Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття

Майже все своє життя письменник провів поблизу маленького містечка Оксфорд у південному штаті Міссісіпі – на «клаптику рідної землі розміром з поштову марку». Ще підлітком він втратив інтерес до навчання і почав писати вірші й оповідання. З юності Фолкнеру доводилося поєднувати літературну творчість з пошуком заробітку – він встиг попрацювати і клерком у банку, і маляром, і поштмейстером,

У 1918 р. Фолкнер вступив до Королівських ВПС Канади

У середині 20-х рр. Фолкнер оселився в Новому Орлеані, що у той час був свого роду «американським Парижем», де познайомився з відомим письменником Шервудом Андерсоном (1876–1941), який значно вплинув на молодого автора. У 1925 р. він вирушив, подібно до багатьох американських літераторів, до Європи: відвідав Італію і Швейцарію, провів кілька місяців у Парижі.

У першому романі Фолкнера – «Солдатська нагорода» (1926 р.) – злилися тісно пов’язана з особистим досвідом автора тема солдата, що так і не потрапив на війну, і тема обдуреного кохання. Не зважаючи на одновимірність персонажів, велику кількість неправдоподібних збігів, нерівний стиль, у цьому не дуже вдалому прикладі літератури «втраченого покоління» вже відчуваються майбутні досягнення письменника, який поки що тільки шукає свій неповторний голос.

У 1929 р. були опубліковані два романи – «Сарторіс» та «Шум

Йокнапатофа – серце американського Півдня, доля якого

«Шум і лють» – улюблений роман Фолкнера, названий ним своєю «найблискучішою поразкою». Він позбавлений розвиненого сюжету і дії. Оповідь сконцентровано навкруги кількох епізодів із життя клану Компсонів, до яких увесь час звертається пам’ять оповідачів.

Фолкнер занурює нас в атмосферу Півдня, з його відчуттям поразки, безпідставним мрійництвом, хворобливим сприйняттям родинної честі. Самогубство старшого сина, Квентіна, безжальна обачність середнього, горе-бізнесмена Джейсона, розпуста їх єдиної сестри Кедді, а потім її дочки Квентіни – усе це спроби бунту, пошуки порятунку від мертвотного світу Компсонів. Разом із цинізмом і пияцтвом батька, істеричністю матері вони складають риси звичного південного антуражу.

Композиція роману основана на повторах і варіаціях, а головним способом оповіді служить «потік свідомості». Історія занепаду сім’ї розказана трьома братами – Бенджі, Квентіном і Джейсоном. Нарешті

«Шум і лють» вимагає від читача серйозних зусиль, він має тримати в думці численні деталі, випадково кинуті фрази, стежити за мінливим настроєм героїв. Завдання ускладнюється тим, що хронологія роману гранично заплутана. Фолкнер навіть хотів надрукувати «Шум і лють» різними кольорами, щоб читач відразу міг визначити, до якого часу відносяться ті або інші враження Бенджі або спогади Квентіна.

Для тридцятитрьохлітнього Бенджі, розумовий розвиток якого зупинився десь на рівні трирічної дитини, не існує ні вчора, ні завтра. На думку Фолкнера, він «повинен бути ідіотом, щоб бути невразливим по відношенню до майбутнього». Монолог Бенджі рухається стрибкоподібно, реєструючи найпростіші відчуття: тепло, холод, страх, біль, різні звуки
і запахи. Читача спочатку ставлять у тупик його «думки»: «миска пішла», «кімната прийшла», «двері сараю втекли», «мені чутно нас і темноту». Разом з тим у Бенджі майже тваринна чутливість на нещастя; є в ньому поетичність, заснована на асоціаціях, осягнути значення яких він сам не в змозі. Так, його фраза: «Кедді пахне деревами» – мало не основна нота, що визначає образ сестри.

Квентін Компсон, на перший погляд, повна протилежність Бенджі.

Навіть витончено-жорстокий і сам собі виразно розсудливий Джейсон (за визнанням письменника, найбільш нелюбимий його персонаж), хоча й зрікається минулого своєї сім’ї задля спрямованості

«Несамовита і відважна» Кедді – єдина героїня, що не отримала

Можна подумати, що, починаючи книгу із голосу ідіота, що втілює хаос, Фолкнер будує її як шлях від хаосу до порядку, від нісенітниці до значення, від суб’єктивності до об’єктивності; оповідь у кожній наступній частині здається все більш простою і зрозумілою. Але і четверта, «авторська», частина роману не наближає читача до істини, а лише доводить нездатність людини надати сенсу хаосові буття. Загибель миру Компсонів вирішена наперед, але проте у «Шумі і люті» відкрита кінцівка: чотири рази не «зумівши» розказати цю історію, Фолкнер залишає її чекати свого часу – чергового переживання кожним новим читачем, що бере до рук книгу, в якій він спробував її висловити.

Роман «Авессалом, Авессалом!» (1936 р.) ймовірно перевершує всі інші книги Фолкнера масштабністю задуму. Тут є і привиди, і демонічний герой, і сімейна таємниця... Але авторові це потрібно лише для того, щоб виразити думку про незбагненність минулого, якому люди безуспішно намагаються надати значення і впорядкувати, створюючи все нові версії того, що відбувається.

Син Томаса Сатпена Генрі вбиває свого кольорового зведеного брата Чарльза Бона. Герої роману шукають мотиви того, що сталося в історії Томаса Сатпена, що з’явився на Південь «нізвідки» і з маніакальною завзятістю прагнув стати багатим плантатором і південним джентльменом.

Важливе місце в романі відведено сім’ї Компсонів, і перш за все Квентіну, який у занесеному снігом Гарварді розказує однокурснику Шріву жорстоку і трагічну історію Томаса і Генрі Сатпенів, що незримо пов’язана із долею самого Квентіна і стала непрямою причиною його майбутнього самогубства.

Автор не коментує події, надавши таку можливість персонажам, що суперечать один одному і один одного доповнюють. Оповідачі – Квентін Компсон, його батько та екзальтована доморосла поетеса Роза Колфілд, не позбавлена привабливих рис, – представляють старшого Сатпена то монстром, то героїчною фігурою, то божевільним, то жертвою долі; їхні монологи примхливо перетікають один в інший, і розрізнити голоси інколи неможливо. Із цієї мозаїки читач і має скласти свою думку, а отже, запропонувати ще одне, кінець-кінцем теж недосконале, трактування подій минулого.

За іронією долі єдиним нащадком Томаса Сатпена, що мріяв стати родоначальником плантаторського роду, виявився чорношкірий недоумкуватий внук Чарльза Бона – Джим. Тему міжрасових взаємин, тему вини і прокляття, що лежать на совісті кожного білого південця, продовжує роман в оповіданнях «Зійди, Мойсею» (1942 р.), який Фолкнер присвятив своїй чорношкірій няньці Кароліні Барр.

У кінці життя письменник завершив трилогію про Сноупсів, розпочату ним романом «Село» ще в 1940 р. Заключні частини – «Місто» (1957 р.) і «Особняк» (1959 р.) – поступаються більш раннім книгам Фолкнера, проте і тут автор не залишає напружених експериментів, переосмислюючи сам жанр роману. Він тепер складається з епізодів

Єдність трилогії додає історія піднесення сина убогого орендаря Флема Сноупса та його численної рідні. Автор уподібнює їх до сарани, що без розбору зжирає все на своєму шляху. Сноупс – чергове уособлення зла у Фолкнера, герой-загадка, про якого читач дізнається тільки зі слів оточуючих. Позбавлений нормальних людських бажань і слабкостей, подібний до бездушного механізму, Флем готовий на будь-які злочини. Задля збагачення і просування соціальними сходами він провокує самогубство своєї дружини Юли. Флем поступово прибрав до рук спочатку глухе село Французову Балку, а потім і місто Джефферсон. Та все ж у читача не виникає відчуття остаточної перемоги «сноупсизма», адже створений Сноупсом порядок несе саморуйнівний заряд. Відплата приходить до Флема в особі його родича Мінка, що відсидів тридцять вісім років у в’язниці, і дочки Лінди, що допомагає сховатися вбивці батька.

Фолкнер мав унікальну здатність втілювати у слові відчуття живого

Джером цікавився драматургією (а також тропічними рибами), редагував шкільну газету, був членом клубу любителів пісні і клубу авіаторів, у товаришів по навчанню мав репутацію «непоганого хлопця», але з тих, «хто навряд чи сяде грати з тобою в карти».

