Українські народні казки

172
Українськi народнi казки
Мав вiн вiсiмдесят п’ять рокiв. I Смерть дозволила йому дотягти до
дев’яноста.
А за п’ять рокiв з’явилася i стала коло голови. А вiн на колесi перек-
рутився.
— Ей куме, круть не круть, мусиш умирати.
Тодi вiн витяг з люльки цибух.
— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.
Смерть зайшла. А чоловiк заткав з обох кiнцiв цибух стеблом i поклав
на пiч, на цiвку.
I став жити. Живе десять рокiв. У селi хвороби не було, i народу
намножилося. А через десять рокiв чоловiк почав просити на себе смерть.
Якось вiн здогадався, що свою куму заткав у цибух i поклав на пiч. Зняв
цибух, розiткав — а Смерть вихопилася й закричала:
— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кiстки зостануться.
I втекла. I кожну нiч багато людей вмирало. А дiд ходив доти, доки з
нього лиш кiстки зосталися й доки не розпався.
kazka.in.ua

173
Про гору, що верхом сягала неба
Ж
ив, де не жив, один багатий граф. Мав вiн немало добро¨ı землi, мав
немало пусто¨ı, мав лiсу, саду i пасовища, а худоби — видимо i невидимо.
Граф любив ходити на полювання. Днями, тижнями блукав з руш-
ницею по лiсах i полях. Та нiколи не заходив до Страшного лiсу, звiдки
нiхто не мiг вийти.
Коли постарiв, маєток передав трьом синам i так наказував:
— Сини мо¨ı! Залишаю свiй маєток на вас. Управляйте ним i жийте в
згодi. Ви, два старшi, мiркуйте за молодшого, бо вiн ще легкодумний, не-
послушний. Учитися не хоче, тiльки б забавлявся та бiду робив. Бережiть
його. Коли пiдете на полювання, можете стрiляти звiрину в усiх хащах,
тiльки варуйтеся Страшного лiсу. Я наказав повiсити на лiс табличку з
написом, щоб туди нiхто не смiв ходити. А коли хтось осмiлився б зайти,
живим звiдти не повернеться...
Граф помер, хлопцi залишилися однi. Наймолодший вже не сидить
дома, не грається в попелi, бо часто бiгає по хащах, по садах i полях.
Навiть однiє¨ı години не посидить на мiсцi — все на ногах, на ногах. Хоч
до школи не ходив, читати-писати навчився добре вiд братiв.
У графа було багато слуг i робiтникiв. Старшi сини наглядали за ними,
молодший не журився нiчим. Перекине, бувало, через плече рушницю,
пiде лiсами, полями. Ходив, куди ходив, та Страшного лiсу остерiгався, бо
слова батька пам’ятав.
Одного разу брати цiлий день ходили лiсом — полювали па звiрину.
Як Страшного лiсу не береглися — помилилися i несамохiть зайшли до
нього. Дивляться: звiрини, птахiв тут розвелося стiльки, що пiд кожним
кущем, пiд кожним деревом заєць, сарна, олень, дикий кабан. Люди сюди
нiколи не заходили, звiрина множилася.
Хлопцi попали до Страшного лiсу вранцi i блудили по ньому цiлий
день. По обiдi натрапили на криницю з чистою водою, недалеко прекрас-
ного явора. Тут брати сiли щось перекусити i вiдпочити. Напекли м’яса,
напилися свiжо¨ı води i рушили далi.
— Ще мало походiм, може, якусь дивну звiрину стрiтимо. А понад
вечiр пiдемо додому.
kazka.in.ua

174
Українськi народнi казки
Звiрини в лiсi достатньо. Стрiляють брати, складають на громади. Так
¨ıх застала i нiч.
Зiбралися додому. Оглядаються, глядають дорогу, а знайти дорогу не
можуть. Ходять сюди-туди, бiгають, та марно. Наче ¨ıм хтось очi зав’язав.
Ходили, блукали до темно¨ı ночi i знову попали до криницi пiд явором. На
деревi гiлля стелиться широко, а в криницi вода чиста, холодна.
— Розпалiм тут вогонь! — дорадилися брати.— Напечiм собi м’яса i
переночуймо. А на зорях зберемося i пiдемо додому.
Брати все ще не знають, що попали до Страшного лiсу. Сидять коло
вогню, вечеряють i говорять мiж собою.
Молодший брат частiше ходив на полювання, лiпше знав хащi свого
батька, нiж старшi. Тому вони його i слухали. Коли хотiли вже спати,
молодший каже:
— Вночi мусимо сторожити вогонь, щоб звiрина на нас не напала.
Першим буде стояти на стражi старший.
Взяв рушницю старший, ходить довкола ватри. Молодшi полягали спа-
ти.
Десь коло пiвночi чує сторож страшенний гук.
«Що так шумить, гуде?» — думає собi. Вiтер колише лiсом, гне буки
до само¨ı землi.
Настала тиша. Вартовий слухає i чує: щось лiзе деревом. Подивився
уверх явором,— вогонь саме свiтив на нього,— а на стовпi невiдомий
панчук. Нацiлився з рушницi старший брат i хоче стрiляти.
— Ой, не стрiляй! Я тобi щось подарую! Воно тобi у пригодi стане.
— Що ти менi подаруєш?
— Таку шапку, що, коли одягнеш ¨ı¨ı на голову, тебе нiхто не увидить.
— Ну, кидай шапку на землю i тiкай, бо застрелю.
Панчук кинув шапку на землю. Старший брат заховав ¨ı¨ı до торби.
Вiтер знявся, загудiв, засвистiв, панчук щез.
Минула нiч. Вранцi брати повставали, посiдали довкола ватри, поснi-
дали, напилися води i рушили шукати дорогу.
Ходять-блудять по хащi, а вийти з не¨ı не можуть. В обiд знову опи-
нилися пiд явором. Знову розпалили вогонь, напекли м’яса, пообiдали й
пiшли шукати дорогу. Ходили по хащi до самого вечора. Увечерi знову
потрапили до явора.
— Як видно, нам прийдеться тут i другу нiч перебути.
Напекли м’яса, повечеряли, а молодший говорить:
— Цiє¨ı ночi сторожити буде середущий.
Той взяв рушницю i став на варту. Коло пiвночi чує страшенний гук.
«Що шумить, що гуде?» — думає собi.

жүктеу/скачать 0,94 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: