Віктор ющенко недержавні

У цьому контексті — саме питання цінностей виходить на перший план. Решта — то похідні від цінностей речі. Влада сьогодні не сприймається справедливою саме тому, що у людей і у влади різне бачення цінностей, а це формує різні стереотипи поведінки одних і інших.

Європейський демократичний курс кладе нам на робочий стіл пакет відповідей на десятки нерозв’язаних питань, з якими живе наше суспільство. У тому пакеті є відповіді, як подолати корупцію. У європейському курсі ми можемо говорити про верховенство права, про рівність перед законом, а не про вибіркове правосуддя, про вільну конкуренцію, а не про привілеї для вузького, майже родинного кола обраних. У європейському курсі ми знайдемо відповіді на питання, як відновити десятки, сотні, можливо, тисячі економічних і соціальних програм. Або ще одне питання: чому тікають інвестиції? У цьому курсі ми знаходимо відповіді на десятки таких запитань. І якщо ви прагнете підняти заробітну плату, пенсії, отримати інвестиції, наповнити бюджет і тримати його приріст — треба йти шляхом гармонізації суспільних відносин, співпраці, порозуміння, а не конфронтації і тиску. Відповідь одна: треба змінити політичний курс країни. У нас він помилковий, дефективний.

Що означає інтеграція до Московії? Консервацію всього, що у нас є: там нас люблять бачити калічними, немічними, благенькими. Ніяких умов нема — будьте такими, які ви є, живіть у розбраті і непорозумінні, нехай у вас буде некерований платіжний бюджет, безмежний бюджетний дефіцит, глобальний торговий дефіцит, нехай від вас тікають, а не приходять інвестиції! Не треба змінюватися — ви нас влаштовуєте такими, якими ви є: не любіть свободу, бийте студента, журналіста, який думає інакше, не так, як на Банковій та Грушевського! Ця політика рано чи пізно приведе до розміну кримської карти, до федералізму, сепаратизму. Приблизно в такому ж контексті у 2004 році трапився ПІСУАР, коли кілька областей проголосили про автономію, по суті маріонеткового субдержавного утворення, де по високих трибунах скакали московські емісари у кепках. Втрата суверенітету — це найлегший діагноз, який можливий за умови руху у цьому напрямку.

Коли ми обираємо європейський шлях, ми задаємо собі десятки питань, які примушують нас змінюватися. Коли ми інтегруємося до європейської сім’ї, ми не можемо не змінювати нашу політику, ми маємо сприйняти модернізаційні рішення, які стосуються суду, міліції, інвестиційних та інфраструктурних питань. Через модернізацію ми зможемо дати відповідь інвестору, який утік з України. Він повернеться, але це вимагає нового курсу, принаймні відновлення того курсу, за якого він заходив. То найпростіше — збрехати на виборах, що у вас буде пенсія 1000 доларів. Має бути політичний курс, який створить комфортні умови для інвестора, для ресурсів, які створять нові робочі місця, що дасть зарплати, відрахування до бюджету, і врешті-решт ви отримаєте пенсію. Але без ідей для політичного курсу ти цього завдання не реалізуєш.

Повертаюся до ситуації з широкою коаліцією: це була чергова авантюра з десятків, які траплялися тоді в політиці, в економіці, в міжпартійних стосунках. Я думаю, що суспільство до сьогоднішнього дня не розуміє відповідальність колишньої прем’єрки, і тому формально вона не програла. З Тимошенко усе це стікає, як з гуски вода; я далеко не впевнений, що програла вона — тільки українське суспільство. Українське суспільство є таке, яке є: дуже часто не вміє проаналізувати зв’язок між причиною та наслідком. Я не бачу загального усвідомлення сьогодні, що тоді, у 2009 році, відбулася спроба використати Конституцію як жінку одноразового використання. Суспільство цього не зрозуміло. Що зробиш, якщо у неї брехня виглядає більш переконливо, ніж у когось правда. Це великий талант певної категорії політиків.

Через тиждень після того, як «ширка» розпалася, Тимошенко виступила в ефірі 5-го каналу з коментарем:

Я іноді, от зараз, коли все це зруйновано, я навіть думаю про те, чи не змовилися Янукович і Ющенко між собою, щоб втягнути мене в цей переговорний процес, тому що вони розуміють, що для країни іншого виходу немає.

* * *

Тому що те, що зробилося з абсолютно позитивних і вірних кроків, це говорить тільки про те, що це могло бути сплановано, розраховано для такої потужної дискредитації.

Це — брехня. Але в цьому випадку брехня здається правдою. Це просто не вкладається в голову, що люди, які наділені найвищою владою, можуть так брехати, нехтуючи національними інтересами. Інший бік цієї проблеми — суспільство, яке готове слухати брехню. Популізм і демагогія — це ті речі, які зламали національний курс і у 2005-му, і у 2010 році. Політики так себе поводять тільки тому, що громада дозволяє себе обманювати, приймає кривду за правду. Яке «домашнє завдання» має виконати громада, щоб змінити цю ситуацію? Вірна відповідь — громадянське суспільство. Вірна відповідь — це громадянин, який не голосує, а обирає! Громадянин має цінності і цілі. Якщо ти — громадянин, насправді від тебе усе залежить, «Україна починається з тебе!» Так себе поводить поляк, литовець, швейцарець, британець. Ті діти, які тепер вийшли на Майдан, — вони мають ідею! Вони не порушують питання сала, ковбаси і хліба, бо добре розуміють, що це все вторинне, похідне від цінностей. Вони говорять на Майдані про головне — про ідеї, які є базовими для політичного курсу, який влада спробувала змінити. А для тих, хто аплодує популістам, я маю кілька слів як нагадування: не варто забувати, що за словником «популізм» — це політична брехня. І той, хто вірить у прості розв’язання складних проблем, як результат отримає політичний провал і злидні.

* * *

Є кілька «чому», які вже кілька років звучать у громадській думці то голосніше, то тихіше. Чому ви у 2005 році не повернули собі повноваження, які були у Кучми, так само, як це зробив Янукович у 2010 році? Чому Грузії вдалося провести реформи? Чому треба було сідати із Партією регіонів за Круглий стіл і підписувати меморандуми та універсали? Чому бандити не сидять у тюрмах? Багато хто сприймає саму можливість постановки того чи іншого питання в координатах помилки, провалу чи навіть зради. А тим не менше спробую відповісти на кожне з них.

Було дві причини. Конституцію 2004 року я сприймав як фундаментальний компроміс. Це був механізм, який нам дозволив розв’язати кризу 2004-го, вийти з громадянського протистояння і п’ять років прожити у відносному спокої. Це були політичні зобов’язання, гарантом яких я виступав від 23 січня 2005 року. Коли ми оцінюємо прогрес політичного ладу, то ми завжди говоримо про еволюцію від монархії, від авторитарного ладу до республіки і демократії. Це — хрестоматійно вірний шлях. І в цьому полягають мої незмінні переконання: Конституція 2004 року є більш демократичною.

По-друге, я не мав законних можливостей повертатися до влади в повноваженнях Конституції 1996 року. Я був, мабуть, першим Президентом України, який не мав більшості в Парламенті. Півтора року до червня 2006-го, поки не був скликаний новий Парламент, там працювала більшість, яка була сформована Кучмою. У таких умовах жоден президент не працював. Було багато порад розпустити Парламент, м’яко кажучи, авторитарними методами. Але в рамках Конституції розпустити не було можливості. А значить, і змінити її не було можливості у законний спосіб. Як демократ, я мав продемонструвати, що демократія не закінчилась Майданом. Будь-які сценарії, які пропонувалися у 2005 році, означали напівзаконні чи зовсім незаконні, недемократичні методи та ескалацію громадянського конфлікту. Якщо Майдан стояв за демократію, чи міг президент, який увійшов у свій кабінет з Майдану, діяти авторитарними чи неконституційними методами? Майдан боровся проти диктатури чи просто за нову диктатуру — ось у чому полягає питання до тих, хто пропонував подібні зміни. Я мусив прийняти ту конституційну і політичну реальність. Можна було як завгодно ставитися до СДПУ(о), блоку «За ЄдУ!» і комуністів, я можу їх не любити чи навіть ненавидіти, але «вони теж — Україна!», і вони, хочеш чи не хочеш, представляли своїх виборців. Це були мої переконання: саме у цьому напрямку мав розвиватися конституційний процес — нехай не досконало, з дефектами, але вектор на демократизацію державного ладу було задано правильно. I зараз, після того, як у дещо специфічний спосіб Україна повернулася до Конституції 1996 року, знову починають говорити: давайте повернемося до Конституції 2004 року, до тієї Конституції, з якою я працював!

Так завжди: опозиція, коли дивиться на владу, вважає, що на владі сидить костюм на два розміри більший, ніж треба. Але коли ті самі сили приходять до влади, виявляється, що костюмчик тисне, і його починають збільшувати. Ми сьогодні повертаємося до реалій 2005—2010 років, бо бачимо у парламентській республіці противагу авторитаризму і некерованості влади.

Інше питання, що амбіції і владолюбство однієї людини на самому початку зламали перспективу реформ. Але мені здається, що ця тема є вже вичерпаною у цій книзі і не потребує додаткових пояснень.

Чому бандити не сидять у тюрмах? Я маю зустрічне запитання: скільки бандитів посадив Вацлав Гавел, чи Олександр Квасневський, чи Ангела Меркель? Є загальний концепт: усі відповіді на порушення закону мають бути знайдені у відповідності до закону. Було б дивно, якби президент виконував функцію суду, Генерального прокурора чи міністра внутрішніх справ. Усі, хто сьогодні уособлює найдемократичніші політичні рухи, були мною призначені на ті кафедри, які відповідали як за поточну правоохоронну діяльність, так і за майбутню правоохоронну реформу. Олександр Турчинов мав можливість реформувати Службу безпеки, а Юрій Луценко — Міністерство внутрішніх справ. Що заважало Голові Верховної Ради Арсенію Яценюку, спираючись на парламентську більшість та підтримку уряду Юлії Тимошенко, реалізувати будь-яку реформу?!

Президент не судить і не саджає. Президент формує політичний курс і систему влади у відповідності до Конституції і законів України. Що я мав тоді зробити? Я мав призначити на чолі тих інституцій людей, професіоналізму і людським якостям яких я довіряв. Далі — у відповідності до закону — кожний на своїй кафедрі реалізує практику відповідно до закону. Я це все зробив. Президенту не годиться виносити судові вироки чи приписи надії громадян та політичних сил. Я був переконаний, що для цих дій у мене на кожній з посад є належні люди, у них є повноваження, вони мають законне право здійснювати правове переслідування. У мене немає такого права. І не повинно бути — це поза компетенцією будь-кого з президентів згідно з Конституцією.

Якщо ми говоримо «бандитам — тюрми» — це значить, що президент здійснює політичний курс, який демонтує зловживання посадовими обов’язками на рівні міністрів, голів спецслужб та прокуратури, але не втручається в діяльність суду, прокуратури, міліції. Президент формує керівництво цих установ, щоб вони були вірні закону. Далі починається відповідальність міністра, Генпрокурора, голови СБУ.

Чому тепер, через три роки по завершенні моїх повноважень, знову відбувається масовий соціальний протест у країні? Тому що право не працює, а прокуратура, Служба безпеки, міліція разом із судами творять свавілля і персональні розправи домінують над законом. Вочевидь, проблема полягає в тому, що правоохоронна система не була реформована раніше. Але, можливо, у переналаштуванні системи тоді мав би брати участь не тільки президент, а й дехто з провідних спікерів нового Майдану?

Якщо взяти у якості прикладу реформу правоохоронної системи. У Грузії реформа патрульної служби поліції тривала кілька місяців. Що заважало провести подібну реформу в Україні, наприклад, у 2007—2008 році? У цей час міністром внутрішніх справ працював Юрій Луценко, Головою Парламенту був Арсеній Яценюк, а Кабінетом Міністрів керувала Юлія Тимошенко. Були усі можливості, щоб демократична більшість у співпраці із профільним міністерством і урядом підготувала і прийняла у Парламенті усі необхідні для цього закони і підзаконні акти. Така конфігурація влади існувала майже повний рік. І це був більш ніж достатній термін, щоб принаймні розпочати реформу правоохоронних органів. Відповідь на питання, чому ці реформи не були започатковані, знаходилися не так на Банковій, як за зовсім іншими адресами на Грушевського.

Часто ставлють питання, чому не були засуджені ті політики і чиновники, щодо яких у суспільстві були підозри у зловживаннях чи скоєнні тих чи інших злочинів у період до 2004 року включно? У той час видавалася вірною і більш продуктивною політика умиротворення країни. Птаха, яка у польоті озирається назад, ніколи не полетить вперед. Я розумію, що у 2005 році була спокуса повернутися обличчям назад, перелічити по головах усіх попередників, починаючи з 1991 року, і визначити кожному провину. Я не зробив це тільки по одній причині: це непродуктивно. На що я мав витрачати найголовніше, що у мене було, — час? На виявлення винних? Я бачив свої завдання в іншому: призначити нових чиновників, сформувати новий політичний курс, встановити нові міжнародні контакти, знайти для країни нових інвесторів. Україну на той момент кілька років трактували як країну-ізгоя. Майдан народив нову реальність і нові можливості. Не треба було повертати голову назад і починати переслідування, навіть коли образили несправедливо. Я це все пам’ятав і пам’ятаю, але не хочу ставити за ціль переслідування. Вочевидь, у перший рік після виборів треба було приділяти цим питанням більше уваги, але зусилля команди були спрямовані на інші, часом геть неконструктивні питання.

Класичне питання: чому Грузії вдалося? На самому початковому етапі у президентського курсу Саакашвілі була підтримка парламентської більшості. Окрім того, він мав повноваження навіть більші, ніж мав президент Кучма. Грузини є більш консолідованою нацією, ніж українці, і вони не дозволяють паралельно реалізовувати два чи три політичних курси. Тобто ситуація у Грузії відрізнялась тим, що Саакашвілі мав інший набір інструментів й інший рівень підтримки суспільства. У мене так трапилось, що прем’єр-міністр з першого дня свого призначення почав реалізовувати свої політичні амбіції. За 9 місяців роботи Україна мала проблеми з пенсіями, зарплатами і падінням ВВП. Уряд займався боротьбою за владу і не працював належним чином. У 2006 році президентська партія іде на вибори й отримує підтримку у 81 мандат з 450. При такій підтримці у Парламенті та при тих конституційних повноваженнях президент має досить скромні можливості для роботи. Якщо порівнювати мої можливості з можливостями інших президентів України — вони були найскромнішими за 22 роки. Наголошую: без підтримки уряду і більшості у Парламенті в умовах досить скромних конституційних повноважень багато що з порядку денного Помаранчевої революції реалізувати не вдалося. Мушу визнати, що, голосуючи за зміни до Конституції у грудні 2004 року, я розраховував на прем’єра, який реалізовуватиме політичний курс президента, і на формування помаранчевої більшості у Парламенті за результатами виборів 2006 року. І це мала бути більшість на базі єдиного блоку усіх помаранчевих сил. Стартові відмінності між можливостями українського і грузинського президентів різнилися, тому таким відмінним вийшов результат.

Є ще одне — не так питання, як репліка, яка звучить досить часто: Універсал національної єдності і Меморандум порозуміння між владою і опозицією велика частина суспільства сприймає як помилкові кроки — не треба було підписувати ніяких документів з Януковичем і укладати мирову угоду з ворогами.

Це короткозоре тлумачення. Чи запитували ви себе, чому ми 5 років жили в стабільності? Чому за ці 5 років, окрім останнього, 2009 року моєї каденції, решту часу ми мали найвищі в українській історії економічні показники? Чому до нас за ці 5 років прийшов 31 мільярд інвестицій? Чому у нас національний бюджет виріс у три рази, якщо порівнювати бюджети 2004-го і 2009 років? Не всі люблять цифри, але спробую нагадати кілька показників: у 2004 році зведений бюджет нашої держави складав неповних 78 мільярдів, а в кризовому 2009-му ми мали вже 296 мільярдів гривень. Ані до цієї п’ятирічки, ані після Україна не мала такого стрімкого зростання доходів державного бюджету. Іще один показник, пов’язаний із бюджетом — це розмір мінімальної пенсії. Усі добрі справи і приємні речі легко забуваються: мало хто вже пам’ятає, що у 2004 році мінімальна пенсія складала лише 50 гривень. 1 січня 2010 року вона збільшилася до 695 гривень. Іншими словами, протягом п’яти років нам вдалося збільшити мінімальну пенсію майже у 14 разів. Ніколи протягом новітньої історії України бюджетні і соціальні показники не зростали з такою швидкістю. Нагадаю, що наприкінці 2013 року, коли були написані ці рядки, мінімальна пенсія складала трохи більше 1000 гривень — тобто наступні роки після моєї президентської каденції не дали зростання навіть і на третину. Можна взяти будь-який рядок базових економічних показників — і результати мого президентства будуть помітно відрізнятися як від результатів попередників, так і наступника. Іще один яскравий приклад для ілюстрації економічних тенденцій — динаміка золотовалютних резервів Національного банку. За останні два-три роки обсяг золотовалютних резервів зменшився майже навпіл! Попри протиріччя, які існували між політиками та в трикутнику між Парламентом, Урядом та Секретаріатом Президента України, у 2005—2010 роках ми стали країною, яка за багатьма параметрами сформувала досить комфортні умови як для політичних, так і для ділових і фінансових процесів. Але однією з базових умов для реалізації цього політичного курсу мала бути, принаймні, спроба внутрішньої консолідації.

У 2004 році ми поверталися з громадянського конфлікту, і якщо ми хотіли зростання потенціалу України (у тому числі економічного), нам необхідно було знайти інструменти діалогу із парламентською опозицією та регіональними елітами. Треба було зробити перший крок для умиротворення конфліктів.

Українці дуже різні. Ми різнимося релігійно, у нас різні мови, різна історична пам’ять, до якоїсь міри різна культура — це так. Але ми різні не від того, що ми якісь недолугі. Ми різні від того, що 350 років нас держали в обставинах бездержавності і проводили різні експерименти над тим, що є характерним, національним. Тепер, коли ми зійшлися разом, ми не є протилежні, але ми ще різні. Що потрібно зробити з різністю, щоб виросла потенція єдності? Почати говорити, що ми одна родина, що у нас є відмінності, які ми зможемо подолати. Тільки для цього нам потрібний час і діалог. Колись його треба було починати. Тому Партія регіонів, соціалісти, комуністи, навіть якщо їхні ідеї — то не твої ідеї, — але вони не твої вороги, вони лише твої опоненти. Ніколи не втомлюватимуся повторювати: усі вони теж — Україна. Я сприймав Круглий стіл, за який ми сідали, підписуючи і Меморандум між опозицією та владою, і Універсал національної єдності, як крок до діалогу та декларацію про майбутню єдність у цілях.

Вочевидь, що політика національної єдності — це не є політика одного кроку. Політику єдності не виграєш ані за рік, ані за п’ять, ані за 15 років. Проте за той час, поки триває твоя каденція, є шанс наблизити проблему з висоти хмар хоча б до висоти гір, якщо не вдасться опустити її до рівня найменших проблем. Вочевидь, є такі проблеми, які за 5 років не вирішиш, але є можливість їх дещо спростити.

Відсутність єдності — це те, що забирає в нас енергію, не дає формувати комфортне й успішне життя для усієї нації. Коли я бачу, як у Парламенті влаштовують бої, мені стає сумно, тому що там б’ються два українці. Саме слово «парламент» за своїм походженням означає місце, де говорять, домовляються, — воно за своїм значенням призначено не для бійки, а для діалогу. Цей мордобій принижує нас: маємо бути єдині у вирішенні десятків найважливіших питань.

Наприклад, під час вуличних акцій зняли Леніна у Києві — у мене душа тішиться: бо ми позбавилися символу, який десятки років отруював український організм. Можливо, більшість мене не зрозуміє: скаже, що це пам’ятник мистецтва і взагалі — треба толерантність проявляти. Маю переконання: не може бути в центрі Києва пам’ятника, який є символом радянської окупації, починаючи від січневих днів 1918 року! Але я знаю, що існують люди, для яких цей ідол є символом усього найліпшого. Як долати цю прірву? Одні кажуть — давайте зачекаємо, поки всі вимруть, хто носив ці ідеали. Це гарний рецепт, але потрібно років 40—50 свого життя бездарно провести. Є інший варіант — ми сідаємо за національний Круглий стіл та спокійно й аргументовано переконуємо опонентів. Я впевнений, що на моєму боці є велика сила аргументів, які інша сторона може і не знати. Але ці аргументи я не маю покласти на той стіл національного єднання, якщо у моїй країні панує дестабілізація. Ми просто не почуємо одне одного. Коли ми не бажаємо один одного чути, коли ми не хочемо один з одним говорити — це неправильно! Круглий стіл, діалоги, меморандуми, універсали — усе це інструменти порозуміння і досягнення національної єдності.

Давайте пам’ятати, що ми — представники однієї нації. Можливо, ми різні, але ми представляємо один народ, одну націю. Я розумію, що часом легше розпустити кулаки, ніж вести розмови. Ми починаємо формувати механізми діалогу з ключових національних питань, ключових національних протиріч. Громадянська війна — дуже дорогий вид вирішення проблем. Дуже гарне моральне громадянське протистояння, яке ми зараз спостерігаємо на Майдані, — це обмежений ресурс. Він зможе працювати дуже короткий час. Як гарно не виглядає Майдан, але це конфлікт, це — війна. Але і ця війна завершиться перемир’ям, Круглим столом, діалогом.

Нема сенсу відхиляти функцію діалогу, функцію публічних зобов’язань. Є якась проблема? Сідайте, розробляйте план дій, який прибере проблему з порядку денного! Не можна говорити, що діалог, Круглий стіл — це слабкість. Діалог — це завжди мудро.

Ми вийшли з совковості, де не було жодних діалогів — тільки керівна роль партії, яка за вас думає і все вирішує, а ваша задача — читати газету «Радянський спорт», лежачи у гуртожитку на дивані, і чекати, поки вам виповниться 52 роки, коли дадуть «безплатну» двокімнатну квартиру. Коли у тебе все державне: ви працюєте на державному підприємстві, живете у державній чужій квартирі, їдете відпочивати до державних будинків відпочинку і у вас немає нічого власного — це рабство. Ти — не громадянин. І якщо ми наприкінці XX — на початку XXI століття опинилися між цих двох станів — нема іншого шляху, ніж вести діалог. Так, і Маніфест примирення між владою і опозицією, і Універсал національної єдності були прийняті на хвилі певної політичної кон’юнктури, на перший погляд — із тактичних міркувань. Але це були перші кроки до політичного примирення між українцями і українцями. Припинити українсько-українську війну — ось що було стратегічним завданням. Кінець кінцем, економіка не росте на війні.

* * *

Не було жодного такого особливого моменту, про який я міг би сказати, що ось у цю конкретну мить прийшло розуміння — другої президентської каденції не буде. Але починаючи, принаймні, з вересня 2008 року ця перспектива ставала усе більш очевидною.

У травні — на початку червня 2009 року трапилася ця епопея із «ширкою». У цій ситуації під загрозою опинився правовий хребет держави — національна Конституція. Ця ситуація проявила мотиви сторін, незбагненну жадібність і безбожне стремління до влади будь-якою ціною. Я був глибоко розчарований: українська політика виявилася навіть більш брудною, ніж можна було собі уявити. Політика не є брудною по своїй природі, але учасники цих політичних процесів бруднили її цинізмом і брехнею, відсуваючи кудись на дуже далекий план курс національного відродження, національну єдність, розбудову суспільства довіри. Замість національної мети у тій ситуації переважили приватні або корпоративні задачі.

Політична система має бути синхронна тому, що відбувається в суспільстві: я маю на увазі процеси політичної, світоглядної, ціннісної структуризації української громади. Вочевидь, що система із двох мегапартій набагато простіша і може бути ефективнішою з точки зору демократії та формування діалогів у суспільстві. Але це все працює, коли є відкрита публічна змагальність думок, конкуренція програм та ідей. У 2009 році ми натомість побачили картельну змову. Тільки ця картельна змова відбулася не на ринку, а між політиками. Виявилося, що ми ще не виховали у собі багатьох необхідних складових для функціонування парламентської двопартійності: нема традиції, запобіжників, етики, немає культури. Не було усвідомлення, що коли у політикумі ніхто не хоче бути опозицією і всі стають владою — то в опозиції опиняється демократія. Політика — це не найщасливіша сфера діяльності, але і вона має свої засади, свої закони, свою етику. Їх бажано осягати на власному житті через гарний приклад тих, хто є біля тебе, споглядати досвід своїх батьків і вивершувати те найсильніше, що вони тобі передають. Проте у нас сьогодні такого немає.

Я не мав сумніву, чи йти на вибори у 2010 році. У мене не було ілюзій щодо їх результату. Але я сприймав, що це була моя місія: захистити той політичний курс, з яким я прийшов. Треба було скористатися трибуною чергових президентських виборів, щоб навздогін сказати нації, що політику національного відродження треба поставити як основний закон свого життя. Я мав нагадати, що демократія — це не пустощі, а найвища цінність, у якій зможе реалізуватися Україна. Я мав іще раз пояснити, чому євроінтеграція — це цивілізаційний вибір, передумова і суть вічної Незалежності, позитивних змін та модернізації України. Ціле суспільство має пройти свою дорогу, щоб розв’язати найважливіші питання, включно із тим, яке винесене до титулу цього розділу.

Розділ 22 ІДЕНТИЧНІСТЬ. ЄДНІСТЬ. ДОВІРА

Розмови з Путіним про українську ідентичність. — Польсько-українське примирення як приклад. — Українсько-українська війна. — Голодомор. — Бандера та інші національні герої. — Мої місця пам’яті. — Національна єдність та віник першої вчительки.

У 2008 році Президент Російської Федерації Володимир Путін ішов, щоб нікуди не йти: термін його президентських повноважень закінчувався, що зовсім нічого не означало, хіба тільки до тієї нашої розмови не плуталися питання повсякденності — газ та інші звичні лейтмотиви наших зустрічей. До цього усі наші зустрічі відбувалися в контексті питань торгових оборотів, розв’язання газових і нафтових вузлів. Це були важливі питання, але не базові, якщо дивитися на них з точки зору національного становлення.

З Росії часом було чути звинувачення в тому, що Ющенко проводить антиросійську політику. У таких звинуваченнях була певна короткозорість. Відверто скажу, я відчував це не тільки з тону російської преси, але й безпосередньо від вищих представників російської влади. Перші півтора року Кремль споглядав політичний курс офіційного Києва. Але згодом у коридорах і залах Сенатського палацу усе частіше і голосніше звучали коментарі щодо української політики пам’яті: це означало, що політика національного визначення Києва усе більше турбувала Кремль.

Врешті-решт, це питання було піднято прямо. Тоді президент Путін почав здалеку: мовляв, для чого порушувати питання різних партизанських визвольних рухів, для чого без кінця згадувати імена їх очільників? Він пояснював, що це є складним для Росії.

Моя позиція була досить простою: у кожного народу є своя історія, у російського народу — своя, в українського — своя.

У відповідь я почув певні репліки про спільну історію. І це було дивно чути: адже якщо ми вдвох ходили до однієї школи — це не означає, що у нас одна біографія! Кожний з нас має свою біографію. Так само можна сказати про нації: ми жили в одній імперії, але це не означало, що її історія однаково наша.

Сам факт існування під спільним дахом СРСР ніяк не означав, що українська нація припинила існувати. У кожної нації є свої герої. У моєму розумінні національний герой — це людина, яка зробила внесок у становлення своєї національної держави. Це єдине визначення національного героя.

Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Степанович Мазепа — усі вони є національними героями, адже своїми діями закладали фундамент української Незалежності. Це було в минулому, і того не викреслиш.

Українська політика пам’яті мала окреслити ці береги: треба було сказати про те, що ми маємо відмінну, неросійську історію, що в ній є свої герої, мотиви та події, які треба розуміти як свої витоки, як відповіді на питання, чому твої діди чинили так, а не інакше. І взагалі, політика пам’яті не є проекцією у минуле, вона є проекцією у майбутнє!

Чому за історію ведеться така запекла боротьба? По одній причині: якщо за тобою стоїть історія, якщо за тобою стоїть велика європейська спадщина — значить, ти маєш претензію на велике майбутнє, претензію на своє окреме місце у дні сьогоднішньому, на своє місце в Європі.

Росія має зрозуміти: це політика не проти Росії, це політика на користь України. Ми не говоримо про незручні для російської історії імена для того, щоб підбурити антиросійські настрої у суспільстві. Не це є мотивом. Мотивом є вшанування пам’яті усіх українців, що прагнули і боролися за своє право бути собою у своїй країні.

Тоді, у 2008 році, ми з президентом Путіним говорили про дві дати, які були однаково важливими для кожного з народів і однаково складно читалися в контексті російсько-українського порозуміння. Ця розмова відбувалася за певний, досить короткий час до 300-річчя Батуринської трагедії та Полтавського бою.

Коли я згадую ім’я одного з найвидатніших політиків України Івана Мазепи, то я про нього говорю не в контексті негативного стосунку до Росії, а тому, що для української нації це одна з найважливіших постатей, його незалежницьку місію має поділяти кожний, хто прагне називати себе українцем!

Мазепа — мученик: він прийшов у світ у час, коли незалежна Україна надто багатьом навіть не снилася, а він поставив це завдання перед собою! Чи є він зрадником? Що за дивна метаморфоза?! Чому ми маємо вважати Мазепу зрадником української нації, якщо він проголосив метою свого життя — національну Незалежність України?! Чому він зрадник? У чому ця зрада? Він зрадив національні інтереси? Ні. Він зрадив імперські інтереси? Так. Тобто, щоб відповісти на таке питання, ти маєш визначитися, хто ти: чи є ти громадянином і представником своєї нації. Але якщо ти — «населення», я тебе нічого не навчу. Я тебе можу зрозуміти, але нічого не зможу навчити. І це те, що нас відрізняє: громадянський контекст. Але якщо я є представником своєї нації, то людина, яка боролася за мою незалежність, не може бути для мене зрадником!

Президенту Путіну я наводив приклад Батуринської трагедії.

У 2009 році — 300-ліття Полтавського бою. З російського боку на різних рівнях тоді виходило багато ініціатив щодо підготовки святкування перемоги під Полтавою. Я говорю Володимиру Володимировичу, що я розумію, якою важливою є ця дата для становлення Російської імперії. Ця дата символічна, базова і фундаментальна, якщо ми прагнемо зрозуміти джерела імперських змагань Росії. Це правда. Ми це розуміємо.

Для українського народу є інший бік Полтавського бою, який теж треба належно вшанувати. Я мав на увазі листопад 1708 року — трагічну руїну Батурина. Гетьманська столиця Мазепи була спалена вщент військами Петра І під орудою Меншикова. Це не тільки трагедія, яка згубила більш ніж 16 тисяч цивільних жителів міста: переважно жінок, дітей, старших людей і якоїсь відносно невеликої кількості козаків! Це дата нашого поневолення.

Це дата поневолення глибокого і всеохоплюючого. Це трагедія, яку ми проносимо крізь три століття. І тому було б дуже добре, якби навколо тем героїчної оборони Батурина і Полтавського бою ми змогли знайти предмет історичного порозуміння. Ті події були так давно, так далеко, що, здавалося, можна було б проявити політичну волю, тактовність і схилити голови перед пам’яттю предків!

Мені видавалося, що таким символічним кроком міг би бути подарунок для української нації від російської сторони: у Петербурзі зберігається архів гетьмана Мазепи. Я, чесно кажучи, сподівався, що президент Росії це зробить.

Говорю про це. Пауза. Путін мовчить.

Тоді після невеликої паузи я кажу: якщо це зробити важко — давайте спробуємо обмінятися копіями цих документів, щоб над ними могла працювати наша наука.

Мовчить.

Якщо і це неможливо здійснити, то, може, ми могли б організувати тимчасову експозицію архівних документів, особистих речей гетьмана, стягів, булав, клейнодів на виставці у Батурині, у відреставрованому палаці Розумовського?! Якби це зробити за участі президента Росії — це був би гарний крок, добрий сигнал і українському, і російському народам, що ми можемо навіть у таких складних сторінках знаходити порозуміння та історичне вибачення.

Як приклад я наводив успішні кроки польсько-українського порозуміння: наша взаємна історія досі кровоточить живими ранами. Іще живі люди, чиї батьки, брати, сестри загинули у міжнаціональних зіткненнях. Але саме політичний діалог і приклад президентів привів два суспільства до того, що ми рік за роком усе ближче наближаємося до історичного порозуміння. У 2003 році Верховна Рада України синхронно із польським Сеймом прийняли спільну заяву з нагоди річниці Волинської трагедії: «Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства й українсько-польської дружби».

Путін слухав, і мені здавалося, що ці приклади були достатньо ґрунтовні для нього. Я чомусь був впевнений, що ми вдвох здатні запропонувати нашим суспільствам політику діалогу. Така політика складна і ніколи простою не буде. Але разом з тим я був переконаний, що це — як прочинити двері: за відчиненими дверима у нас завжди більше шансів на порозуміння, ніж коли ми ведемо діалог через замкову щілину.

Власне, коли ми обговорювали тему історичного порозуміння і примирення, Володимир Володимирович сказав, що Росія не може відповідати за радянський чи царський уряд, не може брати на себе відповідальність за їхні помилки.

У відповідь я знову наводив приклад Польщі: ми у нашому діалозі не розбирали, де якого уряду відповідальність, — ми просто говорили про дві сторони, про українську сторону і про польську. Адже примирення відбувається зараз, а не колись.

В українців є герої, які складно сприймаються в контексті польсько-українських стосунків. Але це не може бути докором моїм сьогоднішнім польським друзям. Це не докір — то історична константа у минулому, яку ми не здатні змінити! Це обставини, в яких жила моя нація і польська нація. Колись. Але якщо ми сильні, якщо ми чесні, якщо ми друзі — давайте подамо одне одному руку і скажемо: так, це було! Наше минуле було трагічним. Наше минуле було з кров’ю. Але порозуміння не рахується на літри крові. Нема іншого сенсу рахувати занапащені душі, окрім того, щоб констатувати: у всьому злому ми каємося, а у всьому недоброму, що було вчинено щодо нас, ми чуємо прохання про вибачення іншої сторони. Це єдиний спосіб знайти діалог. Не треба соромитися слів «пробачте» і «мені шкода»!

Сучасні політики мають подати одне одному руки на знак вибачення за вчинки, які вони не робили. Вони тих вчинків не робили, але це їх, політиків, обов’язок пройти цією дорогою. Обов’язок політиків прокласти для своїх націй широку дорогу громадського спокою і взаємного порозуміння, щоб обидві нації мирно крокували у завтрашній день.

Сьогодні досить запитати в українців: хто твій найбільший друг у цілій Європі? І відповідь буде — поляк! Запитай сьогодні у поляка: хто твій найліпший партнер на Сході? І він скаже: українець! Навіть попри складнощі останніх років, ми пройшли точку неповернення в українсько-польському діалозі.

Я мав абсолютно позитивні сподівання розпочати діалог із росіянами. Мої аргументи були щирі. Путін справляв враження людини, яка дослуховується до цих аргументів, сприймає їх адекватно і повноцінно... Проте подальші події показали, що мої пропозиції діалогу не були сприйняті. Путін не сказав мені «ні» в очі. Але політично це не могло бути потрактовано інакше.

Путін сказав «ні» — усіма своїми подальшими діями.

Це була величезна помилка в контексті російсько-українських відносин. Це був тест на щирість у стосунках і намірах. Коли я говорю про Повстанську армію, Бандеру, Петлюру, Мазепу, Голодомор, я переконаний — це ті сторінки, які наближали чи віддаляли українську Незалежність. Якщо ми ці події або цих людей забудемо — то просто не варто плекати жодних національних почуттів і державності. Бо ми того не варті. Ми не варті власної держави без пам’яті про тих, хто її створював.

Врешті-решт, Росія має зрозуміти, що Україна не має до неї жодних претензій, окрім однієї — зло має бути назване злом.

Ми маємо прийти до порозуміння. Інакше тягар минулого буде як гирі, що прив’язані до ніг. Я переконаний, що колись прийде така російська влада, яка буде готова на рівних розглядати питання примирення навколо складних сторінок спільного минулого. Разом з тим я переконаний, що Україні є що сказати народу Росії: діалог — це красива політика, вивершена політика. З позиції зверхності, на повчаннях ми нікуди не прийдемо. А ми повинні прийти до історичного порозуміння. Політики мають пройти ту дорогу. І це нічий не програш, а перемога мудрості.

У мене не буде точної відповіді, чому поки наш діалог відбувається так, як відбувається. Я можу тільки розмірковувати про причини, чому в Росії не можуть прийняти таку християнську позицію, як примирення через покаяння.

Польсько-український діалог говорить: демократії швидко домовляються. Демократія і імперія — дуже важко.

З іншого боку, в російській історії не було Каносського стояння — не було так, щоб влада ставала на коліна перед Богом чи ієрархами. Духовного лідера — патріарха у Росії не було майже 250 років. Духовне місіонерство було підпорядковане державному департаменту, який діяв у контексті політичної доцільності, а не канонів віри. Кілька століть світська влада і цар були і першим, і другим, і третім ієрархом. Може, через історичну сакралізацію світської влади у її представників досі нема почуття вини і тому немає внутрішнього спонукання до покаяння.

* * *

Все решта — то нюанси, над якими треба працювати науковцям, проводити діалог на регіональному рівні і ширше — в обох наших суспільствах. Треба відновлювати недоглянуті цвинтарі, ставити хрести на могилах. Але основна робота зроблена, і мені складно уявити відкат на старі позиції.

Для мене польсько-українське примирення почалося у 2003 році з прийняття парламентами обох країн спільної резолюції пам’яті, яка була присвячена польсько-українському конфлікту часів Другої світової війни. Звичайно, і до цього я чув про цю жахливу історію, але саме тоді я почав думати про ті події більше. Звичайно, як прем’єр-міністр я доторкався і до інших питань спільної історії: влітку 2000 року ми разом із прем’єром Польщі і моїм великим другом Єжи Бузеком відкривали у Харкові Меморіал жертв тоталітаризму, на якому були поховані тисячі польських військовополонених, яких розстріляло НКВС в рамках так званої «Катинської операції». На цьому цвинтарі чекісти ховали і тих харків’ян, яких вони розстрілювали у своїх застінках щодня аж до нацистської окупації міста у 1941 році. Це було і є місцем спільного болю поляків і українців. Відкриття цього меморіалу було жестом солідарності і взаємоповаги двох народів. Але це був цвинтар, який не розділяв, а об’єднував як спільне місце пам’яті. І тут не було інших емоцій, окрім спільного болю і скорботи. Мені довелося брати участь у таких спільних урочистостях, навколо яких вирували зовсім інші емоції.

У 2005 році разом із президентом Польщі Александром Квасневським ми відкривали комплекс Львівських Орлят на Личаківському цвинтарі. Здавалося б, боротьба за Львів між поляками й українцями уже давно стала минулим, але навіть на початку XXI століття ця трагедія викликала дуже багато емоцій. З іншого боку, з плином часу треба знаходити способи не множити взаємної ненависті, а знаходити порозуміння. Рано чи пізно будь-яка війна закінчується миром. І політики мають знаходити способи, як шукати миру, а не конфліктів, ставати поруч над могилами суперників і спільною молитвою єднати пам’ять про колишніх ворогів: їх помирила земля і наші молитви. Тому ми домовилися, що після того, як президент Польщі відкриє цвинтар Орлят, ми перейдемо до могил Січових Стрільців і спільно покладемо квіти. Цим жестом ми одночасно висловлювали і шану борцям за Незалежність обох націй, і жаль та скорботу щодо усіх молодих хлопців, які разом полягли у тій боротьбі: адже ми більше не є ворогами і всі жертви — наші, спільні.

Я добре пам’ятаю сльози на очах мого друга Лєха Качинського над могилами українців у Павлокомі. Була весна. Ми приїхали в село, у якому навесні 1945 року було вбито близько 400 українців. І ці люди були вбиті з польської зброї. Президент Польщі стояв над їх могилою поруч зі мною. Навколо зібралося багато народу. Я пам’ятаю польську делегацію, якій, я думаю, було досить важко слухати мене і навіть бути присутніми на цій панахиді. Але вони там були. Чомусь мені запам’яталися дві деталі — діти, які рясно розсілися на голих гілках дерев, і те, як Лєх промокав носовичком кутики очей. У цьому в мене лишаються дуже теплі спогади і велика повага до Лєха Качинського і його дружини Марії. Я вважаю, що це політика найвищого ґатунку — політика, коли в обставинах, де люди були ворогами, ти знаходиш аргументи, які врешті-решт приводять до порозуміння. Це політика взаємного співчуття.

І мені було дуже сумно бачити прояв зовсім інших почуттів, коли через декілька місяців ми з президентом Качинським поїхали до Гути Пеняцької — місця, яке в польській історичній пам’яті існує як один із символів польсько-українського конфлікту і де загинули сотні поляків. Ми їхали з Лєхом дорогою через поле, де колись було це село. І при дорозі ліворуч стояла група з 40—50 людей із українським прапором, хрестом і плакатами «Ганьба!». Ми їдемо вдвох у машині, і Лєх декілька разів мене перепитує: «Вікторе, що ці люди тут роблять?» Мені було дуже складно пояснити, що вони були проти того, щоб їх президент брав участь у цих заходах. Я тих людей не дуже осуджую. Я розумів, що на рівні родинної пам’яті для багатьох, чиї родичі загинули у тих конфліктах, це досі тяжко прийняти. Але кінець кінцем нам треба взаємно визнати багато гріхів, злочинних кроків, попросити вибачення і вибачити.

Ми приїхали на місце, де зібралася польська делегація. Вони стояли вкупі, дуже близько одне до одного. Вони всі були дуже зворушені. Там були переважно родичі тих, хто загинув у Гуті Пеняцькій. Я багато читав про те, що там трапилося, і до цього дня, і після нього. Не все однозначне, не все ясне. Але є важливим, щоб не було сумнівів в одному — у щирості наших взаємних перепросин і вибачень. Це є стратегічним національним інтересом.

Я пам’ятаю, як виступав мій друг. Я бачив пронизливу жалобу, з якою ці слова сприймала польська громада. А здалеку було чутно крики ганьби. Для мене це залишилося пекучим спогадом, це були нелегкі, неоднозначні почуття, але я переконаний: це та тема, яку українська нація повинна знайти сили вивершити гідно і духовно і перегорнути сторінку.

Проблема примирення через покаяння — це також і питання українсько-українського порозуміння.

Порозуміння всередині суспільства — це питання національної єдності. Від формування національної єдності до розбудови довіри — лише півкроку. А без довіри нічого не працює: ані економіка, ані суспільство, ані урядові інституції. Тому це так важливо для нації.

Чи є сьогодні загальнонаціональний, спільний для усіх українців канон знань про минуле? Чи ми маємо окрему донецьку історію, кримську, галицьку, київську? Правильна відповідь: у нас досі нема єдиної пам’яті. У нас насправді мало спільних героїв. У нас нема єдиного узгодженого бачення минулого, якщо ми говоримо навіть про 1932—1933 роки. Це свідчить про нашу неєдність. Триває українсько-українська війна пам’яті.

Я багато разів був свідком дискусій, коли учасники-українці мали погляди, які були сформовані радянською пропагандою. Це виглядає, як дві планети: молодь, яка має свідомість того, що трапилося у 1932—1933 роках, і покоління радянських людей із базовими установками з «Короткого курсу» Сталіна. На це боляче дивитися: ми — українці, люди одної родини — маємо такий сумний спадок від комуністичного режиму. Від СРСР українці успадкували розбрат.

Що таке був Голодомор? Вочевидь, не йшлося про погоду, не ті сорти жита чи інші подібні чинники. Чорні дошки знала тільки Україна і Кубань — етнічна територія українців. Причини голоду у Білорусі та Поволжі були іншими. Там не було чорних дощок і масових реквізицій. Наприкінці 1932 року у селян в Україні залишилося 2,7 мільйона тонн зерна. Потреба населення для нормального харчування була 11—12 мільйонів тонн. Якщо на українських етнічних землях засобами насильницької експропріації забирають майже все і залишають лише чверть, лише 25 % від мінімальних, необхідних для виживання потреб, — якими будуть результати такої політики? Що це, як не геноцид?

Я вже кілька разів згадав тут «чорні дошки», а може, хтось не знає, про що йдеться... Чорні дошки — це заборона підвезення продовольства, заборона проведення будь-якого товарного обміну. Такі заходи були поширені тільки на території України та Кубані. Покидати свої національні території заборонялося тільки українцям. їх виловлювали на залізничних станціях, і таланило тим, хто подібно до мого батька потрапляв до сталінських таборів, а не назад до рідного дому. Цих обставин цілком достатньо, щоб сказати, що голод у Поволжі і Голодомор в Україні мали геть різні причини. Ці заходи мали характер вибіркової дії і забезпечували механізм геноциду. За це заплатили своїм життям мільйони людей.

Розправа з українською нацією 1932—1933 років — це явище, яке у жодний спосіб не випадає із загальної логіки окупації України та політики знищення українців. Саме тому тут важливо зрозуміти політичну мотивацію того, що відбулося перед і під час Трагедії.

Нам важливо зрозуміти, які були мотиви і причини цього, які обставини запровадження та які інструменти цієї політики використовувала комуністична влада, передісторію, загально-історичний контекст тих подій.

Ленін визнав Центральну Раду. Уже потім, коли уряд проголосив суверенність і незалежність, Леніним був виставлений ультиматум, на підставі якого почалася окупація України більшовицькою Росією. Звідти історія навали Муравйова і Антонова-Овсієнка на Київ, звідти історія трагічного січня 1918 року, події на «Арсеналі», братські могили у Маріїнському парку, зруйнований гарматним обстрілом і спалений будинок Грушевського, ночі артобстрілу і кількамільйонна контрибуція — данина, яку Муравйов наклав на Київ.

Радянський міф «громадянської війни» має в українських реаліях зовсім інше звучання: це була чужоземна окупація. Щодо національного складу командувач більшовицьких військ Михайло Фрунзе доповів 5-му Всеукраїнському з’їзду Рад у березні 1921 року: 85 % особового складу Червоної армії в Україні складали великороси і тільки 9 % — українці. Лев Троцький визнавав: «Радянська влада в Україні змогла втриматися тільки силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Тому ще раз наголошу: це не була «громадянська війна» — це була окупація.

Вочевидь, це не зовсім тема Голодомору, але це стоїть в одному ряду, це — акцент, який демонструє ставлення більшовиків до українського питання.

Іще один такий акцент — це фраза Сталіна про те, що національно-визвольний рух є перш за все рухом селянським. У його контексті виникає питання: як комуністична влада хотіла подолати незалежний і автономний у своїй основі селянський рух? Країна, в якій 80 % населення жила натуральним життям, сама себе вдягала, годувала і зовсім мало залежала від дій центральної влади. Такий спосіб життя, безумовно, підштовхував людей на вільнодумні вчинки і дії, підштовхував до національного самовизначення. У цьому сенсі, підрубати корінь селянського руху — це все одно, що дати відповідь на всі загрози національно-визвольного руху. Не із заводського пролетаріату починається визвольний рух, а саме із селянського середовища — і в цьому сенсі тут Сталін правий. Тому колись треба було платити по рахунках: на зміну тактично обумовленої «політики українізації» прийшла політика колективізації, спалах повстанської боротьби і, врешті-решт, її придушення Голодом.

Тих повстань було тисячі. Це був дуже тривожний час і для московської, і для харківської влади. Для того, щоб подолати цю загрозу, необхідно було розробити багатоходовий політичний план розправи з українським селянством. Саме так я сприймаю причини Великого Голоду.

Для моєї рідної Хоружівки реалізація цього плану закінчилася тим, що ми досі не знаємо точної кількості загиблих від Голоду: ідеться про чисельність у 1100—1400 моїх односельців. Це у 2,5 раза більше, ніж загинуло під час Великої війни!

Вбивць треба знати по іменах. Люди, які вбивали українську націю, повинні нам бути відомі. У 2010 році Суд після багатьох років слідства, а перед тим академічних і архівних досліджень, встановив імена основних авторів політики геноциду. Основи цієї політики і сама політика були розроблені не в Україні. Визначальним є те, хто автор політики геноциду: Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Чубар, Косіор, Хатаєвич.

Але разом із тими бісами нам треба назвати тисячі людей українського походження, які у цьому диявольському заході брали активну участь. Це так — і від цього не слід відмовлятися: Україна така величезна, що чужими руками усе не зробиш. Частина безпосередніх виконавців — то були українці: вони подавали рапорти про додаткові завдання по хлібозаготівлях, по експропріації усе більших і більших обсягів зерна, вони приймали рішення про відправлення «кулаків» на заслання і на розстріл, вони — часом односельці й однокласники — забирали останню квасолину в домі своїх жертв. Ми не можемо закривати очі на тих убивць, які у кожному українському селі реалізовували цю політику. Зло має бути назване по іменах.

Вочевидь, у будь-якому політичному вбивстві є замовник, є організатор і є виконавець. Цю класифікацію ми маємо пам’ятати, коли говоримо про Голодомор як злочин геноциду. Це була політика центральної московської влади, яку реалізовували викрученими сталінським тоталітаризмом українськими руками.

Спробуємо подивитися на аналогічне зло, на досвід подолання нацизму німцями. Згадайте, скільки канцлерів німецької держави стояли на колінах під монументами жертв Холокосту! Чи Віллі Брандт був дотичний до злочинів нацизму? Ні, він був антифашистом. Але він увійшов в історію публічним каяттям за злочини, до яких не був причетний! Скільки каяття Німеччина демонструвала світу і собі самій! Скільки зусиль зробила німецька школа, щоб прищепити цю культуру для нових поколінь! Минуло 80 років, як ця нація у фанатичному екстазі тягнула руки до свого фюрера, молилася на нього, як на живу ікону. Сьогодні Німеччина пройшла повний шлях каяття, на колінах здолала свою дорогу в Каноссу. Маятник гойднувся у протилежний бік: расизм і нацизм глибоко засуджені німецьким суспільством.

Давайте спробуємо зробити фотографію із себе. Серед нас, може, і до сьогодні живуть або доживають ті, хто розстрілював у Биківні. Серед нас і досі живуть ті, хто відбирав останні колоски у дітей восени 1932 року. Подивіться на карту свого міста чи села: чи нема там вулиці Чубаря, проспекту Косіора, провулка Володі Ульянова? Політично у багатьох регіонах панує пропаганда комуністичних ідей, у Харкові по головній площі проходять паради з портретом Сталіна, у Запоріжжі — пам’ятники йому зводять!

Різниця між сьогоднішніми фотографіями України і Німеччини полягає в тому, що там відбувся суд і осуд гітлерівського нацизму. У нас не було ані суду над комунізмом, ані осуду. Тому у нас по Парламенту в другому десятилітті XXI століття можуть ходити носії тих ідей, які призвели до смерті мільйонів людей у 1932—1933 чи згодом — у 1937—1938 роках!

У квітні 2009 року Європейський парламент урівняв у антилюдській сутності нацизм і комунізм. Це однакові хвороби для суспільства. Комунізм і фашизм — це одне й те саме зло. Передостанній пункт тієї резолюції говорить прямо:

«Європейський парламент переконаний, що остаточною метою оприлюднення і оцінки злочинів комуністичного режиму є порозуміння, якого можна досягти через визнання відповідальності, звертаючись із проханням про вибачення і підтримуючи моральне відновлення».

У таких ситуаціях хочеться швидких рішень, хочеться одним розчерком пера подолати зло і неправду. Але жодні адміністративні заходи тут не діють. Хворобу непам’яті не вилікуєш тільки одними резолюціями. Ці заходи є важливими, але недостатніми. Який вихід? Суспільний діалог і щоденний осуд комуністичного прокляття. Це «домашня робота» для кожного з нас.

Наприклад, був собі, скажімо, капітан Матвєєв. І він розстрілював по сто осіб «ворогів народу» щоночі. Розстріляв більше тисячі і свій подвиг присвятив двадцятій річниці Великого Жовтня. А потім керівництву написав рапорт: прошу направити у відпустку у Мінеральні Води, бо дуже втомився на роботі! Він герой? Чи є різниця між ним і оператором газової камери в Освенцимі? Яка наша відповідь буде?

Очевидно, що у капітана Матвєєва сьогодні є діти, онуки, правнуки. Але ця людина має великий гріх, вона принесла в світ велике зло. Якщо сьогодні онук не подивиться на справи діда як на велике зло — відповідальність буде до сьомого коліна.

Зараз популярно говорити про цінності — насправді це боротьба добра і зла. І як не крути: чи воно своє зло, чи дідове, чи сусідське — воно називається зло. Так, ти не автор цього зла. Але якщо ти його не засуджуєш — ти переходиш на темну сторону. Ти зараз маєш обрати або сторону зла, або сторону добра. Ти зараз за все відповідаєш.

Кажуть, діти за батьків не відповідають? Безумовно, у юридичному сенсі відповідальності немає. Проте твоя відповідальність у тому, чи буде зло поширюватися і далі у цьому світі через твій вибір або твою байдужість. Якщо ти спокійно йдеш по проспекту Косіора — запитай себе, чи мав би ти бути таким спокійним? Зло має зупинитися на тобі, не поширюватися далі. У цьому один із уроків Голодомору: надто багато українців перейшли тоді на бік зла.

Невже ми і через 80 років говоритимемо про найбільшу гуманітарну катастрофу Європи у категоріях і за пропагандистськими шаблонами тієї влади, що організовувала Голодомор?! Це дуже дивно! Це дуже дивно, якщо нас роз’єднують питання ставлення до добра і до зла. Нація згуртована давно зробила би ревізію і відкинула б ті «короткі курси ВКП(б)» і написала б свою правдиву історію.

І через 80 років по Великому Голоду ми маємо далі йти цією дорогою: шукати правди й оприлюднювати факти. Проте для українсько-українського примирення цього недостатньо. Потрібне публічне і повсюдне засудження комуністичного зла.

Можливо, ми не побачимо сцен публічного каяття: «Пробачте, мій дід вбивав українців за п’ять колосків!» Треба мати дуже багато сміливості, щоб наважитися на подібний жест. Але примирення без каяття не буває.

Так само ми маємо знайти єдність у примиренні щодо всіх тих питань, що ділять націю. Має зв’язатися вервечка подій, коли правда поєднається із засудженням зла та щирим каяттям, а потому має прийти відпущення. А ще трохи згодом — єдність. Ці мої слова спрямовані до тих 34 % українців, які згідно із соціологічними дослідженнями або досі не визнають Голодомор геноцидом, або «не визначились». Я не маю до них жодних претензій, окрім тої, що зло має бути назване злом.

Ціна зради добра у масштабі однієї людини — життя односельців. Ціна зради добра тисячами комуністичних посіпак — мільйони життів співвітчизників. Ціна Голодомору у довготривалій перспективі полягає у тому, що він через жах і смерть подвижників на багато років «замирив» український визвольний рух. Якби не Голодомор, те, свідками чого ми стали на початку дев’яностих, — українська Незалежність, — могло б відбутися на декілька десятиліть раніше. Такою є ціна зради добра.

Отже, якби не Голодомор — українська Незалежність відбулася б значно раніше. Після «остаточного вирішення» українського селянського питання комуністична влада змогла взятися за питання приборкання інтелектуалів: уже через кілька років, у 1936—1938 роках половина театрів була розсипана по магаданах, сибірах і соловках, письменників — поклали в розстрільні ями під сосни у Сандармосі. Україна пережила шок і страх, який мало з чим можна порівняти в історії. Якби не ці втрати серед найактивніших прихильників української державної самостійності — не можна виключати, що вона стала б можливою значно раніше, на десятиліття раніше, ніж це трапилося.

Мені здається, якби українська Незалежність настала, скажімо, у той самий час, коли і польська, — ціла історія людства не виглядала б так трагічно після 1939 року. Адже українське питання було для Європи геополітичним. Якби ми були свідками більш активного розвитку самостійницьких прагнень українців — багато чого у Європі могло б і не статися або статися в інший спосіб. Інша політична карта Європи могла б спрацювати як геополітичний запобіжник вересню 1939 року.

* * *

Степан Бандера. Іще один пік українсько-українського конфлікту пам’яті. У січні 2010 року я підписав Указ:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави Бандері Степану Андрійовичу — провідникові Організації українських націоналістів.

Цей президентський указ мав приватну передісторію. На святкування Нового року я запросив до президентської резиденції у Гуті Синьоозерній своїх колишніх однокурсників і одногрупників, і посеред новорічної ночі ми говорили про наших героїв.

Багато хто з друзів сприйняв нашу розмову як мою спробу порадитися з ними, що вони думають щодо ідеї присвоєння звання Герой України Бандері. Я дивився на нашу бесіду дещо ширше, не йшлося, чи видавати цей указ, чи не видавати. Ми говорили про те, що українському визвольному руху не вистачає формально визнаних державою героїв. Для багатьох моїх друзів це була близька історія: і сьогодні ще живі батьки багатьох з них, які були зв’язковими повстанців. Для них визвольний рух — це найближча, родинна історія. Тому на це питання хотілося знайти найкращу відповідь.

Ці люди потребують шани. Коли ми говоримо про героїв визвольних змагань, про повстанців Другої світової війни, повстанців Норильська і Кенгіра, де було багато українців, про покоління їх батьків, які боролися за Україну раніше, у 1918 році, — про всіх них я говорив, як про одне явище. Це явище — боротьба за наше національне визволення. Усі вони потребують шани: родина Шухевичів, такі люди, як Симон Петлюра чи Степан Андрійович Бандера. Мені хотілося такими указами про встановлення пам’ятників, перейменування вулиць додати шани тим, хто був творцем нашого суверенітету. Вони внесли незабутній внесок у розбудову нашої Незалежності. Нема сумніву, що вони герої. Сумнів був в іншому.

Для багатьох українців це складна тема. Ми маємо настільки слабкий діалог у суспільстві, що цю редакцію політики пам’яті більшість не приймала. Тут для мене не було дилеми: правий я чи не правий, — було чітке розуміння, що це рішення буде прийняте суспільством неоднозначно. Діалог вимагав часу. Якби він у мене був, я б, звичайно, дав більший люфт для національного діалогу. Але часу вже не було: я розумів, що вдруге президентом я не буду і треба встигнути віддати цю шану зараз. Це був останній шанс: якщо ти зараз цього не зробиш — у найближчі 10—15 років ніхто цього не зробить. Тому: якщо не ти — то хто?!

Саме з таким мотивом я прийняв це рішення. Знаю, що для декількох мільйонів людей, які віддано працювали на Незалежність України, це рішення стало потужним сигналом. Я відчував, що вчинити так тоді було моїм обов’язком, це була подяка усім тим людям. Я розумів, що вони сприйматимуть цей державний акт як акт відновлення справедливості. Але з іншого боку, я розумів, що дві третини українського суспільства цього не зрозуміють. Врешті-решт, найбільшим аргументом, який тоді прозвучав на нашій товариській зустрічі, було те, що для двох третин нації це рішення буде викликом: а це вже є хороший спосіб бути не тим, ким ти є, — щось почитати, почути іншу думку, спробувати зрозуміти її і, можливо, дізнавшись більше, — змінитися у кращий бік. Вочевидь, це не питання одного дня, одного року чи, може, навіть п’яти років, але у довготерміновій перспективі воно свою справу зробить.

Давайте згадаємо, скільки неправди лилося з газети «Правда», скільки брехливих радянських фільмів виходило, в яких найбільший зрадник-старшина — то майже завжди українець. Це треба було змінювати, відновлювати справедливість, називати героїв героями.

Той, хто бореться за українську Незалежність, — той герой.

Звичайно, є ті, які пригадають участь Бандери в організації вбивства польського міністра Броніслава Пєрацького. Я розумію тих людей, які говорять, що насилля неприпустиме, що тероризм не може бути правильним методом і що в цьому є потужна дисгармонія. Вочевидь, багатьох я не зможу ні в чому переконати, тільки попросити подивитися на цю ситуацію з іншого боку.

Ключовим моментом є те, що ця людина принесла для твоєї нації. Згадаймо контекст того, що він здійснив: країна в німецькій окупації — Бандера приймає Акт відновлення Української Держави і через колегу проголошує його у Львові. Бандера є творцем одної з українських держав. Таких спроб було, принаймні, шість у XX столітті. Чим Степан Бандера в цьому відрізняється від Августина Волошина чи Михайла Грушевського?! Можна знаходити десятки паралелей у світовій історії, коли найшанованіші герої мали сотні людських гріхів. Але скористаймося з прикладу власної, а не світової історії: Володимир Великий шанований нами святим і рівноапостольним. Скільки в нього плотських гріхів? Сотні? Тисячі? Чому церква приймає рішення про його канонізацію? Бо через це тисячоліття, що минуло, значення мають не участь у братовбивчих усобицях та гареми у Білгороді та на Берестові, а просвітлення народу і долучення до європейської християнської цивілізації. Як бути з його гріхами? Знову-таки — через пробачення! Врешті-решт те, що ми їх пробачаємо, це не означає, що ми їх забуваємо як помилковий досвід.

Тому я не маю сумніву щодо правильності того указу і самого рішення. Мене хвилюють сумніви людей щодо цього рішення: яку нам іще треба пройти довгу дорогу, щоб подолати ці сумніви, чи ми є громадянами своєї країни зі своїми героями. Їх сумніви — то не їх вина, це — плата за спадщину, з якою ми ніяк не можемо розпрощатися, і довго ще не попрощаємося з нею.

Я добре пам’ятаю той вечір, коли я оголосив указ, пам’ятаю, що коїлося в новинах іще чотири тижні після цього. Часом це було цілковите нерозуміння ані мотивів рішення, ані його місії.

А місія цього указу читалася досить просто: велика частина людей піде до могили, але ніколи свою точку зору вже не змінить, вона не працює над собою, не читає, вона живе у комплексах і почувається у цьому стані цілком комфортно. Але чи означає це, що ти, як президент, не маєш спробувати це змінити? Переконаний, що президент не має стояти на «середньостатистичних» позиціях у формуванні цінностей суспільства. Президент має бути людиною, яка на два, на три корпуси іде попереду пересічної людини і має цим давати приклад, куди рухатися цілій нації, який вибір вона має робити, за які цінності і який політичний курс має голосувати на виборах. Тоді починається рух.

Я думаю, що це — чесна розмова, чесний діалог із суспільством. Як президент, ти маєш право ставити такі питання суспільству. Суспільство може поділяти їх чи не поділяти, але якщо ти не хочеш марнувати час, якщо ти не хочеш, щоб країна і далі жила в радянському болоті, ти маєш формувати виклики і шляхи їх подолання.

* * *

Хтось боровся проти нацистів у лавах Радянської армії і потім був вшанований радянською владою. Хтось боровся за Незалежність у лавах повстанських і потім був проклятий. Але якщо бути чесним, то треба віддати данину і одному, й другому крилу моєї нації.

Коли я закликав до єднання і взаємного порозуміння, я дуже часто чув гул невдоволення. Але я вірив і вірю, що роблю правильну національну роботу. Я не чекав оплесків, бо розумів, що поки ти цю роботу не завершиш — жодних оплесків не буде. Треба, щоб минуло ще 5—10 років для порозуміння, бо перед цим було 60 років, коли суспільство налаштовували на протистояння. Це був свідомий розрахунок — розділити український народ у розумінні історії, розділити на героїв і антигероїв, на сорти. Це форма приниження мого народу. Безумовно, у цієї політики коріння тягнеться далеко за межі України: розділяй і володарюй. Я і зараз переконаний, що треба йти далі дорогою примирення між усіма українцями. Мине ще кілька років, і ми прийдемо до порозуміння.

Я пам’ятаю свої розмови з ветеранами з обох боків. Як зробити їх партнерами? Як зняти ворожнечу і взаємну нехіть? Я просив голів державних адміністрацій у 8—9 західних областях, щоб під час святкування 9 Травня вони не забували ветеранів і Червоної, і Повстанської армій. Щоб вони разом покладали квіти, щоб разом сіли за святкові столи, випили чарку за покійних і за своє здоров’я. І мені здається, що в тих областях, де такі спільні заходи вдалися, взаємне ставлення вже не є таким гострим і нетерпимим, як було.

На Сході тема взаємного примирення надто часто сприймалася як щось нелогічне, таке, що є невчасним для суспільства. Я це бачив у кількох аудиторіях, де була нагода говорити про ці складні питання. Я використовував один приклад:

— Давайте уявимо, що до цієї зали у відповідності до попередніх домовленостей приїжджає німецька делегація. Що ви будете робити?

Мовчать.

— Я вам підкажу: ви схопите рушники, хліб-сіль і побіжите вітати. Мені цікаво: ви забули, що їх батьки палили хати ваших батьків тут, у вашому селі? Ні, не забули. Тільки пробачили.

Уявімо, до вас приїжджає японська делегація. Як ви будете себе поводити? Так само. Якщо приїдуть італійці, угорці, румунська делегація приїде — що ви робитимете?! Будете зустрічати хлібом-сіллю. Ви простили вашим ворогам, які палили ваші села, окуповували вашу землю, вбивали дітей, забирали худобу, хліб. Ви демонструєте до них високий гуманізм і духовність.

Тоді виникає питання, чому не так з Петром чи Іваном з іншого берега Дніпра, чи з іншої вулиці, чи просто з сусідом через паркан?! Мені видається, що цей приклад робить вибір простішим. Це дуже просто — як у заповіді «возлюби ближнього свого». Але виходить, легше полюбити світ, інші народи, а найважче — полюбити сусіда?!

Не пам’ятаю, звідки я привіз цю історію, вона звучить як притча, але мені здається, що це усе-таки була цілком правдива історія.

У роки Другої світової війни один чоловік пішов працювати на німців у адміністрацію. Згодом у тому селі трапилася трагедія: нацисти зігнали до церкви якусь частину місцевих мешканців і підпалили її. Той чоловік не мав до цього вбивства жодного стосунку, але почувався винним, вважав це за свій гріх і хотів пробачення. Коли йому минає 90 літ, він пише з Аргентини до односельців листа, до своєї громади в церкву. В листі він нагадує людям, ким він був, обставини подій, коли виїхав та чому, і кінець кінцем просить пробачення у своєї громади. Священик дочитав листа і питає громади, що йому відписати — ми пробачаємо йому?

Вірні, які там стояли, в один голос відповідають: «Ні, не пробачаємо!»

Священик каже, що, добре, ви тоді тиждень поміркуйте, а на наступну недільну службу прийдете — і тоді ми вже остаточно вирішимо.

Минає тиждень, закінчується служба, і отець знову звертається до громади з приводу того листа, знову питає: пробачаємо чи ні? «Ні, не пробачаємо, — в один голос промовляє громада, — він злочинець!»

Священик каже: «Добре, тоді я йому напишу сьогодні листа, що ми двічі збиралися щодо його прохання і вирішили його не пробачати. Ідіть по хатах! Але я ще одне хотів вам сказати вслід. Коли ви сьогодні прийдете додому і ввечері станете перед образами, будете казати «Отче наш» та дійдете до слів «і прости нам борги наші, яко ми прощаємо винуватцям нашим», від сьогоднішнього дня ваша молитва звучить так: «і НЕ прощай нам борги наші, як ми НЕ прощаємо винуватцям нашим». Для вас від сьогодні так звучить «Отче наш». Вірні повертаються: «Отче, прощаємо!»

Це дуже делікатні виміри: скільки ми втрачаємо від того, що до сьогодні ми не пробачили одне одного, не дійшли до братського порозуміння, до національної єдності! Чи не варто присягнути політиці примирення і єдності зараз, а не чекати, чи зрозуміють, чи не зрозуміють тебе колись?! Якщо ти робиш святу справу примирення — не чекай подяк, бо подяка у самому тобі.

* * *

Нас ділить забагато речей: мова, церква, історія, різне ставлення до червоного терору, УПА, Бандери і Голодомору. Ми ще не навчилися демократії. Мало хто розуміє роль довіри у житті нації. Для багатьох українців деякі речі досі важкі для розуміння.

Коли західні країни будували демократію — ми жили під комуністичним ігом. Коли європейські народи творили національне відродження — ми були колонією. Коли у 1918 році наші сусіди виборювали свою державність — ми навіть у списку не були у цьому європейському переліку. Про самовизначення України просто забули. Чому ж сьогодні так важко творити нову національну єдність? Тому що в один момент ми маємо зробити те, над чим поляк працював 150 років. Нам треба збагнути, що ми — нація. А національна свідомість не народжується за день, і за 5 років того домашнього завдання не зробиш, і 10 років — замало!

Але тоді черв’ячок сумнівів бере тебе: слухай, якщо у нас нема національної єдності, національного порозуміння — то у нас не буде успішного суспільного проекту, він не буде успішний політично, економічно, тому що у нас нема цієї енергії, нема волі, яка формує запит, політичну силу, курс для того, щоб цей проект зреалізувати. Це правда: ми тільки зараз маємо формувати націю.

Ми маємо навчитися демократії. Але, я думаю, дві третини нації не думають про демократію, як про першорядне. Це хибний раціоналізм, який глибоко сидить у душах багатьох, у кого немає розуміння, що багатий стіл творить свобода і демократія, як механізм захисту цієї твоєї свободи. Раб ніколи не міг створити достатку. Разом з тим, голоду ніколи не було в демократіях. В авторитарних режимах голод був завжди: чи то Радянський Союз, чи то Північна Корея, чи то низка африканських країн, чи то Куба та Китай. Іншими словами, демократія — це один із способів множення твого багатства, раціоналізація організації твого господарства. Іншими словами, свобода — це цінність, це вартість № 1, з якої починається відповідь на питання, як збудувати твоє благополуччя.

Я це відчував на собі, коли у багатьох аудиторіях ти починаєш говорити про свободу і демократію. — Було добре помітно, як люди, що дивилися на мене, не надто приховували свої відчуття, на обличчях буквально було написане: «хлопче, ти десь у хмарках, ми говоримо зараз про зарплати, про пенсії, а ти нам розказуєш, що свобода нас нагодує!» Так, я стверджую, що свобода вас нагодує. Якщо ви аж так гіперраціонально мислите, то подумайте: де найвищі стандарти пенсій і зарплат? Найвищі соціальні стандарти дала демократія. Це аксіома. Аксіоми не дискутуються. Найліпшу пенсію — регулярну, стабільну, суспільно справедливу — знайдеш у країні демократії, а не в країні комуністичного чи ще якогось іншого авторитарного режиму. Тому коли ми говоримо про соціальні стандарти — вони найкращі там, де найкраща демократія. Я хотів би стверджувати, що це пряма кореляція. Але я не буду наполягати на цьому в нашому діалозі, бо кожний має дійти до цього висновку своєю стежкою, своїм розумінням. Я просто хочу сказати, що демократія — один із обов’язкових інструментів сьогоднішнього суспільного життя.

Якщо ми цього не зрозуміємо і будемо повертатися до демократії за залишковим принципом, як до останнього, упослідженого пріоритету, якщо хтось скаже собі: «Та, знаєте, давайте демократію поставимо на останнє місце і зараз не будемо її обговорювати, а будемо обговорювати хліб насущний» — значить, ти не розумієш, як твориться хліб. Бо хліб — річ наслідкова, а не річ причинна.

Але коли ти, як політик, стверджуєш такі речі — тебе майже завжди не будуть сприймати. Бо політик, який буде говорити про хліб, про пенсію, завжди переможе політика, який говорить про цінності. Але така гра — то гра на низькому рівні, маніпуляція старими болячками, комплексами, незнанням правди. І це, вочевидь, буде популізм: бо те, про що говорю я, — це і є правдива відповідь на запитання, як зробити кращу пенсію. Тільки ця відповідь складається з передмови, яка присвячена демократії і громадянським свободам. Я відмовляюся далі вести дискусію, якщо ці засади не приймаються. Це обов’язкова річ, щоб збудувати суспільство достатку.

Ти прагнеш намалювати правдиву картину у чесних відтінках. А людина любить біле і чорне — просту дискусію. У тій дискусії працюють тільки дуже прості запитання до політика: скажи, що ти нам даси? Пам’ятаєте, у нас один політик відповідав: одна тисяча євро буде ваша пенсія. Проголосували. Сьогодні працює та влада, яка сказала, що пенсія буде одна тисяча. Чи ви забули?! То дешеві розмови: такі обіцянки нічого після виборів не значать.

Я не хочу сказати, що такі обіцянки спрямовані на якісь низькі, тваринні мотивації. Але така дискусія невірно пояснює залежність між причинами та наслідками, між метою і засобами її досягнення. У нашому суспільстві зміщені акценти, переплуталося, що є метою, а що — засобами її досягнення.

Сьогодні пересічному українському громадянину одночасно треба вирішити три задачі.

По-перше, треба стати українцем. Уточню: треба стати патріотом України. Треба полюбити свою мову, освіту, культуру, літературу. Треба сформувати свою власну національну пам’ять, мати своїх власних національних героїв — не павликів Морозових, не катерин других, не Сталіних, а тих, хто творив твою націю і закладав основи її Незалежності.

Друге — одночасно українець має стати демократом, пізнати цю складну філософію. Хотілося б того чи не хотілося, але наука демократії пізнається через персональне навчання. Демократії не можна навчитися заочно чи на вечірньому відділенні, іспити на демократію не здають екстерном. На нас чекає тривале стаціонарне навчання — з ранку до вечора і кожного дня. На нас чекає навчання, як із населення стати громадянином, стати нацією.

Третє. Треба напинати вітрила демократії і патріотизму та вирушати до європейської гавані.

У поляків, наприклад, усі три базові засади формувалися по черзі в різний час. Одне покоління поляків усвідомлювало свою польськість, вони ставали поляками і патріотами своєї нації, розбудовували свою націю, а затим і свою державу. Через багато років по тому поляк боровся за демократію у своїй країні. Далеко після цього він прийняв проект європейської родини. Відповіді на всі три запити давали різні покоління. Кожне наступне покоління ставало на плечі попереднього і так вивершувало польську ідею.

Наша доля — вивершувати усі три завдання одночасно і разом. Тільки виникає раціональне запитання: чи не забагато завдань для одного покоління?! Адже цьому поколінню українців треба національно усвідомитись і подолати тяжіння радянського минулого в усіх сферах життя: змінити соціальні і поведінкові стереотипи, економічні практики, стиль державного управління, візію минулого, культурний код — треба змінити себе! Я питаю себе: чи здатне моє покоління сформувати естафету для наступного покоління, чи воно є скаліченим комуністичною геноцидною ідеологією?! Це важко: змінювати себе. Це дуже складно — переусвідомити себе, коли тобі 30 чи 40 років і тебе кожного дня бомбардують співами і сагами московському комуністичному раю, бомбардують з передовиць газети «Правда», з підручника, з книжки. Як усвідомити, що той московський рай, який ти увібрав із молоком, — то світ фальшивий, блудний, але ти прийняв його до себе як своє і невід’ємне?! Як сьогодні перевчитися на європейця? Це дуже важко — змінювати себе!

Я — оптиміст. Я знаю, що ми цю дорогу пройдемо. Тільки буде великою помилкою, якщо ми не зрозуміємо, що один із найважливіших чинників для української справи — це час. Ми маємо проявити велике національне терпіння. Не треба дивитися на людину, яка у моєму віці живе в Донецьку, говорить чужою мовою, і думати, що вона не є українцем. І вона теж є українцем! Я розумію, що мені не варто сподіватися почути з її вуст українську мову, бо я знаю, що для неї з різних причин вже нема мотиву вчити цю мову. Я, попри все, добре ставлюся до цієї людини, я розумію, чому вона така, якою є сьогодні. Для мене було найважливішою задачею і великою мрією почути, щоб національною мовою говорили її син та онук.

А для цього треба проводити нову освітню політику. І це має бути політика, яка сприймається, яка не зустрічає протидії, — політика м’яких кроків. Ми не можемо дозволити собі насильно насаджувати пам’ять чи мову — ця радикальна політика приведе тільки до посилення національного непорозуміння. Радикалізм сьогодні в моді, але я переконаний, що це помилкова дорога. Політику радикалізму легко вибудувати, її легко пояснити на рівні свого регіону чи групи симпатиків. Але давайте запитаємо одне одного: якою є найбільша політична проблема України, проблема, яка у нас забирає не так сьогоднішній, як завтрашній день? Яка проблема забирає в нас перспективу, без вирішення якої у нас нема ключів до дверей завтрашніх? Моя відповідь: слабка національна єдність.

Слабка національна єдність — це те, що у школі мені і всьому нашому класу показувала моя перша вчителька Галина Федорівна Авраменко на прикладі віника з нехворощі.

В один ряд парт Галина Федорівна передала віник, а у два інших — самі дубчики нехворощі. Ті дубчики зламалися швидше ніж за хвилину, а середній ряд і за 10 хвилин не зміг віника поламати.

Той віник моєї першої вчительки — це дуже простий символ, але цей символ наочно пояснює, чому один народ здатний вистояти перед будь-якими небезпеками, вміє ставити й досягати високих політичних та економічних цілей і підійматися до найвищих щаблів розвитку. І чому інший народ ставить собі найпростіші, найлегші завдання, метушиться у дискусіях, скандалах і протистояннях, а на виході економічного року один тільки свисток чути. У першому випадку ми бачимо націю, яка у своїй більшості відповіла сама собі на питання, куди вона йде. І це — найголовніше питання для українців: куди йти? Розділеними — в минуле чи налагоджувати діалог, формувати єдність на основі спільної ідентичності і взаємної довіри та йти вперед.

Колись з латинської вченості до українського щоденного слововжитку потрапило слово «кредо». Це слово у первинному значенні містить і символ віри, і переконання. Дослівно «кредо» тотожне декларації: «я — вірую!». Для мене кредо це навіть більше — у цьому слові через банківську термінологію окрім віри звучить відлунням іще й довіра: у банківській справі «кредитувати» — це значить довіряти. І якби я мав можливість сформулювати новий символ віри для українців, я б вклав його саме у ці три слова: ідентичність, єдність і довіру.

Вочевидь, ця книжка не тільки відповідає на запитання — у читача можуть і мають виникнути нові. Отже, і після написання цієї книжки різноманітних епізодів та достатньо важливих фактів і тем вистачить іще на одну. Але перш ніж сідати за нову, я маю велику приємність кількома словами вдячності привітати усіх тих, хто допомагав працювати над цією книжкою.

Насамперед я хочу подякувати тим, хто надихає і допомагає щодня: моїй коханій дружині Каті, дітям Ліні, Андрію, Софійці, Христинці та Тарасику, моєму братові Петру і племінникам Ярославу та Ользі, онукам Віктору та Андріанці. Без вашої любові та родинної опіки ця книга не була б написана!

Чи не кожного дня мої думки повертаються до рідного села і тих, хто допомагав пригадувати дитячі роки: шкільні товариші, до яких колись звертався по іменах і прізвиськах, а зараз маю пригадати по батькові, — дякую Миколі Ананійовичу Кращенку, Валентину Павловичу Петльованому та Віктору Володимировичу Голубу. Дякую моїм вчителькам Катерині Кузьмівні Момот та Галині Андріївні Покотило, а також Валентині Михайлівні Шаповал та Володимиру Івановичу Сапсаю — моїм любим односельцям.

Шлю слова вдячності двом чарівним жінкам — моїм інститутським подругам Марії Михайлівні Кулаєць (Пилипишин) та Мирославі Петрівні Балобан (Галіпчак) за ось вже чотири десятиліття взаємної приязні і збережені теплі спогади та пожовклі сторінки студентських щоденників.

Урешті-решт, я вдячний усім, хто допомагав пригадувати стрімкі повороти життєвої ріки — роботу в Національному банку та Кабінеті Міністрів, у парламентській опозиції та на посаді Президента України: Руслану Васильовичу Арешковичу, Роману Петровичу Безсмертному, Оксані Володимирівні Білозір, Лідії Василівні Вороновій, Наталії Іванівні Гребеник, Михайлу Івановичу Дорошенку, Юрію Івановичу Єханурову, Олександру Івановичу Кірєєву, Олександру Ярославовичу Ропотенку, Вірі Іванівні Ульянченко, Олександру Володимировичу Черевку.

Ця книжка ніколи б не побачила світ без зусиль «моїх дівчат» — директора Інституту Президента Ющенка Ірини Валеріївни Ванникової та координатора програм Інституту Валентини Степанівни Руденко.