Віктор ющенко недержавні

Був план захоплення Адміністрації. Планувалося, що 24 депутати несуть народну петицію Майдану. Їх мають пропустити через кордони. Хоча це ще під великим знаком питання — чи пустять, але версія така була. І друга біда в тому, що президент на роботу не ходить, а отже, нема кому передавати там петиції. Але добре: уявімо, що вони заходять, незалежно від того, є в АП президент чи нема, передають в секретаріат петицію, розпочинають голодування, вимагають зустрічі з президентом. А наступного вечора починається друга частина: ми всі прямуємо до Адміністрації і беремо її. Це був іще один із варіантів, навколо якого у нас були гарячі дебати: я не міг зрозуміти, навіщо це робити.

Я був противником захоплення урядових будинків на Грушевського та Банковій. Це видавалося мені дуже небезпечним. Насамперед це давало владі підстави застосувати силу проти маніфестантів, пролити людську кров. Ніхто не міг гарантувати, що під час зіткнень не буде жертв. За тією інформацією, якою ми володіли з різних джерел, Адміністрацію охороняло 700-800 бійців спецпідрозділів, озброєних бойовою амуніцією. У силовому сценарії влада мала перевагу і значно більше простору для маневру, ніж протестувальники. Найважливішою, найсильнішою стороною мирного протесту була і завжди є його легітимність. І тому першою жертвою ескалації та насильства була б втрата легітимності. Насильство знищує моральну перевагу мирного протесту.

Доходило до сварок, були такі моменти, коли я рекомендував деяким друзям збирати речі і йти додому. Були образи, були у відповідь сказані слова, мовляв, я на Майдан завтра не прийду. Це були досить гострі дискусії. Але завдяки їм вдалося утримати мирний дух Майдану.

Так, для того, щоб зігріти людей, ми зайняли Український дім, Жовтневий палац, Будинок профспілок, були домовленості із Київською адміністрацією. Але там була практична необхідність, попри те, що деякі «захвати» відбувалися дещо експромтом, якщо вірити розповідям окремих «польових командирів» Майдану. Але у випадку із будинком Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента було складно зрозуміти необхідність подібних акцій.

Часом перебіг подій був настільки динамічним і щільним, що зараз уже складно виокремити із загального концентрату окремі факти. Найбільш важливі, найбільш яскраві події, найгарячіші мітинги зазвичай відбувалися на Майдані у вечірній час. Усі мої виступи, як правило, були саме ввечері: день був заповнений нарадами, якимись сценаріями у Парламенті, переговорами, врешті-решт, лікуванням, але найактивніший діалог із Майданом розпочинався саме під кінець робочого Дня, коли всім треба було виговорити все, що побачили і що зробили за день.

У тому, що відбувалося на Майдані у ті дні, відчувалася якась містика: я від багатьох чув і тоді, і багато років потому про відчуття якогось особливого стану урочистого піднесення і впевненості у своїх силах. Так буває, коли людина живе і діє у Дусі. І так весь Майдан у ті дні жив і діяв у Дусі. У тому дійсно була якась містика, і я добре пам’ятаю ті вечори, коли ти стоїш на трибуні, коли сипле дрібний сніжок чи періщить мжичка, а перед тобою хитається живе море схвильованих людей. Море плакатів: з твого села, з сусіднього села, з міста, де ти вчився в університеті, з Чикаго, з Тбілісі, з Кракова, з Півдня і з Півночі, з України і не з України — не було такого місця на карті, яке б не з’явилося на плакатах і прапорах Майдану. На Майдан зійшовся весь світ! Я не можу передати, наскільки був важливим для мене той момент, коли я бачив і відчував увагу цього моря до моїх слів.

Я часто брав із собою дітей, мені здавалося, що і старші, і менші сприйматимуть Майдан як дуже важливий урок у своєму житті, як урок людської гідності. Майдан зібрав людей в погонах і цивільних, митців, інтелігенцію, студентську молодь, яка найближче сприйняла і найпотужніше підтримала помаранчевий рух. Але найбільше мене тішили ті прості люди, які приїхали з найбільш віддалених сіл і які сприймали Майдан як свою місію. Я дякував їм кожного дня. Сотні і тисячі разів я сказав слово «дякую», поки стояв на Майдані. Я знав, що вони кожний вечір чекають на ці слова.

Треба розуміти, що ці дні були також днями, коли моя хвороба сягала свого апогею. Дні до кінця грудня були насправді найтяжчими. Це був той стан, коли я продовжував жити на потужних знеболювальних. Вони давали мені можливість виходити ввечері з родиною на мітинг. Уся Помаранчева революція, і не тільки революція, пройшла на ліках: окрім знеболювального було ще багато препаратів, які стосувалися функціонування різних органів організму. І в цьому було ще одне диво Майдану: виходиш на мітинг у стані абсолютно хворої людини, знесиленої важким днем, переговорами і нарадами, а тільки-но вдихнеш дух Майдану — з’являється таке натхнення, яке дозволяло відчути друге і третє дихання. Майдан лікував ліпше за будь-якого професора медицини.

Той день завершився не так дивами Майдану, як телефонними переговорами. Влада нібито продовжувала ігнорувати опозицію, утім зі списку тих, хто телефонував того вечора, та змісту їх запитань можна було б припустити, що деякі з тих дзвінків були інспіровані з найближчого оточення Леоніда Даниловича. Вже тоді досить нав’язливо намагалися з’ясувати, навіщо було блокувати органи державної влади. Насправді деякі процеси, які мали характер народної самодіяльності, було досить складно регулювати штабними директивами. Тим більше, що в самому штабі досить часто були різні уявлення щодо того, яка тактика найбільше відповідає ситуації. Мені в той момент видавалося, що, наприклад, будинок уряду не варто було брати у таку щільну облогу. Мені видавалося «педагогічно» більш правильним влаштувати «коридор сорому» — нехай члени уряду тим коридором до будинку Кабінету Міністрів походять — в очі людям позаглядають, послухають, що люди про них собі думають. Я думаю, якби прем’єр-міністр кілька разів пройшовся через такий коридор, це було б для нього важливим досвідом.

З іншого боку, було досить багато дзвінків, які декларували підтримку і просто намагання якось допомогти.

Голосів солідарності з Майданом ставало щодень більше. Вже наступного дня — 24 листопада — преса почала публікувати перші такі свідчення міжнародної підтримки.

Колишній державний секретар США Мадлен Олбрайт у той день опублікувала свою заяву: «Україна була, Україна є і Україна буде демократичною!»

Канцлер Німеччини Герхард Шрьодер засудив масові фальсифікації і приєднався до позиції Організації з безпеки і співробітництва в Європі: «Мені нема в чому сумніватися з приводу того, про що говорять спостерігачі ОБСЄ, тобто про те, що в Україні мала місце масова фальсифікація виборів».

Несподівано підтримав Михайло Горбачов, порівнюючи Київ із Берліном у 1989 році: «Те, що відбувається в Україні, — це свідчення того, що впала друга стіна».

Папа Римський Іван Павло II вітав тоді наших прочан українською: «Дорогі, запевняю вас і весь український народ, що в ці дні я особливо молюся за вашу улюблену батьківщину».

Вочевидь, це була тільки частина добрих слів і привітань, які звучали на підтримку українського Майдану. Одночасно це означало, що після заяв спостерігачів пішла друга хвиля, яка засвідчила, що міжнародна дипломатія почала працювати. Дуже важливою була низка заяв з боку США та інших найбільших світових гравців, які не визнавали вибори в Україні.

На цьому фоні з’являються перші варіанти врегулювання кризової ситуації. Того дня я висловився про можливість переголосування як один з пунктів антикризового плану. Я вже зараз не можу пригадати, хто саме з посередників запропонував цю ідею, але з контексту моїх тодішніх публічних висловлювань відчувалося, що це була саме відповідь на одну із заочних пропозицій діалогу. Тоді я казав: якщо влада хоче провести повторне голосування по другому туру — ми не заперечуємо і готові, але перед цим ми маємо підписати закон про заборону голосування за відкріпними талонами, а окрім цього, нам треба було змінити склад ЦВК. Також я заявив, що готовий до врегулювання ситуації, що аж ніяк не означало визнати фальсифіковані вибори. Я ще і ще раз публічно наполягав на тому, що першим кроком врегулювання конфлікту має стати перегляд результатів вибору по тих областях, де відбувалися грубі цинічні порушення закону. Того дня на денному мітингу на Майдані я повідомив, що до Києва із посередницькою місією має прилетіти Президент Польщі Олександр Квасневський. Він мав певні повноваження від Європейської комісії, щоб знайти спосіб політичного врегулювання, та був одним з тих, з ким я розмовляв телефоном напередодні ввечері.

Ситуація розвивалася нелінійно: одночасно запрацювала така кількість сил і різних векторів, що спрогнозувати зранку, якою вона буде вже ввечері того самого дня, не міг ніхто. Майдан перетворився на чинник не тільки внутрішньої, але і зовнішньої політики. І це мало для президента Кучми несподівані наслідки: раптово він перетворився на центр уваги світових лідерів. Перед тим Леонід Данилович досить довгий час знаходився в «холодній ванні»: це ще не була міжнародна ізоляція, але сказати, що за західним кордоном до нього ставилися тепло, — це було б великим перебільшенням. Достатньо згадати Саміт НАТО в Празі у листопаді 2002 року, коли після скандалів із плівками Мельниченка, зникненням Георгія Гонгадзе та сумнівною історією з «Кольчугами» Президента України «відсадили» подалі від лідерів Сполучених Штатів і Британії, поруч з якими зазвичай керівництво України засідає на міжнародних зустрічах. Того разу Президент України отримав дипломатичного щигля (навіть не ляпаса), коли вперше за багато років для розсаджування використали французьку мову, і українська делегація опинилася поруч з Туреччиною і якнайдалі від Штатів та Британії. І ось раптом Кучмі починають телефонувати: протягом одного дня йому зателефонували Верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Хав’єр Солана, держсекретар США Колін Пауел, а зранку була розмова із Президентом Польщі Олександром Квасневським. Можливо, іще хтось телефонував — того я точно не можу знати, користуючись тільки публічною інформацією. Того самого дня Колін Пауел іще раз наголосив, що США не визнають вибори легітимними, і, вочевидь, до персональних санкцій щодо співучасників і організаторів фальсифікацій лишалося півкроку. Кучмі було про що подумати цієї днини.

Але ввечері 24 листопада ЦВК на основі фальшивих даних проголошує Януковича президентом, а Петро Порошенко, Юрій Артеменко, Роман Зварич та ще кілька наших депутатів зупиняють друк «Урядового кур’єра», на підставі якого можна вважати, що рішення ЦВК офіційно оприлюднено, а значить — вступило в силу.

Водночас того самого дня службісти «зливають» Олегу Рибачуку записи прослуховування, де, як тоді казали, «голос схожий» на голос Медведчука та ще кількох достойних мешканців Банкової. Голоси на цих записах обговорюють такі речі, що у слухачів не могла не сформуватися думка, що йдеться саме про фальсифікацію виборів і функціонування так званого «транзитного серверу». Це спричиняє грандіозний скандал у пресі. В той-таки час Кучма проводить кілька нарад, в одній з яких бере участь голова СБУ Ігор Смешко. Після цієї наради з Кучмою керівництво СБУ домовляється зі мною про зустріч, і я їду на якусь квартиру на Лютеранській.

* * *

Ігор Смешко не справляв на мене враження людини, яка здатна використовувати систему служби безпеки для серйозних провокацій чи розправи над Майданом. Це не його почерк. Більш того, видавалося, що він буде намагатися дотримуватися якогось балансу і грати роль елемента, який буде пробувати злагоджувати, а не загострювати ситуацію. На якомусь етапі ми вже перейшли на досить приятельський тон, почали говорити не про політику. Саме тоді я подарував йому свій пейзаж. Я дуже повільно пишу свої картини, тому кожна з них для мене безмірно дорога. Мені здалося, що в той важкий час позиція і поведінка керівника спецслужб були продуманими, адекватними і дуже правильними. Це був як орден «За заслуги».

Вочевидь, я використовував тоді будь-яку можливість, щоб донести до Кучми ті два параграфи: безпека мітингувальників і можливості для діалогу та переговорів. Я телефонував усім, хто не боявся взяти слухавку, і просив Кучмі переказувати ці два повідомлення. Але у Кучми спочатку переважав комплекс своїх аргументів: я — президент, я не буду кланятися нікому, заблокували Банкову — ну, то хай тримають! Насправді президент опинився в ізоляції. Він не міг дістатися свого робочого місця, проводив наради у лісі. Квасневський у ті дні сказав Кучмі: «Якщо ти сидиш у цьому селі — влади у тебе нема».

Отже, я стукав в усі двері, щоб посадити Кучму за стіл переговорів. У п’ятницю, 26 листопада, міжнародна місія запрацювала, у Маріїнському палаці розпочав роботу Круглий стіл.

У той день Кучма заявив пресі, що «незважаючи на численні запрошення й обіцянки Ющенка зустрітися особисто зі мною, такі зустрічі до цього часу не відбувалися». Я не зовсім розумію, що мав на увазі Президент України: це була перша зустріч за кілька місяців, і я не пам’ятаю якихось ініціатив щодо зустрічі протягом всього цього часу.

Так чи інакше, найголовніше в нашій першій зустрічі було те, що вона відбулася. Кожна сторона виходила зі своєю позицією. І в цьому був сенс цієї зустрічі — озвучити позиції. Жодних сценаріїв виходу із цієї ситуації на спільній зустрічі в цей день іще не обговорювали.

У ті дні 100—150 тисяч маніфестантів на Майдані Незалежності було звичною справою. У той самий час зі Сходу на київські вокзали почали приходити спеціальні поїзди із тисячами людей. У кількох місцях у Києві вишикувались колони автобусів. За інформацією правоохоронних органів до столиці приїхало близька 27 000 чоловік. Було видно, що за цим стоїть добре організований, але штучний процес. Я бачив, що провладні ЗМІ намагаються нагнітати ситуацію. Було тривожно від уявлень, що може статися, коли ці люди перетнуться із помаранчевою юрмою на Грушевського та на Майдані Незалежності. І ось це сталося! Дві стихії перетнулися біля стадіону «Динамо» і... почали спілкуватися. Вони там досить жваво балакали, і дійшло до того, що мешканці біло-блакитного табору почали показувати свої намети. Наших здивувало те, що у них по суті не було чого їсти. І тоді виникає ідея: давайте будемо і їх годувати! Тобто можливий конфлікт переріс у свою протилежність.

Уся ця ситуація перетворилася на ще одну з тем обговорення. Квасневський побоювався, що два майдани спровокують зіткнення між собою і це зірве Круглий стіл. Він телефонував начальнику штабу Януковича Сергію Тігіпку і просив його прибрати з центру столиці можливу загрозу. Натомість Янукович вимагав «розпустити Майдан» і пропонував як компроміс «відвести своїх людей з привокзального майдану» — мовляв, давайте дочекаємося, коли суди приймуть рішення, і тоді ставимо крапку! Це була безглузда вимога з будь-якої точки зору. По-перше, хто б зміг тоді розпустити Майдан — сили такої в природі не існувало! А по-друге, ми б на це не пішли з міркувань тактики переговорів: якщо у нас нема плану врегулювання, розпускати Майдан просто як передумову для переговорів — не мало жодного сенсу! В принципі, якби не Майдан — не було б жодних переговорів із владою, вона б на них просто не пішла, ігноруючи опозицію.

Для наших опонентів видавалося, що вони мають кілька міцних аргументів. Вони провели вибори, мають переможні показники і рішення ЦВК, яке, на їхню думку, прийняте згідно із законом і Конституцією. Питання чистоти рук, якими це все робилося, для влади було несуттєвим.

Я бачив, що перші 6—7 днів вони були готові на будь-які дії, щоб затвердити цю перемогу. Для затвердження результатів виборів була тільки одна завада. І цією завадою був не Ющенко, а Майдан. Ющенка можна ігнорувати, і перші дні це цілком успішно робилося. Але тисячі людей, які стояли на Майдані, були більш складним чинником, щоб ним знехтувати, обійти його. Я добре розумів, що Майдан — це голос правди, це той третейський суддя, тільки за наявності якого можна було розв’язати цю кризу.

У мене викликало захват, як це явище працювало одночасно у двох напрямках: з одного боку, збирало з усього світу президентів і дипломатів для посередництва у Київ, з іншого — Майдан працював на національне примирення. Коли між двома майданами почалися людські контакти, люди з мітингів Партії регіонів почали приходити на наш Майдан. І так два майдани поступово ставали одним Майданом. Можливо, тих людей було не так вже й багато, як для масштабів цілої країни, але мені видавалося це проявом якогось майбутнього гуртування, тяжіння до об’єднання, до злагоди в тих умовах, коли багато хто просто взявся б за зброю.

Саме Майдан в усіх його проявах зробив можливим початок переговорів між владою та опозицією за участі міжнародних посередників.

Перший раунд Круглого столу був дуже важким. Іще раз повторюся: кожний виходив із артикуляцією своєї позиції. Було кілька моментів суто технічних, які впливали на хід переговорів: Солані було складно зрозуміти певні нюанси, тому що переклад не встигав. Адамкусу теж треба було тлумачити певні положення, бо він час від часу бракував переклад. Найбільш активним під час переговорів був президент Квасневський. Ми проводили багато часу разом за редакцією пунктів переговорних положень. На першому етапі він працював у стилі «човникової дипломатії»: спочатку він обговорював певні моменти зі мною, потім — з іншою стороною. Складність і для нього, і для мене полягала в тому, що з того боку єдиним фронтом чи, радше, близькими позиціями виступали Кучма, Литвин і Янукович. На відміну від Квасневського, Гризлов провокував непорозуміння і конфлікти. Його точку зору було складно назвати конструктивною: він кілька разів виступав з такою позицією, мовляв, він взагалі не розуміє, навіщо весь цей процес — є Конституція, якої треба дотримуватися, треба залишити усе, як є, і визнати рішення ЦВК.

У принципі весь процес відбувався досить публічно, не було нічого важливого, що я міг би назвати залаштунками переговорів, що не знайшло би відображення у моїй промові на Майдані в той день та у кінцевому повідомленні, яке перед цим зачитав у Марійському палаці Леонід Данилович:

Сторони виступають проти застосування сили, що може призвести до ескалації конфлікту та кровопролиття.

Друге: сторони заявляють про початок політичних переговорів про пошуки шляхів мирного врегулювання політичної кризи в Україні за участю Леоніда Кучми, Володимира Литвина, Віктора Ющенка та Віктора Януковича.

Для забезпечення переговорного процесу сторони створюють робочу групу з метою досягнення спільного рішення для врегулювання політичної кризи, яка починає роботу від сьогодні.

Сторони очікують від Верховного Суду України гласності та відкритості при розгляді скарг, поданих у зв’язку з виборами Президента України.

Увечері 26 листопада, як вже склалася традиція, я про все, що відбулося вдень, розповідав на Майдані.

Моя позиція тоді була за повторне голосування другого туру, яке мало би сенс, якби підписали закон про заборону відкріпних талонів, розпустили Центрвиборчком і сформували новий ЦВК. Іще однією умовою, на мою думку, мав би бути рівний доступ кандидатів до ЗМІ. Далі — треба було відмовитися від використання адмінресурсу. Врешті-решт, мав бути повний і жорсткий контроль за виборами з боку ОБСЄ.

Тоді на мітингу я згадував пропозиції Януковича «розпустити Майдан»:

Ця умова неприйнятна! Прем’єр до цього часу не може почути людей і їх громадянську позицію щодо виборів. Він пропонує речі, які віддаляють нас від врегулювання кризи.

Ніякі домовленості про формування уряду, розподіл портфелів, політичну реформу не вирішують питання політичної кризи.

Предметом переговорів може бути тільки проведення повторного голосування по виборах Президента України. Це суть нашої відповіді на будь-які пропозиції, які будуть виходити від Кабінету Міністрів і штабу Януковича.

Сприйміть це як наказ, прохання, молитву: без перемоги ніхто з цього майдану не повинен іти додому!

Доки ми не отримаємо відповіді, я вас прошу, стою на колінах — ніхто нікуди не розходиться! Наші ряди мають стати ще більше! Ми стаємо свідками, як за три дні ліпиться нова нація. Така нагода трапляється один раз на століття!

Буквально напередодні я став свідком іще одного доказу непереможності нації. Близько опівночі я прийшов додому і побачив, що двоє моїх молодших доньок і онучка ходять по колу і скандують гасла Майдану: «Нас багато — і нас не подолати!» Для мене це, безумовно, значило: якщо малі вивчили наше гасло, то у нас ростуть діти з іншою мораллю і силою.

* * *

Кучма досить коректно розпочав цю зустріч, хоч, думаю, до опозиції у нього була алергія. Довгий час опозиції для нього не існувало, він мислив категоріями влади і провладної більшості. Але нам треба було говорити про компромісний план. А по-друге, практично щодня з п’ятниці 26 листопада Майданом кружляли чутки щодо можливого силового сценарію. Для нас тема незастосування сили була на одному з перших місць. Також нам треба було підтримувати той діалог, який ми розпочали у п’ятницю у Маріїнці.

Зустріч тривала близько двох годин. Тема складна, у Кучми багато запитань до опозиції, у опозиції — багато недовіри до влади і президента.

На той момент ситуація психологічно уже дещо змінилася. Напередодні нашої з Кучмою зустрічі Парламент визнав результати повторного голосування 21 листопада такими, що відбулися з порушеннями і не відображають волевиявлення громадян. По суті, це рішення було екватором, переломним моментом в історії Майдану. Суботнє голосування в Парламенті — то був гарний політичний знак того, що питання сфальсифікованих результатів виборів має вирішуватися через переголосування або перевибори. Мені стало легше вести у переговорах лінію переголосування після того, як Верховна Рада прийняла ту свою постанову. Кучма зробив кілька коментарів у такому ключі, що рішення Парламенту 27 листопада є прийнятними, але не мають правової основи. Але для продовження політичних переговорів навіть це вже було дуже важливим.

Кучма до цього був незламний у переговорних позиціях. Але після цієї розмови він почав, принаймні, припускати публічно можливість переголосування чи нових виборів. Щоправда, спочатку він було говорив про нові вибори з новими учасниками. Але ця позиція була неприйнятна ні для кого.

Ту зустріч Кучма намагався ще вести з позицій сили. Але з того не могло нічого вийти, «яструби» вже не керували парадом.

Коли зустріч закінчувалася, ми проходили через вітальню, де працював телевізор. Не пам’ятаю, чи то була пряма трансляція, чи просто випуск новин, але там показували з’їзд у Сєвєродонецьку. Ще напередодні на Сході з’являється кілька ініціатив зі створення Південно-Східної автономної республіки, яку майже відразу вуличні дотепники через граничну співзвучність абревіатури перейменували на «ПІСУАР».

Ми всі — Кучма, Литвин, Плющ і я — на якийсь час зупинилися перед телевізором. Виступ присутнього на з’їзді Юрія Лужкова, якого усі звикли бачити у новинах у фірмовому кашкеті, закінчувався словами: «Я, як мер Москви, готовий зняти свою улюблену кепку, щоб бути схожим на Януковича». Потім говорив голова Донецької облради Борис Колесников, пропонуючи створити федеративну південно-східну республіку із столицею у Харкові. А харківський губернатор Євген Кушнарьов заявив, що «впродовж тижня в Україні здійснювався ретельно підготовлений конституційний переворот за найсучаснішими технологіями, мета якого — звести на трон самозваного президента. Влада в Україні не впала, є діючий президент, повноправний прем’єр, половина України — з нашою владою, світ ні за яких умов не визнає самозваного президента». Кушнарьов досить голосно вимагав не випробовувати його терпіння і додав іще одну дивну фразу з тих, що запам’яталися з того вечора: «Я хочу нагадати, що до Києва 400 км, а до Росії — 40 км!»

Я це сприймав у той момент, як спробу розколу країни. З’їзд у Сєвєродонецьку — це був жахливий антиконституційний крок на межі зради. Мені це видавалося неприпустимим — це був шантаж розколом, це були абсолютно незаконні речі. У тих реаліях, коли Путін Януковича вітає з президентством, тисячі людей завозять до Києва, Схід клекоче і вимагає злоякісних новоутворень — у тих реаліях все це разом видавалося провокацією конфлікту до його найбільш крайніх форм.

Кучма стояв поруч і мовчки на все це дивився, але так нічого і не прокоментував, лише похитав головою і досить роздратовано махнув рукою у бік телевізора. Я так зрозумів, що він сприйняв це як спробу дрібної маніпуляції, а з іншого боку — це вже їх відповідальність.

Так чи інакше, після цієї зустрічі точка зору президента змінилася по багатьох позиціях: тут зіграв свою роль і тиск міжнародної спільноти, і люди на вулицях, і політичні оцінки, які вилилися у суботні рішення Парламенту, і спроби Януковича шантажувати його розколом — чинників було дуже багато, щоб виділити якийсь один з них.

Мені треба було реагувати на нові виклики, і реагувати гостро, тому Комітет національного порятунку сформулював свої вимоги до Кучми як до гаранта в ультимативній формі, які потрібно виконати протягом 24 годин:

1. Звільнити Януковича з посади прем’єр-міністра за сприяння фальсифікації виборів, участь у сепаратистських акціях.

2. На вимогу постанови Верховної Ради від 27 листопада негайно внести на розгляд Парламенту кандидатури нового складу Центрвиборчкому.

3. Звільнити з посад керівників Донецької, Луганської та Харківської обласних адміністрацій — ініціаторів розколу України.

4. Дати термінове доручення Генпрокурору і СБУ відкрити кримінальну справу проти сепаратистів — розкольників України.

І саме в той момент, коли інформаційні агенції поширювали цей документ, Майданом почали ширитися чутки про силовий сценарій: нібито командувач внутрішніх військ МВС Сергій Попков вивів підлеглих з казарм і ця колона вирушила на Майдан.

Я не виключаю, що спроба якоїсь передислокації, перегрупування внутрішніх військ могла бути, але не розгін Майдану.

Вже після другого туру ситуація в Міністерстві оборони України і в армії в цілому була далеко не такою, як хотіла б того влада. У мене були і залишаються непогані стосунки із тодішнім міністром Кузьмуком. Він багато зробив, щоб ситуація тоді не почала розвиватися за силовим сценарієм. Зранку в неділю відбулося засідання Ради національної безпеки та оборони, і її рішення було — не застосовувати силу проти учасників акцій протесту. У цьому рішенні був і голос міністра оборони. За тією інформацією, що була в мене, його голос був одним із визначальних.

Ми дещо більше хвилювалися щодо можливості використання для розгону Майдану спецпідрозділів Служби безпеки України і Міністерства внутрішніх справ. Але щодо Служби безпеки України, то після розмови з Ігорем Смешком 24 листопада мені видавалося, що по окремих напрямках ми можемо досить серйозно на них покладатися.

Тоді склалася така думка, що більшість офіцерів Служби безпеки і Міністерства оборони почали відчувати, що Майдан — це серйозний національний рух, а не те, чим можна нехтувати. Тому найбільшу тривогу спричиняли очікування, як поводитиметься Міністерство внутрішніх справ.

На штабних нарадах і під час різноманітних консультацій ми розуміли патологічну боязливість Білоконя та рабське прислужництво, міліція була втягнена у політичний процес. Тому, дійсно, МВС та внутрішні війська сприймалися як потенційно найслабша ланка в можливому силовому сценарії.

Але тут виникає питання: хто міг би дати наказ реалізувати той сценарій? Ані прем’єр Янукович, ані голова АП Медведчук, ані міністр МВС Білоконь цього не могли зробити. Буде великою ілюзією думати, що без президента Кучми Медведчук міг видати розпорядження внутрішнім військам до якогось маневру. Це просто не його компетенція, при Кучмі таких випадковостей не могло бути, зважаючи на авторитарний стиль його правління. Янукович так само не міг дати цю команду Білоконю без погодження із президентом, бо силовики — це президентська компетенція. А Білоконь — це пішак, який буде завжди виконувати рішення Кучми. Кучма був батьком того організованого хаосу, який склався у системі влади протягом кількох останніх років. Джерелом найважливіших рішень і верховним суддею у тій системі координат міг бути тільки Кучма. Тому в цих умовах ані Медведчуку, ані Януковичу не могло навіть у голову прийти діяти на власний розсуд і давати якісь команди міністру. Міністр просто не прийме до виконання такого роду розпорядження, тому що це є рішення, яке може прийняти тільки сам президент. Дати вказівку на використання сили для розгону демонстрантів — я переконаний — міг тільки один фігурант. А у Кучми у цій ситуації не було вагомих мотивів вводити війська без колективного рішення, підкріпленого РНБО, — це занадто небезпечно відповідно до закону. Я вважаю, що поміж згаданих у контексті цієї ситуації осіб усі були при пам’яті і психічному здоров’ї, щоб хоч хтось переступив свої компетенції і видав незаконне рішення щодо силового варіанта. Власне, тому РНБО і прийняла зранку в неділю рішення не застосовувати силу проти Майдану — звичайно, не для того, щоб хтось із членів Ради вже ввечері спробував його порушити.

Я не виключаю, що Кучмі на стіл клалися розробки різних варіантів силового сценарію, не виключаю того, що біля Віктора Федоровича також було немало прихильників, які були готові запропонувати йому гарячий проект і забризкати Майдан людською кров’ю. Але жоден рух без акцепту, без рішення Кучми був неможливий: ані в казарму увійти, ані з казарми вийти! До неділі Кучма вже психологічно зрозумів неможливість і небезпечність силового сценарію.

Для Кучми за декілька днів до своєї відставки поза Конституцією прийняти рішення про застосування зброї — це було б самогубство. А заради чого? Якби сказали, що Кучма і Янукович — це брати, що Кучма бачив Януковича своїм наступником, то навіть ці слова треба ділити навпіл. Насправді вони не були і не є такими «рідними», так — досить близькі, ніж будь-хто інший з тих, хто брав участь у політичному процесі. Янукович був його прем’єром і, наскільки мені відомо, у цих стосунках було дуже багато всякого: образ, сварок, розходжень і зближень — тобто це були робочі стосунки. Але це не ті стосунки, щоб заради майбутнього Януковича Кучма ризикував своїм майбутнім.

Окрім цих обставин, думаю, Кучма не міг не знати, що в силових структурах іде розклад і далеко не всі виконали б усний наказ, а я маю великі сумніви, що хтось за тих обставин був здатний видавати якісь письмові накази. Чомусь мені видається, що Кучма не міг не знати ще деяких важливих обставин: на бік Майдану у випадку силового сценарію була готова перейти танкова дивізія «Десна».

Коли почали поширюватися чутки щодо можливого надзвичайного стану чи якихось інших силових сценаріїв, мені передали, що «Десна» готова вийти маршем до Києва і блокувати, принаймні кількома танками, перебазування будь-яких інших озброєних формувань. Вони були готові встати на бік повстанців. Такою була позиція командира дивізії.

Я був дуже вдячний військовим за їх прагнення зупинити силовий сценарій, але я попросив, щоб кожний робив свою справу, не треба нагнітати ситуацію, бо те, що голова може зробити, — танк ніколи не зробить.

Поки був шанс сподіватися на діалог — ним треба було скористатися. Врешті-решт, політик — це професія, через яку відбувається демонтаж конфліктів у суспільстві. За допомогою солдата це виходить з усякого погляду дорожче. Тому всі розвинені суспільства пішли дорогою діалогу: створили делеговану демократію, політичну систему, партії і саме в такий спосіб вирішують конфлікти. Функція політика — домовлятися. У солдата інша функція.

* * *

У середу, 1 грудня, наприклад, керівник штабу Януковича Сергій Тігіпко подав у відставку і заявив, що готовий взяти участь у повторних виборах президента. Це був цікавий знак того, хто і в який спосіб тікав з того корабля. З самого початку то було дуже дивне рішення: я не пам’ятаю в історії випадку, щоб голова Національного банку одночасно був і партійним діячем, і головою передвиборного штабу: це великий клопіт — мати політизований центробанк. То була не найліпша ідея настільки нехтувати довірою до цієї інституції: надто дорога ціна за кар’єрні перспективи окремої людини. Але й те, що він пішов із штабу Януковича і підтримав ідею Кучми про повторні вибори з новими учасниками, — це було дуже показово. Хоча в тому була невелика хитрість, і навряд чи Сергій зробив цей крок без певних узгоджень. Того самого дня Верховна Рада висловила недовіру уряду Януковича, наслідком чого мала бути його відставка. Система посипалася.

Проте я думаю, що найбільш показовим був день 3 грудня, коли Верховний Суд прийняв своє історичне рішення:

З огляду на неможливість установити результати реального волевиявлення виборців у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі шляхом установлення підсумків повторного голосування і з огляду на те, що проведене 21 листопада повторне голосування не змінило статус кандидатів, Суд вважає за необхідне відновити права суб’єкта виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування, за правилами, визначеними Законом про вибори президента. (...) Рішення остаточне й оскарженню не підлягає.

У той момент, коли у Верховному Суді головуючий зачитував своє рішення, я саме їхав на Майдан. І коли я знову повторив слова судового рішення — Майдан знову вибухнув емоціями! Це було фантастично! Рішення Суду формально демонтувало усі барикади, які влада збудувала на дорозі народного волевиявлення і демократії.

Віднині Україна є демократичною державою, я хочу вітати вільних громадян цієї держави! Я пригадую, як ми казали 21 листопада, ми бачитимемо іншу країну з іншими людьми, ми довели, що ми нація, нація, яка хоче робити вибір, робить вибір і головне — може його захистити. Ви є істинні герої!

Ми за ці 12 днів пройшли великі іспити. Ми могли пізнати краще своїх друзів, ми могли побачити тих людей, з якими не йдуть у розвідку, побачити тих, які здають, здають інтереси нації, інтереси народу.

Вся громада, чи стоїть вона на Майдані, чи в Києві, чи в Сумах, сьогодні по праву може сказати, що в Україну повертається справедливість, і вона повертається завдяки вам!(...) Подивіться, що ви зробили за 12 днів: пішов у відставку голова Нацбанку — туди йому й дорога, у Парламенті розпадається як колос на глиняних ногах парламентська більшість, окремими загонами з пропрезидентської більшості ідуть депутати, і скоро ми станемо свідками демократичного Парламенту. (...)

Під тиском української громади 27 листопада Парламент прийняв своєчасне рішення про переголосування. Проходить декілька днів, і Верховний Суд поставив велику крапку. Ми перемогли!.. І це робота цього Майдану.

У наступний момент усі на сцені Майдану взялися за руки чи поклали їх одне одному на плечі, співали... Це був момент щастя! Потім знову були драми, драми, драми...

Вже незабаром відбувся один з таких драматичних моментів: на останньому раунді Круглого столу однією з умов компромісу було голосування Конституційної реформи. Це засідання тривало більше 5 годин: я цілком усвідомлював, що ми боролися за одну конституційну концепцію, а працювати доведеться абсолютно в інших правових реаліях і конструкція влади буде радикально перебудована. Але... Тут варто докладніше пояснити позицію щодо змін до Конституції. Базовим моїм переконанням було те, що політичний лад еволюціонує від монархії, царату — тобто від абсолютної влади — до монархії конституційної, потім до президентської республіки, а далі — від парламентської демократії до самоврядності. На кожній зі сходинок демократії стає усе більше — такою є хрестоматія політичного прогресу. Саме тому перехід від президентської до парламентської моделі державного управління видавався мені цілком логічним. Авторитарний режим, що склався в Україні у середині 1990-х і проіснував до 2004 року, самим своїм фактом існування, здавалося, був достатнім аргументом щодо хибності цієї моделі. Президентська модель принесла в українське життя забагато ризиків для демократії і свободи, цілісності держави та єдності нації. Думаю, мало хто хотів тоді, щоб його життя залежало і надалі так само сильно від персони президента, як це було протягом того десятиліття. Президент з 1 січня 2006 року суттєво втрачав у своїх можливостях, прем’єр-міністр значно розширював свої повноваження, включався інститут більшості як конституційна зв’язка між урядом і Парламентом. Я всіляко підтримував ці зміни, бо був упевнений, що прем’єр-міністр буде моїм партнером, що у нас буде один курс і це суттєво не змінює наш потенціал. Це був ключовий внутрішній аргумент. З іншої сторони, країна стоїть перед загрозою автономізації Сходу, у Парламенті — неконтрольовані ніким процеси, попередній президент іде у відставку, хаос... Як вчинити у такій ситуації? Конституційна реформа була ціною компромісу. Повторюся: я був переконаний, що через відданого прем’єра зможу реалізувати усі президентські ініціативи. Я також очікував, що через півтора року наша політична коаліція на нових виборах сформує нову більшість і реалізує курс усіх потрібних нації реформ.

Можливо, ще кілька слів щодо змісту переговорів під час третього раунду Круглого столу. У ті дні «Таймс» написала, що Кучма веде переговори щодо гарантій недоторканності у зв’язку із справою Гонгадзе, хоче залишити за собою дачу та яхту. Ця інформація не перетинається зі змістом переговорів: такі питання не обговорювалися.

У ніч на 8 грудня переговори закінчилися, того самого дня Парламент проголосував проект Конституційної реформи. Табло висвітило 402 голоси «за».

* * *

То був напружений час виборчої кампанії та найскладніших моментів лікування моєї діоксинової хвороби. Але заїхати до мами — то було святе! Два рази на тиждень, 15—20 хвилин, іноді — півгодини побув, потримав за руку і все — мусиш їхати далі. Іще до вересня у неї був город, кабан Васька на умі, кози її. Восени рак пішов гуляти вільно метастазами, їй давали дуже багато знеболювальних. Десь у першій декаді грудня вона почала згасати: я бачив це по руках, по кісточках... Мама згасала на очах. А я повинен вести нову кампанію, знову їздити на зустрічі з виборцями...

23 січня мамі у палаті поставили телевізор, щоб вона могла бачити інавгурацію.

Я не буду приховувати гордості від того, що я бачив стільки людей перед собою, скільки ніколи не бачив жодний політик у світі. Це не ті відчуття, від яких відбувається запаморочення, — я бачив у мільйонній святковій юрмі тільки велику відповідальність: це велике щастя, що тебе стільки людей підтримують, розуміють, дослухаються до твоїх слів і на тебе покладають надію. Я чув їхні слова. Це був найкрасивіший портрет гордої і могутньої нації — нації, якій іще треба було багато працювати над своєю цілісністю, соборністю, пройти велику школу внутрішньої інтеграції і порозуміння. Але як було встановити ідею солідарності нації вищеуспадкованих вікових проблем — метастазів старих імперських розділів за мовою, церквою, пам’яттю, героями... врешті-решт розділів на Захід і Схід. Це хвилювало у той момент, турбує і зараз. Але той момент на Майдані — то був час могутнього патріотичного злету. Втім, ще раз повторюся: від тих моментів не було запаморочення. Мене турбував мій фізичний стан.

Тоді хвороба прогресувала. З кожним тижнем, з кожним днем мені гіршало. Я не говорю вже про тіло, але моє обличчя виходило з-під контролю. З обличчям було складно працювати, воно не піддавалося елементарній гігієні і косметології. Я знав, що для багатьох на нього було навіть дивитися неприємно. Це пригнічувало мене психологічно: політик має приваблювати, третина успіху твоїх переговорів залежить від того, як ти руку подав, як посміхнувся, яким тоном заговорив... Я не міг посміхнутися: очі-шпаринки відразу закривалися під набряками, і я просто нічого не бачив.

Кожний випадковий дотик відзивався болем. Коли надівали знак Президента України, зачепили: боліло, а показати не можна.

Перед інавгурацією багато людей з високого політичного оточення почали приїжджати до мене фотографуватися. Я знав, що вони їдуть зробити фото, бо наступної можливості зробити це із живим президентом не буде. Такі настрої панували в певних колах. До мене приїжджали прощатися. Таких ознак було багато до, під час та після інавгурації — я відчував, що у суспільстві живе впевненість, що я не жилець. Питання було тільки в часі: коли?

* * *

Мама дивилася інавгурацію по телебаченню. В останні дні вона дуже ослабла і все більше спала. Кожний її день починався зі жмені пігулок і знеболювального. Вранці сестричка принесла їй ліки, покликала її... Мама відкрила очі, подивилася на сестричку, на ліки... Відсунула зовнішньою стороною долоні ті пігулки: «Не треба мені цього вже. Усе, що треба зробити на цьому світі, — я зробила!»

Рано-вранці рівно через тиждень після інавгурації мама тихо пішла у засвіти.