Після закінчення школи Селінджер довго не міг знайти свого місця
в житті – як і багато молодих людей у роки Великої депресії. Він намагався вивчати технологію виробництва ковбас в Австрії і Польщі (1937–1938 рр.), розважав пасажирів туристичного лайнера під час круїзу Карибським морем (1941 р.), слухав лекції в різних вищих навчальних закладах США.
З початку мобілізації (1942 р.) записався у війська, брав участь у кількох кампаніях на європейських фронтах. Проте подвигів при цьому не здійснив: служив при штабі, зв’язківцем і контррозвідником.

Літературна кар’єра Селінджера теж починалася досить буденно.

В американській новелі 30–40-х рр. автору, як правило, належало поводитися непомітно: або «підслуховувати» діалоги своїх героїв, наче вирвані з повсякденного життя, або ховатися під маскою наївного оповідача з народу. Захоплюючі сюжети були тоді не в моді, новелісти вважали за краще «повідомляти» про зовні незначні «події» уривчасто

Проте в кінці 40-х рр. йому стало тісно в межах «просто літератури» і він узяв на себе роль письменника-проповідника. У 1951 р. світ побачила повість «Над прірвою в житі», в якій звичні літературні прийоми використовувалися у зовсім незвичайний спосіб. Тепер вони повинні були впливати на читача так, щоб він раптом подивився на світ іншими очима

Описує так, як уміє: плутано («Так, забув сказати – мене витурили зі школи»), користуючись наївними зв’язками («словом», «коротше»,

Основна риса Холдена як недосвідченого оповідача мимовільно вказана ним самим. В одному з епізодів повісті він згадує про провалений ним екзамен з усної мови: «Якщо хтось відхилявся від теми, всі відразу кричали: «Відхиляєшся!». Мене це просто дратувало... Діє на нерви, коли всі кричать: «Відхиляєшся!». А ось я чомусь люблю, коли відхиляються від теми. Набагато цікавіше». Дійсно, Холден постійно «відхиляється» від основної лінії свого оповідання і при цьому вдається у подробиці, які можуть видатися зайвими. Але якраз там, де оповідач відхиляється, читачеві й варто шукати ключ до ідеї книги. Чим більш випадковою представляється деталь, тим важливіше захований у ній секрет. Саме

Що ж він проповідує? Перш за все він заперечує суспільство як таке. «Мене це дратує», «дратує до біса», «на мене туга напала», «нудьга смертна» – така реакція Холдена Колфілда на брехню і жорстокість оточуючих. «Ненавиджу школу, – говорить він. – І не тільки школу. Все ненавиджу. Ненавиджу жити в Нью-Йорку. Таксі ненавиджу, автобуси... ненавиджу знайомитися з зарозумільцями... ненавиджу їздити у ліфтах... ненавиджу міряти без кінця костюми у Брукса...». Уїльям Фолкнер чуйно вловив значення цієї ненависті: «Його (Колфілда. – І. П.) трагедія була

Цю ідею вже з перших сторінок повісті виражено розгорненою метафорою – «гра за правилами». У початковому епізоді Холден не хоче йти на футбольний матч, хоча на ньому присутня вся школа. Герою Селінджера, що дивиться футбол зверху, з вершини гори Томпсон, відкривається безглуздя того, чому суспільство надає таке велике значення, – перемоги й поразки: «Звідти було видно все поле і як обидва команди ганяють одна одну з кінця в кінець».

Далі у першому розділі суспільна конкуренція прямо уподібнена до спортивного змагання. І директор школи, і вслід за ним учитель історії Спенсер говорять на прощання Колфілду, що «життя – це гра» і «треба грати за правилами». Які ж ці правила? Вони жорстокі: перемога одних досягається ціною поразки інших, тобто ціною насильства. Вони брехливі: насильство замовчують, або представляють як щось природне, закономірне, відповідне непорушним життєвим правилам.

Холден Колфілд не хоче або не може грати за цими правилами. Звідси його небажання діяти, рятівна нездатність до вчинку. Наприклад, протягом спортивної метафори він так і не потрапляє на фехтувальний турнір: «Я забув рапіри і костюми і взагалі всю цю петрушку у вагоні метро». У його невдачі – знак своєрідної обраності. Холдену не дано змагатися і бути капітаном фехтувальної команди, як не дано бити

Таке негативне послання Селінджера: Не «грайте за правилами суспільства». Але як же тоді грати? Звернемо увагу на ще один епізод

Грати варто, тільки коли любиш того, хто грає з тобою. Так,

У своїх мріях селінджерівський герой прагне такої гри, яка б була сповнена любові, стала бажаною справою і обов’язком: «Я собі уявив, як маленькі хлоп’ята грають увечері на величезному полі, в житі. Тисячі малюків, і навкруги – ні душі, жодного дорослого, окрім мене. А я стою на самому краю скелі... І моя справа – ловити хлоп’ят, щоб вони не зірвалися в прірву». Епізод, в якому Холден розказує про цю свою мрію, стає кульмінацією селінджерівського послання. Адже саме формула «ловець

Забути про себе і розчинитися в любові до іншого – ось що проповідує Селінджер. Багато письменників зверталося до читачів

Холден Колфілд все ж таки робить вчинок. Цей вчинок Холдена –

Після роману «Над прірвою в житі» проповідницька тенденція

З кожним роком письменник усе більше нагадував героїню власного пізнього твору, що механічно й безупинно повторювала одну й ту ж молитву. Дедалі азартніше полював він за божественним одкровенням.

Селінджер вигадав ідеальну родину, щоб у роки, що залишилися, тільки про неї і писати. Усе вказує на обраність цієї сім’ї: і число дітей (сім), й імена (Гласс, Симор). Мабуть, з метою самовдосконалення Селінджер наділяв героїв якостями, яких сам був позбавлений. Так, за контрастом із повсякденністю власного дитинства письменник зробив із Глассів вундеркіндів: у одного з них (семирічного Симора) лист до батьків з літнього табору перетворюється на філософський трактат, інший (юний Зуї) рятується від нещасного кохання тим, що перекладає староіндійський текст старогрецькою мовою. Але й цього недостатньо. У дитинстві та юності Селінджер мріяв стати актором. І ось уже Гласси-батьки – чудові естрадні артисти, а їх діти беруть участь у радіопрограмі «Розумна дитина» і, крім того, танцюють і співають. Який би терен ні вибрав кожний

Проте чим більш захоплено ставився до своїх героїв автор, тим прохолодніше сприймав їх читач. Відомий американський письменник Джон Апдайк ніби підсумував читацькі враження: «Селінджер любить Глассів більше за самого Бога... Їх винахід став для нього печерою відлюдника».

За словами Апдайка, у пізній творчості Селінджера «лектор захопив володіння письменника». Проповідь стала дуже нав’язливою
і багатослівною. Герої і разом з ними автор прирекли себе на монотонне кружляння у пошуках осяяння. А зводяться ці осяяння ось до чого: щоб навчитися відчувати божественну присутність у світі («головний потік поезії, що пронизує все в світі»), необхідно відучитися розрізняти речі, людей, явища. Для виразу знайденого героями містичного знання мають служити навмисне абсурдні формули. Наприклад, у вірші Симора Гласса з’являється дівчинка, що не відрізняє людини від ляльки («маленька дівчинка в літаку, яка повертає головку своєї ляльки, щоб та поглянула на поета»). Або раптом на Бадді Гласса зійшло осяяння, коли інша дівчинка говорить йому, «що її наречених звуть Бобі і Дороті» (відрадний приклад нерозрізнення статей). Також раптово приходить до Глассів і споріднених з ними героїв (Дом’є-Сміта і Теді з «Дев’яти оповідань») усвідомлення єдності Бога і людства: «Дурнів взагалі не буває», «Усі ми черниці», «Усі вони, усі до одного – це Товста Тітка», «Товста Тітка... це ж сам Христос», «Ці сумнівні вигадки – теж Його! (Бога. – І. П.)».

Природним результатом такого відношення до життя став відхід Селінджера: після 1965 р. він зачинився в усамітненому житлі (біля містечка Корніш, штат Нью-Гемпшир) і всі подальші роки дотримував обітниці мовчання. Чи пише він що-небудь у своєму добровільному ув’язненні – залишається таємницею. Що ж, збулося бажання письменника, загадане ним ще в юності: «Якби я був піаністом, я б закрився в коморі і там грав». Те, про що мріяв Холден Колфілд, виконав його творець: «Побудую собі на зібрані гроші хатину і житиму там до кінця життя».

Цих бунтарів і втікачів називали «бітники» або «розбите покоління» (англ. beat generation). Вони побоювалися перетворитися на безликих середньостатистичних громадян. Для них це означало б зраду всього кращого, що закладене в кожному, – людяності, душевної чуйності, того унікального образу світу, який людина носить у собі і прагне втілити

Творчість бітників нерідко опинялася за межами мистецтва

Бітники ненавиділи міщанство. Вони люто повставали проти ідеологічної нетерпимості, що запанувала в американському житті невдовзі після Другої світової війни, і проти знеособленості, академічної байдужості, що запанували в національній культурі. Їх вірші, то глузливі, то гіркі, викривали суспільство загальної стандартизації, культ речей, духовну стерильність, кар’єрні прагнення «середнього американця» – представника «мовчазної більшості», якою, як іграшкою, користується

Бітники обожнювали вільну особистість, що відкидає загальноприйняті цінності й моделі поведінки. Тому їх ідолом став Уолт Уїтмен, для якого вищим ідеалом була вільна людська індивідуальність. Наслідуючи Уїтмена, вони оспівували безкорисливість і природність стосунків, нерідко підкріплюючи свою проповідь посиланнями на філософію дзен-буддизму. Крім того, у поезії вони були спадкоємцями європейського авангарду першої половини XX ст. – сюрреалістів, футуристів. Перегородки між віршами і прозою прибрані, переважає стихія ліричного щоденника, що переривається фрагментами полум’яної публіцистики, коли автор замислюється над потворністю сучасної цивілізації або над загрозою атомного вибуху. Це не стільки література, скільки сповідь, і щоб бути щирим, потрібно не зважати на літературні канони, не лякатися стилістичної еклектики.

Поет Лоренс Ферлінгетті (народився в 1919 р.), один з лідерів руху бітників, тримав у Сан-Франциско книгарню, а при ній видавництво, що мало ту ж назву, що й знаменитий фільм Чарлі Чапліна, – «Вогні великого міста». Тут крім Ферлінгетті друкували перші поетичні книги Грегорі Корсо (народився в 1930 р.) і Аллен Гінсберг (1926–1997), найталановитіший з поетів свого покоління. Його поема «Крик» (1956 р.) дійсно є криком жаху, який викликали у автора видіння близького ядерного апокаліпсису: він невідворотний, якщо люди не прокинуться від моральної апатії і не усвідомлять, що опинилися на краю безодні. Похмура тональність переважає і в інших книгах Гінсберга: «Падіння Америки» (1972 р.), «Дихання душі» (1978 р.). Коли рух бітників уже давно став історією, він єдиний зберіг вірність ідеалам юності і все так само пропагував відмову від корисливості, життя у спогляданні, а не в дії, духовну просвітленість. Гінсберг довго жив в Індії, вважаючи спадщину її філософів безцінною для всього людства. Багато його віршів незрозумілі без знання символіки староіндійських священних текстів.

Інакше склалася доля Джека Керуака (1922–1969). Славу йому принесла книга «На дорозі» (1957 р.) – збірка мініатюр, автобіографічних фрагментів, віршів у прозі, ліричних замальовок. Їх об’єднує оповідач, що втілює типові риси бітника: ненависть до обивателів, жадання абсолютної особистої свободи, очікування певних містичних хвилин, коли йому десь осторонь божевільної сучасної цивілізації як одкровення з’явиться головна істина про значення Життя.

Герою необхідно залишитися віч-на-віч з природою і з самим собою, тому він пускається в безцільні мандри, які, проте, неодмінно мають привести до відкриття вогнищ первозданної гармонії, ще не зачеплених містами-спрутами, – десь на пустельному каліфорнійському узбережжі або в Мексиці.

Головна поетична книга Керуака називається «Блюзи Мехіко» (1959 р.). Після неї він взявся за багатотомний автобіографічний цикл «Сага про Дюлузу», який писав аж до своєї ранньої смерті. Це не роман, а швидше нескінченний внутрішній монолог, де важко відрізнити спогади дитинства від швидкоплинних картин того, що відбувається в той момент, коли пишеться черговий розділ. Сам автор називав свій головний твір «хронікою душі».

Рух бітників проіснував не дуже довго, якийсь десяток років. Однак, попри всю наївність багатьох їхніх вірувань і очікувань, бітники залишили по-справжньому помітний слід в американській культурі. Саме вони внесли елемент акцентованої нетрадиційності в застійну літературну атмосферу того часу.