Думаю, ним маніпулювали, вкладали у свідомість уявлення, що я якось намагаюся його «підсидіти».

На вулицях бурно проходить акція «Україна без Кучми», на Банковій уже палять опудала — ситуація доходить до крайніх проявів політичної гостроти. І на цьому тлі між нами спалахує черговий конфлікт, який я тоді не став робити надбанням публічності.

У країні вирував броунівський рух, вуличні виступи були тільки частиною кризи, справа Гонгадзе й арешт Тимошенко — усе це переплелося у той час і вимагало якоїсь спільної реакції перших осіб країни. День минає за днем, тиждень за тижнем, рахунок іде на місяці — президент мовчить, прем’єр мовчить, Голова Парламенту — усі мовчать. Безумовно, ми мали висловитися щодо цієї ситуації.

Отже, ми збираємося втрьох на Банковій. Іван Степанович Плющ рік тому знову повернувся у крісло спікера. Можна було сказати, що ми знову зібралися, як у «старі добрі часи» на початку української Незалежності, от тільки часи були недобрі. У нас відбувається довга розмова — не одна година минула від її початку. Потім президент покликав Литвина, голову Адміністрації, щоб той зачитав проект спільної заяви президента, голів уряду і Парламенту. Ми його вислухали і почали вносити редакційні правки.

У тій ситуації не було такого, щоб від нас із Іваном Степановичем вимагали підписати щось, що купи не тримається. Ми і збиралися врешті-решт, щоб розібратися, що відбувається, і пробували не так оцінити, як проаналізувати ситуацію.

Розмова була складна, і найскладнішою вона була саме для президента. Ми намагалися знайти якийсь конструктив, сформулювати, який може бути вихід із цієї ситуації. Йшлося про те, щоб знайти якісь зрозумілі законні процедури, здається, через засідання слідчої комісії. Десь так, якщо я не дуже помиляюся щодо змісту цієї відповіді.

Там точно не було жодних оцінок, а тим більше оцінок громадських і політичних рухів! Кучма тоді Литвину сказав приблизно так: «З того, що почув, — внеси корективи!» Я добре пам’ятаю, як Іван Степанович навздогін просив, щоб той врахував кілька нюансів: ніяких «фашистів», ніяких націонал-соціалістів у листі не повинно бути.

І ось з’являється текст, який увійшов в історію як «Лист трьох». І я бачу в тому тексті саме те, від чого ми застерігали, чого у ньому бути не могло: «Перед нами український різновид націонал-соціалізму!» Саме із такими формулюваннями цей лист виходить. Це було настільки дико, що ми з Плющем просто не знали, як на такі речі реагувати у той момент. Безумовно, справедлива реакція суспільства на цей лист не примусила себе чекати.

Перше бажання, яке виникло у цій ситуації, — це бажання розібратися, як так сталося, що цей лист вийшов саме із такими формулюваннями, яких ми з головою Парламенту не просто не підтримали, а проти яких, навпаки, гаряче застерігали. На це один з нас отримав приблизно таку відповідь: «Від Литвина Володимира Михайловича. Якщо ви думаєте, що це я зробив, — то це ваше право». Це був один із тих випадків, коли не знаєш, як вчинити публічно, щоб не зробити ще гірше.

Преса, звичайно, затаврувала у колабораціонізмі «із злочинним режимом», а ситуація розвивалася далі, і то не в конструктивному напрямку. У ті самі дні заарештували Юлію Тимошенко, яку перед тим Кучма звільнив з посади віце-прем’єра, в компетенції якого був паливно-енергетичний комплекс. Він публічно критикував діяльність уряду у цій сфері, ще літо не відшуміло:

«Я не розумію Віктора Андрійовича, його ставлення до ПЕК і ситуації, яка склалася. (...) Що це — бажання вирішувати проблеми, або зробити так, щоб Україна залишилася у пітьмі, а потім, гримнувши дверми, піти?»

Саме так Президент України коментував це для засобів масової інформації. Я тоді не розділяв позиції президента щодо Тимошенко. Я добре пам’ятаю одну із наших розмов щодо Юлії Володимирівни.

У Леоніда Даниловича була звичка крутити в руках зв’язку ключів. Це було часом небезпечно, бо коли він в емоційному стані переставав контролювати рухи, ключі часом зривалися з пальця і летіли у геть непередбачуваному напрямку! На щастя і для загальної безпеки, хтось із друзів-президентів потім подарував йому чотки. Але тоді він тих чоток ще не мав. Ми були в кабінеті вдвох, і він мене вичитував за те, що я захищав Тимошенко: «Вікторе, ти що не розумієш, що вона аферистка?!» У цей момент ключі відірвалися, пролетіли через півкімнати і з брязкотом упали на підлогу.

