Українські народні казки

44
Українськi народнi казки
другий — як мiсяць.
Минуло кiлька часу, i старий цар та мачуха померли. Зостався тiльки
син ¨ıх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без
своє¨ı дружини. «Якби я знав,— каже вiн сам до себе,— де вона тепер, то
хоч у не¨ı i немає рук, але взяв би ¨ı¨ı та годував власними руками, бо сам
же й вiдрубав ¨ıх у не¨ı!»
— Ходiм лиш шукати ¨ı¨ı,— каже раз молодий цар своєму челядинцевi.
Та й пiшли обоє у лiс. Отак, шукаючи, дiйшли вони лiсом до того
мiсця, де вiн найшов ¨ı¨ı у кришталевiй трунi. Тодi вже вечорiло. Вiн i
згадав, що тут недалеко є та хата, в якiй жили перше брати-гайворони,
та й пiшов з челядинцем туди на нiч. Тепер у тiй хатi жила якась жiнка
з двома хлопчиками. Постелила вона царевi на полу, а челядинцевi долi,
сама ж лягла на лавi, а дiтей обох поклала на лежанцi, бо ¨ıх вона завжди
клала на окремiй постелi. Цiлу нiч у хатi горiла свiчка.
Дуже гарно молодому царевi спати на полу, але його челядинцевi було
гiрше на твердiй долiвцi, i вiн часто прокидався вночi. Як заснув цар, то
одна рука його якось звiсилася додолу.
Тут один з хлопчикiв почав чогось плакати та кликати маму, а вона й
каже, начебто сама до себе:
— Не плач, сину, я зараз пiдiйду до тебе. Треба йти батькову руку, що
звiсилася, на постелю положити.
Челядинець i почув це.
Ранком вона хутко встала, щоб гостям снiдання зварити. Цар з челя-
динцем повставали, поснiдали, а потiм i пiшли в лiс. Прийшли вони до
того мiсця, де вчора були. Тут цар i каже челядинцевi:
— Ох, тяжко жити на свiтi. Ти знаєш, що якби оце я побачив свою
жiнку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серцi!
— А чи впiзнали б ви ¨ı¨ı, якби оце побачили? — питає той царя.
— Впiзнав би! — каже цар.— От i та панi, в яко¨ı ми ночували, теж
трохи скидається обличчям на не¨ı, але у моє¨ı жiнки рук немає.
— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звiсилася додолу, то вона
казала сво¨ıй дитинi: «Не плач, сину: треба батькову руку знов на постелю
положити?»
— То знаєш ти що?! — зрадiвши, каже йому цар.— Посидьмо тут, а
пiд вечiр пiдемо знову до не¨ı ночувати!
Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподiваний гiсть,
якого вона з великою радiстю приймала у сво¨ıй господi, не впiзнав ¨ı¨ı,
та й пiшов знову в лiс, та, певно, вже й не вернеться нiколи, щоб хоч
спитати, хто вона i звiдкiля тут узялася?
Але настав вечiр, i вони прийшли знову. Господиня поклала ¨ıх так
само, як i вчора. Вона аж затремтiла вiд радостi...
kazka.in.ua

Про сiмох братiв-гайворонiв i їх сестру
45
Незабаром цар навмисне звiсив руку на долiвку. Вона пiдiйшла, взяла
його руку та й поклала бiля нього як слiд. Тут вiн обняв ¨ı¨ı, пригорнув до
себе, а потiм i питає ласкаво:
— Чого ж ти так пiклуєшся про мене, господине?
— Ти ж мiй чоловiк, що вiдрубав менi руки! — вiдразу вiдповiдала
вона, зрадiвши, що ¨ı¨ı спитали про це.
— То скажи ж менi, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? —
спитав ¨ı¨ı цар.
— Я добула ¨ıх в однiй рiчечцi, до яко¨ı схилялася воду пити, — каже
вона.
— А дiти?
— Дiти — це близнята, та ти, певно, й сам добре розумiєш, вiдкiля
взялися вони у мене!
Тодi прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й
поклялися обоє довiку не розлучатися.
kazka.in.ua

46
Українськi народнi казки
kazka.in.ua

47
Про вiрного товариша
Ж
ив колись один цар. Вiн мав сина-одинака. А держава в нього була
дуже багата. Цар i не знав, чим бiльше пишатися: державою чи сином.
Але багатство принесло йому бiду: сусiдський король позаздрив царевi
й оголосив вiйну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:
— Но, сину, iнша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо дер-
жаву боронити. А твоє весiлля вiдкладаємо, хоч i треба би у хату молоду
господиню. Я рушаю з вiйськом до кордону, а ти зостанешся удома й
будеш мо¨ıм заступником. Кермуй цiлою кра¨ıною, доки я не вернуся, але
кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий i суди по правдi. Як
вiйна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смiєш i думати за свадь-
бу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собi наречену й
поберетеся. Пам’ятай на сi слова!..
I вони розлучилися. Старий цар сiв на коня й поперед вiйська вирушив
на ворога. А син удома кермує державою.
Минув мiсяць, минув рiк — вiйна не кiнчається. Ввесь час пiдходить
нове, свiже вiйсько. Ворог дуже сильний, й перемогти його нелегко. А
царевич добре кермував державою. Нiхто не скаржився на нього. Вже й
другий рiк доходив кiнця, а вiйна тривала. Вiн думає собi:
«Ой, се не добре... Я обiцяв няньковi, що не оженюся, доки не буде
мир, i треба няня слухати, але хто знав, коли вiйнi буде край!? Роки
проходять, я старiю, а за старого легiня дiвчата не пiдуть!»
Так подумав собi раз, удруге i вирiшив, що чекати далi вже не годен,
ожениться без батька.
Порадився зi сво¨ıм товаришем-помiчником. А той був його однолiт-
ком, з бiдно¨ı родини, дуже розумний чоловiк. Змалку росли вкупi, любили
один одного i добре розумiлися.
Як царевич подiлився намiром, помiчник сказав:
— Переступити волю вiтця — то не красне дiло. Але й легiневi треба
оженитися. А як вiзьмеш жiнку iз царського роду, то гаразд буде не лише
тобi, а й нашiй державi, бо дiстане помiч.
Зiйшлися на тому, що вiдкладати одруження нiчого, треба, щоб царе-
вич шукав собi жiнку. Багато дiвчат знали, а вибрали доньку сусiдського
короля.

жүктеу/скачать 0,94 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: