Восьме березня свято жіночої краси чи замовчування дискримінації? Відома феміністка й науковець Оксана Кісь висловила свою думку стосовно Міжнародного жіночого дня
жүктеу/скачать 76,5 Kb.
|
| Восьме березня -- свято жіночої краси чи замовчування дискримінації?
Відома феміністка й науковець Оксана Кісь висловила свою думку стосовно Міжнародного жіночого дня Більше 100 років минуло з тих пір, коли учасниці другої Міжнародної конференції жінок-соціалісток у Копенгагені вийшли на масовий мітинг за права жінок. Це сталося у серпні 1910 року, коли панночки одностайно підтримали пропозицію Клари Цеткін, німецької соціалістки, щодо щорічного відзначення Дня жінок. Своїм протестом вони прагнули привертати увагу до питання рівноправності обох статей. З тих часів сенс жіночого свята, більш відомого нам як 8 березня, неодноразово змінювався. Про украдене свято у жінок, історичні трансформації смислу 8 березня та феміністський активізм в сучасній Україні нам розповіла Оксана Кісь, відома українська дослідниця-феміністка. Від часу, коли учасниці другої Міжнародної конференції жінок-соціалісток у Копенгагені у серпні 1910 одностайно підтримали пропозицію Клари Цеткін щорічно відзначати День жінок, щоб привертати увагу до питання рівних прав для жінок, сенс цього свята неодноразово змінювався. Так, спочатку це свято мало політичне забарвлення – це був день боротьби жінок за свої права. Початок це свято бере з весни 1857 року. Текстильниці з Нью-Йорка пройшли "маршем порожніх каструль" Манхетеном, вимагали підвищення зарплати, поліпшення умов праці і рівних прав. Цю подію від того часу стали називати Жіночим днем. Вдруге тисячі жінок вийшли на вулиці вже у лютому 1908 року, знову ж таки у Нью-Йорку. Вони знову вимагали виборчого голосу і виступили проти поганих умов праці. А у 1910 році соціалісти і феміністки провели цей день вже по всій Америці. В тому ж році більше 100 жінок з 17 країн, зокрема і Америки, приїхали до Копенгагена на другу Міжнародну Конференцію жінок-соціалістів. Там за пропозицією німкені Клари Цеткін вони вирішили щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні і соціальні права – не стояти біля плити, а мати рівні з чоловіками права. Проте точну дату жіночого дня на цій конференції так і не обрано. Та учасниці заходу підписали резолюцію, запропоновану Кларою Цеткін. У ній написано: «Відповіднос до класово-свідомих політичних профспілкових організацій пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно влаштовують Жіночий день, який насамперед слугує для агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складник усього жіночого питання в цілому і відповідно до соціалістичних поглядів. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він всюди має бути старанно підготовлений». Першою датою Міжнародного Жіночого свята було обрано не 8, а 19 березня. Це сталося 1911 року в Німеччині. Його тоді відсвяткували жінки Австрії, Данії, Німеччини і деяких інших європейських країн. З невідомих причин лише з 1914 року це свято почали відзначати саме 8 березня. Якщо говорити про радянські часи, то, скажімо, в Росії Міжнародний Жіночий День святкували не 8 березня, а 23 лютого, оскільки Росія, на відміну від усієї Європи, жила за юліанським календарем. Цей день в Росії у 1913 року пройшов під гаслом боротьби за економічне і політичне рівноправ'я жінок. Але настав другий переломний період в історії російської жінки. 23 лютого 1917 року жінки-робітниці Петрограду вийшли на вулиці міста з протестом проти війни і перебоїв з продовольством. Мітинги і демонстрації під лозунгом "Хліба і миру" та з популярними тоді плакатами "8 марта -- день восстания работниц против кухонного рабства. Долой гнет и оббывательщину домашнего быта" переросли в страйки, а страйки -- в збройні повстання, Лютневу революцію, Жовтневий переворот і виникнення СРСР. Саме в СРСР 8 березня був звичайним робітничим днем. Але з 1921 року в СРСР 8 березня почали святкувати як Міжнародний Жіночий день за рішенням другої Комуністичної жіночої конференції. У ній було прийнято рішення святкувати 8 березня в пам'ять про участь жінок у демонстрації в Петрограді в 1917 році, як однієї з подій, яка передувала Лютневій революції і як наслідок, краху монархії. А з 8 травня 1965 року "8 березня" як Міжнародний Жіночий день став святковим, а відтак -- вихідним. Таке рішення було прийняте, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР. У 1975 році ООН оголосила роком жінок і було це під тиском феміністського руху. Тоді якраз піднялася друга хвиля фемінізму в Європі, Америці, кінець 60-70-х років, і жіночі феміністичні організації чинили тиск на осередки і організації з тим, щоб привернути увагу до безкультурної дискримінації жінок і вимагали від своїх урядів відповідних усунення цієї дискримінації. 1977 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала країнам-учасникам щорічно відзначати День прав жінок. На цей момент не було уточнено, який саме день це мав би бути, хоча тоді неофіційно визначено як дату 8 березня. І 1979 рік – це важлива дата загалом для розуміння процесу зміни політичного міжнародного дискурсу щодо прав жінок. Тоді Генеральна Асамблея прийняла конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Її згодом підписали усі, зокрема й Україна. З 1996 року , після четвертої всесвітньої конференції жінок у Пекіні, щорічно 8 березня відзначається ООН під певним гаслом і темою, але стосується жіноцтва. Це та чи інша проблема, з якою стикаються жінки на шляху до рівноправності. Цьогоріч тема пов’язана із припиненням насильства щодо жінок, минулого року -- з сільськими жінками і наданням їм більших можливостей. Повертаючись до СРСР, треба сказати, що після приходу до влади були змушені очевидно якось віддячити жінкам і задовольнити вимоги тих, хто долучився до революційних подій. І практично одразу жінкам були гарантовані рівні політичні і соціально-економічні громадянські права, наскільки це можна говорити про громадянські політичні права в умовах радянської влади. Очевидно, що для радянської влади емансипаційний проект мав свої конкретні прагматичні цілі і йшлося про мобілізацію потенціалу жінок як трудового і політичного ресурсу на підтримку комуністичної партії і відповідних грандіозних проектів щодо побудови комунізму і, очевидно, таким чином держава насамперед намагалася використати жінок. Коли ми говоримо про одержавлення цього свята, йдеться насамперед про те, що жінок було позбавлено ініціативи щодо святкування або відзначення цього дня в такий спосіб і в таких формах, з такими тематичними акцентами, які жінкам на той час були важливі. Отже що сталося на той момент? Зокрема, перенесення святкувань з вулиці у приміщення на збори трудових і партійних колективів, відомих нам жінвідділів, таких спеціальних структур при партійних осередках, які мали займатися політичною просвітою серед жінок, пропагандою, залученням жінок до лав комуністичної партії або на підтримку їхніх ідей. А святкування не могли бути масовими і, очевидно, були підконтрольними. Уже до кінця 20-х років вони набули ознак офіціозу. Хоча ще на початку тих же 20-х років була емансипаційна риторика святкувань, пов'язана з визволенням жінок і з цих агітаційних пропагандистських плакатів можна помітити багато гасел що до визволення, звільнену розкріпачену радянську жінку. Але акценти зміщувалися. Не стільки йдеться про емансипацію жінок загалом, скільки акцент пересувається з ідей гендерної рівності на ідею класової боротьби. Жінки, особливо трудові жінки, робітниці і трудове селянство, є свідомою частиною класової боротьби і про їхнє власне визволення, консолідованість жінок-трудівниць, пролетарок, комуністок, насамперед йшлося в той час. Якщо ми подивимося на те, як змінювалася ідея святкування 8 березня, то дуже чітко простежуються паралелі або пряма залежність від того, які смислові акценти розставлялися в цьому святі, зміщувались тематичні пріоритети. Так от, на початках радянської влади ідея була така, що мають бути усунені гендерні відмінності між чоловіками і жінками. Вони мають бути розмиті, знівельовані. Не має бути чоловіків і жінок, мають бути тільки громадяни країни рад, пролетарі і трудящі. Всі ж атрибути жіночності -- це буржуазні пережитки, від яких потрібно позбутися. Взірцевим громадянином вважався зразок чоловіка пролетаря-робітника. Таким чином жінок підтягували до цього взірця, вважаючи їх певною мірою відсталою, малоосвідченою, консервативною верствою, яка загрузла в старорежимних ідеях. Ця ідея дуже помітна на пропагандистських плакатах того часу, де жінки дуже часто представлені з дуже маскулінними рисами, такі собі чоловікоподібні жінки без інших атрибутів жіночності. Риторика, яка простежується в цей період і в пізніші періоди, формує такий дискурс визволення жінок згори, надання жінкам прав, створення для них умов, піднесення та розкріпачення. Фактично жінки сприймаються як певні об'єкти гендерної політики. На них спрямовані політичні засоби, зусилля, воля і в той час вони вже не сприймаються як повний суб'єкт певної гендерної політики, як ті, хто ініціюють, вимагають і обстоюють права. І ось ця ідея визволення жінок з гори емансипації в суспільному дискурсі закорінилася в перші роки радянської влади. Уже згодом, в 1930-ті, святкування 8 березня набрало інших рис -- ліквідовано жінвідділи, жіноче питання названо остаточно вирішеним в Радянському Союзі у 1936 році. Фактино під час святкувань 8 березня зникає будь-яка критика обмежень прав жінок, труднощів, з якими стикаються жінки і дискримінації. Навпаки, ми бачимо достатньо пафосну картину звільненої радянської жінки, яка отримала всі права і тепер зобов'язана своєю працею, своїми зусиллями, своїми трудовими подвигами, виправдати виказане їй довір'я, довести свою гідність бути частиною цього передового суспільства. Крім того, в 30-ті роки святкування 8 березня остаточно набуває ознак офіціозу. Деякі дослідниці, в тому числі й українські, виявили, що в 30-ті була така практика -- спускати так звані сценарії святкування 8 березня, які розроблялися в центральних партійних органах і спускалися до низових партійних "ячейок", трудових колективів, де було чітко прописано, що має відбуватися під час святкування 8 березня. Це були достатньо формалізовані заходи, які зводилися до восхваляння комуністичної партії раданської влади за визволення жінок і таких оглядів досягнень, звітів про успіхи у звільненні жінок у тому чи іншому колективі. Тенденція продовжувалася в 1940-х роках, але була дещо видозміненою. Як на тогочасних листівках і плакатах, жінки були недостаньо жіночними. Очевидно, вплинув образ "батька" Сталіна, який ощасливив цих жінок і які тепер з вдячністю відповідають йому своїми трудовими досягненнями. Тоді відбувалося поступове зміщення акценту -- 8 березня вже остаточно перестало бути святом протесту чи критики. Свято більше було спрямоване на пропаганду радянського способу життя. Ця тенденція все більше посилвалася в пізніші роки, коли це свято використовувалося як інструмент пропаганди радянського способу життя в контесті холодної війни, коли відбувається серйозне змагання між двома системами. Радянський уряд дуже активно використовував цю систему звільненої радянської жінки. При цьому замовчував реальні проблеми з дискримінацією жінок, тобто декларативна емансипатіія і реальна фактична дискримінація жінок -- це обличчя радянської влади. А коли говоримо про 40-і і ще й 50-ті роки, то бачимо серйозну зміну в образі жінки і візуальні репрезентації в пропагандистських плакатах і листівках, які з'являються вже після війни. До нагоди 8 березня починають друкувати листівки -- у них застосовують більш жіночний образ. Ця тенденція продовжується у 50-60-х роках. Особливо вона посилюється в часи Відлиги. Якщо в 1920-х роках ми бачили нівелювання цих відміностей між чоловіками і жінками, уподібннення жінок до чоловіків, то в 50-ті, особливо 60-ті -- цілком протилежна тенденція -- формування двох протилежних образів. Таких комплементарних взаємодоповнювальних, з відповідним набором рис, вдачею, зовнішністю, способом самореалізації. Тобто в контексті Холодної війни знову з'явився контекст Міжнародного жіночого дня, солідарності передових прогресивних, вільних жінок соціалісток або тих, хто був поблизу цього табору у боротьбі за мир у цілому світі, за визволення, супроти капіталізму. Очевидно, що цей образ вільної радянської жінки протиставляється образу жалюгідного становища жінок в країнах капіталізму. І це, знову ж таки, спосіб інструменталізувати символічний капітал для свята 8 березня до потреби пропагандистського патріотичного характеру. Та найважливішою є зміна у способі і в значенні 8 березня в середині 40-х років. Вона була пов'язана з демографічною кризою в Радянському Созі. Вона була зумовлена як Другою світовою війною, так і попередніми подіями в 30-х роках -- масовими політичними репресіями і голодомором. Серйозні демографічні зміни спонукали радянську владу переглянути свою гендерну політику достатньо радикально. Якщо в 20-ті роки і початок 30-тих років ідея була у масовому залученні жінок до виробництва, публічної сфери, праці поза межами дому, то згодом відбулося зміщення акцентів на роль жінок, не стільки в комуністичному будівництві, скільки на створенні й забезпеченні соціалістичного побуту і комуністичного виховання нащадків. Тобто починає актуалізуватися роль матері, не стільки робітниці чи громадської діячки, скільки власне матері. Особливо після Другої світової війни, коли була ціла низка заходів протелатарного характеру, спрямованих на заохочення народжуваності і підтримку материнства. Ця тема представлена в листівках з нагоди 8 березня. Хоч цього раніше не було. Ця тема все більше розвивалася в наступні десятиліття. Далі -- в листівках. Це була тема вже не конче матері-героїні, а просто матері, яку діти вітають, висловлюють вдячність. Ми бачимо, що акцент цього свята зміщується з політично-публічного простору в простір сімейний, домашній і приватний. Тут вже не видно жодних натяків на емансипатію чи якісь політичні теми. 1970-ті роки дають нам розквіт розуміння сімейної, домашньої жінки, коли в дитячих садочках з'являється нова радянська традиція відзначення 8 березня дитячими святами, віршиками і піснями на честь матусі. Їм дарують квіти і дрібні подаруночки. Цей культ материнства продовжує розвиватися і займає центральне місце у відзначеннях 8 березня. А далі все більше впливає деполітизація свята і перенесення його у приватну сферу міжособистісних стосунків. Тоді все менше вже плакатів та більше листівок. Потрібно нагадати, що з 1965 року свято стало державним вихідним днем. Очевидно, що в цей день ніяких зборів трудових колективів бути не могло. І хоча такі події й траплялися, але напередодні, за згорнутим сценарієм. Саме тоді з'являються традиції і атрибути свята з тим, що чоловіки дарують не лише подарунки, квіти і цукерки, але й виконують певну домашню роботу, засвідчують свою любов і повагу до жінок раз в рік. Якраз тоді простежується напрямок цього свята в руслі його деполітизації -- героїні цього дня стають все молодшими. Говорити про їх політичну участь не можемо. Жінка вилучається на рівні приватно-публічному і тепер -- на віковому сенсі. Дівчатка на відкритках стають все меншими і згодом взагалі -- мультяшними персонажами. На листівках з'являються різноманітні тварини -- зайчики, білочки, ведмедики, які невідомо кого вітають. Зникає сам персонаж цього свята. Згадка про жінок на вербальному рівні, як і на візуальному, повністю зникає. Ну і апогеєм стають мультяшні персонажі -- Леопольд, Буратіно, Вінні-Пухи, Чебурашки. Тепер ми маємо цілковиту протилежність до первісного сенсу свята. Навіть були деякі спроби легітимізувати його , вивести його зі сфери політичної через прив'язку до традицій. Це намагання було через фолькльорні мотиви. Таким чином, ми отримуємо свято весни, народження природи, тобто мотивів, які взагалі не мають стосунку до людей. Як наслідок -- на листівках почали зображати краєвиди природи. І ми маємо це свято на приватному рівні -- вітання вчительок в школі і традицію 1970-1980-х років, коли школярки отримують від хлопчиків букети підсніжників. Тепер ми бачимо, що через декілька поколінь втрачене первісне значення свята і витіснене з публічного простору. В останні роки радянської влади це свято набуло смислу жіночності, любові, вічної жіночності. Воно зовсім не пов'язане з гендерною рівністю та правами жінок. Навіть у 2000-х роках від Юлії Тимошенко, Віктора Януковича і Ющенка -- риторика про вічну красу, молодість, здоров'я, любов і ініжність та інші речі, які не мають стосунку до прав жінок. Та якби там небуло, у 2008 році Віктор Ющенко опублікував таке звернення, яке викликало обурення у низки жіночих організацій. Вони написали відкритого листа до Президента з проханням припини звертатися до громадянок України "любі, кохані". Це ж означає, що чоловіки роблять для жінок дуже багато усього. Тому головна теза жінок, які зверталися до Президента, полягала в тому, що вони рівноцінні, рівноправні громадянки України й вимагають рівноправного ставлення. Відтак, було декілька феміністських ініціатив, пов'язаних із зусиллями повернення сенс свята 8 березня. Перша -- спроба написання різного типу листів, звернень, петицій до різного рівня урядовців, що таке "пізньосовєтське" свято не робить їм честі і неприйнятне в умовах демократичної держави, в якій діє закон про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок. Вони вимагали від влади відмовитись від привітань зі словами на кшталт "чарівних", "любих" жіночок. Такий лист був написаний Президенту України, а минулого року -- Голові Верховної Ради Володимирові Литвину, який висловився щодо впровадженння гендерних кроків -- питання квот представництва жінок і чоловіків у владі. Зокрема, у зверненні Литвина йшлося, що ми не маємо позбуватися того, що у нас вже є традицією і, в принципі, воно входить в християнську ментальність, згідно з якою чоловік -- це вища істота, тому що жінка була створена з ребра Адама. Відповідно, вона стоїть на нижчому щаблі. Цей випадок призвів до ще більшої консолідації жіночих організацій. Вони підготували відкритий лист до Литвина і вперше в історії пострадянського жіночого руху в Україні він був підписаний ще й міжнародними українськими жіночими організаціями. Феміністичні організації борються не лише у такій політичній площині. Вони вибивають місця представництва у чинній владі. Раніше жінки в парламенті складали лише 8%, а тепер -- 10%. Та все одно цього замало. До рівності 50/50 -- ще далеко. Інший спосіб актуалізувати це свято -- привернення уваги до нагальних проблем українського жіноцтва шляхом проведення різних акцій із залученням візуальних матеріалів. Серед таких -- акція антисексизм, яка вперше відбулася у Львові ще в 2006 році і була пов'язана з критикою дискримінаційного використання образів і текстів жінок у рекламі. Та акція виявилася настільки популярною, що її щорічно досі влаштовують у великих містах України. А з іншого боку -- апеляція до жіночої історії. Таку нагоду дала річниця святкування 100-річчя святкування 8 березня у 2011 році. А от жінки вперше разом з активістками вийшли на вулиці в 2009 році, вперто заявляли про свої права, проблеми дискримінації, гендерну нерівність і про лицемірність свята 8 березня. Також є доволі цікава феміністична ініціатива під назвою "Офензива". Вона незалежна, з'явилася в Києві у 2011 році. Достатньо радикально налаштовані молоді жінки з різних громадських організацій об'єдналися в цю неформальну спілку. Вони налаштовані відновити політичний сенс 8 березня. Скажімо, цього року на 8 березня вони виступали проти відновлення традицій, а точніше проти деяких з них. Зокрема, 2012 рік запам'ятався численними "мракобісними" хаконами: заборона абортів, криміналізація пропаганди гомосексуальності, обмеження репродуктивних прав жінок. Це лише частина так званих традицій. При цьому забувають експлуатацію жінок, домашнє та статеве насильство. Отже ця "Офензива" намагається викрити ксенофобію та насильство, які ховаються за масками "традицій", закликають до емансипації та міжнародного феміністичного єднання.. Тут йдеться про жіночий сепаратизм, а не зміни в наявному устрої, становищі жінок, про заміну цього укладу, цієї форми влади, яку вони вважають патріархальною, непридатною до трансформацій. Я б сказала, що зараз в Україні ми можемо говорити про певний процес такої зрілості жіночого руху, коли обидва полюси спектру вже заповнені і поміж ними є достатньо широкий вибір різного типу жіночих організацій, освітніх і соціально орієнтованих проектів, які покривають основну тематику, пов'язану з гендерною рівністю емансипацї. Тому свято 8 березня, Міжнародний день солідарності жінок, попри те, що в публічному просторі все ще домінує політичний дискурс весни, жіночності, любові і хто-зна чого ще, саме цей факт став чинником, який спонукав різні жіночі організації, які до того часу рідко контактували між собою, мали порозуміння щодо своїх політичних платформ консолідуватися і увиразнити свої політичні пріоритети і для багатьох це стало кроком нарешті визнати себе феміністкою, попри те , що діяльність, яку вони провадили завжди була феміністською, вле назвати, ідентифікувати себе феміністкою в нашій країні достатньо проблематично у зв'язку з тим,що з ідеєю фемінізму зробила радянська влада. Якщо підсумувати все сказане, то головне, що сталося з 8 березня за 70 років радянської влади -- це процес його деполітизації. Якщона початку в 1911 році і до кінця 10-х років -- це було політичне протестне вуличне свято, навіть нагода для жіночих мітингів, демонстрацій, пов'язаних із захистом і обстоюванням прав жінок політичних, соцчальних, громадянських і економічних,то на кінецьрадянської влади ми маємо цілком приватне сімейне свято, на якому немає жодної згадки про проблеми дискримінації по гендерну рівність. Натомість маємо відсилання до весни, жіночності і жіночоїкраси. Ці категорії, які пов'язані з традиційною стереотипною жіночністю, але ніяк не пов'язані з жіночим рухом і правами жінок. І хоча фактично це нічим не загрожує жінкам, але це була відібрана у них нагода артикулювати в публічному просторі проблемами з якими вони стикаються на шляху до гендерної рівності, до можливості бути повноцінними громадянами. А що стосується групи "Фемен", то я не вважаю цю ініціативу феміністською. Для мене цедостатньо шкідливий проект, який немає стосунку до жіночого активізму, а паразитує на символічному капіталі фемінізму і використовуєйого заради зовсім сторонніх цілей і значною мірою шкодить феміністичному рухові в Україні, вибудовуючи не дуже добрі асоцації. Дівачта цього руху достатньо вільно маніпулюють тим чи називати себе феміністками, заежно відтого до якої цільової аудиторії вони звертаються. І коли йдеться про західні медіа --вони феміністки, а коли йдеться про українські -- вони не дуже феміністки. Їхня активнфсть починалася з непоганої ідеї боротьби із секс-туризмом в Україні. Як на мене,тема доволі актуальна, дуже болюча, але в контексті їхнього провокаційного оголення було виправданим. Але з часом вони надто активно зловживали оголенням жіночого тіла на публіці. Зокрема, коли були протести проти свинячого грипу, проти поразок олімпійської збірної на зимовій олімпіаді і низка різних акцчй, які жодною мірою не пов'язані з правами жінок чи гендерною рівністю. Все завершилося тим, що дівчата влаштували фотосесіюдля чоголовічого магазину і ця сесія вже зовсім немає нічого спільного з жіночим активізмом. Цевзагалі супуречить жіночій, феміністській ідеї і концепції жіночого тіла. Це якраз повністю відповідаєтакому патріархальному використанню жіночого тіла для задоволення чоловічих еротичних і естетичних потреб. А їх міграція по Європі ще раз доводить, що їх зв'язок з Україною доволі поверховий і їх не цікавлять долі українських жінок. І єдина, хто з цієї групи не роздягалася -- це їх лідерка Анна Гуцул, дуже освідчена жінка, яка проводить коштовні тренінги з психології й інтерпритації фемінізму. Тому можемо говорити, що ця пані або нічого не знає про фемінізи, або свідомо його дескредитує. Довідка
Друге видання її книги "Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)" вийшло друком у Львові у 2012. Була співредакторкою тематичних чисел "Гендерні студії" (№17, 2000) та "Фемінність і маскулінність" (№ 27, 2003) Незалежного культурологічного часопису "Ї", а також антології "Гендерний підхід: історія, культура, суспільство" (Львів: Класика, 2003). Членка редакційної колегії міжнародного щорічника жіночої історії "Aspasia". Викладає авторські курси з усної історії, гендерних студій, жіночої історії, феміністської антропології та становища жінок в контексті постсоціалістичних трансформацій. Живе і працює у Львові. Записала Юлія Галущак Фото gender.at.ua жүктеу/скачать 76,5 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|