Після того як її заарештували, я публічно сказав журналістам, що я вірю в її чесність. Те, що ми робили у ПЕК, зачепило інтереси олігархів, і ситуацію з Тимошенко я розглядав саме в координатах протистояння із незадоволеними боротьбою із сірими схемами у цій сфері.

Не минуло і двох тижнів після публікації «Листа трьох», як Віктор Медведчук, на той момент віце-спікер Парламенту і представник певного лобі, проводить прес-конференцію, на якій погрожує мені відставкою вже у квітні, щойно закінчиться імунітет, забезпечений програмою дій уряду. Він говорить про те, що коаліційний уряд так і не створений. Тоді «Українська правда», яку заснував Гія Гонгадзе, прокоментувала його слова так:

«Всі карти відкриті. Українським олігархам потрібні свої люди в уряді. І вони підуть до кінця, бо сьогодні ситуація не така, як рік тому. Минулої весни за Ющенка вступився президент і не дав його «звалити» олігархам. Сьогодні президенту самому потрібна підтримка олігархів».

Я тоді був з візитом у Росії і відповів Медведчуку звідти через пресу. Відповів у тому сенсі, що Верховна Рада має створити законодавчий фундамент для формування коаліції, закріпити стосунки між Парламентом і урядом. Цього за рік розмов і погроз ніхто не робив. Наступного дня виступив Олександр Волков. Він заявив тоді в ефірі одного з телеканалів, що або уряд та Парламент знайдуть спільну мову, або у квітні буде працювати новий уряд з новим прем’єром. Така от підтримка.

У принципі від серпня не минало й місяця, щоб журналісти не відправляли мене у відставку: будь-яка критика з боку президента сприймалася як сигнал, як передвісник майбутніх урядових ротацій. Просто не було місяця, щоб яка-небудь газета не написала, що Ющенка знімуть протягом двох-трьох тижнів.

Погрози Медведчука спричинили досить несподівану реакцію серед киян: одна із соціологічних фірм провела у столиці опитування і з’ясувала, що 64 % її мешканців проти відставки прем’єра. Популярність уряду й особисто прем’єра зростала. Натомість президент у шаленому темпі втрачав довіру і підтримку, що відбувалося в контексті політичної кризи, особливо — після розгону наметового містечка і бійок та провокацій на Банковій

9 березня 2001 року. Кучма виграв президентські вибори з результатом у 57 %. Через півтора року після виборів, за опитуваннями громадської думки, він мав лише 6 % підтримки. У цьому контексті журналісти були праві: він сам починав потребувати підтримки олігархів. Реформи відійшли на задній план.

Іще трохи політичної хронології: 11 квітня я зустрічався із головами фракцій Парламенту, ми обговорили процедуру і зміст звіту щодо виконання урядової програми. 12 квітня у Парламенті збирають 222 підписи за проект постанов про відповідальність уряду. 13 квітня один із лідерів СДПУ(о) Олександр Зінченко говорить про перспективи урядового звіту: 100 % буде відставка.

Я почувався абсолютно спокійно у цій ситуації: я розумів, що я свою роботу зробив добре. За 10 днів до голосування у Парламенті журналісти підловили мене із запитаннями: мовляв, які ваші дії, коли станете виконуючим обов’язки. Я вважав, що уряд свої завдання виконав достойно. У тому інтерв’ю я прямо сказав: якщо хтось вважає, що ці завдання не виконані, я готовий своїм місцем поступитися більш достойному. Іще рік тому черги на місце прем’єр-міністра не було. Ті, чиї прізвища почали проявлятися у квітні 2001-го, рік тому — у грудні 1999 року — ховалися по кутках і виглядали з-за гардин.

Парламентські процедури тривали кілька днів.

Врешті-решт, наближалося 26 квітня — день, на який було призначене голосування щодо недовіри уряду і відзначення річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Власне, якби не було такого брутального завершення прем’єрської історії, не було б потім ані парламентської, ані президентської моїх кампаній: я б тихо повернувся до банківської справи.

Але того дня президент просто вчинив щодо уряду негідно і несправедливо, а люди навпаки — підтримали. Обидва ці чинники потім зіграють свою роль.

26 квітня розпочалося із покладання квітів на Чорнобильському меморіалі: Леонід Данилович, Іван Степанович і я — усі перші особи країни. Я підходжу до президента і питаю:

— Леоніде Даниловичу, ви зараз на сесію їдете?

— Та ні, не їду.

Свою відсутність того дня у Парламенті він пояснив якоюсь терміновою нарадою у Чорнобильській зоні. У цей момент до мене приходить Плющ і сумним та роздратованим голосом повідомляє: «Читай — то він тебе здав!»

Я не хочу сказати, що я не знав змісту залаштункових інтриг, які велися в той час. Багато голосів закликали тоді просто добровільно написати заяву про відставку і не принижуватися у сесійній залі, очікуючи, коли на табло висвітяться результати голосування. Але я тоді чітко сказав: я хочу звіту!

Подібними показниками не міг похвалитися жодний інший прем’єр у новітній історії України. Навіть якщо дивитися на ті самі соціальні виплати: середня пенсія зросла з 58 до 97 гривень, при тому, що національна валюта весь час залишалася стабільною. Зростання економіки, розв’язання вузла енергетичних проблем, подолання проблеми віялових відключень, відмова від бартерних розрахунків. Я знав про свою відставку, але мені було важливо донести ці факти до громади, до нації!

Мені легко було говорити під час звіту. Мені легко було говорити у день відставки — бо я бачив, яка несправедливість чиниться. Я виступав із відчуттям повного спокою і переваги:

Шановні народні депутати!

Я, як громадянин, переконаний у тому, що демократія в Україні зазнала серйозної поразки. Ми виявилися неспроможними зробити свій вибір. Політична еліта, представлена більшістю тих, хто проголосував сьогодні проти українського уряду, виявилася неготовою визнати легальну економіку і публічну політику єдиним можливим способом суспільного розвитку.

Я дякую всім — і це головне. Дякую всім, хто підтримував уряд і мене у ці півтора року. Я переконаний, що наші з вами зусилля не були даремними.

Я буду продовжувати ту політику, яку запропонував, усіма доступними інструментами та методами, які дозволяє демократія та принципи публічної політики.

Я не йду із політики.

Я йду, щоб повернутися!

Коли це закінчилося, я вийшов із Парламенту з нестерпним, просто фізіологічним бажанням негайно відмитися від усього цього політичного бруду та нещирості. Було відчуття огиди від усіх тих залаштункових розборок.

Я вийшов на вулицю: Парламент оточило море людей. Не знаю, чи були тисячі, чи десятки тисяч — уся площа навколо

Парламенту і вся вулиця від готелю «Київ» і майже до самого Кабінету Міністрів була заповнена людом! Сила-силенна людей! І це мене зобов’язало: жодного іншого прем’єра люди біля Парламенту не захищали.

Чесно кажучи, з Парламенту я виходив з думкою про лазню: я думав про те, що зараз треба зайти у свій кабінет, зібрати речі і піти в лазню. Більше мені нічого не потрібно: так хотілося відмитися!

Виходжу на вулицю, хочу пройти — мене не пускають, просто стіна перед тобою встає, вимагають сказати що-небудь! Беру мікрофон — навколо шалені оплески, скандування «Слава!» Я не був готовий до такої реакції, моя промова була дуже короткою, я вдруге повторив те, що сказав у Парламенті: «Я буду продовжувати боротися! Я йду, щоб повернутися!»

Виходжу з натовпу, обертаюся назад — весь уряд іде за мною, як пінгвіни вервечкою рухаються! Мене це вдруге вразило. Причому ідуть мої міністри з таким настроєм, як на Великдень у церкву ходять: світлий настрій у всіх, нема відчуття вини, нема відчуття сорому — ми зробили усе, що могли.

Ідемо пішки. Машиною проїхати не можна, наші машини десь у людському морі застрягли, як «Челюскін» у торосах. Хтось там пропонує: давайте збоку обійдемо! Я кажу: «Ні, хлопці, ні! Я йду через парадний вхід!»

Підіймаємося по сходинках — усі міністри в один голос волають: «Давайте сфотографуємося!» Настрій випускного вечора у школі. Міністр юстиції Сюзанна Станік якось особливо натхненно переймалася тим фотографуванням.

Кажу: «Добре, якщо така нагода — поїхали до мене у Безрадичі, іще й відсвяткуємо!» Весь уряд сідає за одним столом, і так години три минає, аж раптом телефонує президент.

Леонід Данилович телефонує, голос винуватий:

— Андрейович, де ти є?

Чую: Кучма — помітно напідпитку. Я йому відповідаю рівним голосом де.

— То я приїду.

— Та ми вже закінчуємо.

А він з натиском:

— Я приїду!

— Ну, приїжджайте!

Скажу чесно: я не хотів би бути на місці президента у цей момент! Виступають міністри і говорять якісь дуже високі речі. Олександр Іванович Кузьмук, міністр оборони — а це креатура президента, — каже, мовляв, я не один уряд знав, але це — найкращий уряд сьогодні пішов у відставку! Ми пишалися своєю роботою, вона була зроблена професійно, і наше сумління було чистим. Якби Леонід Данилович міг чути усе, що говорилося в той час, коли він їхав у Безрадичі, я б йому не позаздрив, але, можливо, для нього то був би якийсь урок.

Кучма приїхав у якомусь межовому стані. Я пам’ятаю по-хвилинно той вечір, було очевидно: президент якось намагався втамувати відчуття провини, але не знав, як то гідно зробити.

Вони з Іваном Степановичем на покутті сиділи. Але час був уже досить пізній, вечеря потихеньку точилася до завершення. Я провів до воріт своїх міністрів, президента і мав відчуття, що того дня було знищено багато шансів для України. Я мав відчуття, що це не гості зникають у темряві, а моя країна занурюється у морок.

Розділ 15 МОРОК

Донецьк. — Парнокопитне голосування та інші експерименти над Конституцією. — Третій термін Кучми. — Коротко про Мукачеве. — Співоче поле. — Темник №1.

Наш літак кружляв над аеропортом Донецька. Проходимо одне коло. Заходимо на друге. Нам не дають посадки. Здавалося, це триває вічність. Пальне закінчується. І цей факт кінець кінцем стає вирішальним у переговорах із диспетчерами: долетіти до будь-якого іншого аеропорту в нас не було шансів, а на борту — близько двох десятків народних депутатів і лідер парламентської опозиції.

Літак врешті-решт сідає. Виходимо по трапу, в аеропорту — ані душі: будівля аеропорту зачинена, виїзні ворота ланцюгом перев’язані, і на тому ланцюгу висить великий амбарний замок. Неподалік з’являється декілька десятків чоловіків у чорній уніформі в касках та з автоматами — спецзагони міліції шикуються. Це був якийсь сюрреалізм. Я й досі прокручую ці образи в пам’яті і не можу збагнути: звідки це середньовіччя у наші дні, як треба психологічно зґвалтувати людей, щоб вони чинили у такий спосіб?! Яку загрозу міг нести для Донецька колишній прем’єр-міністр і голова Національного банку? Чому його зустрічають із автоматами? Це все мало дуже дивний вигляд. Мушу визнати, що після цієї поїздки у Донецьк я став гірше думати про людей.

Повідомляють, що підігнали машини. Тільки їх підігнали з іншого боку зачинених воріт. А ми стоїмо по цей бік. Ворота високі, більше двох метрів заввишки, пофарбовані у мишастий колір безнадії. Починається дискусія: що робити? Бо з території аеропорту ми вийти не можемо: іще раз наголошую — будівля аеровокзалу зачинена. Виникає пара сотень версій, і одна з них — чи, може, розбити ці ворота вантажівкою. Я кажу, що ми так робити не будемо — це зовсім не моя манера, це зовсім неправильно. З цього боку підігнали якусь вантажівку — навіть не знаю, звідки вона взялася, і тоді я просто заліз на вантажівку, а з неї перестрибнув на ворота і за ворота. За мною починають стрибати решта народних депутатів. Так ми опинились у Донецьку.

На останній день жовтня 2003 року був запланований з’їзд політичного блоку «Наша Україна». Це політичне об’єднання ми започаткували на базі кількох партій правого і ліберального спрямування в липні 2001 року, через декілька місяців після того, як Верховна Рада проголосувала за відставку мого уряду. Ми сформували парламентську опозицію з фракцій тих партій, які оголосили про недовіру до президентського курсу. Згодом на цій основі сформувався передвиборний блок, а після парламентських виборів 2002 року «Наша Україна» змогла створити найбільшу фракцію у Парламенті. Це був успіх: якщо я не помиляюся, в усіх парламентах до цього найбільшу фракцію завжди формували комуністи. З іншого боку, вибори відбувалися по змішаній системі, половина депутатів обиралася за списками політичних партій і блоків, половина — по мажоритарних округах; по завершенні виборів більшість «мажоритарників» приєдналася до коаліції провладних партій «За єдину Україну». Тому успіху «Нашої України» було недостатньо, щоб змінити політичний ландшафт України: ми мали чверть місць у Парламенті. Цього було досить для того, щоб намагатися контролювати владу, але замало для того, щоб продовжити реформи. Наближалися президентські вибори, і вся логіка політичного процесу вибудовувалася в контексті питання зміни влади, а графік політичних подій підганявся до календаря президентських виборів. В усьому, що відбувалося навколо нас, ми могли бачити на власні очі, як система влади, символом якої став президент Кучма, з кожним своїм кроком сповзає в морок диктатури. Складно сказати, коли система пройшла точку неповернення, але те, що відбулося в Донецьку, стало ще одним підтвердженням цього: Україну все складніше було назвати демократією.

Я зістрибнув із сірих, місцями заіржавілих воріт Донецького аеропорту й опинився посеред кількатисячного натовпу. Навколо мене стояли півтори-дві тисячі дуже злих людей. Я бачив злість в очах. Це були досить молоді люди — левова частка мала по 18—20 років, але ці молоді люди супроводжували мене дуже недобрими поглядами. Я мав пройти скрізь цей натовп кілька десятків метрів, та не зміг просто поїхати і не відреагувати. Питаю: «Чого ви такі злі? Ви мене перший раз бачите! Що я такого зробив поганого у вашому житті, чим я заслужив стільки вашої злості?! Я щось не так зробив у цьому житті?!»

Іду по дорозі. Вони стоять на тротуарі. Підходиш до них — вони відступають від тебе на метр-півтора. Питаю — мовчать. Тільки нахилені до тебе лоби, насуплені брови, очі злі... У мене в житті перший раз такий контакт був. Знову питаю — у відповідь гул чи поодинокий вигук «фашист!» із сьомого-восьмого ряду, із-за спин роздається, коли не дивишся в той бік. Не видно, хто кричить.

Мене ця ситуація вразила, емоційно вбила, знищила: я намагався зрозуміти їх і не міг — так далеко це було від людських стосунків. Це була якась патологія, якась безпричинна ненависть. Вони самі не могли ані мені, ані собі її пояснити. Мені було жаль цих людей. Мені було жаль цю націю: скалічену, зламану, націю, що втратила природну людяність. Так я думав у ту хвилину.

Потім, кінець кінцем, дістався до автомобілів, які нас зустрічали. Не проїжджаємо і півтори хвилини — при дорозі величезний рекламний щит, а на тому плакаті — я у формі СС! Сказати, що у мене від того руки опустилися, я не можу, але коли ти — син в’язня Освенцима, коли твоя родина стільки пережила, на собі відчула зло нацизму, а тебе малюють у нацистській формі, називають фашистом — це все створювало гнітючий настрій. Це було відчуття абсурду, іншої, якоїсь викривленої реальності.

Згодом це відчуття ще раз повторилося, коли під час президентської кампанії знайшли цілий склад із провокаційними плакатами: карта, де Україна розділена на три сорти, і все це — у помаранчевих кольорах, з прямим натяком на те, що Ющенко ділить Україну на сорти. І таких плакатів — десятки тонн, сотні тисяч примірників. Я розумів, що політика — це місце, де багато брехні, але ніколи не міг уявити, що буде така підлість. Я не міг собі уявити, що тебе мазатимуть тим, проти чого ти завжди боровся.

Поки їдемо — повідомляють, що зал «Юність» заповнений якимись бритоголовими людьми у шкірянках, а над входом висить той самий плакат: «Ющенко за чиССтоту нації». І я знову занурююся емоціями у це відчуття сюрреалізму: я розумію, що є політична боротьба, але наскільки ж треба дихати хамством, щоб не давати поговорити з тими людьми, з якими ти хочеш поговорити, донести свої думки і погляди. Це було щось з іншого часу — не знаю, чи то якийсь феодалізм, чи вже щось зовсім доісторичне — повадки неандертальців.

Зал був оплачений передовою групою заздалегідь, але з навалою тих бритоголовців нічого не можна було вдіяти. Міліція сором’язливо усунулася від виконання своїх обов’язків. Я розумію, що все це відбувається централізовано, що ноги ростуть з обласного управління МВС, з обласної адміністрації. Розвертаємося, їдемо до обласного керівництва, а перед офісом адміністрації — ще один мітинг! Позбирали молодиків, петеушників — свист, гвалт, прокльони! Я розумів, у чому причина: людьми маніпулювали за якісь копійки, за копійки купували їх людську гідність. Це було найнижче гріхопадіння: українці розділилися на тих, хто попри найжахливіші злидні ніколи не піде продавати свої життєві вартості за гроші, і на тих, кому ці срібляки руки не печуть. І тих других мені щиро жаль: вони нестійкі, вони не мають стрижня. Було особливо сумно бачити саме молодих людей у такій принизливій ролі, адже наступне покоління має бути сильнішим за попереднє, воно має опору на нашому досвіді, воно стоїть на наших плечах, а тому має далі бачити, більше знати, їм більше дано, ніж моєму поколінню. Вони мають бути кращими, мудрішими за нас. Натомість у Донецьку я побачив зовсім іншу картину — натовп молодиків, керованих дорослими і підступними ляльководами.

Підіймаємося до керівництва області. Голова обласної адміністрації Близнюк ховається у кабінеті. Знаходимо. Ситуація дуже напружена: лайка і галас до небес; я звертаюся до обласного керівництва: чому ми не можемо провести заздалегідь узгоджене зібрання, чому вони не здатні забезпечити доступ до залу, чому у тому залі знаходяться люди, які геть не мають відношення до наших ініціатив?! Відповіді нема, і я розумію, що це не те місце, де варто шукати відповідь: ініціатори провокації не в цьому кабінеті сидять. Але розмова була дуже емоційна. На жаль, емоції вирували, і це не красило ані мене, ані іншу сторону. Я сказав усе, що я думаю про ситуацію і про них. Це було надто емоційно, а тому недобре. Але епізод у Донецьку був потрібний для розуміння ситуації. Вона продемонструвала, де ми є: країну охопив морок.

* * *

Наприкінці 2003 року глашатаї Банкової символічно надували щоки: «Влада сильна як ніколи». В грудні соціологічні дослідження визначали лідера симпатій виборців: я мав 23 % підтримки, комуніст Симоненко — 13 %, на третьому місці — потенційний висуванець влади, прем’єр Янукович із 9 % симпатій. Але майбутні президентські вибори суспільство очікувало із упередженням, що Ющенко вибори виграє, але програє підрахунок. Суспільство жило із безпорадною впевненістю, що ніхто не дасть Ющенку стати президентом.

Влада нав’язувала опозиції політику взаємного відчуження та неприпустимості діалогу. Не йшлося про комунікацію між першими кабінетами — навіть спілкування поверхом нижче було неможливим: для губернатора поспілкуватися із лідером опозиції означало купити квиток на Колиму, це був патологічний страх прогнівити демонів Банкової. Врешті-решт, сама ідея діалогу перезріла, у влади з’явився новий сценарій: маніпуляції з Конституцією.

Історично ідея змін до Конституції виросла із шляхетних намірів імплементації інструментів політичної відповідальності парламентської більшості за долю уряду. Цю проблему я відчув на собі у повній мірі, це було причиною відставки мого уряду, а також багатьох інших системних проблем. Але з плином часу ідея демократизації державного управління переродилася у свою протилежність.

Відверто можна говорити, що Президент України шукав можливості продовження своїх повноважень через внесення змін до Конституції.

Спочатку була ідея легітимності третього терміну для Кучми. Цей сценарій проявлявся, наприклад, у рішенні Конституційного Суду, яке було виголошено у передостанній день року. Сенс його полягав у тому, що Кучма мав право балотуватися на чергових виборах, оскільки Конституція, як і будь-який інший закон, зворотної сили не має, а вперше він обирався президентом, коли ця Конституція ще не була написана. Це народжувало сюрреалістичну картинку із підрахунком президентських каденцій: перший термін фактично ніби був, але юридично його ніби не було. Конституційний Суд тоді давав підстави збиткуватися зі своїх математичних здібностей, адже виходило, що 1+1=1. Тільки лінивий не жартував тоді на цю тему. Але одночасно із судовим був запущений інший сценарій: запровадження змін до Конституції. Я не є тією людиною, яка могла б внести ясність у мотиви влади запустити два відмінних і, можливо, взаємовиключних сценарії. Адже зміни до Конституції передбачали обрання президента Парламентом, найсильнішою посадою в країні ставала позиція прем’єр-міністра. У будь-якому разі в умовах кризи довіри до влади хворобливо сприймалися будь-які ініціативи: як щодо зміни конструкції влади взагалі, так і персональних варіацій на цю тему.