154
Українськi народнi казки
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, вели-
ка та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому мало¨ı. А мороз надворi такий, що аж шкварчить!
Лисичка ж бiгає по березi та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвiст! Мерзни, мерзни, вовчий хвiст!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж i я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— А, ну й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чiплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвiст уже прикипiв до ополонки, — не витягне. А
вона його ще й лає:
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко,
велика та все велика»,— от велика начiплялася, тепер i не витягнеш. Треба
ж тобi помочi дати, побiжу покличу.
Та й майнула на село. Бiжить селом та гукає:
— Iдiть, люди, вовка бить! Iдiть, люди, вовка бить!
Як назбiгалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з цiпами, а баби
з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бiдолаху-вовка перiщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нiкого нема, хазяйка по-
бiгла на рiчку вовка бити i дiжу немiшену покинула. Вона взяла вимазала
голову в тiсто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лiзе,— доб-
ре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тiльки
тюпає, стогне... А вовк побачив ¨ı¨ı.
— А,— каже,— така ти! Наробила ти менi добра, що й хвоста збувся!
А вона:
— Ой вовчику-братику, хiба ж то я? Хiба ж ти не бачиш, що з мене
й мозок тече, так мене побили, що й голову провалили менi. Вовчику-
братику, пiдвези мене!
— Та я й сам нездужаю!..
— Та в тебе ж тiльки пiвхвоста нема, а менi й голову провалили.
Ой-ой-ой, не дiйду додому!..
— Та сiдай уже, нема чого з тобою робити.
Вона вилазить йому на спину, вмощується та так стогне.
Повiз ¨ı¨ı вовк.
От вона ¨ıде та все приказує:
— Битий небиту везе! Битий небиту везе!
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
Достарыңызбен бөлісу: