Українські народні казки

Котигорошко
95
великого двора. Увiходить у двiр, тодi в будинок, а змiя нема, сама сестра
Оленка дома.
— Здорова була, дiвчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змiй, то
вiн тебе з’¨ıсть.
— Отже, може, й не з’¨ıсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матерi, та мене змiй украв; а шестеро
братiв пiшло визволяти та й загинуло.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змiй до темницi, та не знаю, чи ще живi, чи, може, й на
попiлець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
— Де тобi визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже
Оленка.
— Дарма! — вiдказує Котигорошко. Та й сiв на вiкнi, дожидається.
Коли це летить змiй. Прилетiв та тiльки в хату — зараз.
— Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— одказує Котигорошко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче,— а чого тобi тут треба? Биться чи мириться?
— Де то вже мириться,— биться! — каже Котигорошко.
— Ходiм же на залiзний тiк!
— Ходiм! Прийшли. Змiй i каже.
— Бий ти!
— Нi,— каже Котигорошко,— бий ти попереду!
От змiй як ударив його, так по кiсточки i ввiгнав у залiзний тiк. Вирвав
ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змiя,— ввiгнав його
в залiзний тiк по колiна. Вирвався змiй, ударив Котигорошка,— i того по
колiна ввiгнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змiя загнав у тiк,
ударив утретє,— зовсiм убив.
Пiшов тодi в льохи-темницi глибокi, одiмкнув сво¨ıх братiв, а вони
тiльки-тiльки що живi. Забрав тодi ¨ıх, забрав сестру Оденку i все золото
та срiбло, що було в змiя, та й пiшов додому.
От iдуть, а вiн ¨ıм i не признається, що вiн ¨ıх брат. Перейшли там
скiльки дороги, сiли пiд дубком спочивати. А Котигорошко притомився
пiсля того бою та й заснув дуже. А тi шестеро братiв i радяться.
— Будуть з нас люде смiятися, що ми шестеро змiя не подужали, а вiн
сам побив. Та й добро змiєве вiн собi все забере.
От радилися-радилися та й урадили, тепер вiн спить, не почує,— при-
в’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався,— тут його звiр
розiрве. Як урадили, так i зробили, прив’язали та й пiшли собi.
kazka.in.ua

96
Українськi народнi казки
А Котигорошко спить i не чує того. Спав день, спав нiч, прокидається
— прив’язаний. Вiн як стенувся,— так того дубка й вивернув з корiнням.
От узяв тодi того дубка на плечi та й пiшов додому.
Пiдходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в
матерi.
— А що, мамо, чи в вас iще були дiти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пiшов визволяти. Вони тодi.
— Оце ж ми його прип’яли,— треба бiгти та одiп’ясти.
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату,— за малим хати не
розваляв.
— Оставайтесь же, коли ви такi! — каже.— Пiду я в свiта.
Та й пiшов знову, на плечi булаву взявши.
Iде собi та йде, коли дивиться — вiдтiль гора i вiдсiль гора, а мiж
ними чоловiк, руками й ногами в тi гори вперся та й розпиха ¨ıх. Каже
Котигорошко.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що то ти, чоловiче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходiм разом!
— Ходiм!
Пiшли вони. Iдуть, коли бачать: чоловiк серед лiсу як махне рукою —
так дуби й вивертає з корiнням.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що ти, чоловiче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб iти було просторiше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходiм разом!
— Ходiм!
Пiшли втрьох. Iдуть, коли бачать — чоловiк iз здоровенними вусами
над рiчкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася. Що й по дну
можна перейти. Вони до його.
— Боже поможи!

жүктеу/скачать 0,94 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: