Г. Екатеринбург, 18 марта 2015 г. Том 2 Екатеринбург – Алматы – Харьков – Елабуга 2015



бет28/30
Дата02.05.2018
өлшемі14,55 Mb.
#40399
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

Література

  1. Інжиєвська Л. Арт-техніка «колаж» у професійній підготовці майбутніх психологів, які отримують другу вищу освіту // Простір арт-терапії. Досвід становлення. Київ, 2013. С. 44–47.

  2. Наконечна О.В. Моделювання процесу формування готовності майбутніх соціальних педагогів до використання арт-терапії у роботі з підлітками // Вісник Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Чернігів: ЧНПУ, 2014. Вип. 122. С. 184–187.

ПРОЦЕС АДАПТАЦІЇ ЛЮДЕЙ «ТРЕТЬОГО ВІКУ» ДО СОЦІОКУЛЬТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА ШЛЯХОМ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ПОСЛУГИ «УНІВЕРСИТЕТ ТРЕТЬОГО ВІКУ»
С.І. Ніколаєнко,

науковий керівник Л.І. Міщик



Україна, Сумська область, м. Глухів,

Глухівський національний педагогічний університет ім. О. Довженка
Старіння населення є глобальним процесом XXI століття. За даними Органiзацiї Об’єднаних Нацiй, частка лiтнiх людей до всього населення світу збільшується з 8,5% у 1950 р. до 13,7% у 2025 р. і сягне 1млрд 121 млн осіб; за той самий період частка людей у вiцi 65 рокiв i старших подвоїться, 80-ти рокiв і старших збiльшиться у 10 разiв (з 13 млн до 135 млн осіб). Україна належить до демографiчно старих країн свiту. Частка населення 60 років і старшого становить 20,3% з прогнозованою тенденцiєю до її подальшого підвищення. За даними Демографічного Департаменту ООН, вже до середини нинішнього сторіччя очікується збільшення цього показника в Україні до 38,1%, зокрема частка людей 80 років і старших збільшиться в 3,5 рази. Середня тривалість життя в Україні становить 67,3 року (чоловіків 61,5 р., жінок – 73,4 р.), що нижче, ніж у країнах Східної Європи на 4 – 5 років, а країнах Західної Європи – майже на 11 – 13 років. Аналiз регiональних особливостей старiння населення в Українi показує, що дiапазон коливань загального показника старiння в окремих областях досить великий – вiд 18,2% у Закарпатській області до 28,8% у Чернігівській. Найвищі показники старiння вiдзначаються в таких сiльськогосподарських областях, як Вiнницька (26,2%), Черкаська (26,7%), Полтавська (26,4%), Сумська (25,8%), а найнижчі – в Рiвненськiй (19,8%), Івано-Франківській (21,4%) і Херсонськiй (22,5%) областях. Таку демографічну різницю необхідно враховувати при розробці бюджетів витрат на виконання соціально-медичних програм допомоги населенню. Згідно з класифікацією Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, осіб у віці від 60 до 74 років відносять до категорії людей похилого віку, від 75 до 89 років – до старих, а від 90 років і старших – до довгожителів.

Основою для інтеграції знань з проблем старіння виступають наукові праці вітчизняних та зарубіжних дослідників з різних галузей знань. Філософські аспекти старіння, старості та довголіття аналізуються у працях І.Давидовського, В.Нікітіна, В.Фролькіса, Д.Чеботарьова, В.Альперовича. Вивченню соціальних аспектів старіння присвячені роботи А.Богомольця, А.Нагорного, М.Бєдного, В.Никитенко, Н.Сачук, Б.Урланіс, Н.Паніної та інших. Психологічні аспекти старіння досліджуються у працях Л.Анциферової, О.Краснової, І.Лютової, О.Молчанової, К.Рощак та інших. Умови соціалізації особистості протягом всього життєвого шляху людини розглядають А.Капська, Л.Коваль, Л.Міщик, А.Мудрик, В.Нікітін та інші.



Результати аналізу наукової літератури засвідчили, що питання адаптації людини похилого віку до умов нового соціокультурного середовища є недостатньо розробленим, хоча у зв’язку із зростанням кількості неадаптованих літніх людей існує явна потреба в такому вивченні. [5].

Аналіз соціально-психологічної та педагогічної літератури дозволив з’ясувати, що вченими (Ш.Блер, Д.Бромлей, В.Войтенко, Т.Козлова, М.Комлі, А. Ригіна, О.Щотка та інші)по різному визначається особа, котра досягла пенсійного віку: «людина похилого віку», «літня людина», «похила», «та, що починає старіти», «стара», «що досягнула старості», «зріла» та інше[5]. На сьогоднішній день існує поняття «третій вік» - це період активного життя, яке починається з виходом на пенсію. Зміна соціального статусу людини в старості, як показує практика, насамперед, негативно позначається на його моральному і матеріальному становищі, негативно впливає на психічний стан, знижує його опірність до захворювань і адаптацію до змін навколишнього соціокультурного середовища.