Розділ 18 КРИЗА ДОВІРИ

Перший дзвіночок. — Віце-прем’єр Медведчук. — Президент Кучма як об’єднавчий чинник. — Перші півроку. — П’ять причин розпаду помаранчевої команди. — Хвороба як роз’єднуючий чинник. — М’ясо, цукор та бензин. — Реприватизація чи націоналізація? — Наслідки популізму. — НФЗ розбрату. — Зінченко після наркозу. — Розмова із Порошенком. — Жорсткий та м'який варіанти. — Ніч зради. — Відставка Тимошенко. — Таємний візит до Путіна.

Я не мав наміру відправляти у відставку Тимошенко. Напередодні — ввечері 7 вересня 2005 року — мені видавалося, що ми прийшли до певного порозуміння: були узгоджені усі спільні ходи щодо подолання кризи, яка вибухнула всередині помаранчевої команди. Ми узгодили кадрові рішення і навіть формулу спільної участі у парламентських виборах 2006 року, в рамках коаліції «Сила народу». Ми про все домовилися. Пізно увечері, десь по десятій я поїхав додому.

Відразу опівночі мені зателефонували «служиві»: у прем’єр-міністра на дачі збираються гості. Гості були не зовсім ординарні: із силовиків не було тільки міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Мені доповіли, що до прем’єра прибув Генеральний Прокурор Святослав Піскун, міністр оборони Анатолій Гриценко та голова Служби безпеки Олександр Турчинов. Розумію, що це трохи дивно звучить, але СБУ того вечора «настучало» на свого шефа: вочевидь, така самодіяльність підлеглих Турчинова була результатом суперечок всередині спецслужб. Турчинова там за свого не прийняли, шукали можливостей позбутися і, по суті, вели подвійну гру. Я попросив тримати мене в курсі, якщо буде відбуватися щось важливе.

Коли вранці я прокинувся, новини уже чекали. І це був той випадок, коли складно підібрати слова для визначень: зрада, заколот, спроба перевороту, міні-ГКЧП — це занадто сильно чи занадто слабко для тієї ситуації?

* * *

З самого початку 2005 року всередині помаранчевої команди поступово накопичувалися протиріччя. Перші розчарування трапилися вже зовсім скоро після призначення Юлії Тимошенко головою Кабінету Міністрів України. Але ця історія, хоча й ілюструє, у якому керунку рухалася ситуація у помаранчевій команді, належить до значно пізніших подій 2007 року.

— Вікторе Андрійовичу, у мене є до вас прохання. Було б дуже добре, якби ви поставили Віктора Володимировича Медведчука першим віце-прем’єром!

Мене ці слова шокували. Преса таврувала колишнього голову Адміністрації Президента Кучми як одного з організаторів фальсифікацій президентських виборів, Інтернет-сайти були переповнені аудіозаписами його розмов з організаторами маніпуляцій підрахунком голосів. Тільки лінивий не писав тоді, що до Медведчука тягнулися ниточки, за які Адміністрація Президента смикала українські телеканали, газети та радіо, за допомогою «темників» створювала той простір несвободи, проти якого повстала Україна. І через кілька років люди добре пам’ятали всі ці факти, а тут такі кадрові пропозиції! Вона бачить мою реакцію, каже:

— Вікторе Андрійовичу, якщо це неможливо, тоді поставте його Надзвичайним і Повноважним Послом у Москві!

— Юлю, що ти кажеш?! Ти думаєш, що ти зараз кажеш?

Це була одна з тих ситуацій, коли від емоцій переходиш на «ти». А вона витягає кілька фотографій і розкладає переді мною. На фото — Медведчук—Путін—Медвєдєв, Медведчук—Путін, Медведчук—Медвєдєв, Путін і Оксана, телезірка наша, дружина Медведчука, — в усіх можливих комбінаціях і ситуаціях: хрестини, сватання, ювілеї, облизини і Бог знає ще які родинні урочистості! Вона це розкладає, розкладає, розкладає — цілий сімейний альбом переді мною вже лежить, і я чую нові й нові аргументи, що це дуже потрібні люди.

— Вікторе Андрійовичу, ці люди нам ларчики по всій Москві повідкривають!

— Юлю, що ти мені знову кажеш?!

Для мене це було абсолютно неетично: я навіть не хочу говорити про тонкощі конфлікту національних інтересів. Мій прем’єр-міністр пропонує призначити в Уряд України людину, яка є уособленням усього антиукраїнського! З кожним подібним випадком — а їх було багато — до наших стосунків із Тимошенко вплутувалися нові й нові обставини, які не могли не ускладнювати механізмів державної роботи. Моя довіра до неї танула, як рафінад у теплій воді.

* * *

Коли ми говоримо про помаранчеву команду, ми не маємо забувати, що до цієї виборчої кампанії багатьох з них ніщо не об’єднувало, окрім антикучмізму. Для більшості провідним мотивом була тільки одна річ: треба змістити президента Кучму. Для однієї частини ключовими були ідейні мотиви, національні інтереси: демократичний розвиток України був несумісний із диктатурою. Іншу частину виштовхнули на антикучмівські орбіти приватні та корпоративні конфлікти з режимом.

Помаранчева команда склалася із живих людей, які мали різний світогляд, ідеологію, бачення власної політичної перспективи, різні візії майбутнього країни. У моєму таборі зібрався гурт, який важко аналізувати з точки зору ідейної монолітності. Політично це була найширша з усіх коаліцій, яку тільки можна собі уявити. Там зібралися усі: від лівого краю — до самого правого, від соціалістів — до націоналістів. І єдиним, що всіх їх об’єднувало, було питання: чи ти з владою, чи проти влади. Антикучмізм став найширшою основою для консолідації. Це був головний політичний фільтр того часу. Союзники формувалися за цією ознакою, але не я їх формував: їх формував час.

Я добре пам’ятаю дотепний музичний експромт Володимира Філенка на відомий для нашого покоління мотив:

Ты проснёшься утром — здрасьте!

Кучмы больше нет у власти

Как прекрасен этот мир!

Проте відсутність Кучми у владі не була достатньою умовою, щоб світ відразу став аж таким чарівним. Питання диктатури, питання боротьби із владою для багатьох із нас було найважливішим починаючи з кінця 1990-х і закінчуючи першими «нульовими». Але чи є ненависть тим фундаментом, на якому можна збудувати програму успішних реформ на наступні п’ять років?! Ненависть до «злочинної влади» була хорошою основою для об’єднання незадоволених, але як ідеологія реформ це не працює. Спільної ідеології реформ не було, і це зумовлювало один із стартових дефектів, з яким ми розпочинали роботу в період з 2005-го по 2010 рік.

Безумовно, відсутність спільного бачення майбутнього, спільного уявлення про ідеологію реформ досить швидко відобразилася на внутрішній атмосфері у помаранчевій команді. Це народжувало групівщину за ідеологічними швами та кон’юнктурними політичними інтересами.

Інший чинник — реалізація положень конституційного компромісу. Для того щоб вийти з політичної кризи 2004 року, ми прийшли до рішення про передачу більшої частини повноважень президента — прем’єр-міністру. Це створювало нову політичну реальність, нові політичні мотиви. Посада президента опинилася у позиції «кульгавої качки» вже за півроку від моменту моєї інавгурації: від 1 січня 2006 року посада прем’єра мала більше значення, ніж посада президента. І для багатьох учасників помаранчевої команди нова політична реальність стала спонукальним мотивом для амбіцій. Протягом 2005 року почалися процеси перегрупування під сильного прем’єра і нові парламентські вибори.

Я не мав сумнівів, що конституційний компроміс у грудні 2004 року був правильним рішенням, як мирний вихід з найглибшої політичної кризи в нашій новітній історії. Але я мав сумніви, чи ті люди, які зможуть отримати нові повноваження, витримають спокуси влади. Було зрозуміло, що для таких людей є ризик недотримання принципу і стану єдності, з яким ми вийшли з Майдану. Був ризик замість дотримання єдності — розпочати боротьбу за владу з новим розподілом повноважень, статусів і утворенням різних груп.

Я був переконаний, що Майдан став тим високим рубежем, який забезпечить відданість українській ідеї. Я був впевнений, що Майдан консолідував команду для виконання нового політичного курсу нашої країни. Але також було зрозуміло, що багато фігур у помаранчевій команді елементарно «не клеяться» одне до одного, попри всі мої сподівання, що світоглядні та ідеологічні відмінності, а також народжені новою політичною реальністю амбіції можуть бути подолані через інструменти відповідальності перед виборцями, перед Майданом. Проте чим ближчою була дата нових парламентських виборів — тим меншою була довіра одне до одного, тим більшими були амбіції і брутальнішою боротьба між групами.

Відсутність спільного бачення реформ, ідеологічні та світоглядні відмінності членів помаранчевої коаліції, ота нова політична реальність, що була народжена Конституційною реформою, — цих трьох чинників було цілком досить, щоб зруйнувати єдність будь-якої команди. А у нашій ситуації були ще четвертий і п’ятий чинники.

Четвертий чинник полягав у тому, що влада є випробуванням. І не про корупційні спокуси тут ідеться. Вірніше, не тільки про корупційні. Я дуже остерігався мітинговості у діяльності урядових інституцій. Передвиборний популізм не мав заходити до урядових кабінетів. Я боявся, що багато з тих, хто був чудовим оратором на Майдані, не зможуть красиві слова матеріалізувати у відповідних урядових діях, документах, щоденній бюрократичній рутині. Я остерігався того, щоб міністри та урядовці, які уже мають високий службовий статус, за почерком і суттю своєї активності залишаться на Майдані, бо риторика перетворилася на основний продукт їх діяльності. Популізм мені видавався руйнівним чинником для нового політичного курсу та для єдності команди.

П’ятий чинник був геть особистісний. Мушу говорити про це з особливою гіркотою: іще в перші тижні нового, 2005 року усе частіше до мене долітали спочатку непевні вістки, а потім і докладні описи того, як люди, яким я довіряв, мовчки малювали своїм співбесідникам на папірцях кількість тижнів, скільки мені залишилося жити.

Дійсно, мій фізичний стан був важкий. Я не можу сказати, що я тоді був здоровий. Хвороби, що були спричинені отруєнням, прогресували, лікування вимагало багато часу і мінімум публічності. Безумовно, я не встигав зробити багато того, що міг би зробити в іншому фізичному стані. То була не моя провина: хвороба була певною непереборною обставиною. Я мусив тоді як міг прикривати пост президента, бо якби я відмовився на початку 2005 року від посади президента за станом здоров’я, ми просто отримали б шалений політичний відкат від демократії. Я не міг цього дозволити.

Для багатьох це був непевний час із невизначеною перспективою щодо мого одужання. Трохи далі, ніж просто за моєю спиною, шурхотіли відголоски перешіптувань: не жилець! Мушу визнати: деякі мої партнери скинули мене з рахунку.

Ці п’ять чинників заклали фундамент майбутньої кризи всередині помаранчевої команди.

* * *

Серйозним випробуванням для помаранчевої команди стала низка криз, що вибухнули у квітні та травні 2005 року. Вони увійшли до тодішнього політичного словника як м’ясна, бензинова та цукрова кризи.

М’ясна криза була кризою пропозиції. Дисбаланси, які її спричинили, почали формуватися раніше. Поставало багато питань до заходів, які запропонував як противагу кризі уряд, але головним питанням було: як насичувати ринок дефіцитним продуктом, включаючи його імпорт, але при цьому не наробити шкоди вітчизняним виробникам м’яса?

Що сталося у ті дні? Коли на ринку утворився дефіцит м’яса, уряд приймає рішення завезти в Україну додаткові обсяги з інших країн, провести товарну інтервенцію. Наскільки я пам’ятаю, тоді було завезено близька 500 тисяч тонн аргентинського м’яса — це найбільші обсяги м’ясного імпорту за всю історію України. Практично імпортним м’ясом був заміщений кожний четвертий кілограм у країні. Це м’ясо уряд ввіз за спеціальним регламентом без митних зборів, по суті — без податків. Звичайно, його ціна стала нижчою, ніж ціна на м’ясо українського виробника, який заплатив податки. І виходить, що ця товарна інтервенція опустила, демпінгувала внутрішню ринкову ціну нижче собівартості виробництва в Україні. Що почалося далі? Національні виробники побачили, що вони не можуть бути конкурентними, не можуть заробити на м’ясному виробництві, і з переляку пустили під ніж поголів’я. У результаті власне виробництво у 2005 році впало і почало відновлюватися тільки у другій половині 2007 року!

Вийшло так, що роздрібна ціна знизилася, уряд дійсно міг сказати бабусям у місті: дивіться, які ми розумні — ми зробили таку ціну на курятину чи яловичину, яка вам і не снилася! Але ця ціна вбила національне виробництво. І бабусям у селі уряду не було чого сказати.

Коли ми регулюємо ринок попиту, ми маємо завжди пам’ятати, що ми не повинні через експерименти з імпортом вбивати національного виробника. Зовнішній виробник — імпортер — може залучатися, проте на конкурентних засадах. Для національного виробника треба було утримати цінову мотивацію вирощувати худобу, і тоді через 8—9 місяців ми мали б і більше поголів’я, і ціни нижчі, врешті-решт, відбулося б плавне заміщення імпортних поставок власним виробництвом. Мало того, неоподатковане митами аргентинське м’ясо заміщувало попит, і ми з такою політикою виходили на проблему наповнення бюджету, а значить, виникає загроза невиплат зарплат і пенсій!

Як треба було зробити? Треба було ввозити дещо у менших обсягах, а цей імпорт — оподатковувати на рівні з національним виробником. Падіння цін було б меншим, але нова ціна не вбивала б національного виробника.

Уряд Тимошенко усе частіше вдавався до неправильних, неринкових кроків. До будинку уряду поверталася практика ручного управління цілими секторами економіки. Адміністрування економічних процесів стає улюбленою справою профільного блоку уряду. Це не відповідало ані духу, ані змісту економічної політики президента. Мій робочий стіл весь час був завалений сотнями листів і звернень від різних асоціацій виробників. Зміст цих послань був однаковий: зупинити практику ручного управління економікою. Утім, і президентські доручення часто залишалися без реакції. Політична доцільність узяла гору над реальною економікою. Ринкова мотивація для виробника була знищена. Разом із тією худобою ця урядова політика відправила під ніж національного виробника. Такою була ціна політичного популізму.

Іншим разом відмінність у підходах всередині команди вилилася у публічну дискусію щодо податку на додану вартість. Тоді прем’єр публічно пообіцяла відмінити ПДВ як найбільш корумпований податок. Я зупинив її і сказав: ні, Юліє Володимирівно, зараз ми ПДВ відміняти не будемо! Проблема ПДВ полягала не в тому, що він сам по собі був поганий — проблема полягала у тому, що у попередні роки його адміністрували зі зловживаннями, були проблеми із його поверненням.

Більшість країн Європи і світу користуються базовим податком у фіскальній моделі — ПДВ. Вважається, що цей податок є ефективним і досить легким у контролі. Це податок не на виробника, а на споживача. Він працює на одному принципі: сума нарахувань чітко відповідала сумам компенсацій ПДВ. Цей податок працює добре доти, доки уряд не встановлює пільги щодо його сплати. Як тільки з’являється фіскальна вибірковість щодо ПДВ — відразу в бюджеті виникає дефіцит ресурсів для компенсації сплаченого податку. Це податок високої фіскальної філософії, і якщо хтось був не здатний її усвідомити — це не означає якоїсь неефективності цього податку і цілої фіскальної моделі, яка на ньому базується.

Час від часу у нас виникали довгі урядові дискусії: замінити податок на додану вартість іншим податком чи ні. Але у цих дискусіях у мене був постійний союзник — Віктор Михайлович Пинзеник. Так само мені видається, що й ключові міністри економічного блоку розділяли думку про завчасність таких ідей. Адже що таке заміна податку? Це заміна цілої фіскальної політики. У більшості європейських країн, які наважилися замінити базові форми оподаткування, цей процес тривав від 3 до 5 років. Насамперед треба виховати нову фіскальну культуру, треба запровадити нову звітність, бухгалтерський облік, встановити новий моніторинг, провести тисячі нарад, щоб навчити платника нових форм звітності, обліку, нових практик нарахування... Це питання я добре вивчив, коли перебував на стажуванні в Австрії, іще коли працював у банку «Україна»: зміна податків, зміна фіскальної політики спочатку, як правило, призводить до падіння зборів, потім іде період адаптації декілька років, і врешті-решт країна приходить до нової податкової політики. Проте ніхто не здатний спрогнозувати за 5 років, якою вона буде, яким буде її результат — у плюс чи у мінус зіграє ця нова політика. Безумовно, з часом сформується нова фіскальна культура, і тоді нова податкова політика починає працювати з позитивним результатом. Але для таких перетворень треба багато-багато часу і суспільний консенсус. Так не буває, що у травні вирішили змінити податкову систему, а з січня буде новий податок! Це — фіскальний стрес! Ринок просто не прийме такі «реформи»: це ж не тільки змінити рядок у статистиці, для цього треба змінити усю ідеологію та механіку оподаткування. А це — час! Податкова модель виробляється роками.

І тут можна наводити ще багато інших більш чи менш складних пояснень, але основне було таким: заміна ПДВ на інший податок вимагала грошей і не менше трьох-п’яти років часу для повної адаптації. Це так не робиться, що сьогодні у нас один податок, а з нового року — новий. Так економіка не працює: десять років у нас одна податкова система, а потім в один момент перестрибуємо в іншу. Треба бути послідовним з точки зору запровадження нової філософії. Може і податок на додану вартість працювати ефективно, якщо ви зрозумієте, які причини впливають на вади його адміністрування. Теоретично можна піти й на зміни, але зважте, що ця перебудова на нову філософію вимагатиме податкових канікул для усієї країни, інкасація податку знизиться і зміниться. Такий волюнтаризм і захоплення ручним управлінням економікою ускладнювало діалог між владою та бізнесом. То чи варто саме зараз без дискусій і загального обговорення в суспільстві, у бізнесових колах у цю історію входити? Це було питання до уряду. Отже, ПДВ вирішили не відміняти, тільки працювати над ефективністю його адміністрування.

І тільки-но ніби домовилися з одного питання — виникає якесь нове, наприклад, реприватизація.

У лютому, коли ми переглядали бюджет року, заговорили про компенсацію вкладів колишнього Ощадбанку СРСР.

Коротенька передісторія. Бюджет 2005 року був прийнятий попередньою владою наприкінці 2004-го. Звичайно, до нього необхідно було внести низку доповнень і змін. Тоді я звернувся до уряду із дорученням з 10—12 пунктів щодо актуальних економічних і соціальних заходів. Одним із таких завдань було виплата з державного бюджету компенсацій заощаджень колишнього Ощадбанку СРСР. Ми обговорювали суму десь у 6—8 мільярдів гривень. Це була проблема, яку українська влада успадкувала іще від перших років нашої Незалежності, і нам було важливо продемонструвати, що влада прагне вирішити цю складну соціальну проблему. Сума компенсацій, нарахованих у відповідності до Постанови Верховної Ради, складала, якщо я не помиляюся, 126 мільярдів гривень. У короткій перспективі такі кошти були непідйомними для бюджету: до кінця 1990-х середня сума бюджетних видатків складала в кращому випадку трохи більше чверті від суми нарахованих компенсацій. Іншими словами, кошти, що були необхідні для компенсації заощаджень, дорівнювалися сумі видатків бюджетів 1996, 1997, 1998 та 1999 років, разом узятих.

Найбільш реальним механізмом вирішення цієї задачі, на мою думку, могла бути окрема державна програма: уряд міг би випустити довготермінові облігації займу, наприклад, терміном на 20 років. Відповідно до графіку погашення ці гроші можна було б повернути вкладникам.

Такий спосіб обслуговування державних зобов’язень і тепер видається єдиним можливим: це розв’язання не перевантажувало державний бюджет, не формувало інфляційних навісів і не збільшувало ризиків девальвації національних грошей. Тимошенко бачила вирішення цієї проблеми геть інакше.

Якщо не помиляюся, це була одна з наших перших великих економічних дискусій. Пригадую, прем’єр-міністр зробила заяву, суть якої полягала у тому, що влада розрахується із колишніми вкладниками СРСР за найближчі два роки. Сказати, що ця заява мене здивувала, — то нічого не сказати. Для мене це звучало як якась дезінформація. На черговій нараді, яка була присвячена бюджету, я питаю прем’єр-міністра, як уряд збирається виконувати цю обіцянку.

— Відповідь є, пане Президенте! — каже Тимошенко.

І показує мені стос паперу стандартного формату, можливо, сторінок шістдесят, віддрукованих на принтері, — список 3500 підприємств по всій Україні.

— Що це таке?

— Це — реприватизація!

— Юліє Володимирівно, одне питання! Тільки одне питання: яка різниця між націоналізацією і реприватизацією? Бо реприватизація — це коли держава викуповує назад свої об’єкти за гроші. В уряду є гроші викупити ці об’єкти? Так, може, йдеться про націоналізацію?

Якщо взяти до уваги, що бюджет не передбачав ресурси для викупу з приватної власності цих підприємств, то мова йшла саме про націоналізацію, експропріацію цих підприємств. Продаж цих підприємств державою планували вже на потім.

Мені і сьогодні важко згадувати цей епізод спокійно і без емоцій. Усім, хто мав тоді стосунок до економіки або формував економічну політику, набридла практика вибірковості і ручного управління. Ревізія права власності, по суті, рейдерство на користь «власть імущих» та їх родичів і близьких відбувалося перед тим довгі роки, це формувало недовіру до влади, руйнувало право власності як таке. Часом у такий спосіб відбувався перерозподіл активів, пов’язаних із цілими секторами економіки. Такі ідеї уряду Тимошенко звучали відлунням саме такої практики з попередніх років. Українські демократи, помаранчева команда прийшла до влади із декларацією нового економічного курсу країни. Ми говорили про нову культуру відносин між владою і бізнесом. Це означало прозору державну економічну політику, єдині для всіх принципи, засади і правила її формування. Ми були противниками бюджетних та фіскальних пільг і привілеїв. А тут пропонувалося рішення у дусі революційної доцільності! Неприйнятність таких дій уряду в тому контексті видавалася очевидною.

З іншого боку, перспектива «реприватизації»-націоналізації серйозно налякала б іноземних інвесторів, бо для них це дивно було чути. Право власності має бути непорушним. Це вкрай сумнівне рішення: ми залишилися би без інвестицій.

Я пригадую, скільки було цікавих і важливих ініціатив, коли ми — прем’єр-міністр, кілька міністрів, представники політичних команд у Парламенті, працівники Секретаріату — збиралися у мене в кабінеті і пробували обговорювати спільний план дій для країни. Я пропонував: давайте разом планувати наступні кроки, ключові дії цього тижня, місяця! Давайте спробуємо спланувати порядок денний, на який ми виходимо через місяць, через квартал, спробуємо розписати стратегію! Але як правило з цього нічого не виходило. Прем’єр-міністр тяжіла до театральних жестів навіть у економіці, що легко вкладалося в арсенал популістської політики. Нічого спільного ці дії із реформуванням не мали.

Потім, уже під час другого прем’єрства Тимошенко, економічну тематику у Секретаріаті вів Олександр Шлапак, він же був представником президента в уряді. Шлапак був дуже аналітичним, уникав політизованості та кон’юнктурщини, це дуже добрий спеціаліст. Отже, він приходить, приносить якісь пропозиції, напрацювання для того, щоб президент і прем’єр акцептували їх. Наприклад, ми обговорювали питання лібералізації ціни на газ, реформи газового сектора. Я питаю прем’єра та присутніх профільних міністрів: «Чому ви платите пільгову ціну за газ, який споживають ваші родини? Чому державний бюджет вам, заможним, багатим людям, навіть мільйонерам має компенсувати ціну за газ?! Це несправедливо! З такою політикою ми не скоро вирішимо проблеми бідної людини. Але у цьому питанні нічого не змінювалося і не змінилося аж до тепер. Популізм і демагогія перегравали перед виборами усі інші аргументи. Олександр урешті-решт того не витримав: «Вікторе Андрійовичу, я не можу більше ходити на ці зібрання! Це просто безглуздя! Нічого не рухається». Спроби написати стратегію реформ перетворювалися на словесні дуелі і в 2005 році, і потім. На тій дуелі загинула ідея спільної для усієї команди стратегії реформ.

Так поступово формувалися мої розбіжності з прем’єр-міністром щодо досить широкого кола нагальних політичних та економічних питань. Безумовно, мені видавалося недоречним робити наші непорозуміння здобутком гласності. Я вважав, що зможу знайти чіткі аргументи для прем’єр-міністра у спірних моментах, переконати її без апеляцій до публічності.

Одночасно з цим процесом я із великим жалем спостерігав розгортання боротьби між різними групами в помаранчевій команді. Спочатку серед учорашніх соратників сформувалися різні групи, а потім між ними почалася боротьба, насамперед — через пресу. Інформаційну війну вони вели через окремі статті, через заяви, через коментарі телебаченню, і все це щоденно руйнувало командний дух, розхитувало помаранчевий човен. Це стосувалося як найвищих ешелонів влади, так і нижчих ланок. Але одним із перших публічним став конфлікт між групами, які гуртувалися навколо Тимошенко і Порошенка.

Вочевидь, протистояння між ними почалося навіть не в 2005 році, а ще раніше: це надто різні люди і з різними особистими цілями, цінностями і світоглядом. У мене з ними обома був показовий випадок: на початку 2005 року я запропонував їм обом однаковий тест: якщо ти (Тимошенко, Порошенко) — прем’єр, де місце твого візаві? Цей тест вони провалили абсолютно ідентично! Я ще повернуся до цієї історії далі.

Тут важливо пояснити тільки, що всередині команди почали формуватися групи, які розпочали між собою інформаційні війни і врешті-решт спричинили анігіляцію одне одного, взаємне політичне знищення. Я добре пам’ятаю деталі, але мені неприємно згадувати, які атаки були на Порошенка. Звинувачення, компрометуючі заяви і просто плітки про корупцію і зловживання службовим становищем розліталися по всій країні, як гарячі пиріжки. Іще не минуло і трьох, може, чотирьох місяців від Майдану, як розпочався цей жах, ця інформаційна війна. І до цих звинувачень ніякого стосунку ані комуністи, ані Партія регіонів не мали! Усі добре розуміли, чий це почерк, звідки стріляють.

У мене було багато моментів, коли я закликав обидві сторони конфлікту припинити у публічний спосіб з’ясовувати стосунки. Я просив їх знайти порозуміння у діалозі. А у відповідь до мене долітали відголоски нових боїв, маніпуляцій у Парламенті, комбінації відносно свого місця у владі. Я збирав частину людей з одної сторони, з іншої сторони конфлікту. А згодом знову чув інформаційні вибухи. Це все принижувало команду. Це формувало у суспільства враження, що ці люди зайняті боротьбою за владу і більш нічим. І якщо чесно, насправді у значній мірі так і було, коли говорити про декого з учасників конфлікту.

Безумовно, мені не подобалося, що через ті чвари у 2005 році ми не почали реформ. Реформування потрібно було робити практично у кожній сфері. Я розумів, що ми прийшли у той час, коли Парламент не наш, коли дві третини того, що ти бажаєш провести через Парламент, провести неможливо. Але за перші півтора року до наступних парламентських виборів можна було багато хороших реформ розробити. Треба було як слід підготуватися до виборів, виграти їх, сформувати у Парламенті більшість і пакет реформ запровадити. Проте сварки почали забирати енергію. І врешті-решт, приходить момент, коли ми не тільки планувати стратегію реформ не встигаємо — ми уже і поточні питання не можемо вирішити. У нас починаються проблеми із соціальними виплатами, бо йде падіння в економіці. До вересня країна приходить у таке становище, коли бюджетні надходження падають, економічні темпи уже стали негативними, і як наслідок цього негативу — у нас нема грошей у бюджеті. Якби нічого не змінилося — у жовтень ми би увійшли з новими невиплатами бюджетникам.

Для тих, хто любить цифри, наведу кілька речень з мого парламентського виступу у вересні того року.

За 8 місяців 2005 року темпи зростання валового продукту уповільнилися в 2,32 рази. Якщо на початку року вони були 6,5, сьогодні вони складають —1,6 %. Ми маємо динаміку нижче попереднього року. Або в цілому скоротилися темпи приросту валового продукту більше ніж у п’ять разів. Це база формування бюджету, соціальних програм і таке інше. (...) Темпи зростання промислового виробництва уповільнилися в 2,4 раза, а сільського господарства — в 1,7 раза. Якщо ми говоримо про інші бази та показники — торгівлі, експорту, імпорту за 7 місяців цього року, торгівельне сальдо, яке було на січень—липень попереднього року і складало 2,6 млрд гривень, сьогодні впало практично до нуля. Ми залишилися з двотижневим запасом позитивного сальдо. Це складає 118 млн доларів. Переконаний, що величезну послугу в цьому зробила і та бездарна політика ревізії митних ставок, яка була проведена декілька місяців тому.

Отже, сварки всередині команди коштували економічного зростання на момент вересня 2005-го і системних стратегічних реформ після виборів 2006 року.

Здавалося б, у перший рік команді було чим зайнятися. Насамперед нам треба було розв’язати бюджетну проблему наступного року. Я декілька разів попереджав уряд, який бюджет я можу підписати. Моя мета була максимально вплинути на уряд щодо формування жорсткого національного бюджету. З того мало що вдалося. Я чув: у нас немає часу для того, щоб сьогодні змінити фінансову культуру, фіскальну культуру — от давайте ми цей рік змоделюємо так, як лягає сніг, як карта ляже, а потім протягом року змінимо законодавство і вже на наступний рік будемо щось робити.

Нам треба було переглянути державні витрати і зробити їх більш раціональними. Як тільки ми зменшимо державні апетити — ми більше ресурсу заощадимо для економіки. Чим більший ресурс буде звільнений для економіки — тим більший приріст він створить наступного року: він створює робочі місця, він створює нові податки, він створює новий бюджет. Але починати треба було з перерозподілу державних фінансів.

І там було роботи якраз на повний бюджетний цикл. Наприклад, чисельність армії і витрати, що були пов’язані із її утриманням. Там головним було запитання: а для чого нам армія чисельністю у 310 000?! Це питання відразу постало, я сказав: ми повинні скоротити українську армію і дати офіцеру достойне грошове утримання. Ми повинні вивести своїх хлопців з Іраку, ми повинні зробити службу тривалістю 9 місяців, максимум рік, ми маємо розпочати перехід до професійної армії. Це ті зміни, які впроваджувала кожна нація! У Європі в будь-які двері постукайте — скажуть: це та модель, яка найліпше працює. З одного боку, професійна армія — кваліфікована армія. З іншого — немає мільярдів нераціональних витрат, які нічого спільного не мають з обороноздатністю країни, а просто розмазуються тонким шаром як дрібка масла по великому кусню паляниці.

Але уряд справляв на мене враження такого, що не був налаштований на проведення ефективної національної політики. Президентських ініціатив було дуже багато: питання розвитку мови, освітня тематика, реформування медицини, реформування дитячих інтернатів, політика стимулювання української родини... Але усі ці ініціативи розбивалися, як сніжка об стіну: економічних підвалин для реалізації цих ініціатив уряд не закладав. А коли треба було формувати національний план, уряд почав з кожним днем усе більше грати у популізм і все менше думати про реформування країни.

У День Незалежності, 24 серпня 2005 року я ще мав надії, що вдасться зберегти єдність команди і спрямувати її у конструктивне русло. Стоячи на Софійському майдані, я говорив про нові рубежі для суспільства. Попри все я вірив, що суперечності будуть подолані:

Попереду масштабні структурні зміни в економіці й соціальній сфері: від судової до житлово-комунальної реформи. Вони мають спиратися на розуміння і широку підтримку громадян. Моя вимога до уряду — ведіть діалог, переконуйте людей, демонструйте виграш кожної зацікавленої сторони в цих процесах. (...)

Ще одна наша турбота — стан економіки. Стан економіки, від якого залежить добробут нації. Ми з вами знаємо — шлях до процвітання не встелений квітами.

Молодий, енергійний, впевнений у собі уряд продемонстрував і макроекономічну культуру, і зростання соціальних стандартів. У вдалому поєднанні цих двох пріоритетів — формула сучасної економіки, яка заохочує сильних і підтримує слабких. Щоб підтримувати такий баланс, потрібна чітка логіка дій, чіткі і довготривалі орієнтири.

Вочевидь, у свято говорити про проблеми і непорозуміння не хотілося. Але навіть цю святкову промову вже незабаром обернули проти мене. До дня, коли вибухнула криза, що знесла єдність і довіру у помаранчевій команді, лишалося 12 днів. Іще через кілька днів по тому мені з докорами повернули компліменти, що були виголошені під куполами Софії Київської.

* * *

У 2004 році НФЗ приватизували за участі корпорації Interpipe, що була пов’язана з Пінчуком. У 2005-му обставини приватизації були оскаржені в суді. Після цього у пресі починається обговорення законності нових зборів акціонерів, звучать заяви голови Фонду державного майна Валентини Семенюк проте, що внаслідок маніпуляцій із державною долею пакета акцій НФЗ підприємство потрапляє під контроль групи «Приват». Одночасно із заявами голови ФДМ на заводі починається бунт. Телевізійні канали Пінчука показують цей страйк цілодобово. На мітингу виступають усі, кому не ліньки, і звинувачують уряд у підіграванні одному олігарху у війні проти іншого. Спочатку звучать натяки — щось про «жінку з косою», а потім — голова Фонду держмайна Валентина Семенюк прямо звинувачує голову уряду у тому, що саме на прем’єр-міністрі лежить відповідальність за все, що відбувається навколо НФЗ.

Те, що трапилося на НФЗ, по суті стало першою серйозною рейдерською атакою людей від нової влади на людей зі старої влади. Це трохи нагадувало, як Муравйов зайшов у Київ і три дні дав своїм солдатам на розграбування міста. Ті, хто прийшов, вочевидь, були впевнені, що перерозподіляти активи — це їхнє право переможців. Якби історія з НФЗ закінчувалася тим, що держава через чесне судове рішення відсудила і відновила свою присутність на вкраденому в попередні роки активі, — тоді оцінка тих подій була б зовсім іншою. Тоді у колективу не було б причин виходити з протестами, не було б причин оголошувати постійно діючий страйк, а у Партії регіонів не було б причин політично очолювати цей процес, починаючи з регулярних виступів «полум’яного трибуна» нікопольського майдану Інни Богословської, — цього всього просто не відбулося б в історії!

Валентина Семенюк зайняла досить активну позицію. У цьому випадку вона відображала державний інтерес, і тому голова ФДМ у такій своїй позиції об’єктивно викликала симпатії. Тоді відкрилися всі таємниці, як прем’єр виписував доручення і статус представника уряду на акціонерних зборах. Саме тоді з’ясувалося, що за усіма тими маніпуляціями стояла узгоджена з одним приватним бізнесом атака на інший приватний бізнес, який на цьому об’єкті укріпився раніше. Тільки один бізнес підтримував одне політичне угруповання, а другий — інше. Вочевидь, це мало вигляд міжпартійних розборок, адже це стало розборками між владою й опозицією. Я сказав би, це стало першим випадком публічної дискредитації чистоти дій і намірів нової влади у сегменті прав власності. І ця дискредитація сталася через неоковирність дій уряду країни.

Зранку 1 вересня я провів нараду з прем’єр-міністром, під час якої пояснив, чому я незадоволений ситуацією навколо НФЗ. Того дня ми обговорили ситуацію з прем’єром, головою Фонду держмайна, міністром промполітики, міністром юстиції і Генпрокурором. Я наголосив на тому, що уряд не зміг захистити інтереси держави у ситуації навколо Нікопольського феросплавного заводу, і просив Генпрокуратуру про безстороннє розслідування обставин цієї сумнівної історії.

Того самого вечора на телебаченні з’явився Михайло Бродський із посланням до мене: «Я стверджую, що навколо Ющенка — одна корупція. Петя Ющенко, ваш брат, на жаль. Повідомляю далі: Миша Дорошенко, Петя Порошенко, Саша Третьяков — вони всі займаються перерозподілом на користь себе. Червоненко — це взагалі окрема розмова». Не згадати цей спіч у хронологічному контексті було б неправильно — він досить «яскраво» доповнює картину того дня. Проте тоді я не міг чути і бачити того виступу, бо у цей вечір мене уже готували до чергової операції у Феофанії.

Я вже розповідав, що майже кожні вихідні зникав у лікарняній палаті, щоб у понеділок знову бути на роботі. То був сумний час: біль, операції, наркоз, постійні припливи нудоти, спричинені впливом отрути, скривавлені простирадла кожну ніч — бо рани відкриваються і кровоточать, — і сором, бо не знаєш, що ж там у пральні думають, коли дивляться на ті простирадла... Загалом у 2005—2006 роках тих операцій було 26.

У суботу, 3 вересня була одна з них. Тільки-но я відходжу від наркозу — лікар подає мені слухавку: на зв’язку чую голос Олександра Зінченка, держсекретаря, голови мого Секретаріату: «Склалася така ситуація, що я мушу подати у відставку». Мені здається, це було десь близько 17-ї години. Я вислухав його і говорю: «Олександре, давай ми завтра переговоримо! Якщо зараз можна накласти мораторій на ці всі кроки — не роби цього!» Він каже: «Вікторе Андрійовичу, я там уже...» Виявляється, у новинах повідомлення про відставку Зінченка з’явилося о 14-й годині, за три години до нашої з ним розмови.

Я кажу йому: «Сашо, давай ми перенесемо на завтра, давай день почнемо з цього питання, обговоримо, як можна в цій ситуації вчинити». Він говорить, що є певні кроки, які, на його думку, він має зробити. Я кажу: «Дивись, якщо вже ти надумав це робити — то роби».

У понеділок вранці я ще раз із ним спілкуюсь до прес-конференції. Я виходив з логіки, що така розмова може бути потрібна: можливо, за добу змінилося бачення ситуації і щось можна ще зробити. Нічого не змінилося, і він нічого мені не розповів про те, що мав намір сказати перед телекамерами.

Зінченко вийшов на прес-конференцію, виступив:

Результат зусиль сотень патріотів України намагається використати у власних цілях невеличка групка авантюристів від політики. Утворивши власне кланове LTD, утворивши інформаційну блокаду президента, перевівши його у віртуальний, а не реальний світ, цинічно і нахабно перекручуючи справжнє життя і справжні акценти цього життя, нехтуючи сподіваннями і віруваннями своїх співвітчизників, вони крок за кроком реалізують план максимально використати владу для власного накопичення капіталу, приватизувати й привласнити те, що тільки можливо.

Мета — монополія, перебирання владних повноважень до своїх рук. Пригадайте: «узок круг этих акционеров, страшно далеки они от народа».

Якщо не зупинити ці процеси жорстко і вчасно, в країні відбудеться контрреволюція.

Слова, що стали лунати останнім часом у критичному плані про оточення президента, потребують персоніфікації. Назву декого. Секретар Ради національної безпеки та оборони Порошенко, перший помічник президента Третьяков, кілька їхніх партнерів, таких як Мартиненко, цинічно і системно реалізують свій сценарій використання влади у власних цілях.

Зміст сценарію має наступні основні елементи: власність, суди, правоохоронні органи, кадри, засоби масової інформації, влада. Саме Порошенко наполягав і врешті досяг незаконної передачі під контроль РНБО судової гілки влади, хоча вона за самим своїм змістом є незалежною. Протести представників судової системи стали гласом волаючого у пустелі. Замість очікуваної реформи ми спостерігаємо стогін суспільства від несправедливості того, що має бути вершиною правосуддя.

Знову, як за часів Кучми, повернулося телефонне право і відвертий прямий тиск на суддів.

Земельна реформа, за версією Порошенка, вироджується на систему підпорядкування найважливішого державного ресурсу, здійснюється неприхований і цинічний тиск на суб’єктів господарської діяльності через загрозу втрати ними частини власності. Підприємці Криму, Одеси, Донецька, Іллічівська, Дніпропетровська, Вінниці, Чернівців — добре знайомий почерк.

Для того, щоб повністю розв’язати собі руки, здійснюється спроба підпорядкувати собі правоохоронні органи. ... Верхом цинізму і беззаконня є спроба зробити з Ради національної безпеки та оборони, а точніше її апарату, нове НКВД, всесильне і могутнє.

Перший помічник президента Третьяков з точністю до мікрона відтворює систему свого попередника в адміністрації Кучми Льовочкіна, увійшовши до наглядових рад Ощадбанку, Укртелекому, видавничої справи, контролюючи процеси у нафтовій і газовій сферах. Саме його зусиллями поновлено на роботі заступника голови НАК «Нафтогазу» пана Воронова, який організовував газові схеми при режимі Кучми.

