Віктор ющенко недержавні

Сценарій третього терміну через всенародні вибори був на 100 % ризикованим для діючого президента і його команди. Провести вибори президента у Парламенті — означало девальвувати місію президента. Це було небезпечно не з персональних міркувань, а з точки зору перспектив країни у перехідний період: у такі періоди концентрація повноважень приносить динамізм, можливість оперативно й активно реагувати на виклики. Іншими словами, та модель президентської республіки, у якій ми жили, найкраще відповідала економічним і політичним вимогам періоду трансформації. Але ця модель, на думку моїх опонентів, не могла забезпечити успадкування ними влади.

З іншого боку, ніхто не мав упевненості в результативності жодного з цих сценаріїв, можливо, тому вони запускалися паралельно: як не спрацює один — спрацює другий.

Я мав відчуття до самого кінця 2004 року, що Леонід Данилович нікуди не йде, що він залишається гравцем №1 в українській політиці. Не можна було сказати, що він облишив ідею в той чи інший спосіб продовжити політичне життя на найвищих посадах. У мене було відчуття, що він залишався першим політиком, формував порядок денний і сам найбільше впливав на його корективи. Він аж ніяк не був людиною, яка самоусунулася від процесів, закрилася у себе в Кончі-Заспі і ніяк не впливає на політичний процес. Чому він не хотів іти у відповідності до Конституції і демократичних принципів? Для себе маю тільки одну відповідь: то були мотиви, зумовлені небажанням зійти з політичного олімпу. Простіше кажучи — то був гріх владолюбства. Він пішов дорогою інтриганів, які підсовували йому відповіді, більшість яких базувалася на маніпуляціях із законом. Саме з цих комплексів, страхів й інтриг народилася та гра навколо змін до Конституції, яка актуалізувалася наприкінці 2003 року.

Вочевидь, ми — опозиція — розуміли, що Конституція могла потребувати змін та доповнень. До сьогоднішнього дня на багато викликів вона не дає відповідей: наприклад, як демонтувати успадковану від часів СРСР модель надсильного центру і надслабкої громади. Україна і сьогодні по суті в радянській конституційній моделі, яка сконцентрувала усі фінансові, організаційні, управлінські, політичні важелі в центрі. Реформа самоуправління вже на той момент була більш ніж актуальна. Це базова реформа, яка диверсифікує сили і можливості нації. Над Конституцією треба було працювати. Але у даному випадку реформа зачепила не ті розділи, які треба було змінювати у першу чергу.

Реформа Конституції використовувалася тільки як інструмент маніпуляції, щоб залишити владу в тих самих руках, в яких вона була. Влада зі своєю більшістю у Парламенті кулуарно розробляла свої маневри, але ці маневри не були навіть просто хитрі — вони були достатньо примітивні: по змінах у Конституції уся тактика була пласкою, без жодної вишуканості — кого не залякаємо, того купимо. По суті, це був сценарій прихованого державного перевороту. А контраверсія полягала саме в тому, що влада не мала довіри суспільства, щоб взагалі реалізовувати якісь зміни до Конституції.

Влада розуміла, що для того, щоб розіграти свій сценарій, їм потрібні дві сесії, щоб зберегти видимість легітимних змін. І тому грудень 2003 року — це був час «Ч» для реформи. Адже якщо перенести це голосування на весну, то в запасі лишається тільки осіння сесія, коли Кучма формально перетворюється на «кульгаву качку», а частина більшості займає очікувальну позицію, що народжувало ризики не набрати у Парламенті конституційної більшості в 300 голосів. Для голосування в першому читанні було достатньо простої більшості у 226 голосів. І ми розуміли, що у влади ці голоси є. Наше завдання було продемонструвати суспільству, що такі зміни до Конституції — це злочин, маніпуляція, державний переворот. Саме тому майже вся опозиція переїхала жити у сесійну залу Парламенту, ночувала у Парламенті. Це був наш бій під Крутами. Це був той день, коли можна або все прогавити, або загострити увагу нації на тому, що відбувається м’який державний переворот. Іншими словами, ми мали загострити суспільну увагу і зробити небайдужими до цього процесу мільйони людей — тих, кому цікава Конституція, і тих, хто до цих високих питань є байдужим. Для нас було важливим, щоб усі зрозуміли, що ця Конституційна реформа — це шлях маніпуляцій, що ці маніпуляції і чесні вибори є поняттями несумісними.

Саме тому 23 грудня 2003 року вся опозиція ночувала в Парламенті. Тактика влади полягала в тому, щоб у будь-який момент (хоч би й опівночі) провести формальне рішення без обговорення в залі. Їм не було важливо, чи будуть там якісь процедурні порушення, чи ні. Час не жде, тому влада прагнула провести ці зміни без обговорення поправок, без внесення змін і доповнень — тільки б внести ці зміни до нового року. Ми розуміли, що для нас, навпаки, було важливим не допустити порушення процедур або зробити їх настільки публічними і скандальними, наскільки це було можливим в умовах цензурованих ЗМІ та інформаційної блокади владою усіх дій опозиції. Ми мали сотні поправок, змін і доповнень до цього тексту і вимагали йти чітко за процедурою.

Керівництво Парламенту — тоді головою вже став колишній голова Адміністрації Президента Володимир Литвин — пішло шляхом ігнорування процедур. Як тільки це питання було поставлене у порядок денний — ми залишилися у сесійній залі.

Влада тоді не була здатна до діалогу з опозицією. Якби на початку Конституційної реформи Кучма пішов на діалог із опозицією — він би втратив основні мотиви, заради яких була затіяна ця веремія. Вочевидь, ми прийшли би до більш раціональної за змістом Конституційної реформи. Я впевнений, що ми цілих розділів не торкнулися б, які мали дійсно конструктивний характер. Але опозиція не могла погодитися, наприклад, на скасування всенародних президентських виборів, суттєвого скорочення його повноважень і запровадження виборів президента у Парламенті. Тут нема логіки: президент, який іде з арени, не може вносити пропозиції щодо змін до Конституції в частині інституту президентства. Морально спроба таких змін звучала фальшиво.

23 грудня зала була блокована опозицією: ми оточили президію та трибуну, на столі з’явилася ялинка, а стіл президії був завалений стосами паперу, над столом президії з’явився транспарант «Руки геть від Конституції!». Того дня провести конституційні зміни більшості так і не вдалося.

Наступного дня, 24 грудня відбулося те, що досить складно описати словами: повне враження можна було скласти, тільки перебуваючи в залі, навіть відеозаписи не здатні відтворити повноти картини. Литвин зачитує постанову, стоячи в якомусь кутку. Що конкретно він каже — зрозуміти не можна через шум і галас. Євген Червоненко заліз на стіл і дудів в якусь дудку. Гудів добре — нічого чути не було. Хтось увімкнув сирену. У цьому гармидері депутати голосують руками. Тетяна Засуха — відразу двома. Завдяки її історичному жесту журналісти, які спостерігали усе це з балкона, назвали все, що відбувалося того дня, — «парнокопитне голосування». Більшість стверджувала, що за законопроект № 4105 проголосувало 276 депутатів. Потім з’ясувалося, що декілька депутатів, голоси яких порахувала лічильна комісія, фізично були відсутні в залі. Заступник Голови Парламенту Олександр Зінченко того дня заявив про вихід із більшості. Так почався його дрейф у інший бік.

Формально влада тоді виграла. Але вплив на громадську думку влада тоді програла: майже 90 % українців вважали, що президента треба обирати всенародно, будь-які відхилення від цього суспільством не сприймалися.

До «внутрішніх голосів», тобто суспільної думки українців, долучилися голоси міжнародної спільноти: наприкінці січня 2004 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалює резолюцію, яка стосується ситуації в Україні: Україна може втратити членство у ПАРЄ, якщо і далі порушуватиме процедури ухвалення рішень у Верховній Раді. ПАРЄ вимагала забезпечити легітимність конституційній реформі, беручи до уваги, що «голосування руками» не передбачене законодавством. Вже наступного дня після публікації цієї резолюції, 1 лютого Кучма у телевізійному інтерв’ю запевнив, що не буде балотуватися у президенти, не має наміру називати «преємника», а результат виборів для Януковича залежить виключно від результатів роботи його уряду. Тоді ж президент заявив про необхідність круглого столу з опозицією щодо політреформи і критикував за небажання «європеїзувати» державний устрій. Того самого дня з’являються повідомлення про те, що більшість відмовляється від ідеї обирати президента в Парламенті, як це було передбачено законопроектом № 4105. На позачерговій сесії у вівторок, 3 лютого Парламент проголосував за всенародні вибори президента, вилучивши відповідну норму з проекту № 4105.

Без цієї норми зміни до Конституції втрачали для влади і тактичне, і стратегічне значення. Коли 8 квітня дійшло до другого читання, я навіть не хвилювався:

Шановні друзі! Безумовно, те, що сьогодні буде відбуватися в сесійному залі, — це не є політична реформа. Ми всі це добре розуміємо. Мова йде про державний переворот. І тут абсолютна більшість людей цю термінологію розуміє. Саме головне, щоб ми розуміли, що ініціаторами цього перевороту у цій країні є поки що три чоловіки — це Кучма, Медведчук і Симоненко. Мотив і мета цих авторів, шановні друзі, є одна: як не допустити демократизації політичного життя, як зберегти нинішню владу. Це єдина мета. Як владі, яку ніхто не поважає, яку ніхто не цінує, яка має 6 відсотків довіри людей, зберегтися? Тільки одним способом, шановні друзі, треба затіяти ревізію Конституції. Але треба напарників для цього, щоб було 300 голосів. І тому ми сьогодні є свідками так званої Конституційної реформи і партнерів. (...)

Друзі, хіба ви не розумієте, що мова йде про те, як режим з одної адреси перенести в іншу, в іншу?! (...) Друзі, я хочу вас до одного призвати. Конституцію і реформу треба робити чесними руками. Робити це публічно, робити це чесно. А не бути холуями у цієї влади.

Того дня Конституційна реформа провалилася — за неї проголосувало 294 депутати Парламенту. Владі не вистачило 6 голосів. Кілька депутатів більшості демонстративно не явилися у Парламент. Там були якісь свої «розклади»: колишній «директор Парламенту» Олександр Волков, наприклад, мав якісь свої образи на Кучму і самоусунувся від цих процесів.

Того дня не треба було вже інших свідчень, що ця влада «іде з базару», що ліміти її міцності почали вичерпуватися, а між її «стовпами» неозброєним оком стають помітними тертя і протиріччя.

З цього моменту, як Кучма публічно відмовився від ідеї третього терміну, здавалося, що влада втратила до конституційної реформи такий глибокий інтерес, який вона демонструвала весь час до цього. Водночас, на відміну від інтересу до термінових конституційних змін, їх страхи побачити нового іншого президента з такими самими повноваженнями, як були у Кучми, тільки посилювалися. Новий президент із повноваженнями старого — така перспектива виглядала фатальною.

Тому згодом сценарій використання конституційних реформ перетворився на сценарій нейтралізації політичного супротивника. Ішлося про те, щоб передати повноваження президента голові виконавчої влади — прем’єр-міністру. Тобто у Кучми лишався третій варіант: новий президент отримує повноваження британської королеви і стає нешкідливим для старої влади. Більшість обирає прем’єром Кучму із президентськими повноваженнями. Тобто президентом може бути і Ющенко, але з такими правами, що не він є основним фігурантом політичного процесу.

Але водночас через власні страхи провладні кола почали формувати найгірший сценарій, який тільки можна було вигадати: вони почали демонструвати готовність до найжорсткішого протистояння. Влада була готова підігрівати розкол країни аж до найбрутальніших форм громадянського протистояння. Вони самі пішли на конфронтацію і підштовхували опозицію до симетричних відповідей.

Насправді, на самому початку каденції нового Парламенту була можливість налагодження діалогу між владою і парламентською опозицією. Навесні 2002 року, після того як усі ми повернулися із передвиборної кампанії, Віктор Федорович і його група з одного боку та опозиція — з іншого спробували домовитися про правила політичної гри в умовах нового форматування Парламенту. Ми говорили про те, як структурно організувати Парламент по лінії влада—опозиція, які права має опозиція, її лідер, які права щодо формування порядку денного, тобто йшлося про інституційну формалізацію стосунків між владою і опозицією у Парламенті в контексті панукраїнських інтересів. В українському порядку денному досить багато питань, які, попри все, об’єднували і владу, і опозицію. Ми почали діалог щодо національного політичного курсу. Наші спроби скоро припинилися: ця інформація дуже швидко дійшла до Кучми, він влаштував Януковичу прочухана, і нам пояснили, що продовження діалогу не буде. Кучма керувався тим, що у нього був свій план і йому конструктивної роботи Парламенту не потрібно. Він умів розігрувати такі партитури, коли всі розділені, усі гризуться між собою, і єдине місце, де «добрі справи» робляться, — це Банкова.

Влада нарощувала конфронтацію у суспільстві. Рівно через 10 днів після провалу конституційної реформи у Парламенті нас очікували нові емоції: на виборах мера містечка Мукачеве відбулося те, що потім відбулося в масштабах цілої країни на президентських виборах.

* * *

У Мукачевому емоції вирували на кожному кроці. Коли вже основні події відбулися і ми намагалися якось розібратися із ситуацією, у приміщенні суду трапився один із таких інцидентів.