Сьогодні Третьяков активно працює на ниві перерозподілу сфер впливу в засобах масової інформації. Саме він відрізав президента від адекватного потоку інформації, пропускаючи потрібних людей. Це не складно зробити, відповідно організувавши, точніше дезорганізувавши, робочий графік президента, доступ до нього. Ті, хто має власну думку і бачення, живу і нестандартну, по 3—5 місяців чекають на волю першого помічника.

Попасти до президента іншої можливості немає, навіть для тих, хто не менше за Третьякова чи Порошенка працював на загальну перемогу революції.

Порошенко, Третьяков і компанія, посилаючись на президента, призначають своїх усюди, де тільки можна, свідомо тиснуть на незалежну судову гілку влади, вільно почувають себе в приватизаційних процесах.

Ось такі заяви прозвучали у прямому ефірі.

Сказати, що це був шок, — не те слово! Це було більше, ніж шок.

Навколо мене звучать найсерйозніші звинувачення. З одного боку — звинувачують Порошенка і Третьякова у корупції, з іншого — Тимошенко в перерозподілі власності одних олігархів на користь інших.

Звинувачення надто серйозні, щоб лишати їх без реакції президента. Навіть попри те, що питання до Тимошенко мали риторичний характер, а звинувачення Порошенка прозвучали як бездоказові — у мене з цього приводу на столі не появилося жодного документа ані протягом наступних років, поки я був президентом, ані зараз — по завершенні президентського терміну. Такі саме звинувачення прозвучали щодо Миколи Мартиненка, у цьому самому ряду стояв Олександр Третьяков, у той самий ряд ставили і мого рідного брата Петра, найбільшою провиною якого було його прізвище Ющенко.

Мого брата згадували не так часто, але емоційно від того зашкалювало! Усі межі, які раніше існували в інформаційних битвах, були зламані — стріли летять не тільки в моє «оточення», вони знаходять зовсім іншу ціль.

Що могло підштовхнути Зінченка на такі дії?

31 серпня, коли уже вирували пристрасті навколо НФЗ, у Секретаріаті відбулася ще одна нарада. Я був незадоволений рівнем організації роботи Секретаріату, розмова була гострою і досить жорсткою.

Мої претензії до Зінченка полягали в тому, що я хотів бачити більш організованою роботу президентської кафедри. Потрібний був інший рівень контролю за виконанням доручень президента. Ми зробили декілька перевірок, які встановили надто слабку дисципліну у системі виконавчої влади, і в уряді у тому числі. Йшлося про те, що доручення президента виконувалися на третину, а може, й менше. Ситуація, яка виникла у команді, стала екстраординарною, вона підійшла до межі, за якою необхідно приймати нові кадрові та політичні рішення.

Я не хочу сказати, що Зінченко був поганим організатором, але рівень організації роботи, що склався в апараті президента, мене не влаштовував. Наприклад, коли ми виходили на квартальне планування діяльності президента, її координацію з урядом та Парламентом, я завжди вимагав, щоб кожного кварталу ми мали декілька початих і закінчених справ. Вочевидь, справи були і національного, і регіонального рівня. Я прагнув, щоб це були прикладні справи, щоб це були справи, які надавали зразки поведінки, стандарти, шаблони того, як і що потрібно робити. Президент мав давати приклад. Тоді я отримав багато дрібних ідей від уряду й апарату президента, але тематично вони були надто далекі від місії президента, від цілей, які ми ставили перед собою як пріоритети. На цьому фоні у нас із Олександром з кожним місяцем починали формуватися усе більш складні робочі стосунки. Безумовно, між нами були побудовані досить рівні особисті відносини, і здавалося, не було чогось такого, що могло б їх детонувати. Але говорити про високий рівень організації роботи Секретаріату ставало чимдалі важче.

Та нарада напередодні вересневого політичного «торнадо» не була єдиним моментом, коли я пояснював, що мені не подобається у роботі Секретаріату. Але того разу я зібрав увесь апарат. Мені було важливо довести своє незадоволення до усього апарату мого Секретаріату, а це — десятки департаментів і управлінь, які планують та організовують роботу президента. Мені видавалося, що думка голови Секретаріату не доходить до них, адже це великий колектив. Я хотів, щоб вони почули пряму мову, пряму мою постановку, що я хочу бачити на порядку денному в наступному кварталі. Звичайно, на тій нараді з моєї сторони було досить багато критики.

Я розумів, що Зінченка потрібно частіше повертати до первісних задач Секретаріату Президента. З іншого боку, держсекретар мав велике заангажування у непритаманних для президентського апарату сферах. Це все забирало у держсекретаря багато часу та уваги від основних питань — організації роботи президентського апарату, і дуже часто це нас втягувало у непотрібні дискусії. Через усе це в пресі з’явилося кілька серйозних публікацій, що звинувачували Зінченка у намаганнях урегулювати через телефонне право деякі історії, у тому числі і кілька кримінальних. Зінченко мені декілька разів розповідав, хто його обманював і як відбувалися маніпуляції його ім’ям. Зінченко намагався продемонструвати мені, що він був порядний у справах, що він відстоював чесні інтереси, але партнери виявилися нечесними. Я вірив його словам про непричетність до таких сумнівних справ.

Проте, вочевидь, мені така ситуація навколо Секретаріату не могла подобатися. Я не хотів, щоб мій апарат займався непритаманними апарату президента речами, а тим більше — займався такими речами несанкціоновано, без жодних доручень. Тим більше, що усе це у суспільній думці народжувало порівняння із досвідом Медведчука на посаді очільника президентського апарату.

Вважаю, що у той момент Олександр відчув, що він не є бюрократом по своїй природі. Він і не був особою, яка б захоплювалася організаційною роботою, — це просто не відповідало його характеру. До того ж я б сказав, що Зінченко до кінця літа відчув, як для його особистісних амбіцій на цьому місці, образно кажучи, висихала вода. Плисти не було куди, а вся країна говорить про главу кабінету президента в контексті порівнянь із його попередником, незалежно від того, що було насправді. Думаю, що на певному етапі він спокусився на новий ривок у політиці — через вибори 2006 року. Саме там він вбачав нових союзників, бо — повторюю — у цьому казані різних партій і рухів, який називався помаранчева команда, уже до вересня вирувала групівщина. Прийшов час робити ставки.

Ті сигнали, які отримав Зінченко від Тимошенко, спонукали його до відставки — для реалізації своїх нових політичних цілей. Для цього було достатньо просто написати заяву про відставку. Але для такої помітної публічно справи був потрібний мотив. Мотив треба шукати шляхетний, а тоді найбільш загостреною політичною темою, безумовно, була корупція.

Але коли прозвучали звинувачення Бродського, а потім майже ці самі слова повторив Зінченко, я був шокований.

Мене шокувало те, що я чую праведний антикорупційний гнів від людей, які мали дуже «цікаві» історії в бізнесі. Звісно, за солістами вступив хор підспівувачів. Розпочали вони здалеку, а потім коло звинувачень насувалося усе ближче, ближче і ближче: усі вже розуміли, що мова іде про Ющенка. Тільки вголос це не називається, говорять тільки про олігархічне оточення Ющенка. Але така риторика передбачає більш ніж прозорі натяки, що Ющенко акцептував серед своїх підлеглих корупційні підходи до вирішення того чи іншого питання.

Мій шлях був прозорий для суспільства — у мене не було жодного бізнесу, жодного власного матеріального інтересу в будь-якій галузі української економіки. З іншого боку, я чую, як ті люди, що половину свого життя провели у сірому бізнесі, вивезли в офшори свої капітали, забули про сплату податків, про пенсіонера, студента, вчителя та лікаря — вдягли ризи святих і починають іншим гріхи висповідувати!

У той час тема корупції трясла всю країну. Хоча тоді її було у багато разів менше, ніж, наприклад, сьогодні. Врешті-решт, це був мій клич, це був один з моїх прапорів: корупції не мало бути у владі. Але перші, хто заговорив, говорили про зловживання владою у помаранчевій команді, це були люди із такою школою, де добре вчили, що це таке — корупція. Це було підло. Це було дуже боляче. Це було несправедливо.

Я ніколи такими хворобами не хворів. І ось ці «доктори» починають роздавати такі діагнози, що просто не знаєш спочатку, як на це відповісти. От тільки ти чуєш докори від тих людей, які не один металургійний комплекс продали і на газових трубах сиділи та оборотах у десятки мільярдів доларів. Це не була робота політичних опонентів з парламентської опозиції. Це було самоїдство помаранчевої команди.

У результаті мій робочий день починався і закінчувався тим, що я мусив був вислуховувати взаємні претензії, в’язати якісь нитки комунікації, пробувати знімати взаємні звинувачення з порядку денного. Мій бюджет часу витрачався не на національні, державні справи, а на подолання внутрішніх конфліктів. Це неприємно було: не для того я йшов на вибори. Чвари у помаранчевій команді не відповідали моїм цілям, і, власне кажучи, не такими були очікування людей. Протягом кількох місяців, доки конфлікт не мав характеру прямого публічного зіткнення, доти я намагався залагодити його у переговорах і консультаціях всередині команди. Але після того, як звинувачення у корупції рикошетили у мій бік, я не міг не реагувати публічно.

* * *

Три дні ми збиралися на вечірніх нарадах. І це все — у контексті взаємних звинувачень і виправдань. Порошенко звинувачував Зінченка у брехні. Мартиненко взагалі подав на Зінченка до суду. Микола тоді говорив, що виступи Бродського і Зінченка — то маневр Тимошенко, який відвертає суспільство від ситуації навколо НФЗ та від урядового підігравання Ігорю Коломойському та інтересам «Привату». Тимошенко усе це заперечувала. Це були досить бурхливі розмови. Одним словом, одна сторона виливає помиї на другу, а друга на першу. Суцільна криза довіри в команді.

Я кажу: «Давайте знайдемо якісь варіанти відповіді! От якщо варіантів не буде — тоді всі підуть у відставку!» Мені видавалося, що можна знайти якийсь м’який варіант. Роман Безсмертний був повний скептичних очікувань щодо цієї ідеї. Олег Рибачук — навпаки, сподівався, що вдасться домовитися і погасити конфлікт.

Отже, починаємо розбирати, як подолати політичну кризу, яку створили звинувачення Зінченка. Як справитися з цією проблемою? Почали напирати, що Порошенка і Третьякова треба відправляти у відставку, бо як я цього не зроблю — буде відчуття того, що я причетний до цих історій, я над ними тримаю парасольку, що сприяння корупції — то політика президента! Тому я їм пояснив: хлопці, тепер це вже моя проблема, а не ваша.

І Третьяков, і Порошенко на той момент були дуже важливими політичними фігурами і досить близькими для мене людьми. У Третьякова мешкала моя родина під час Помаранчевої революції. Із Порошенком на той момент нас уже кілька років об’єднувала не тільки політична і парламентська робота, а й міцні особисті стосунки.

Я і сьогодні переконаний, що з усієї помаранчевої команди Петро Порошенко — найбільш компетентний та грамотний політик, готовий до серйозної державної посади. Свідченням цього стала його роль в українських подіях 2013—2014 рр.

Того далекого 2005 року у мене була непроста розмова з Порошенком, коли я пояснював, чому він повинен піти у відставку:

— Вікторе Андрійовичу, а що Бродський і Тимошенко — у нас тепер прокуратура? Якщо є підстави, нехай прокуратура займається моєю справою. Давайте я буду відповідати!

— Петре, подивися на ситуацію за останній місяць: що через ваші взаємні дебати відбулося у стосунках всередині команди?! Вам уже опозиції не треба: ви вороги! Ви топите весь корабель! А тому я не хочу слухати чиїсь виправдання.

Розмова із кожним з них була дуже складною. Проте, якщо керуватися високими мотивами, то такі речі легко пояснити партнеру: ти знаходишся у таких орбітах, що не може бути навіть тіні підозри — «дружина Цезаря поза підозрою» — найближче коло президента має бути поза підозрою. І у тій ситуації не було іншого способу дистанціюватися від звинувачень, ніж відставка Олександра Третьякова і Петра Порошенка.

Я вважаю, це підло було з боку тих, хто звинувачував. Вочевидь, мені було дуже непросто приймати рішення по Порошенку, і зовсім не тому, що він був моїм кумом і просто довіреною людиною. Справа була у мотивації відставки. Якби Бродський чи Зінченко зробили подання до прокуратури чи на бланку Служби безпеки прийшла інформація — то одна справа й очевидний аргумент. А інша справа, коли ти мусиш казати людині, що вона має піти, тому що Бродський чи Зінченко по телевізору виступив! А чи це факт — те, що він розповідав?! Отже, якщо я відправляю у відставку того, кого звинувачують, то для багатьох це буде сигналом визнання його провини, бо якби нічого не було — не було б відставки! Значить, відставкою я даю підстави комусь думати, що факт зловживань мав місце, але що тоді має думати про мене людина, щодо якої прозвучали безпідставні звинувачення? І виходить, що будь-який крок у такій ситуації веде до тактичного програшу у громадській думці: і відправляти — погано, і не відправити — не можна.

За 8 років, які минули від тих часів, ані Генпрокуратура, ані СБУ не знайшли підтверджень жодним фактам, які виголосили Бродський і Зінченко. Отже, це була основа моєї політики: будь ласка, хлопці, виконуйте свої обов’язки, інформуйте, сигналізуйте — я буду реагувати на подання СБУ, прокуратури, суду. Але коли ви звинувачуєте одне одного через пресу — це призводить тільки до знищення репутації помаранчевої команди.