Коротко нагадаю хронологію подій. 18 квітня 2004 року відбуваються вибори міського голови у Мукачевому. То була досить довга історія місцевих позиційних боїв. Врешті-решт, ввечері того дня ми отримуємо дані екзит-полу, згідно з яким представник «Нашої України» Віктор Балога виграє вибори у представника СДПУ(о) Ернеста Нусера з подвійною перевагою: 62 % за Балогу проти 30 % за Нусера. Вночі у місті починається погром: дільниця № 1 за лічені хвилини після оголошення результатів перевернута молодиками у чорних шкірянках. Тоді ж побили і Юрія Оробця. На іншій дільниці голова порвав бюлетені. Іще на одній — голова відмовився підписувати протокол, згідно з яким переміг Балога: «Якщо я сьогодні підпишу, то мою родину завтра ж розстріляють!» Вночі у понеділок тервиборчком оголошує перемогу Нусера над Балогою. Бійці спецзагону МВС «Беркут» б’ють народних депутатів Романа Безсмертного, Тараса Стецьківа, Юрія Павленка, Петра Олійника. «Беркут» просто спустив їх сходами. Це був найбрутальніший момент протистояння: там було справжнє побоїще. З нами було багато людей, а перед нами — знову, як і в Донецьку, зачинені ворота тервиборчкому. Це була картинка, немов з фільму про революційний штурм Зимового палацу. І ця зачинена брама у моїй уяві перетворилася на лінію, яка ділить людей на тих, що роблять погану справу, і тих, хто відстоює чистоту вибору. Тобто усі ці злочинні дії відбувалися під прикриттям з боку міліції та місцевої обласної влади! Наші дії тоді мало допомогли: Нусер отримує посвідчення міського голови, складає присягу міського голови у присутності 14 з 43 депутатів міської ради. А наступного дня у Мукачевому були викрадені усі бюлетені, на підставі яких була оголошена перемога Нусера.

Те, що відбулося на виборах у Мукачевому, було суцільною, концентрованою наругою над законом і сприймалося як випробування «виборчих технологій» на майбутніх виборах Президента України. Це сприймалося як доказ, що майбутні президентські вибори у жодному разі не обійдуться без найбрутальніших фальсифікацій. Саме тоді прийшло усвідомлення, що бандити і влада — це тотожні поняття.

21 квітня відбувається звіт комісії Зінченка у Верховній Раді. Тоді був запрошений голова МВС, генерал Білоконь. Того дня у сесійній залі я не стримував емоцій на його адресу:

Шановні колеги, я призиваю Парламент зробити оцінку й уроки із подій, які відбулися в Мукачево. На мій погляд, урок номер один. Урок номер один може заключатися в тому, що події, які відбулися 18 квітня, засвідчують, що в Україні МВД, СБУ, місцева влада злилися з бандитами. Для Закарпаття тотожні поняття «місцева влада» і «бандитські формування». Це — теза номер один.

В Україні стався кримінальний заколот, в Мукачево владу силою захопили представники СДПУ(о) за допомогою криміналітету.

Я звертаюся до генерала міліції Білоконя: пане генерале, ви не забезпечили охорону урн, ви не забезпечили охорону дільниць, ви не забезпечили охорону бюлетенів і виборчих документів. Все, що вам доручалося, ви не забезпечили. Тому, в моєму розумінні, ви не є міліціонер. Ви навіть не є сторож. І тому я до вас звертаюся як капітан запасу української армії до генерала: ви зрадили закон, ви зрадили виборця, ви стали на сторону криміналітету, ваше місце, дійсно, сьогодні біля параші, бо ви діяли як злодій!

Міцні слова відображали емоції. Я б зараз, можливо, не вжив би того слова. Але тоді це сприймалося як належне, відповідне ситуації слово: коли твоїх б’ють, коли закон ґвалтують, а міліція прикриває беззаконня — хіба тут до слів?!

Того дня ми вимагали відставки Білоконя. Ми просто рвали його! Він зробив велику помилку, коли зійшов з трибуни і пішов по нашому ряду. Якби це не був Парламент, його б на шматки розірвали. Я пам’ятаю, як ми його зупинили між стільцями і було видно, що він боягуз. Оченята бігають, пробує пройти в один бік, в інший, назад йому соромно йти, а вперед — нас чоловік 10—12 стоять у проході й не пускають. Він справді був невдалий міністр, грав роль фігляра, лакея влади. І в самій міліції такі люди погано сприймалися. Для нас то був бій моралі з не мораллю.

Натхненником і організатором всіх тих злодіянь у Мукачевому сприймалася Соціал-демократична партія України (об’єднана). І тоді я в Парламенті казав, що по всіх ознаках СДПУ(о) перетворилася на партію фашистської спрямованості, яка працює з бандитами.

Мукачеве сприймалося як проекція майбутнього. Це сприймалося як симптоматика майбутніх хвороб. І найголовнішим висновком з цієї ситуації було усвідомлення, що ця влада нездатна демократично передати владу в Україні. Мукачевські фальсифікації стали останнім доказом цього.

Тоді Олександр Зінченко — людина, яка сама мала довгу історію із СДПУ(о), — виступив із майже сенсаційною доповіддю, яку нема сенсу переповідати, а ліпше прямо зацитувати:

Мукачевські події виявили новітні технології фальсифікації. Звичайно, не можна сказати, що це вітчизняне ноу-хау. Про це ще Йосиф Віссаріонович говорив, а ще пізніше іще один великий демократ Самоса цинічно заявляв: ви виграли вибори, а я — підрахунок голосів!

Разом з мукачевською ситуацією перед нами на повний зріст постало питання, в якому напрямку рухається Україна, і я не міг позбутися відчуття, що це дорога до авторитарної диктатури. І, боюся, так думав не я один.

* * *

Співоче поле почалося для мене з маминого благословення. Напередодні ми приїхали з братом і досить великою групою супроводжуючих. Аж до останнього моменту ми з Петром не говорили мамі про мої політичні плани. Сіли в хаті: «Мамо, я йду в президенти!» Мама розхвилювалася, плаче. Вона ніколи не мала марнославства в душі, для неї не було так вже важливо, щоб її діти у владі реалізувалися. Вийшли з хати, вона виносить ікону, я її поцілував. Так почався мій шлях у президенти — від батьківського порога. В усіх розуміннях цих слів.

Я приймаю рішення: я іду в президенти! Я виграю вибори, і це буде перемога усіх нас! Вже через рік Україна стане іншою: влада працюватиме для людей, усі будуть рівними перед законом, бандити будуть сидіти у тюрмах!

З-під Лаврських стін, з Дніпрової кручі ми пішли пішою ходою до площі Лесі Українки, де розташовувалася Центральна виборча комісія. Помаранчева колона розтягнулася на декілька кілометрів. Коли ми з родиною, друзями і політичними соратниками дійшли до ЦВК — останні учасники ходи тільки проходили повз Троїцьку церкву і Лаврські мури.

Час від часу маніфестація починала скандувати «Ющенко!», машини сигналили в такт, а будівельники зупиняли роботу і махали демонстрантам помаранчевими касками. У цей момент я думав про батька, якому не дано було надихатися українською Незалежністю. Я думав про долю моїх і Катиних батьків, про наших дідів і прадідів, в яких колись забрали Україну. І в той момент я відчував, що ми йдемо повертати її українцям.

Того вечора я не дивився новини. Про механізми цензури на українському телебаченні я дізнався значно пізніше. Думаю, якби я тоді сів дивитися новини — я б дуже здивувався: усі новини на всіх центральних каналах виглядали так, ніби вони були написані під копірку. Жодний з каналів не помітив ані щасливої атмосфери Співочого поля, ані радісної багатотисячної помаранчевої ходи. Ось як побачили цю подію новини центральних каналів телебачення:

«Епіцентр», «1+1»: «Прихильники Ющенка відзначали його самовисування. Якихось значних інцидентів зафіксовано не було. Перед акцією рекламували безкоштовний алкоголь. Цей безкоштовний алкоголь служба безпеки Ющенка, у тих, хто прийшов відзначити його самовисування, — відібрала. Що далі сталося з алкоголем, невідомо. [...]

«Україна для українців» — гасло українських націоналістів із Всеукраїнського об’єднання «Свобода», колишньої Соціал-національної партії. Вони вирішили не висувати свого кандидата у президенти, а підтримати Віктора Ющенка. Націоналісти вважають його найбільш прийнятною кандидатурою для себе».

«Подробности недели», канал «Інтер»: «[...] Сьогодні ж головною проблемою «нашоукраїнців» було утримати прихильників від відпочинку в не відведених для цього місцях, виловити та нейтралізувати провокаторів і тих, хто просто прийшов за обіцяною дешевою горілкою. Схоже, що служба безпеки «нашоукраїнців» не знайшла нічого ліпшого, як відібрати «оковиту» в тих, хто встиг скористатися нагодою. І, звичайно, знищити. Проте святковий горілчаний запах стояв біля Центрвиборчкому до самого вечора.

І все ж була одна партія, яка вже сьогодні висловилася на підтримку Віктора Ющенка — Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Як пояснив його голова Олег Тягнибок, націоналісти хочуть грати у вищій лізі української політики і домагатися серйозних успіхів».

Так тоді працювала цензура: на кожний канал приходили циркуляри, які чітко вказували, про що не треба говорити взагалі, про що треба і як саме треба:

5. Лідер блоку «Наша Україна» В. Ющенко вирішив іти на вибори самовисуванцем.

6. У ході висунення В. Ющенка на Співочому полі у Києві зафіксовані численні випадки пияцтва та торгівлі горілкою. (При висвітленні не подавати загальних планів акції, виду натовпу, показувати виключно групи нетверезих людей з асоціальною, девіантною поведінкою.) (...)

9. Того ж дня висунення В. Ющенка підтримав з'їзд радикальних націоналістів — ВО «Свобода» (донедавна — Соціал-національна партія України).

Коментар до акції на Співочому полі, походу прихильників В. Ющенка до ЦВК та мітингу там, абсолютно всіх заяв, виступів, коментарів, поїздок В. Ющенка, до будь-якого відео і згадувань, крім викладеного в п. 5, 6, — суворо відсутній.

Ці циркуляри, які надходили від політгехнологів Банкової, журналісти називали «темники». Так працювала цензура. Прийшов час темних сил. Багато хто навколо мене відчував, що країну охоплює морок.

Розділ 16 ОТРУЄННЯ

Мітинг у Чернігові. — Жванія дивує нав’язливістю. — Для чого треба зустрічатися з керівництвом СБУ. — Вантажівки-убивці, мітинг у звіринці, виставка сільгосптехніки та інші «подарунки долі». — Таємна вечеря. — Біль прогресує. — Відень. — За межею. — Мітинг на Європейській площі. — Чарівна валізка. — Роль Жванії. — Замовники і виконавці. — Зійти з дистанції? — Зустріч із мамою.

Я не планував і не хотів вечеряти з керівництвом Служби безпеки того дня. 5 вересня 2004 року була неділя. Але для мене це був повноцінний робочий день. Тривав передвиборний тур. І він забирав усі сили.

Того дня Червона площа у Чернігові була наповнена по самі вінця. Преса потім писала про 15 000, але з трибуни видавалося, що перед тобою — ціле людське море. Питали про підвищення зарплат і пенсій, про які влітку заявив уряд. Тоді я мав відчуття, що можливості для зростання соціальних виплат були значно більшими. Адже, якщо я не помиляюся, за прогнозом до кінця року економіка зростала десь на 12—13 %, а у бюджеті було заплановано тільки 4 % — отже, були резерви, які проходили повз нього. Саме про економічні складники і майбутні зміни до бюджету йшлося на тому мітингу: Чернігів цікавився цілком земними речами.

Того дня газетярі помітили мою схвильованість, яка, на їхню думку, дещо контрастувала із впевненими інтонаціями промови. Хвилювання дійсно було і мало підстави: мама потрапила в лікарню з інфарктом, і я подумки час від часу повертався до неї. Вочевидь, це було помітно неозброєним оком.

Важкий день добігав кінця. Осінь іще не вступила в свої права. Природа перебувала на межі між сезонами, вагалася, чию сторону вибрати. Поки перемагало літо. Після мітингу я попросив завернути до однієї із добре знайомих мені чернігівських околиць. У тому районі збереглося багато старовинних цегляних — про такі часом кажуть «купецькі» — будинків із розкішними різними дерев’яними карнизами під дахом. Це цілий музей: весь той масив дерев’яного ажуру золотився у вечірньому сонячному промінні. Такі миті спокою у спогляданні якихось чарівних дрібничок дозволяли відволіктися від рваного ритму виборчої кампанії.

По дорозі заїхали до одного дідуся, з яким ми були давно знайомі. Він підійшов до мене, сказав, що у нього померла дружина, і запросив до себе пом’янути. Ми пробули у нього в хаті хвилин десять, пом’янули: він пригостив коньяком у малесеньких рюмочках. Там було рівно на один ковток — ритуал, не більше. Врешті-решт, я знав, що за кермом мені того дня не сидіти: я втомився і пересів на пасажирське сидіння.

Було вже по восьмій, коли ми заїхали ще до знайомого — Олега Головіна, засновника одної з великих торговельних фірм. Він тоді «холостякував», нікого з жінок не було вдома, і хлопці самі накрили щось магазинне вечеряти...

Жванія того вечора був нестерпний. Його просто трясло. Дехто потім розповідав, що він на капот лягав, тільки б ми нікуди не завертали з дороги на Київ, але це радше гіпербола, художнє перебільшення. Правдою було те, що Давид був того вечора дуже настирливий, він просто щохвилини повторював: нам треба їхати до Сацюка.

Мене ця нав’язливість почала трохи дратувати. Вечір, неділя, вихідний день — це було просто безбожно: проїхати пів-України у передвиборному турі, відпрацювати повноцінний робочий день у Чернігові і тепер на ніч їхати на якусь зустріч! Давид сідає поруч і крутить свою пластинку. Я довго пручався цьому рішенню. Але потім усе-таки зламали мене аргументами: треба поїхати, бо це Служба безпеки, треба підтримувати якийсь діалог з ними.

Я не можу сказати, щоб у той вечір були нагальні, термінові питання для обговорення. Проте тоді керівництво СБУ грало роль «поштової скриньки»: президент Кучма з опозицією спілкувався через спецслужби. Якщо треба було донести якусь позицію президента, щоб потім не було жодних посилань чи згадок, що він спілкується з опозицією, тоді це послання транслювали або через голову СБУ Ігоря Смешка, або через котрогось з його заступників. Отже, це був один з голосів Кучми, й ігнорувати його взагалі-то було не бажано. Потрібно вислухати: може, почуєш щось важливе.

Влітку кілька керівників мого штабу отримали попередження про те, що на кандидата в президенти Ющенка варто чекати замаху. Попереджень була маса. Нібито була зустріч з якимсь колишнім представником спецслужб, мовляв, будуть пробувати труїти, буде підрив вибухівкою, буде снайпер. Треба згадати атмосферу того часу: було постійне відчуття, що бал править беззаконня. Якісь попередження звучали через кожну другу розмову. До таких розмов я ставився серйозно, але це не було чимсь блокуючим волю: врешті-решт, частина подібних месиджів могла бути саме спробою залякати. З іншого боку, один дивний інцидент я вже пережив влітку. І це був очевидний замах на життя.

* * *

КамАЗ рухався зі звичайною швидкістю 70—80 кілометрів на годину. Я приймаю ліворуч і починаю його обганяти далеко за осьовою по протилежній смузі.

Наближаюся десь до його кабіни по лінії обгону, між нами десь півтора метра, і він раптом бере ліворуч зі своєї полоси і притискає мене просто до обочини протилежної полоси, де асфальтове полотно закінчується і травичка починається. І це не був якийсь повільний рух — він зробив дуже різкий маневр. Я теж взяв різко ліворуч. Гальмую. Він мене випереджає.

Я виїжджаю з тієї трави, під’їжджаю до осьової, знову роблю уже другу спробу обгону. Він знову повторює свій маневр. Я знову притискаюся до обочини і розумію, що це вже не випадковість — це вже очевидна й очікувана агресія!

У мене тоді була Volvo-940, а це дуже маневрена машина. І ось на останній спробі він наблизився втретє. Проте у мене був запас місця і потужності для маневру, корпуси машин зрівнялися, і мені вдалося його обігнати.

У такій ситуації охорона вимагає найшвидшої евакуації з місця події. Я мусив якнайшвидше поїхати. Про усі подальші розбори польотів, коли охорона, яка їхала у хвості колони, примусила той КамАЗ зупинитися, я знаю вже виключно з розповідей. На власні очі мені того не довелося бачити. Мені розповідали, що водій КамАЗа виявився дуже підкованим юридично і почав цитувати Конституцію, щойно хлопці з охорони відкрили двері кабіни. Наскільки я пам’ятаю, у тій ситуації досить дивно повелася міліція, яку викликали на місце пригоди. У водія КамАЗа не взяли жодних показів, тестів на алкоголь, а майже відразу відпустили.

У тодішніх обставинах історія з КамАЗом набувала геть іншого, аж ніяк не безневинного звучання. Я добре пам’ятав аварію, у якій загинув В’ячеслав Чорновіл: його автомобіль зіткнувся на нічній дорозі з вантажівкою саме цієї марки. Преса писала про ще кілька подібних випадків. Але влаштовувати щось подібне серед білого дня?!

Вочевидь, що це був якийсь дуже дивний спосіб замаху. Але влада тоді тільки таке і робила: самі дивні речі. До Кіровограда заїжджаєш — там просто на твоїх очах плити знімають на площі, де має бути мітинг. Їдеш у бік Волині — хтось розсипає на дорозі шипи біля залізничного переїзду. Весь час доходило до якогось абсурду: кілька разів у різних містах на майдани, де ми мали виступати, хтось запопадливий привозив пересувний звіринець. Мені здається, що я бачив його кілька разів. Якщо це був один і той самий, виходить — його возили за мною?! Потім, уже восени у Харкові, на площі, де я мав зустрічатися із харків’янами, розгорнули виставку сільськогосподарської техніки: комбайни, плуги-борони і бозна-які сівалки-віялки. Знавці місцевої старовини кажуть, що це була перша й остання в історії Харкова подібна виставка на цьому місці. Отже, передвиборні дороги довгі. Та куди б ти не приїхав — весь час зустрічаєшся з абсурдом, організованим владою.

3—4 серпня — Одещина: Ізмаїл та околиці.

6—7 серпня — Запоріжжя: Михайлівка, Василівка, Бердянськ, Луначарськ, Мелітополь, Кирилівка та інші менші та більші містечка.

8—9 та 17—18 серпня — Крим: Керч, Щолкіне, Феодосія, Гвардійське, Роздольне, Міжводне, Чорноморськ та Євпаторія.

11 та 12 серпня я був на Херсонщині. Саме 12 серпня і трапився епізод із КамАЗом. Поза тим інцидентом відбулися мітинги у Скадовську, Цюрупинську, Чорнобаївці та інших містечках.

14—15 серпня — поїздка по Миколаївській області: Первомайськ, Вознесенськ, Баштанівка, Новий Буг, Нова Одеса, Мигія...

21 серпня — Сорочинський ярмарок на Полтавщині.

22 серпня я сів у поїзд і приїхав до Дніпропетровська. Після Дніпропетровська були Верхньодніпровськ, Вільногорськ, Жовті Води.

Після Дня Незалежності був тур до Рівненської та Київської областей. Переяслав-Хмельницький, Бровари, Вишгород, Ірпінь, села навколо столиці — здавалося, що з Києва до них рукою дістати, а у деяких місцях казали, що я був першим кандидатом, який доїхав до них у село чи містечко.

Потім — Донеччина і Луганщина, Поділля та Полісся. У Хмельницькій області наша команда мала передвиборні мітинги у Кам’янці-Подільському, Теофіополі, Волочиську, Городку, Красилові, Шепетівці, Ізяславі, Славуті та Нетешині.

За місяць я проїхав пів-України. Бувало і так, що протягом дня ми проводили п’ять передвиборних мітингів і зустрічей.

Атмосфера навколо туру надто часто була хуліганською: то на приміщенні, яке ми орендували для прес-конференції, — амбарний замок, а директор розповідає про погрози з Києва, то на площі — той самий пересувний зоопарк і сцену забороняють поставити. Уся кампанія відбувалася у хвилях брехні, які линули з усіх телеканалів. Це все насправді виснажувало. І ввечері 5 вересня, повертаючись з Чернігова до Києва, я цілком відчував цю втому.

* * *

На дачу Сацюка ми доїхали вже по одинадцятій вечора. Зустріч почалася несподівано: голова СБУ дає мені якийсь пакет. Я відкриваю його, а в пакеті — Катин американський паспорт.

За кілька тижнів до нашого із нею знайомства у 1993 році Катя зі своєю приятелькою, адвокатом Валентиною Теличенко, пішла повечеряти, або, як вона каже, — «на чай». І під час того чаювання у неї вкрали сумку, в якій знаходилися якісь документи та паспорт. Папку, яка лежала у сумці, за кілька днів знайшли порожньою, без жодного документа. Міліція, принаймні, стверджувала саме так.

Отже, зустрічаємося, і Смешко із багатозначною загадковістю повертає цей паспорт. Це читалося, як певний жест: ось, дивіться, вона загубила, а ми знайшли... Чи якась спецоперація була у 1993 році? Чи спецслужби мали намір колись тим паспортом скористатися у своїх цілях, для якоїсь компрометації, якщо він лежав у СБУ аж 11 років? Цей контекст залишився незрозумілим, врешті-решт, робота у них така була — інтриги плести. Проте у той момент це читалося, як жест примирення, жест доброї волі: повертаємо і для якихось компрометуючих спецоперацій використовувати вже не збираємося. Так почалася наша зустріч.

Я не був прихильником політики взаємної ізоляції у відповідь на те, як влада поводилася по відношенню до опозиції. Влада не вважала за потрібне спілкуватися із опонентами. Манери влади віддавали зверхністю барона до своїх холопів. Жодного діалогу такий формат не передбачав. Але якщо дві частини суспільства не здатні до діалогу — то це біда. І ця біда означає: якщо не спрацьовує політичний механізм, то одного дня ми побачимо країну на дні диктатури. Це — перший варіант. Другий — країна вибухає бунтом, анархією. Обидва сценарії є наслідком відсутності діалогу у суспільстві. В обох випадках ми втрачаємо те святе, чим є для нас наша Незалежність та суверенітет. Країна влітку 2004 року балансувала на межі диктатури. Можливо, перейшла цю межу. Мене це категорично не влаштовувало.

Зміни у бік диктатури відчувалися у тому, як відбувалася виборча кампанія. Зустрічі з виборцями відбувалися не у заявлених, орендованих заздалегідь приміщеннях, а деінде, бо ці зустрічі зривала влада. Опозицію блокували в інформаційному просторі: телебачення у своїх програмах згадувало опозиційного кандидата у 10 разів рідше, ніж провладного, і майже завжди — у негативному контексті. Це все починалося від рівня обласного каналу та закінчуючи столичним телебаченням. І всі ниточки вели високо вгору. Усі ці провокації з КамАЗами, шипами на дорозі — неможливо було повірити, що подібні операції хтось міг здійснити без відома міліції та місцевої влади. І тим більше неможливо повірити, що СБУ нічого не знала про це.

Тому для мене та зустріч була можливістю отримати якийсь зворотний зв’язок. А окрім цього — спробувати через Смешка передати сигнал президенту Кучмі: я був украй незадоволений тим, що відбувалося в країні, в її інформаційному просторі, та багатьма іншими проблемами, які витікають із поняття диктатури.

Вочевидь, голова СБУ у системі взаємин із президентом не був тією людиною, що самостійно могла приймати рішення. Смешко мав функцію ретранслятора, передавача у наших комунікаціях із Кучмою. Щоправда, згодом, під час Помаранчевої революції він розпочав подвійну гру. Але тоді я сприймав його саме у ролі комунікатора із президентом. І тому висловлював йому свої претензії щодо політичної ситуації, що склалася на початок вересня 2004 року.

Що ще можна сказати про цю зустріч?

Пізніше з’явилася інформація, що заступник Ігоря Смешка — Володимир Сацюк пожертвував на передвиборну кампанію велику суму грошей. Вочевидь, це звучить дивно, особливо зважаючи на те, що джерелом цієї інформації виступає сам Жванія. Я не знав і не знаю до цього дня 98 % усього того, що стосується фінансування тієї виборчої кампанії. Якби я хоча б один раз переключив на себе хоч якусь грошову операцію — у тих умовах це було б відомо у ту саму хвилину і використано проти мене як компромат. Не минуло б і місяця, максимум — двох, щоб таким «компроматом» влада не скористалася для дискредитації опозиції.

Ми з Романом Безсмертним, головою передвиборного штабу, домовилися, що усі компетенції і відповідальність у фінансових питаннях лягають на штабну структуру. Я не мав торкатися передвиборних фондів. І можливість дискредитації була тільки однією причиною. Друга причина полягала в тому, що такого роду стосунки зі мною могли бути небезпечні для донорів кампанії. Якщо десь спливає, що той чи інший бізнесмен є донором кампанії Ющенка, ніхто не міг гарантувати, що він у найближчий час не стане об’єктом владних провокацій: чи то з боку міліції, чи то з боку податкової. Третя причина — такого роду стосунки народжують певні специфічні зобов’язання, і після виборів претензій і скандалів не оберешся, якщо будеш брати участь у подібних взаєминах.

Тому через мій кабінет фінансові операції не проводилися, образно кажучи — валізи з грошима ніхто мені не носив. Усі фінанси проходили виключно через уповноважених осіб у штабі. Можна називати будь-які прізвища донорів — справжніх чи уявних, — мені реагувати на ці закиди дуже просто: фінансову складову кампанії можна аналізувати тільки до порога мого кабінету. У моєму кабінеті нічого цікавого ніхто не зможе знайти.

Врешті-решт, навколо усіх партійних і політичних рухів існують бізнесові кола, які фінансово підтримують партійні структури, яким вони симпатизують. Подібне середовище також існувало і навколо нашої коаліції. Але я не входив у ці питання. Якщо хтось із фінансистів кампанії стверджує, що використовував гроші від Сацюка, то моєї санкції щодо цього ніхто не питав.

Розмова зі Смешком та Сацюком була досить довгою: йшлося про виборчу кампанію, про моменти, які дискредитували поняття рівних можливостей для усіх кандидатів, а це дискредитувало виборчу кампанію як таку.

Господарі пригощали. На столі стояли якісь салати. Столик був невеликий, усе було заставлене полумисками та тарілками. Потім подали гаряче і той злополучний плов. Це була, здається, єдина страва, яку подавали порціями. Можливо, отрута була саме у плові. Слідство розробляє цю версію. Проте жодного специфічного чи просто незвичного присмаку я за тією вечерею не відчув.

Ми сиділи в альтанці на вулиці. Осінь нагадала про себе нічним холодом. Спочатку з дому винесли якісь курточки, а тоді вже Сацюк запросив у будинок. Там на маленькому столику подали кавун і диню... Саме у цей момент у мене почала боліти голова.

* * *

Сказати, що до цього у мене часто боліла голова, я не можу — вона до цього майже взагалі ніколи не боліла. Я не терплю пігулки, у мене нема ставлення до них, як до чогось рятівного, лікарські засоби завжди знаходилися від мене на далекій дистанції. Десь хвилин двадцять я терпів. Потім сказав господарям зустрічі, що вже мушу їхати...

Було близько другої ночі. Сіли у машину, їдемо... Біль посилюється, голова уже просто розколюється. В машині була аптечка, але я вирішив доїхати додому. У Каті є такі пігулки, такі блакитні капсули «Ібупрофену», які я раз чи два до цього вживав, і вони за чверть години у таких ситуаціях зазвичай спрацьовують дуже ефективно.

Але біль був неймовірний! Нічого подібного у мене ніколи не було: гострий, колючий, пульсуючий біль стискає голову, не відпускає... Я виходжу з машини, підіймаюся додому.

Відкриває Катя. Ми швиденько цілуємося. У цей момент вона каже, мовляв, у тебе якийсь металевий присмак. Я якось віджартувався, не сприйняв це як загрозу, на яку варто зреагувати. Тоді я віддаю їй той старий паспорт. На Катю ця «знахідка» справила величезне враження. Потім вона переосмислила цей «дарунок», як прозорий натяк.

Минає час — Катині «чарівні» пігулки не діють. Спочатку Катя дала одну. Лягли. Година минула, потім іще одна — наближається четверта ранку. Біль тільки посилюється. Катя дає другу — це вже коняча доза. Жодного ефекту пігулки не дають, мене починає нудити, а біль починає від голови поширюватися уздовж хребта. І відчуття такі, що від хребців в усі сторони по спині немов ножами тебе ріжуть: спалахи болю уздовж хребта... Спалахи... Ніби чимсь гострим, якимись кинджалами чи багнетами хтось тебе в спину б’є.

Я став на коліна і на лікті. У такій позі простогнав, допоки не приїхала «швидка». Спочатку приїхала з обласної лікарні. Лікарі їхали більше години. Ніхто не міг зрозуміти, що це за симптоми. Потім приїхали лікарі із Феофанії. Я не пам’ятаю, чи пробували робити якесь обезболювання: чи робили, чи ні — біль залишався нестерпним!

Так минає 6 вересня: біль, консиліуми лікарів, які не можуть знайти якогось системного рішення. Ніхто не міг чітко сказати, що далі робити.

Наступного дня усі приїжджають навідати: бо по штабу чутки пішли, що Ющенко захворів і діагноз не можуть встановити. Кожний намагається бути якось потрібним, висловитися, якісь пропозиції лікування запропонувати... У мене чомусь з’явилася думка, що це якесь зміщення у хребті, за декілька років до цих подій мені робили операцію міжхребцевої грижі. Я вирішив, що цей біль — наслідок тих старих втручань. А біль мігрував у бік лівої лопатки, там утворився больовий центр. Я попросив знайти хорошого мануального терапевта. Здається, Жванія його привіз. Мануальник провів цю процедуру дуже «спортивно». Катя вилаяла його за те, що він аж так жорстко це робив. Усе одно біль не минає. Я не сплю. Сили залишають.

Ввечері у мене були журналісти Financial Times: Христя Фрілянд і ще кілька її колег. Про це інтерв’ю було домовлено заздалегідь. Я розумів, що це важливе інтерв’ю, що іде виборча кампанія, що треба давати сигнали для міжнародної спільноти. Відмовитися було категорично неможливо. Сказати посеред кампанії, що Ющенко захворів, та ще й серйозно — то було б політичне самогубство! Але я не міг ані сидіти, ані стояти, ані лежати. Це створювало фантасмагоричну картинку: була єдина поза, у якій біль міг видаватися легшим, — я стояв на колінах. Переді мною був низький журнальний столик, на який я міг спиратися руками. Так я давав інтерв’ю.

Один із присутніх журналістів потім згадував про свої враження від тієї зустрічі: втома від болю і відсутності сну була помітна неозброєним оком, обличчя неприродно розчервонілося, дикція була нерозбірлива. Уже в той момент відчувалося, що щось відбувається не те: симптоматика була геть нехарактерною для жодного відомого захворювання.

Врешті-решт, приходить Плющ. Дивиться на все це. А він якось завжди відчував медичні питання, знався на медицині. Чую голос Івана Степановича: «Катерино! Що ти собі думаєш?! Його треба терміново везти лікуватися за кордон!»

Рома Безсмертний був категорично проти. І я сам розумів: якщо захворів — лікуйся тут, бо як дізнаються, що політик за кілька тижнів до завершення кампанії полетів за кордон лікуватися, — він політичний труп. Бо перша емоція від подібної новини читається дуже просто: «А! То йому мало звичайної районної лікарні?!» Це з будь-якого боку сприймалося як щось таке «панське», вередливе. Тому я чув це і від Безсмертного, і від інших: треба мобілізувати усе, що у нас є, але не їхати. Бо інакше — політичне самогубство.

З іншого боку, якщо замість політичного самогубства буде цілком реальний труп кандидата, то про які виборчі перегони може йти мова?! Іван Степанович подивився на ці муки ясною головою: шанси вижити наближаються до нуля. Каже: «Катю, про яку ти політику, про які вибори ти говориш?! Давай вези його, тут він — не жилець!»

Трапився ще один інцидент, який я не дуже пам’ятаю, а Каті моїй він запам’ятався дуже яскраво. Перед самим відльотом з’явився Жванія і просто встав у дверях, щоб не випускати з дому: «Що ви надумали?! Кидати кампанію?» Катя була шокована і не могла зрозуміти, що відбувається.

Ми полетіли до Відню. Чому в Австрію? Іван Степанович, здається, був знайомий із Миколою Корпаном з Рудольфінерхауса. Це стара приватна клініка, яка існує ще з кінця позаминулого століття.

Біль постійно поширювався: спочатку боліла голова, потім почала боліти спина, ноги. Особливо боліли суглоби стопи. З кожною годиною я почувався гірше й гірше.

Микола Корпан зустрів нас в аеропорту Відня. Коли він мене побачив, то спокійно і тихо сказав, що поведе машину дуже швидко. Я його весь час питав, чого він так швидко іде. Але він мовчав. Потім стало відомо, що якби не інтенсивна терапія, уже за пару діб ніхто не міг би обіцяти якогось іншого фіналу цієї історії, ніж найсумніший з усіх можливих. Песимісти казали, що ввечері 9 вересня мені залишалося 5—7 годин.

Вночі я отримав найбільшу можливу дозу знеболювальних. Власне, усю допустиму дозу для людини. Але мені здавалося, що навіть ці морфіни не діють. Біль уже неможливо було терпіти. Кажуть, що я навіть крізь сон просив англійською: «Help me, please! Help me!» — «Допоможіть, прошу! Допоможіть!» Але санітарочки нічого не могли зробити, я чув тільки розгублене: «Excuse me...» — «Вибачте!» Що вони могли зробити?!

Посеред ночі, можливо, була друга чи третя година, викликали старшого лікаря, щоб він прийняв рішення і виписав понаднормову ін’єкцію знеболювального. Біль дійшов до якогось порога. Від головного болю можна було з’їхати з глузду. Мабуть, наступний рівень — це больовий шок.

Десь 5:30 ранку. Просинаюся, відчуваю, що у мене щось з обличчям не характерне. Міміки нема. М’язи половини обличчя не працюють. Параліч.

Телефонують Миколі Миколайовичу. Доктор Корпан перепитує, яка сторона обличчя паралізована, мерщій їде у лікарню, а ще з дороги розпоряджається щодо обстеження. Десь хвилин сорок триває те обстеження. Після нього Микола Миколайович казав, що дуже зрадів, коли дізнався, що паралізувало тільки обличчя: він побоювався, що ці процеси можуть піти далі. Та якось вночі я відчуваю: у мене німіють ноги. Кожний день відмовляло щось іще. Один день шукають інсульт. Інший — лікують панкреатит. Симптоми множаться. Ніхто нічого не міг зрозуміти. Ніхто не міг сказати, чим усе це закінчиться. Доктор Міхаель Цимфер тоді прямо сказав Євгену Червоненку: «Ми не знаємо, що це таке!»

Було сім чи вісім днів у вересні 2004 року, коли я думав, що не побачу ані дружину, ані дітей.

* * *

Ін’єкцій було недостатньо. Тоді прямо у хребет вводили голки, через які прокачували знеболювальне. Це була регулярна процедура, завдячуючи якій я жив.

Мене врятувала інтенсивна терапія: лікарі посадили на крапельницю та голодний пайок. Тиждень я пив тільки воду. Мені нічого не давали їсти. Це і зіграло визначальну роль: діоксин «любить» жири і «не любить» воду.

Потім, коли цей реагент був визначений, з’ясувалося, що доза була у тисячі разів більшою за смертельну. Таку дозу кінь не витримує. Навіть через рік, коли Генеральна Прокуратура здійснила спеціальні дослідження у трьох лабораторіях світу, концентрацію отрути спеціалісти класифікували як надтоксичну. Як так сталося, що отрута мене не вбила? Цього ніхто не може пояснити. Була кимсь озвучена навіть така гіпотеза, що тут зіграла якусь роль адаптація до бджолиної отрути. У мене було найбільше 40 укусів бджіл за раз. Цей зв’язок може видаватися незрозумілим, але казали, що це могло привчити організм до отрути. Але це все здогади — насправді ніхто не знає, що було визначальним чинником порятунку. На мою думку, порятунок був абсолютним випадком. На 99 % це була Божа поміч і ще 1 % — недосліджені можливості людського організму.

Мабуть, тут варто додати іще одне уточнення. Потім було досить багато маніпуляцій щодо процесуальної чистоти аналізів на вміст діоксину у моєму організмі. Усі необхідні процедури прокуратура здійснила іще наприкінці 2005 року — були присутні поняті, був здійснений випадковий відбір пробірок для аналізів і багато інших необхідних для нейтралізації підозр у будь-яких маніпуляціях із забраною кров’ю. Але потім було багато нових вимог зробити «повторний аналіз». Вочевидь, такі вимоги складно сприймати серйозно: за роки концентрація діоксину в організмі не могла не змінитися, а тому через п’ять чи вісім років після отруєння «повторним» цей аналіз не може бути — тільки новим, який не здатний повторити результати 2004-го або 2005 року. Часом Генеральна Прокуратура переходила від маніпуляцій до відвертої брехні. Бог їм суддя!

Так чи інакше, я нічого не їв — взагалі, і не знав, що це може стати одним з чинників порятунку. Тоді мені видавалося: усе, не викарабкаюся. За півтора тижня я втратив близько 12 кілограмів ваги. І коли мені вперше за тиждень дали яблучне пюре, я подумав: «Принаймні, медики повірили, що я ще жилець на цьому світі». До цього були такі відчуття, що я у такому стані нікому не потрібний.

Щодо діоксину здогад прийшов на кілька днів пізніше, ніж лікарі розпочали інтенсивну терапію. Катя знайшла американських експертів-токсикологів, які звернули увагу на те, що симптоматика подібна до отруєнь діоксином. У певному сенсі скористатися цією отрутою було геніальною ідеєю. Це могло бути ідеальним вбивством: діоксин вражає організм у такий спосіб, що загострювалися усі мислимі хронічні хвороби. Сама ж отрута «тікала» до жирових тканин. Саме тому спочатку підозрювали усе що завгодно: панкреатит, інсульт і казна-що іще! Розрахунок був на те, що людина помирає не від отруєння, а від того, що органи її організму починають відмовляти один за одним. Сам реагент ніхто б не знайшов: просто ніхто не почав би його шукати. Діоксином зазвичай не годують, його просто не існує в природі у такій формі, щоб його можна було випадково з’їсти й у такий спосіб отруїтися. Тотожних моїй історії хвороб у світі медицини не пам’ятають. Жодна лабораторія не здогадалася б зробити аналіз на діоксин. Характерні прояви діоксинової хвороби — так звані хлоракне — проявилися тоді, коли за гіршого розвитку хвороби мене уже тиждень як не було б. А тому спочатку робили б 99 інших тестів, і вже потім — сотий — на діоксин.

Саме тоді на моєму горизонті з’явився професор Жан-Хілер Сора. Він єдиний у Європі досліджував у себе в женевській лабораторії вплив діоксину, який вживали, говорячи медичною мовою, орально — тобто через систему травлення. Професор Сора — унікальних знань і практики людина, але ця людина вступила у боротьбу вже тоді, коли діагностика відбулася і стала зрозуміла причина отруєння. На порядку денному лишалося одне питання: як це лікувати? Адже практики лікування наслідків отрути діоксином не було. Був якийсь інший випадок з іншими характеристиками, здається, йшлося про двох жінок в Австрії, але там і дози були значно менші, і спосіб потрапляння отрути до організму був інший.

Мене часом дивує, чому хтось ставить під сумнів компетенцію професора чи результати його досліджень. Їх результати були оприлюднені на наукових конференціях в Японії і Шотландії, вони абсолютно відкриті для науковців, сам професор завжди легко і приязно відповідав на запитання журналістів. Можливо, тут варто нагадати те, що він казав у своєму інтерв’ю ВВС.

Якщо коротко викласти висновки професора Сора, картина має такий вигляд.

По-перше, про жодне харчове отруєння — суші чи чимсь там іще подібним, просто не могло йтися. Коли наслідки отруєння діоксином проявилися на шкірі у вигляді характерних утворень, усі дерматологи світу ставили цей діагноз просто по телевізору, спостерігаючи крупні плани трансляції з Помаранчевого Майдану. Виявляється, хлоракне — це дуже характерний симптом отруєння діоксином незалежно від того, як він потрапив до організму — через систему травлення (як у моєму випадку) чи через дихальну, як це траплялося неодноразово в історії.

По-друге, попри те, що діоксин був дуже концентрованим, організм виявився здатним протистояти і навіть розщеплювати отруту. Ось що розповів в інтерв’ю Світлані Пиркало професор Сора під час медичного конгресу в Шотландії влітку 2008 року:

Догма твердить, що людина не може перетравлювати діоксин. А він це зробив, і ми також представили цей випадок на іншому медичному конгресі в Японії. Ми знайшли в його організмі перетравлені залишки діоксину. (...) Це нове відкриття.

До досліджень професора можу додати, розповівши, як це відбувалося. Професор Сора в процесі лікування робив сотні аналізів і різноманітних експериментів. Окрім звичних аналізів, які роблять за умови будь-яких токсикологічних проявів, я добре пам’ятаю, як він то якийсь пластиковий костюм на мене вдягав, то якісь спеціальні рукавиці, то якимись розчинами ядучого зеленого кольору мазав. Професор вивчав, як діоксин з організму виводиться і куди з нього дівається. Він весь час досліджував динаміку змін концентрації отрути і зіткнувся із загадкою. Сора розповідав, через які канали діоксин виходив з організму. Але ця арифметика у нього не сходилася: концентрація отрути в організмі зменшувалася на більші значення, ніж він міг очікувати, вивчаючи результати аналізів. Вочевидь, був іще якийсь неочевидний канал виведення діоксину з організму. Природу цього явища професор не міг збагнути кілька місяців, бо виходило так, що отрута в організмі кудись зникає без сліду.

Врешті-решт, якось приходить радісний, сідає і каже: «Пане президенте, вас врятувало саме те, що найбільше спотворило!» Після того, як минули кілька тижнів після отруєння, у мене по всьому тілу на шкірі почали утворюватися гнійні кісти. Діоксин потрапив у підшкірний жир і спричинив цей процес. На обличчі його могли спостерігати всі оточуючі. Подібні процеси відбувалися по всьому тілу. Кісти накопичували гній — рідину консистенції і вигляду згущеного молока з ледь зеленкуватим відтінком. І з тим гноєм виходив діоксин. Саме про це йшлося, коли професор говорив про своє відкриття.

Ці кісти треба було весь час чистити. Кожну кісту треба було розрізати, видалити гній, зупинити кров. Операції мені робили спочатку майже щотижня.

Я ніколи не казав про це публічно. Тоді ми прийняли рішення не інформувати про ці подробиці громадськість. Протягом кількох років я пережив, здається, 26 операцій під повним наркозом. Спеціалісти порахували приблизний обсяг тих виділень за весь цей час. У них вийшло десь 2,5 відра.

Часом організм поводився, як йому заманеться, і рани відкривалися у найбільш незручний момент. Навіть через тривалий час не можна було виключати подібну ситуацію. Якось я мусив опертися на Путіна, просто щоб не впасти від знесилення. Ця ситуація трапилася в той момент, коли ми обговорювали перспективи співпраці України та НАТО. Ми тільки-но закінчили спільну прес-конференцію, причому Путін тоді якусь абсурдну річ сказав: мовляв, ми не дозволимо, щоб наші ракети були націлені на Україну! Отже, ми закінчуємо прес-конференцію, виходимо, а я відчуваю, що стан на межі втрати свідомості. Кажу: «Володимире Володимировичу, мені треба опертися». І так він довів мене до дверей, а там охорона мене забрала.

Були випадки, коли раптово відкривалася потужна кровотеча на ногах. Часом кровило тіло, і я мусив змінювати по кілька сорочок протягом дня. Мене весь час нудило. Ця нудота була реакцією на отруту і тривала майже без кінця два роки.

Тільки в грудні 2004 року лікарі змогли повідомити, що небезпека трохи відступила і ризику для життя вже немає. Мушу визнати, що я дуже боявся, щоб хтось дізнався, що хвороба триває. І для цього були певні причини.

* * *

Події тих днів злилися і переплуталися між собою у моїй пам’яті: я повернувся було в Україну, але за кілька днів уже знову мусив повертатися до Австрії, знову була реанімація, біль...

Я почувався зле: я лежу в лікарні, обличчя на восьмий день у мене набрякає, очі перетворюються на міліметрові шпаринки, кісти починають з’являтися. А з України телефонують люди, що бачили мене тиждень тому, і дуже люб’язно, по-дружньому питаються, коли я повертаюся. Бо післязавтра — великий мітинг у Києві. І з того мітингу на Європейській площі запланована трансляція на 5-му каналі і спеціальних машинах-ретрансляторах по великих містах, бо іншого способу дотягнутися до людей нема: провладні канали мене не показують.

Мені телефонують — я відповідаю: «Хлопці, у мене не те обличчя, щоб на вулицю виходити. Якщо я туди приїду, я не знаю, що люди подумають. Прошу, перенесіть днів на десять мітинг! Я не знаю, що тоді буде, але зараз я не можу виступати точно». Господи, що я тоді чув у відповідь! Ніхто нічого не розумів, слова були гострі. У мене перед очима був передвиборний графік. І я чудово розумів, що до виборів лишається півтора місяця. Не час було шукати причин для бездіяльності: нема підстав, щоб не виступати на мітингу і зупиняти кампанію. Але й не поясниш, що ти у лікарні на знеболювальному живеш, а лікарі не знають, що лікувати! Ніхто не може второпати, що у мене півобличчя паралізувало, а саме воно у півтора раза більше, ніж зазвичай. І — повторюю — жоден лікар не має зеленого поняття, як тому дати раду. Самотність. Безсилля. Усвідомлення, що команді ти не можеш допомогти.

Телефонує Петро Порошенко, один з керівників кампанії, і починає дуже педагогічно пояснювати, що це буде «завал», якщо не приїдеш:

— Вікторе Андрійовичу, коли ти будеш?

— Петре, я не можу!

— Ні, ти схаменися: у нас два мітинги — один у Києві, другий — у Львові. Тут вже все обклеєне оголошеннями, машини-ретранслятори по містах роз’їхалися, нічого вже не переграєш!

Усе це важко згадувати. Кажу лікарям, що маю їхати у Київ. А лікарі сполохано охають в один голос: «Куди їхати?!» І далі йде дискусія про те, що вони не можуть ручатися за результати лікування і взагалі за моє життя поза стінами лікарняної палати: я весь цей час у руці із «чарівною» валізкою ходжу, яка мене знеболювальним накачує. Який мітинг з такою штукою в руках?!

Пишу заяву про те, що я відмовляюся від лікування. Доктор Цимфер каже: «У такому разі я лечу з вами, я буду вас супроводжувати». У такі моменти відкриваються якісь інші обрії людської теплоти. Ця картинка стоїть у мене перед очима: інтер’єр маленького літачка, лікар сидить напроти мене, і я дивлюся на його долоні. Я скажу так: це мої герої — Цимфер, Корпан, Сора. Без них мої шанси були просто нульові.

17 вересня штаб оголосив, що Ющенка отруїли. 18 вересня, у суботу, почався мітинг на Європейській площі Києва:

Останні два тижні були, мабуть, найбільш трагічні у моєму житті. Я міг би не стояти тут сьогодні або навіть не сидіти в інвалідному візку. Але дякуючи українським, і не тільки, лікарям, дякуючи своїй родині і дякуючи мільйонам вас я стою на цій сцені, поруч з вами.

Хотів би сказати окремі «компліменти» до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КамАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В’ячеславів Чорноволів, Гій Гонгадзе і багатьох-багатьох добрих людей України!

(...)Народ хоче змінити злочинну владу, яка насаджує на нашій землі цинізм і беззаконня. Бандитській владі потрібно лише одне: за будь-яку ціну продовжити своє панування. Нічого нового зробити вона не може. Влада намагається посіяти розбрат на українській землі. Нас ділять на «східняків» і «західняків», ділять за національністю і мовою, ділять історією і вірою.

Не вийде!

Ми — єдиний український народ. На Заході і на Сході, на Півночі і на Півдні усім однаково болять бідність і безправ’я. Наш дім не розділиться...

У перших рядах за 10—15 метрів від трибуни стояло багато жінок. Коли я виступав, вони плакали. Плакали не від змісту промови. Вони дивились на мене. І в такі хвилини народжується відчуття, що ти програєш. Бо ти викликаєш жаль, співчуття. А це не лідерське: виступ має мобілізувати, підбадьорювати, виступ має розправляти плечі і підіймати похилені голови! А тут усі бачать, як лідер перетворюється на пісок, що витікає крізь пальці, на сухий пісок, який береш у долоню і чим сильніше стискаєш — тим більше він витікає...

Сам виступ був наповнений незвичними для мене незручностями: я не звик відчувати себе інвалідом. А тут треба контролювати кожний свій крок, свою рівновагу. Це дві великі різниці: здорова людина іде вільно, не замислюючись, а тут кожний звичний рух перетворюється на зусилля. Треба тобі відхилитися убік на півкроку, бо не можеш стояти, як пластиковий манекен, — то навіть і це ти маєш тримати під контролем, думати про нього.

Так, я був вдячний співчуттю людей. Але це були не ті почуття, які я прагнув викликати. Не такі почуття я прагнув донести до людей. І я відчував, що під силою цієї емоції я танув, стікав як віск.

Іще одна проблема: дикція. Обличчя було паралізоване. Губи не хотіли слухатися, і всі ці «б», «п», «в», «ф» не вимовлялися. Я заздалегідь позначив фломастером у промові найбільш незручні місця, і коли доходив до них, мусив злегка притискати ліву губу пальцями. Інакше звук «п» перетворювався на щось інше. Перші два роки в цьому сенсі були найскладніші: це перетворювалося на комплекс — ти маєш вести засідання Ради безпеки та оборони, хочеш не хочеш, перші хвилини є обов’язково публічними, ти маєш викласти суть питання, а губи тебе не слухаються. Але це була не найбільша проблема.

Валізка. Ти ж не будеш виходити в одній руці — з промовою, а в другій — з інфузором? Я кажу лікарю:

— Я не можу з тією валізкою виступати. Мені треба її відключити.

— Добре, я її відключу. Але май на увазі — у тебе тільки 25 хвилин!

— А якщо буде 29?

— Упадеш на місці біля мікрофона, і ми тебе на ношах заберемо.

Я не носив тоді годинника. Просто давно вже не маю такої звички. І тому треба було, щоб хтось підходив і забирав мене від мікрофона. Так було у Києві, так було потім і у Львові. Я виходив за лаштунки і відчував черговий приплив нудоти.

Саме на Європейському майдані мене вперше після отруєння побачили старші діти. До виступу ми не зустрілися. Вони стояли за трибуною. І коли я вийшов, я відчував, що Андрій і Ліна остерігаються до мене підійти. Для них це був шок. Вони просто не впізнали батька.

* * *

Олександр Олександрович Мороз, голова Соціалістичної партії, «дружньо» порекомендував їсти картоплю і сало. Координатор парламентської більшості у Парламенті і представник Януковича у ЦВК Степан Богданович Гавриш наговорив якісь дурниці про отруєння суші. Один із заступників Медведчука видав дослівно таку перлину красномовства: «Хай Зінченко першим пробує їжу, а потім Ющенко... Так робили правителі у Середні віки». Це були дуже дивні коментарі: адже ж є святі речі, починаючи від бажання, щоб Бог не забирав здоров’я і життя. Навіть якщо ворога до тебе привели — ти не маєш бажати йому смерті, рахунки треба у якийсь інший спосіб зводити. Коли я згадую виступ Мороза, який картоплю і сало мені їсти радив, — що це, як не політиканство? Це була така бездушність, яка тільки твоїм стражданням перекривається. Ти ж не можеш звернутися до когось: «Слухай, скажи мені, як реагувати на твої слова, щоб не було так боляче?!» — ти сам маєш знайти відповідь, налаштувати себе, пояснити, чому люди себе поводять у такий спосіб...

21 вересня на деякі питання я зміг відповісти. Було засідання Парламенту:

Шановна президія, шановні народні депутати!

Я щасливий бути сьогодні у залі, і дозвольте — я не заберу багато часу, — але хотів би висловитися по ряду речей, які відносяться до кожної вашої долі.

Два останні тижні ряд українських політиків, журналістів ведуть дебати, що треба їсти, що треба пити, щоб у цій країні вижити і не вмерти.

Оскільки в ряді випадків мова йде про мою честь, про мою мораль, бо я у ряді цих історій задіяний, я просив би вашої уваги на декілька хвилин.

Ряд речей мені буде говорити некоректно, тому що вони стосуються мене, але я їх буду вживати виключно для того, щоб апелювати до фактів.

Подивіться на моє обличчя, прислухайтесь до моєї дикції, це одна сота доля тієї проблеми, яка в мене була. Подивіться добре, щоб з вами цього не сталося! Бо це не проблема кулінарії, це не проблема їжі, як це пробує хтось трактувати.

Не спішіть, шановні друзі, судити! Я хочу запитати кожного з 450 депутатів у цьому залі. За останні 10 чи 20 років ви мене п’яним коли-небудь бачили? Підніміть руки!

Я звертаюсь до журналістів «Інтера», так званого Національного каналу УТ-1, «1+1», дудариків інших каналів: ви у моєму житті бачили ситуації, коли я не контролював себе? Якщо у вас є факти, сьогодні по телебаченню їх пустіть. Але таких фактів немає.

І тому я вам хочу заперечити всім: я не є гурман! Східної кухні, західної кухні... Я їм той самий борщ, картоплю з салом, що і ви, що і 47 мільйонів людей! І те, що зі мною сталося, — це не проблема їжі і не проблема режиму харчування, це проблема політичного режиму в цій країні!

Жаль, що немає Олександра Олександровича в цьому залі. Я хотів йому сказати, що, Олександре Олександровичу, ви можете їсти сало з картоплею, які ви полюбляєте, але запам’ятайте, як тільки ви станете реальним опонентом цього режиму, я підкреслюю — реальним, якщо вас тільки заберуть з підтанцьовки Медведчука, картопляна дієта вам не допоможе! Заспокойтеся! Я говорю це з болем.

Друзі! Я звертаюся далі. Шановний Степане Богдановичу Гавриш, ви переживаєте зараз складні політичні часи. Бо лопається те, заради чого було поставлене ваше ім’я, лопається так звана президентська більшість.

Я хочу сказати, як тільки ви станете неугодні владі і станете маленькою загрозою, вас викинуть, як папірець непотрібний. І ваша рибна дієта вам не допоможе!

Я звертаюся до хлопців з Адміністрації Президента, які радять кожен кусочок сала запивати 100 грамами горілки. Хлопці, не дивлячись на те, що ви в тому таборі, але той табір живе за такими принципами і по такій моралі, що вас можуть викинути так, як викинули Хорошковського, Волкова

й десятки інших. І в тому числі 100 грамів не допоможе за кожним кусочком сала.

Друзі, сьогодні не йдеться про кухню буквальну, мова про українську політичну кухню, де замовляються вбивства! Тільки стоїть питання, яким чином.

Говорячи про вбивства, я хотів би сказати з великим задоволенням, хто є вбивцею в цій країні! Але перед цим маленька історія.

Пригадайте, як у цьому залі у 1998 році ходив Вадим Петрович Гетьман живий. Хто його вбив? Президент Кучма заявляв, що це питання його честі, що Генпрокурор дасть відповідь, хто вбив. Проходить час, відповіді немає.

У 1999 році тут ходив В’ячеслав Чорновіл, хто його вбив КамАЗом, ми начебто не знаємо.

У 2000 році на тому балконі сидів Георгій Гонгадзе і вів політичний репортаж. Хто йому відрізав голову? Та начебто не знаємо, хоча один прокурор казав, що вбивця уже знайдений, інший сказав, що його прізвище починається на К. Тільки не вистачило сміливості сказати ще кілька букв.

Два з половиною роки в цьому залі ходив Олег Олексенко, хто його отруїв? Чотири тижні назад серед нас ще був Алік Асланов, який за останні 7,5 гривні, останню позичку в своєму житті, купив літр бензину і спалив себе. Хто його вбив? П’яниця голова районної адміністрації, який представляє СДПУ(о)? Чи пихатий голова колгоспу? Хто його вбив?

Не питайте, хто слідуючий. Слідуючий буде кожен із нас! І коли стоїть питання, як доля обійшла мене: не та доза, не в той час і мої янголи, які не спали. Оце мені допомогло вийти на цей світ!

Давайте зробимо два уроки! Урок номер один. Я дуже хотів би, щоб ми отримали відповідь, хто це зробив і хто цей вбивця. Але ви добре знаєте, хто цей убивця. Убивця — це влада! І ніколи Генеральний Прокурор нинішній не дасть відповідь на те, хто вбив Гонгадзе, хто вбив Гетьмана, хто зробив замах на всіх і на багатьох.

І тому я дуже здивувався, коли президент Кучма розпорядився відкрити кримінальну справу щодо мого отруєння. Я не вірю цьому дорученню! Я не вірю цьому Генеральному Прокурору. Для чого, Леоніде Даниловичу, ви ставите питання, на яке не збираєтеся відповідати? Нам краще зробити політичний урок!

А політичний урок, шановні друзі, полягає в тому, що Леонід Макарович Кравчук пропонує стати на коліна перед українським народом. Кому ж треба стати, Леоніде Макаровичу? І довго треба стояти! Щоб кожен з 47 мільйонів вибачив.

Але я пропоную інше. Звертаюсь до вас, мої дорогі, шановні народні депутати. Зробіть маленький подвиг, сьогодні, зараз, із цієї секунди.

Хоча б на один сантиметр вставайте з колін, як Аграрна партія, як частина хлопців з НДП, як «Центр». Зробіть цей маленький подвиг заради України, і ви побачите демократичну Україну з вільною й заможною людиною! Не забудьте цей урок — щоб він вас не догнав!

Мороз на тому засіданні повівся якось дивно, намагаючись виправдатися. Реакцію Гавриша кожний може оцінити самостійно за фрагментом стенограми його виступу, який я наводжу:

Шановні колеги!

Сказане на цій трибуні зобов’язує мене принести особисті вибачення Віктору Андрійовичу Ющенку.

Моя особиста позиція була пов’язана з обставинами, які були мені невідомі. Я глибоко співчуваю його стану здоров’я. І вважаю, що маніпулювання ним є неморальним — з усіх боків, від кого б воно не виходило.

Але, Вікторе Андрійовичу! Бійтесь данаїв, дари підносящих. Бійтеся тих, хто сьогодні, підійшовши до цієї трибуни, не має українського слова, використовуючи татарський сленг, щоб образити ближніх людей, які будують цю державу.

Бійтеся тих, хто використовує слова, які недоречні такому високому й чесному політику, яким ви є.

Це був дуже несподіваний жест.

Не всі у владі були здатні на подібні прояви людськості.

На телебаченні й у газетах вирувала інформаційна війна. Головні телевізійні канали країни перебували під тиском жорсткої цензури. З Адміністрації Президента на канали розсила-ли щоденні циркуляри «темники», які регламентували, у який спосіб висвітлювати ті чи інші теми. Мушу зауважити, що тоді, у вересні та жовтні 2004 року, я був не дуже обізнаний з інструментами маніпуляцій. Я просто бачив цензуру, неправду і маніпуляції у мас-медіа, але не знав, як це працювало «зсередини». Усвідомлення механізмів цензури прийшло згодом. Але тут для контексту я хотів би навести ще один витяг з одного такого циркуляра. Обурені журналісти опублікували його просто наступного дня після того, як він прийшов на один з каналів з Адміністрації Президента. З таких публікацій починалась журналістська революція:

Увага

30.09.2004

29 вересня оприлюднено заяву Генеральної Прокуратури України.

Як повідомлялося раніше, Генеральною Прокуратурою України порушена та розслідується кримінальна справа, пов’язана з хворобою кандидата в президенти України Віктора Ющенка.

Встановлено, що ознаки недуги з'явилися у Віктора Ющенка 6 вересня поточного року, тобто наступного дня після відвідання ним Чернігівської області. Як проводив час і що вживав кандидат в президенти Віктор Ющенко під час цього візиту, вже досить повно відомо завдяки публікаціям засобів масової інформації.

Лише 9 вересня Віктор Ющенко почав отримувати стаціонарну медичну допомогу в широко відомій нині віденській клініці, а 18 вересня, повернувшись в Україну, зробив категоричну заяву про його навмисне отруєння.

Безумовно, головним завданням слідства є повне, об’єктивне та всебічне встановлення обставин, які можуть мати значення для справи. Але сам кандидат у президенти України Віктор Ющенко та окремі народні депутати з його оточення ухиляються від слідства.

У ході розслідування слідчі Генеральної Прокуратури України звернулися з приводу надання наявних матеріалів та участі у виконанні необхідних слідчих дій до самого Віктора Ющенка, до керівника його виборчого штабу Олександра Зінченка та окремих народних депутатів України з їх оточення, але жодної реакції на наші звернення не було. Більше того, Віктор Ющенко ухиляється від проведення судово-медичної експертизи, достеменно знаючи, що лише вона може встановити обставини та причини хвороби.

Прокуратура висловлює готовність провести повне, об’єктивне та всебічне розслідування справи, з’ясувати усі обставини події, у тому числі із залученням іноземних фахівців, а будь-яке ігнорування законних вимог слідчих розцінює як протидію цьому.

29 вересня також оприлюднено заяву для ЗМІ Центрального виборчого штабу кандидата на пост президента України В. Януковича.

З повідомлень зарубіжної преси стало відомо, що інформація про навмисне отруєння, яку поширює оточення Віктора Ющенка та сам кандидат на пост президента України стосовно причин стану його здоров’я, виявилася необґрунтованою.

Здоров’я кандидата на пост президента України дуже серйозно хвилює виборців. Тому бажано б, щоб про стан здоров’я Віктора Ющенка була надана правдива інформація. Виборці повинні свідомо розуміти свій вибір.

Назвемо речі своїми іменами — кандидат на пост президента України Віктор Ющенко увів в оману український народ і повинен принести свої публічні вибачення. Ця поведінка стосується не лише його самого — вона дискредитує український політикум та дає привід для принизливих висновків, у першу чергу для міжнародної спільноти, щодо практики політичного суперництва в Україні.

Спекуляція здоров’ям Віктора Ющенка з боку його оточення викликала неоднозначне ставлення до української політики та до нашої країни. Він повинен чесно визнати це перед усім українським народом.

Що стосується реального стану його здоров’я, то ми бажаємо Віктору Ющенку якнайшвидшого одужання та відновлення політичного діалогу, гідного принципів сучасної демократії.

Коментар. Подія важлива й актуальна. Аналітики вважають, що ЗМІ широко подадуть вище наведену інформацію у розгорнутих сюжетах про інформаційний резонанс навколо хвороби В. Ющенка разом з оцінками народних депутатів. Основна ідеологема сюжетів — В. Ющенко та його оточення свідомо ввели в оману громадськість, інсценували отруєння, прагнуть виграти вибори з використанням відвертої брехні, голослівно звинувачуючи своїх політичних опонентів.

Ось так: я свідомо вводив в оману громадськість. Коли вийшов цей «темник», я знову був в Австрії і знову відходив після ще одного загострення хвороби в реанімації.

* * *

Через кілька років до цієї інформаційної війни підключився Давид Жванія. У липні 2008 року, уже після публікації на міжнародних наукових конференціях результатів досліджень професора Сора та після його інтерв’ю для ВВС, «Українська правда» публікує розгорнуте інтерв’ю із Давидом. Він категорично поставив під сумнів факт отруєння діоксином, доведений тоді українськими, австрійськими і швейцарськими лікарями.

— Тому що поперли віруси. Оперізуючий герпес — це страшна річ! Плюс почав накладатися панкреатит. Це все є в описах лікарів, це ж не я вигадав!

Це нечесні слова. Це така собі спроба показати себе інформованим у деяких питаннях і політично, і навіть теоретично. Ці заяви є безвідповідальними. Наприкінці 2005 року відбулися додаткові дослідження крові, здійснені трьома незалежними лабораторіями у Бельгії, Британії та Німеччині. Дослідження були проведені у відповідності до процедурних вимог українського законодавства в рамках слідства, яке провадила Генеральна Прокуратура. Усі три лабораторії зафіксували надвисокий вміст діоксину у досліджених зразках крові. Тому слова Жванії — це приклад цинічної маніпуляції. Я думаю, насправді Давид переконаний у протилежному тому, що він говорив.

Чому Жванія так поводився у 2008 році і яка природа його нав’язливого прагнення затягнути мене на ту зустріч вночі після поїздки до Чернігова — пояснити усе це є питанням слідства.

Це людина, яка видає брехню за святу правду. Спочатку він стверджував, що сам теж був отруєний. В одному інтерв’ю він розповідав, що його теж там нудило і що потім він кудись там літав на другий чи третій день. Намагався показати, що він теж є потерпілою стороною.

Маю визнати, що спочатку ця ситуація аж ніяк не вплинула на мою довіру до нього. Я теж вважав, що він міг бути однією з жертв отруєння, так само, як і я. Врешті-решт, могли його самого ввести в оману? Могли. Могли використати як людину, яка не знала нічого про злочинні плани. Він тоді страшенно пишався, що може бути якось мені корисний, що він є ланцюжком якихось важливих контактів комунікації між владою й опозицією, що він щось може зробити для виборчої кампанії. На цьому дуже легко зіграти.

Але коли з’являються подібні до тієї брехливі заяви — ти маєш забути цю людину, повинний викреслити її, бо порядна людина так не зробить. Це випадкові люди в твоєму житті, а випадкові люди в житті не потрібні. У житті треба триматися далі від таких попутників. Проте ніколи не знаєш заздалегідь, хто і коли тебе зрадить: на чолі таке не написано. Жаль, що розуміння цього приходить із досвідом.

У політику часто прагнуть люди, які не несуть у політику щось важливе. Вони не народжують рух, не створюють порядок денний, не формулюють відповіді на виклики часу. Але вони можуть іти поряд, бути союзником, попутником чи навіть політичним партнером. Часто до того часу, поки не знаходять іншого союзника.

Авжеж, в ідеальній ситуації підбір однодумців і політичних союзників є сферою відповідальності політичного лідера. Але це у тому разі, коли ми говоримо про ідеальну ситуацію. Період, про який ми говоримо, таким не був. Весь бізнес тоді знаходився під каблуком у Кучми, і коли невелике гроно бізнесменів наважується піти з тобою в опозицію до диктатури — це щось значить. Чи багато людей були тоді готові зі мною йти проти системи? Коли ти таких людей знаходиш — виникає шана до тих людей?! Ми вже трохи забуваємо, як ми жили у часи пізнього Кучми. Може, з десяток представників бізнес-кіл — як більш, так і менш відомих — не боялися критикувати владу, симпатизували опозиційному руху. Я мав чи не мав довіряти їм?! Такі речі я не міг не цінувати. Наші стосунки вибудовувалися в контексті формування руху, який був опозиційним Кучмі. Я провів кількох з них у Парламент у 2002-му і вважав їх однодумцями і після 2004 року. Я не можу сказати, що тоді вони робили якісь вчинки, від яких я мав би дистанціюватися.

На все треба дивитися в контексті часу. Те, що ці люди роблять зараз, я часом не можу зрозуміти. Але не буває так: якщо сьогодні щось чорне — то воно народилося чорним. Ні, деяких рис люди набувають згодом. Жванія взірця 2003 року і Жванія-2008 — то дві різні людини. Я думаю, що просто з’явилися мотиви, які змусили йти дорогою низьких почуттів. Ця мімікрія зумовлена доцільністю, а не принципами. І це той випадок, коли ти до якоїсь миті поважаєш і шануєш людину, а після — не бажаєш навіть згадувати про неї. Такі люди — це пустоцвіти, що трапляються при дорозі кожному з нас.

* * *

Сьогодні імена підозрюваних в отруєнні відомі слідству. Але це виконавці. І всі вони зараз знаходяться поза українською юрисдикцією. Саме слідство відбувається в контексті змін політичного клімату. Я розумію, що ця справа і сьогодні має політичну складову. Проте для пошуку правди високі політичні інтереси є найгіршим кліматом. Тим більше, що ці інтереси не закінчуються хутором Михайлівським. Саме тому слідство набуває певної пікантності. Слідству важко пробиватися крізь політичну доцільність.

І він знає, що я знаю.

Але важливо не так моє знання, як відповідь, яка буде сформульована у правовому контексті, як рішення відповідного суду. Одноходового рішення тут не може бути. Тому процес слідства і суду є дуже важливим: треба виходити до народу не з чутками і версіями, а із судовими постановами. А у цій справі це не так просто: тут задіяні політичні гравці найбільшого калібру. Треба, щоб зірки у якийсь особливий спосіб розташувались на небі — можливо, тоді щось у тій справі зміниться.

Який мотив замаху? Чесні вибори я вигравав без будь-яких застережень. І тому хтось вирішив, що Ющенко не мав бути політичним гравцем. Бо внутрішній і зовнішній політичний курс, який я декларував, був нічним кошмаром для багатьох і в Україні, і поза Україною. Адже я бачив свою країну в традиційному європейському вимірі. І для Росії це було неприйнятно. Це основне. Проте були і другорядні обставини, збіг інтересів інших сил, які накладалися на основний мотив.

Ідеться про внутрішні страхи, які панували в певних колах. Були побоювання, що новий президент, опозиційний до курсу свого попередника, проведе масштабну ревізію зловживань із приватизацією державної власності у 1990-х. Хоча ці страхи були дещо перебільшеними, і я не один раз висловлювався з цього приводу. Чи могло це стати ще одним мотивом для фізичної ліквідації носія такої небезпеки? Хто знає?! Чи міг бути якийсь збіг контекстів, мотивів та інтересів? Мабуть, тут відповідь може бути більш визначеною. Могли підіграти одному гравцю, щоб нейтралізувати іншого у своїх приватних інтересах. Тут вмикається надто багато невідомих, щоб про це говорити хоч із якоюсь більшою долею конкретики. ,

Так чи інакше, у цілком конкретних людей був мотив Ющенка убити. І ці люди відомі.

* * *

Мушу визнати, що моя команда не наважилася ані тоді, ані потім сказати усієї правди про стан мого здоров’я. І у вересні, і в жовтні, і потім — аж до грудня включно — ніхто не міг дати на 100 % позитивну відповідь на запитання, виживе Ющенко чи ні. Дехто навіть намагався з тієї непевності скористатися.

А біль? По-перше, твій біль невідомий нікому. Його відчуваєш лише ти сам. По-друге, твій біль — то твоя проблема і більше нічия.

Уявімо, якби я зійшов з дистанції у вересні 2004 року: чи відбулася б Помаранчева революція, чи було б потім 5 років щеплення демократії?! Ми зараз кажемо, що нам дуже важко, що навколо у стосунках із державою багато несправедливості; а що було б, якби після Кучми не наступила демократія, продовжував би розвиватися його політичний спадок?

Інше питання, що хвороба сама по собі перетворилася на політичний чинник і причину майбутньої кризи. Ми старанно приховували хворобу. 80 % моїх найближчих соратників не знали про те, що чи не кожної п’ятниці вночі я роблю операцію. А вранці у понеділок я знову іду на роботу. І в такому режимі я працював весь 2005-й і весь 2006 рік. Більшість тих операцій я робив за кордоном, бо у нас не було необхідного обладнання. Я розумію, що це усе дуже деморалізовувало команду. Вона втратила стрижень і почала розпадатися. На шаховій дошці влади почалися маніпуляції і рокіровки, пішаки рвалися у королеви.

За моєю спиною відбувалися певні контакти осіб, втаємничених у перебіг хвороби. Суть тих контактів зводилася до одного простого твердження: він не сьогодні-завтра помре, давайте домовлятися! Із таким багажем ми вступали у фінальну частину виборчої кампанії.

* * *

Хвилювання останніх років підірвало її життєві сили. Влітку стався інфаркт, а в лікарні згодом діагностували рак.

Ми намагалися регулярно її навідувати, не було такого дня, щоб хтось не приїжджав до мами у Феофанію: брат, онуки, Катя.

І тут я зникаю! Мамі про отруєння, звичайно, не говорили. Казали, що йде виборча кампанія, що просто нема можливості, нема часу. Але минали тижні, і мама почала усе частіше питати: «А де Вітя? Чого його нема?» Треба було йти на сповідь до неї.

Ми їй нічого не говорили, але я думаю, що вона усе знала. Мама усе знала...

Я прийшов до неї. Вона подивилася на моє змінене хворобою обличчя... Мама ніколи не була дипломатом і завжди усе говорила прямо, навіть трохи різкувато це могло звучати. Вона подивилася на мене:

— Вітю, який ти страшний! Але ти сам це вибрав...

Розділ 17 ЗАЛАШТУНКИ МАЙДАНУ

Бомба під офісом. — Ніч вибору. — Перші дні Майдану. — Президент Янукович. — Обираючи між діалогом і конфронтацією. — 3 Кучмою в гості до Пінчука. — ПІСУАР. — Чи був можливий силовий сценарій? — Наближення розв’язки. — Моменти щастя. — Конституційна реформа. — Інавгурація: до, під час, після.

Надвечір 21 листопада, в день другого туру голосування президентських виборів, я мав приїхати до прес-центру, який ми орендували у Києво-Могилянській академії. Порядок денний був цілком очевидний: спілкування з пресою щодо перебігу виборів — з місць надходила інформація про масштабні фальсифікації. У певний момент мені телефонують: «Вікторе Андрійовичу, надзвичайна ситуація — ми виявили загрозу. Ви не повинні нікуди виїжджати! Чекайте на нову інформацію!» Я отримав від охорони відповідні директиви, вони змінили час мого приїзду до прес-центру, але жодних подробиць мені в той момент не повідомили.

Коли я приїхав до прес-центру, мені доповіли, що біля нашого офісу на Боричевому Току була знайдена машина із вибухівкою. Там було близько трьох кілограмів пластиду. Спеціалісти стверджували, що цього було достатньо, щоб знищити і зруйнувати все у радіусі 20 метрів, але і на відстані 120 метрів наслідки вибуху були б фатальними.

Виконавці були випадково затримані того самого дня. Згодом відбулося слідство. Більшість обставин підготовки цього теракту вже не є таємницею, хіба за винятком кінцевого замовника. Я думаю, що у цієї історії ще може бути досить несподіване продовження. Але не тут, не зараз і не я маю про це розповідати. В контексті подій того дня це був лише один із епізодів, який створював емоційне напруження. Проте подій було так багато, і емоційно вони сприймалися так гостро, що часу і сил на осмислення чергового можливого замаху просто не залишалося. Того дня були інші епізоди, які сприймалися навіть більш чутливо: наприклад, 5-й канал показував колони автобусів із «відкріпниками» та молодих хлопців, які лягали під колеса цих автобусів, щоб вони не могли виїхати з Києва. Масштаби маніпуляцій викликали огиду.

У той самий час надходили десятки і сотні повідомлень з усієї України про недопуск спостерігачів на дільниці, про маніпуляції із відкріпними посвідченнями, із голосуванням на дому, із зростанням явки виборців уже після закінчення голосування на дільницях. Усе це не залишало ілюзій щодо того, яким буде результат.

Відразу після закриття дільниць соціологи оголосили результати екзит-полу. За його даними за Ющенка проголосували 54 % виборців, за Януковича — 43 %. Потім ці дані були уточнені. Але ці нюанси мали значення тільки з академічної точки зору — кінцева різниця між кількістю голосів була близькою до 2 мільйонів 700 тисяч. І ця різниця була не на користь діючого прем’єра. Натомість Центральна виборча комісія показувала зовсім інші цифри. Результати ЦВК були протилежними тим, які ми отримали завдяки екзит-полу і нашому власному паралельному підрахунку голосів.

Отже, надворі глуха ніч, ейфорія від результатів екзит-полу минула, і в цей момент ми отримуємо інформацію від ЦВК і бачимо, що відбуваються якісь дуже підозрілі маніпуляції із даними.

Перше, що впадало у вічі, — це стрибок явки виборців у кількох регіонах на сході. Станом на 19-ту годину явка у Донецькій області була 74 %. А після закриття дільниць лише за годину явка нібито «стрибнула» на 22 %! Тобто протягом усього дня голосування йшло з середніми показниками близько 7 % на годину, і раптом в останній момент на дільниці «прибігла» відразу купа народу. Так не могло бути в природі, ніхто не міг повірити, що явка у Донецькій області могла бути 96 %! Потім, коли ми отримали протоколи по окремих дільницях, ми побачили і 100 % явки, і 103 %, і навіть більше.

У мене не було сподівань, що із тим складом ЦВК можна шукати правди. Але разом з тим мене дивувало, наскільки примітивним був спосіб фальсифікації, який обрали влада і ЦВК. Процес підрахунку голосів є максимально простим. Це арифметика. І усі маніпуляції стають помітні на будь-якому з етапів, питання тільки в точності оцінки їх масштабів. Тому коли після 20-ї години вибори закінчилися — кількість людей, які взяли участь у голосуванні, не повинна зростати, а вона зросла! Ми це бачили, і ми оцінювали різницю у кілька мільйонів «домальованих» голосів. Це примітивні речі, і це — злочин. Я не міг повірити, що так відкрито можна ігнорувати закон. Зрозуміло, Ківалов — це «шістка», заєць, якого посадили, і він б’є в барабан — він як у цирку виконував ті завдання, які йому наказували. І все одно це дивувало!

Ми перед виборами багато разів зустрічалися із Ківаловим. Голова ЦВК не відмовлявся від зустрічей зі мною, хоч і розумів, що я є опонентом тієї влади, союзником якої він був. І тому, коли в ніч на 22 листопада він уникав зустрічі зі мною, я сприйняв це як прояв цинізму. Ми отримали масу інформації з місць про сотні, а на той момент, може, навіть про тисячі порушень виборчих прав, ми бачили маніпуляції із підрахунком голосів у ту ніч, і я хотів почути якісь пояснення безпосередньо від голови ЦВК: що, до біса, відбувається в країні?!

Проблеми почалися від самого порога Центральної виборчої комісії: мене не пускають всередину! Це було, безумовно, принизливо: я кандидат у президенти із посвідченням у руках, я маю повне право бути в ЦВК. Я піднімаюся сходами, далі — скляні двері, я бачу, як з того боку бігають депутати, міністри, представник Януковича в ЦВК Гавриш туди-сюди бігає... А з цього боку — я, кілька наших депутатів, і перед нами — бійці ОМОНу. Гавриша пропустили, а мене — не пропустили: як мені прочитати це послання від влади? Чи може бути якась двозначність?! У тих умовах це значило, що цей інститут відмовився працювати законно.

Усе це і призвело до того, що ближче до другої години я звернувся до народу, до нації прийти зранку на Майдан. Це був крик у ніч. Але тоді ніхто не спав.

У нас не лишилося інших засобів, щоб захистити результати голосування. Вочевидь, влада була дуже сильною за лаштунками, в мороку, вночі і найбільше боялася публічного, відкритого контакту з людьми.

Тієї ночі я не міг спати. З ранку дня виборів і до наступної ночі було не до відпочинку. По-перше, ми намагалися моніторити ситуацію у ЦВК. Ми проводили паралельний підрахунок голосів. Ми отримували інформацію по первинних протоколах з дільниць. Це дозволяло зрозуміти, скільки в територіальних виборчих комісіях домалювали вночі, після закриття дільниць. Дуже важливо було зібрати якнайбільше фактів фальсифікацій. Масштаб фальсифікацій було встановити не дуже складно, значно важче було збагнути, в якому регіоні якими методами досягли злочинного результату: де за допомогою голосування на дому, де з відкріпними талонами попрацювали, де просто «перемалювали» протоколи. Коли я дістався кабінету Ківалова, я запитав, чи будемо ми мати остаточну цифру виборців, які взяли участь у голосуванні. Ківалов відповів — ні.

Я очікував, що буде серйозний бій, але не очікував такого формату і такого масштабу.

Існує міф, нібито зранку у понеділок я розмовляв із президентом Кучмою і про щось там домовлявся. Насправді на той момент нам було невимовно складно спілкуватися з владою, вона настільки глибоко ізолювалася, що нам було простіше говорити з міжнародними організаціями, ніж із власним президентом. З Кучмою тоді і ще кілька днів не було жодних контактів. Перша моя зустріч із Кучмою відбулася тільки в п’ятницю, під час першого раунду круглого столу.

Вже з самого ранку на Майдані стояло понад 10 тисяч людей. Ближче до 11-ї години я був на головній трибуні мітингу:

Дорогі брати і сестри!

Я прошу вибачення у кожного із вас, що сьогодні замість величавого національного свята ми ще чіпляємося на цих горбах для того, щоб продемонструвати одне — воля народу незламна, вибір виборця святий, і ніхто його не може сплюндрувати. Я хочу сказати, що у кожної нації є зламні часи. Можливо, ми сьогодні займаємося тим, чим повинні були займатися в 1991 році. Але на нас випала місія, шановні друзі, зробити свою роботу.

Я знаю, що моя країна сьогодні переживає надзвичайно складні часи. Можливо, драматичні часи. Я знаю, що сьогодні твориться велике зло у моїй країні для того, щоб продовжити панування злочинців. Те панування, яке 14 років день відо дня було на цій землі.

Ми сподівалися, що чесно проведені демократичні вибори поставлять демократичну крапку між вибором минулого й майбутнього, ми сподівалися, що влада знайде той аргумент до свого народу, який дасть можливість мирно, з порозумінням, в єдності дати відповідь на ключовий момент — як минуле відділити від майбутнього, як зло відділити від добра. Але цього не вийшло.

З одної сторони, мої дорогі українці, я хочу вам твердо заявити — ми з вами перемогли, переміг український народ. Я не буду говорити про різні екзит-поли, ми говоримо на базі реального волевиявлення людей. Ми перемогли. І крапка.

Сьогодні ще йде дискусія в ЦВК, іде сценарій, по якому 10 днів тому мордували українську націю. Коли з кожним днем під килимом формувалася брехня, 10 днів обдурювався український народ відносно переможців першого туру, бо вони будуть працювати виключно по заданій манері — любою ціною зробити в певну годину фальсифікацію. Якщо ця фальсифікація не допоможе — іти силовим варіантом, аж до відміни виборів.

Шановні друзі! Сьогодні є той момент, коли ми повинні продемонструвати, що ми єдині, що ми укупі. Я хотів би всіх вас закликати, незалежно від того, де ви родилися — чи в Києві, чи на Донеччині, чи на Полтавщині, чи на Вінниччині.

Друзі, можна захистити народний вибір. І тому я хотів би перед вами ще і ще раз сказати те, що в цю ніч було найбільш гвалтівливим по відношенню до виборця, до українського народу. Звичайно, ми чекали фальсифікацій, звичайно, ми чекали, що цей народ буде ця влада дурити, що декілька днів тому прем’єр-міністр казав: «Виктор Андреевич! Вы помните, новая власть уже есть. Нас никто оттуда уже не выдавит».

Знайте — вас звідти видавлять, видавлять мільйони, десятки мільйонів чесних виборців України. Але коли сьогодні, отримавши повідомлення аналітиків, штабів, політологів, я вчитувався в рядки тих порушень, тотальних порушень, які відбулися в Луганській, Донецькій, Харківській, Полтавській областях, — ви знаєте, голова не хоче сприймати, розум відмовляється сприймати той рівень злочинності, фальсифікації, який допущений на цій території.

Перше питання — це стосується явки виборців. На Донеччині на кожній третій дільниці явка була більше 100 %. У Луганську у Перевальському районі, 109 округ, 135 дільниця, проголосувало 101,25 %. У114 окрузі на 148 дільниці проголосувало ще більше — 102,98 %. 89 дільниця — ситуація подібна, але ще краща — там проголосувало 104,74 %.

Шановні друзі! У Біловольському районі із 20 893 виборців проголосувало 20 790 осіб, що становить 99,79 %, і з них за Януковича — 98,70 %.

Станом на 20:00 21 листопада на Луганщині проголосувало 81 % виборців. За даними, які знаходяться в ЦВК, — 88 %.

7 % фальсифікації по явці, очевидна, конкретна система вбивання, яка відбулася тільки по одній позиції — позиції явки.

Такі махінації відбувалися після того, як збільшилась кількість дільниць в області. При особистій участі міліції були вигнані всі спостерігачі з дільниць, представники преси, у бій пішли всілякі методи — залякування, викрадення, побиття, незаконні затримування на міліцейських дільницях, окрім того, у більшості активістів Ющенка були відібрані диктофони, касети, матеріали, розбиті відеокамери, фотоапарати, знищені плівки із зафіксованими на них порушеннями, забрані особисті речі, гроші тощо.

На Донеччині після того, як закінчились вибори, зафіксована була явка 78 %. Я хочу підкреслити — після завершення виборів явка була 78 %. Чотири години після цього були оприлюднені інші результати, де явка підскочила до 96 %. Коли я пізно ввечері пішов учора до голови ЦВК і задав одне запитання: «Сергію Васильовичу, доки після закінчення виборів явка буде рости в Луганську, Донецьку, Харкові, Полтаві?»

Голова ЦВК сказав, що ще декілька годин, очевидно, будуть такі факти. Мені цієї відповіді було достатньо для того, щоб зрозуміти, що сьогодні ЦВК пішла дорогою маніпуляції. Друга проблема, яку ми чітко ставили на виборах — це відкріпні скрині.

Всі розуміють, що на кожній дільниці є один, можливо, два відсотки людей, які здали заяви для того, щоб з відкріпними скринями до них прийшли члени дільничних комісій.

Але скажіть мені, друзі, будь ласка, як трапилося, що по Миколаївській області 35 % усіх виборців, які прийняли участь, голосували вдома ? Це не фальсифікація ? Практично в кожному випадку не були допущені спостерігачі від блоку наших політичних сил. У більшості випадків, як ви розумієте, ніхто ні до якого дому не їздив. Все відбувалося в приміщеннях влади — всі маніпуляції здійснювалися за відкріпними талонами.

Ми стали свідками фальсифікацій за відкріпними талонами, яких було видрукувано більше в десятки разів, аніж у першому турі. Коли десятки поїздів, сформовані Кірпою, ганяють по всій Україні, щоб кожний із так званих виборців по відкріпних талонах у тій чи іншій області міг проголосувати по 5—6 дільницях. Хіба це не ганьба цій владі, друзі?

А відношення Президента України до того Закону, який напередодні прийняв Парламент України ? Парламент ставив за мету мінімізувати фальсифікацію за відкріпними талонами. Цей закон був підтриманий більшістю, але президент його не підписав. Він, як Понтій Пілат, умив руки.

Ми не можемо мовчати про фальсифікації, які трапилися в Донецькій, Луганській, Сумській, Кіровоградській, Полтавській, Миколаївській областях. Декілька днів тому, виступаючи у засобах масової інформації, Олександр Олександрович давав свідчення, як за оперативними даними у Донецьку вже розроблялася ситуація, при якій після 20.00 на ДВК не повинно бути жодного спостерігача — ні національного, ні міжнародного.

Із членів комісії повинні бути виключені представники опозиційних сил — бо ми їм заважаємо, як у 1936 році учив робити «подсчёт голосов» Йосиф Віссаріонович Сталін.

Не важливо було у Донецьку, як проголосує народ, було важливо, при яких обставинах будуть рахувати голоси і фальшувати результати виборів.

Я знаю, як на моїй рідній Сумщині, у Конотопі, фізично творилося насилля над дітьми, де люди втрачали здоров’я, де люди мають побої, де люди, які за обов’язками своїми повинні були бути на засіданні комісії ДВК, туди просто не були допущені. У Донецькій області члени моєї команди, спостерігачі, показуючи посвідчення, що вони є члени ДВК, не могли потрапити на засідання комісії. Їм бритоголові пацани кажуть: «Там уже все есть. Больше мест нет».

Але, шановні друзі, я кажу це не для того, щоб у нас опустилися руки, щоб ми подумали, що вони нас можуть перемогти. Цього не буде. Тому, не дивлячись на все це, я хочу заявити, і щоб про це почула вся Україна, — ми здатні захистити право виборця!

І тому сьогодні ми вимагаємо скасування результатів виборів по Луганській і Донецькій областях, зокрема там, де були не допущені до роботи комісій представники опозиційних блоків і партій.

Скасування результатів дільничних виборчих комісій там, де були вигнані спостерігачі — як національні, так і міжнародні. Ми вимагаємо скасування виборів по тих виборчих дільницях, де «на дому» проголосувало більше 10 % виборців. Ми вимагаємо скасування виборів там, де за відкріпними талонами проголосувало більше 4 %. Це за межею здорового глузду, це явна фальсифікація, це заперечення прав людей на чесні вибори.

Ми сьогодні вимагаємо відкриття позачергового засідання Верховної Ради, на якому розглянути питання виборів 21 листопада, і висловлюємо недовіру ЦВК. Ми заявляємо, що ЦВК стала пасивним, а в деяких випадках активним учасником маніпуляцій чи фальшування результатів виборів. Ми не віримо Центральній виборчій комісії.

Ми звертаємося до представників світової громадськості — зараз тут присутній не один десяток телекамер з різних засобів масової інформації різних країн.

Шановні колеги журналісти! Ми звертаємося до вас, зокрема, до західних засобів масової інформації. Донести правду відносно того, що твориться на виборах Президента України, що твориться в роботі ЦВК, що коїться на виборчих дільницях у містах. Це йде масове тотальне фальшування. Ми звертаємося до правоохоронців.

Ми звертаємось до громадян України. Підтримайте, шановні друзі, всенародний рух опору! Ми повинні своєю монолітністю, своєю присутністю попередити — ми сюди прийшли серйозно і надовго!

Я звертаюся до активістів опозиційних сил — прийшов час, друзі, розбивати по всьому Хрещатику наметові містечка, готуватися до акцій протесту. Я просив би сьогодні тих людей, які задіяні та дають технічні консультації по розміщенню наметів, тих, кому вони належать, розпочати цю роботу.

Ми повинні підготуватись, шановні друзі, що з нашою столицею в унісон заспівають всі області України. У кожному обласному центрі повинно розбитись наметове містечко під гаслами опозиційних сил. Ми приступаємо, шановні друзі, до організованого громадського руху опору «За чесні вибори в Україні».

І тому у виборчому штабі опозиційних сил щойно був створений постійно діючий комітет по захисту волі народу.

Шановні друзі, я переконаний, що ми, як чесний народ, переживемо цей складний іспит, доб’ємося перемоги, яку визнає влада. Тому я хочу звернутися до кожного із вас і сказати: мої дорогі друзі, не розходьтесь! Будьте на Майдані. До нас з усієї України на поїздах, автомобілях, літаках їдуть та ідуть десятки тисяч людей.

Тому, шановні друзі, ми перш за все повинні зуміти — залишитись на Хрещатику, розбити намети та бути готовими до роботи у цих складних умовах. Тому збережіть цей дух, який у вас зараз є, бо вашими вустами зараз говорить ваша Віра, а це — головне, що дає сили.

Слава Україні!

Це був досить емоційний виступ, але надто складно було говорити спокійно після безсонної ночі, коли мільйони людей почувалися обманутими й ображеними. Через декілька годин після початку мітингу на Майдані було більше 100 тисяч осіб.

* * *

Україні був конче потрібний майданчик для діалогу. Те, що відбулося в останні дні, вимагало оцінок, і серед головних питань було питання політичної відповідальності. Кучма тоді не виконав функції гаранта Конституції — він не захистив права українців на вибір. Янукович, як голова виконавчої влади, не виконав своїх обов’язків по десятках позицій, починаючи від списку виборців. Три мільйони українців не знайшли себе в списках виборців і по суті були обмежені у праві обирати. Хто мав відповідати за це, як не голова виконавчої влади?! Хто був винний в адміністративному тиску на бюджетників, податкової — на бізнес?! Кожного разу відповідь на ці питання була та сама — влада! Саме про це я говорив з трибуни Парламенту. Ми вимагали засудження фальсифікацій. Конструктивним виходом із ситуації, що склалася на той момент, видавалося скасування Верховним Судом виборів на тих дільницях у Донецькій, Луганській, Одеській, Сумській областях. Тільки у цих регіонах сумнівними видавалися близько 1,5 мільйона голосів.

Після мого виступу було ще кілька. Але треба визнати, що зал був напівпорожній, і все, що я говорив, — то більше стосувалося тих 100 тисяч, які стояли навколо Парламенту, далі — на Майдані, і тих, хто дивився телетрансляцію по всій Україні.

Коли з трибуни говорили вже Пустовойтенко та Мартинюк, до мене підійшов Ігор Рафаїлович Юхновський. У руках він тримав старовинну Острозьку Біблію. Тривають дебати, балкони кричать, зал вирує... Він підходить і каже, що це той самий момент, коли ви, Вікторе Андрійовичу, повинні встати і скласти присягу. Я щиро не хотів цього робити. І собі, і йому я пояснював, що йде політичний процес і легітимність повинна бути основним його елементом. Це неприпустимо! Ігор Рафаїлович дуже довго стояв наді мною. В останні 15 хвилин він сідає біля мене і з притаманною йому педантичністю починає монотонно говорити, мовляв, Вікторе Андрійовичу, ви повинні зараз вийти на трибуну, скласти присягу, вибори відбулися, ви перемогли — це вже факт, а ми повинні йти далі! Він все для себе вже вирішив. Я пояснюю йому, що тут є питання щодо самої процедури, яка встановлена Конституцією України, традицією, яку ми маємо шанувати і виконувати: я не можу вийти за трибуну і сказати, що я — президент. Це звучить некоректно і це може бути сприйнято надто по-різному і не завжди позитивно. Натомість навколо мене зібралося з півтора десятка колег, і вони почали підтримувати Юхновського: «Ігор Рафаїлович розумну річ каже! Присяга засвідчує наше переконання, це те, у що ми беззаперечно віримо і не маємо наміру від цього відступатися!» І вони мене переконали.

Ігор Рафаїлович піднявся на трибуну і за пару хвилин спричинив паніку в президії:

Шановний Володимир Михайлович, шановні депутати!

Я, Юхновський Ігор Рафаїлович, старійшина Верховної Ради України, перед смертельною загрозою, що нависла над Україною, урочисто перед Богом Всевишнім і перед народом України проголошую, що на основі істинного волевиявлення народу Віктор Андрійович Ющенко обраний Президентом України.

Великий народе України від Сходу до Заходу! Будь разом з новим Президентом. Прошу вас, Вікторе Андрійовичу, на цій старовинній...

ГОЛОВА. Виключіть мікрофон! Виключіть мікрофон!

Я ще раз хочу... не влаштовуйте комедії!

Виключіть мікрофон!

(...)ЮХНОВСЬКИЙ І. Р. Я прошу вас, Вікторе Андрійовичу, на цій п’ятсотлітній Біблії Острозькій прийняти присягу по Конституції на вірність народові України!

ГОЛОВА. Шановні народні депутати, обговорення питання: «Ситуація, що склалася у зв’язку з виборами» — у Верховній Раді України завершено.

Додаткове засідання Верховної Ради України оголошую закритим.

Так цю частину історії зафіксувала стенограма того засідання. Коли я вийшов за трибуну і почав зачитувати текст присяги, Литвин закрив засідання і втік із зали. Натомість наша фракція і балкон влаштували овацію.

* * *

Чи був у цей момент ризик зіткнень з ОМОНом, ризик пролиття крові? Вочевидь, такий ризик був. Це була абсолютно непідготовлена імпровізація, по суті авантюра. Тоді я сказав, що я не буду брати участі у блокуванні Адміністрації Президента. Я був переконаний, що це не могло читатися як правильний вчинок, але зупинити Юлію Володимирівну було вже неможливо. Коли вирішили йти на Банкову, я сказав, що я дійду до Національного банку, але стояти під Адміністрацією Президента як лакей і чекати, коли сторож винесе мені ключі, я не буду! Це мало б дуже дивний вигляд.

Вважаю, що це був один із найгостріших моментів історії Майдану: саме під час цього походу на Банкову у міліції могли не витримати нерви, досить було найменшої провокації — і почалися б неконтрольовані процеси. Зрозуміло, що всі пориви Майдану треба було спрямовувати, але робити це коректно, тактовно: не переходити закон, не давати підстав для провокацій. Моя присутність на чолі колони могла бути сприйнята як спроба захоплення органів державної влади, а це є підставою для оголошення надзвичайного стану в Україні, застосування сили, арештів.

Я пройшов кілька сотень метрів по Інститутській під мокрим снігом, а потім відійшов від колони.

Тимошенко та ще 10—15 депутатів від опозиції пішли на Банкову. Вулиця була перекрита кількома кордонами спецпідрозділів міліції в шоломах та із залізними щитами. Ситуація дійшла до тієї сили напруження, що будь-який жест, вигук, підкинута провокаторами петарда могла бути трактована міліцією як загроза. Можливість силового сценарію ставала з кожною хвилиною усе більш вірогідною. У цей момент люди принесли квіти — жовтогарячі гвоздики — і почали встромляти їх у щити міліції. Тимошенко пізніше розповідала, як вона приєдналася до цієї квіткової акції, почала говорити із хлопцями з ОМОНу. Напруга у якийсь момент спала. Люди кричали «Міліція з народом!», співали «Червону руту» і Гімн України.

Взагалі в історії Майдану було кілька моментів, коли ситуація могла піти за зовсім іншим, значно менш миролюбним сценарієм. У нашому штабі були свої яструби, які вважали, що треба брати штурмом Адміністрацію Президента і Кабінет Міністрів. Я питав їх: навіщо це вам?! Зачекайте трохи: ви зайдете туди легітимною владою! Подібні плани тоді множилися із якоюсь неймовірною силою.

Одна із ініціатив передбачала захоплення будинку Уряду. Там була ідея закупити драбини і через вікна високого цокольного поверху входити до установи. Я категорично не міг зрозуміти, навіщо це робити?! Це була б дискредитація помаранчевого руху. Я запитував себе й інших: що б було, якби ми захопили усі ті поверхи, підвали, ліфти — а далі що?! Для чого це потрібно? Я намагався пояснити, що такими діями ви посилаєте негативний сигнал тому люду, який стоїть на майдані, бо акції втрачають ненасильницький характер. Я казав: у вас є тільки один варіант туди прийти — легітимно!