Це була криза довіри у команді. А водночас це був час, коли треба було реагувати на взаємні звинувачення, особливо якщо вони дійсно мали підстави. Нам треба було дати відповідь у пакеті по всіх викликах. Ми мали відреагувати на те, про що нам дорікає опозиція з Партії регіонів, чому творяться такі сумнівні справи, як на НФЗ. Ми мали відповісти на закиди опозиції щодо незаконного прослуховування, яке дозволяла собі Служба безпеки. Ми повинні знайти відповідь на те, чому у нас кожний квартал кризи відбуваються й економічні показники падають. Ми маємо відповісти, чому не працює гуманітарний блок уряду. Треба політично відповісти на звинувачення у корупції. І треба було спробувати відновити єдність команди.

Ми набираємо у той пакет усе те, що дозволяло вивести негатив і залишити те, що може працювати далі на позитив. Такою була логіка переговорів. Я зібрав людей, які з’ясовують стосунки через пресу, для очного діалогу. Ми набрали декілька варіантів виходу із ситуації. У мене було відчуття, що ми отримаємо конструктивне рішення і на історії розбрату у помаранчевій команді буде поставлена крапка.

* * *

«Жорсткий варіант», коли у відставку ідуть усі, був запропонований Романом Безсмертним. Цей варіант дійсно обговорювався. Але від того варіанта досить швидко відійшли. Ввечері 7 вересня сторони наблизилися до пакетного рішення за «м’яким» сценарієм. Пакет мав дві складові: питання персональної відповідальності і формулу співпраці на майбутніх виборах.

У відставку мали піти Порошенко і Третьяков — нам треба було зняти усі питання у цьому комплексі звинувачень.

Решта відставок аж ніяк не була пов’язана із «корупційним скандалом» імені Бродського—Зінченка.

До міністра економіки Сергія Терьохіна були претензії щодо некерованості економічної ситуації загалом та окремо — щодо методів подолання м’ясної, цукрової та бензинової криз.

Найскладніше було із гуманітарним віце-прем’єром Миколою Томенком. Це був просто некерований сектор урядової роботи. За вісім місяців роботи урядом було реалізовано надто мало серйозних проектів у національній проблематиці. Здавалося, гуманітарна проблематика — це основа політики, найбільш резонансна складова національної справи, укріплення національної ідентичності мало б бути справжнім «силовим блоком» урядової роботи. І саме тут була найбільша бездіяльність. Томенко не встигав реагувати на дві третини документів, які надходили йому на робочий стіл, проте не вилазив з телевізора.

Голова СБУ Олександр Турчинов, як я вже сказав, потрапив у кілька не дуже хороших історій. Наприклад, очолювану ним Службу безпеки звинуватив у незаконному «прослуховуванні» Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Це був скандал, який загрожував репутаційними втратами і цілій нашій команді, і Президенту як інституції. Звісно, я не планував відновлення в Україні політичного розшуку! Я не давав розпоряджень провадити таку політику. Це була серйозна дискредитація Майдану! Між іншим, потім, коли в пресі почали розбирати цю відставку, мені не один раз дорікали, що у відставці Турчинова не було іншої причини, ніж прагнення ослабити вплив Тимошенко. Це дуже слабкий і нефаховий висновок. Це було дивно чути: адже саме я був тією людиною, яка запропонувала на цю посаду Олександра Турчинова. Чи це означає, що спочатку був мотив «посилити» Тимошенко?! Те, що у команді були певні протиріччя і зачатки взаємної недовіри, я усвідомлював із самого початку. Коли я пропонував Турчинова як голову СБУ, я сподівався, що це спрацює на посилення єдності нашої команди, я хотів подати знак оточенню Тимошенко: я вам абсолютно довіряю.

Іще одна відставка не стосувалася уряду, але була сприйнята там якось болісно. Мова йде про вірогідну відставку Генпрокурора Святослава Піскуна. До Генеральної Прокуратури було дуже багато претензій щодо розслідування низки гучних справ. Принагідно тут додам, що претензії до Піскуна мали також і політичний відтінок. Багато хто тоді з певним подивом спостерігав дрейф Генпрокурора у напрямку певної політичної сили. Вочевидь, він був непевний стабільності свого прокурорського становища і намагався забезпечити собі якусь перспективу. Вочевидь, на парламентських виборах 2006-го його було складно уявити у списках «Нашої України». І для нього стало актуальним питання, хто може допомогти із допоміжним політичним аеродромом у Парламенті.

Раніше, іще у лютому 2005 року, коли уряд був сформований, ми з прем’єр-міністром зустрічалися практично кожний день: тоді була створена велика кількість робочих груп, яким належало взяти на себе розробку низки програм, необхідних для реалізації нового політичного курсу, їх робота вимагала координації на найвищому рівні. Чи не кожного разу наша зустріч закінчувалася одним і тим самим: прем’єр-міністр просила, щоб я дав вказівку Генеральному прокурору закрити кримінальну справу, до якої вона мала стосунок. Моя відповідь тоді була приблизно такою: «Юліє Володимирівно, я б не хотів, щоб ви, або хтось з членів уряду, з таких питань починали свою роботу. Можу дати тільки одну гарантію: жодного політичного тиску на слідство не буде».

Минає кілька тижнів, до мене по одній із кримінальних справ звертається Генпрокурор. Він дещо хитріше поставив запитання, більш завуальовано, але суть його була та сама. Кажу: «Святославе Михайловичу, будь ласка, займайтеся своєю справою, не лізьте у політику!» Минуло іще кілька тижнів. Тоді я проводив нараду на Банковій за участі Голови Верховного Суду України — Василя Тимофійовича Маляренка. Ми були знайомі задовго до початку моєї президентської каденції. На мою думку, це був зразок судді: високоосвічений, інтелігентний та тактовний. Людина, яка захоплювалася поезією, хоча від початку нашого знайомства у 1990-х у мене було небагато нагод послухати його вірші. Отже, після тієї наради він просить про коротку зустріч. Початок розмови був десь такий:

— Пане Президенте, убережіть мене від вашого прем’єра! Нема проходу: після кожної наради кличе і ставить одне завдання: закрийте кримінальну справу!

Я питаю Василя Тимофійовича:

— Ви не знаєте, як діяти? Чого ви свої проблеми переносите на мене?! Ви чекаєте, що я вам дам політичне розпорядження, чи ви знаєте як діяти?

— Я знаю, як діяти за законом.

— От і дійте!

Минуло іще кілька місяців, коли на мій робочій стіл співробітники Секретаріату поклали інформаційне повідомлення: справа щодо сплати податкових заборгованостей у сумі, здається, семи чи восьми мільярдів гривень урешті-решт була закрита в одному з судів Дніпропетровської області. Як мені доповіли — закрили не без згоди прокуратури. Звичайно, що в контексті таких подій і повідомлень преси взаємна зацікавленість цих двох фігурантів не видавалася тоді аж такою неможливою, тоді здавалося, що вони мають певні мотиви для зближення.

Отже, персональна складова домовленостей за «м’яким» варіантом вирішення конфлікту передбачала відставку Порошенка, Третьякова, Терьохіна, Томенка, Турчинова та Піскуна. Усі ці відставки були взаємопов’язані лише ситуаційно і зовсім не пов’язані із тими чи іншими корупційними звинуваченнями, як це потім намагалася пояснити Тимошенко під час телевізійного звернення. Щодо останніх чотирьох були претензії іншого ґатунку: мене не влаштовували результати їхньої роботи. Іще раз мушу наголосити: я сприймав цей конфлікт як складову більш широких процесів, які відбувалися у команді протягом усіх 8—9 місяців перед тим, а не тільки як результат так званого «корупційного скандалу».

Друга складова нашого компромісу стосувалася подальших спільних політичних дій у контексті парламентських виборів 2006 року. Ми мали політично продемонструвати єдність команди і вміння домовлятися. Тому треба було подати знак: ми домовилися формувати один блок у рамках коаліції «Сила народу». Альтернативою було йти «двома колонами», тобто формувати два блоки, але така формула посилювала розкол у команді, міжпартійну боротьбу і зумовлювала нові конфлікти. Отже, ми домовились про спільний похід на вибори і в загальних рисах розписали формулу.

Заперечень від Тимошенко не було.

Це був уже глибокий вечір, десь по десятій, і коли вже по третьому колу пішли обговорювати одне й те саме, я сказав, що закінчую цю нараду. Запропонував Тимошенко залишитися із Рибачуком у моєму кабінеті та підготувати необхідні проекти указу. Я сказав: «Уранці у мене на столі повинні лежати укази, якими ми урегульовуємо конфлікт. У такий спосіб ми робимо висновки із тих скандалів, у яких ви живете уже 4 місяці. Не реагувати на це — означатиме, що конфлікти і ворожнеча пустять метастази, стануть глибшими і серйознішими».

Що відбувалося далі у моєму кабінеті, розповідав Олег Рибачук. Укази по відставках були підготовлені якнайшвидше. Залишається завізувати їх підписом прем’єра. І Тимошенко каже: «Олеже, та давай вже зранку о 8-й годині зустрінемося і я це завізую». У цей момент Рибачук зрозумів, що відбувається щось не те.

* * *

Вночі мені був дзвінок. Було десь пів на першу ночі. Мені повідомили, що на дачу до Тимошенко з’їжджаються гості: Генеральний прокурор Святослав Піскун, міністр оборони Анатолій Гриценко та голова Служби безпеки Олександр Турчинов. Із силовиків не було тільки міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. І така комбінація мала дещо дивний вигляд. Це був тривожний сигнал. Як потім мені стало відомо, до Тимошенко приїхав і віце-прем’єр Микола Томенко. Можливо, хтось іще був — того я не пам’ятаю.

Посеред ночі був іще один телефонний дзвінок. Телефонував посол Сполучених Штатів Америки Джон Хербст. Це не був прямий дзвінок, він ішов через службу охорони. Охорона тоді мені не повідомила про нього: я вже спав.

Рано-вранці я прокинувся у дещо іншій реальності. Усвідомлення того, що сталося вночі, прийшло дещо пізніше. Нічні посиденьки у Тимошенко в контексті наших вечірніх домовленостей мали більш ніж дивний вигляд.

Спробую відтворити події тієї ночі за доступними мені джерелами.

Тимошенко зібрала силовиків та віце-прем’єра Томенка на нараду, яка тривала орієнтовно до другої ночі.

Я чув кілька версій, про що саме говорили на цій нараді. Дехто потім оповідав, що там обговорювалася можливість імпічменту президента у Парламенті на підставі звинувачень про державну зраду через причетність до «корупційного скандалу». Дехто стверджує, що йшлося тільки про те, що робити, коли президент відправить весь уряд у відставку. Якщо правдою є перше твердження — то розмови про імпічмент президента з очільниками силових інституцій, які знаходяться у його, президента, компетенції, межують із державною зрадою. Якщо правдивим є факт, що Тимошенко повідомила присутнім, що внаслідок консультацій президент прийняв рішення про відставку цілого уряду, то вона збрехала соратникам. Якщо вона сказала тоді, що президент вагається, чи відправити у відставку весь уряд, чи тільки частину, — то це була напівправда, адже домовленості були інші і жодних вагань, виконувати ці домовленості чи ні, я не мав.

Отже, вночі Анатолій Гриценко телефонує американському послу. І, по одній з відомих мені версій, питає його про те, як міжнародне співтовариство може поставитися до початку процедури імпічменту Президента України в Парламенті, враховуючи озвучені звинувачення у корупції в його оточенні та той факт, що він, президент, має намір зранку помститися уряду відставкою. Потім у пресі звучали й інші версії щодо змісту цієї розмови між міністром оборони і послом США. Так чи інакше, пан Хербст від тієї розмови впадає у шоковий стан і починає телефонувати мені. Коли посол не зміг додзвонитися, він зв’язується із Олегом Рибачуком та просить про термінову зустріч із ним, як з людиною, що виконує обов’язки очільника президентського офісу.

Ось так, коли я вранці прокинувся, з’ясувалося, що вночі трапилося багато цікавого. Мені доповідають різні версії того, що відбулося. Врешті-решт, зателефонував навіть один із учасників міні-путчу. Те, що я почув, м’яко кажучи, контрастувало із нашими вечірніми домовленостями із Тимошенко. Незалежно від того, мав місце факт державної зради чи ні, довіра була зраджена. У цьому сенсі то була ніч зради.

Того самого ранку Рибачук зустрічається із послом Хербстом і потім інформує мене, що нічні засідателі переконали посла, що я маю намір щойно вранці відправити у відставку весь уряд. Посол просив Рибачука, щоб той спробував переконати мене, щоб я цього не робив. Але коли Олег розповів, що ніхто уряд і не збирався звільняти, Хербст просто зблід і змінився в обличчі. Посол, вочевидь, зрозумів, що йому збрехали, намагаючись зманіпулювати його думками та діями.

* * *

— Юліє Володимирівно, щоб у нас було все ясно: вчора ми домовлялися, що ви разом із головою Секретаріату Президента на базі пропозицій сторін сформулюєте проект указу Президента про врегулювання кризи. Я б хотів знати, де домовлені укази?

— Вікторе Андрійовичу, я хочу до вас приїхати.

— Я вас прийму, але я хочу вам сказати: якщо до мого приїзду на мій робочий стіл не буде поданий узгоджений вчора пакет щодо врегулювання кризи, я вже буду приймати інше рішення!

Я приїжджаю. Прем’єр уже в приймальні. Указів нема. Я запрошую її на нараду:

— Пані прем’єр-міністр, де проект указу?

— Він ще не готовий. Вікторе Андрійовичу, нічого не треба робити!

Вона у сльозах, зовсім деморалізована, прикро на неї було дивитися.

— Юлю, вчора у нас була домовленість: ми прийшли до узгодженого політичного рішення по кадровому блоку. Я в цьому бачу єдиний спосіб, як найменш болісно розв’язати цю ситуацію.