Для реалізації положень Конституції і законів України щодо дотримання прав людей похилого віку, Мадридського міжнародного плану дій з проблем старіння на 2009-2012 роки, відповідно до Закону України «Про соціальні послуги», Плану дій з реалізації Концепції реформування системи соціальних послуг на період до 2012 року, постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2009 №1417 «Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального обслуговування населення(надання соціальних послуг)» прийнято наказ Міністерства соціальної політики від 25.08.2011 №326 «Про впровадження соціально-педагогічної послуги «Університет третього віку».

Створення системи, яка б надавала можливості для освіти та навчання людям старшого віку відповідно до їх потреб є важливою умовою забезпечення права на навчання впродовж всього життя та становлення України як правової і соціальної держави. Сьогодні концепція навчання впродовж всього життя прийнята і здійснюється в більшості розвинутих країн світу. В багатьох європейських країнах близько 80% дорослого населення бере участь в різного типу навчальних програмах.

Сьогодні в Україні діють лише кілька проектів та програм, де здійснюють навчання людей старшого віку - це, насамперед, проекти, що здійснюються в територіальних центрах соціального обслуговування населення(надання соціальних послуг). Зміст навчання, яке тут здійснюється, орієнтований здебільшого на питання, що пов'язані зі здоров'ям, популяризацією здорового способу життя, розвитком волонтерських програм тощо.

Аналіз ситуації щодо становища людей старшого віку в Україні, свідчить про те, що існує дискримінація цієї групи людей стосовно їх доступу до навчання та освіти оскільки цій проблемі ані з боку уряду, ані громадських організацій увага не приділялася. Практично відсутні навчальні заклади, навчальні центри чи навчальні програми, які б орієнтувалися на потреби людей старшого віку, заохочували їх прагнення навчатися новому та пропонували можливості для отримання необхідних знань та навичок, давали можливість отримувати освіту впродовж всього життя.

Така ситуація призводить до того, що старші люди, особливо ті, які проживають в сільській місцевості, не мають можливості адаптуватися до сучасних технологічних змін, страждають від ізоляції та неспроможності змінити своє життя, зазнають ризику бути виключеними із життя суспільства. Тому забезпечення доступу людей старшого віку до освіти та професійної підготовки є надзвичайно актуальним, оскільки стимулює їх інтелектуальну діяльність, розвиває навички та здібності, сприяє збереженню самостійності людьми старшого віку та ствердженню їх гідності, а також є однією із передумов забезпечення зайнятості людей старшого віку, подолання негативних стереотипів щодо старіння.

Зважаючи на гостроту проблеми, виникає потреба у консолідації зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та громадськості у здійсненні комплексу заходів, спрямованих на її розв'язання.

Метою Концепції є визначення основних напрямів створення системи освіти та навчання для громадян старшого віку з тим щоб покращити їх можливості для інтеграції в суспільство, для запобігання їх соціальному виключенню та дискримінації шляхом розвитку мережі університетів третього віку, навчальних центрів для громадян старшого віку та запровадження різноманітних освітніх та навчальних програм, спрямованих на підвищення якості життя та забезпечення активного довголіття.

В Україні навчання людей старшого віку є інноваційним проектом, що має на меті впровадження та практичну реалізацію принципу навчання впродовж всього життя. Люди старшого віку - це ті, кому за 50, хто готується до виходу на пенсію, або вже має статус - пенсіонера. Відповідно до меморандуму безперервної освіти Європейського союзу освітні системи повинні вміти гнучко адаптуватися до сучасних умов. Це особливо важливо для вирішення проблем людей «третього віку».

Спеціальною державною установою, що надає послуги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам та іншим соціально незахищеним громадянам вдома, в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування, та які спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності й соціальної активності є територіальні центри соціального обслуговування населення (надання соціальних послуг)[9]. Відповідно до Наказу Міністерства соціальної політики України від 25.08.2011 № 326 «Про впровадження соціально-педагогічної послуги «Університет третього віку» розроблено та затверджено Методичні рекомендації щодо організації соціально-педагогічної послуги «Університет третього віку» у територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг). Метою надання послуги є реалізація принципу навчання людей старшого віку впродовж всього життя та підтримка фізичних, психологічних та соціальних здібностей. Тому в «Університетах третього віку» необхідно показати переваги, задоволення, користь і нові горизонти, що відкриваються завдяки навчанню. При цьому роль викладача носить специфічний характер, оскільки він виступає більше консультантом; наставником, посередником і організатором. Основними завданнями надання послуги є організація та проведення безкоштовного навчання та освітніх заходів для людей похилого віку.

Надання послуги має забезпечити:


  • Створення умов та сприяння всебічному розвитку людей похилого віку;

  • Реінтеграцію людей похилого віку в активне життя суспільства;

  • Надання допомоги людям похилого віку в адаптації до сучасних умов життя шляхом оволодіння новими знаннями, зокрема щодо: 1) процесу старіння та його особливостей; 2) сучасних методів збереження здоров’я; 3) набуття навичок самодопомоги; 4) формування принципів здорового способу життя; 5) основ законодавства стосовно людей похилого віку та його застосування на практиці; 6) формування та розвиток навичок використання новітніх технологій, насамперед інформаційних та комунікаційних; 7) потенціалу можливостей волонтерської роботи.

  • Підвищення якості життя людей похилого віку , завдяки забезпеченню доступу до сучасних технологій та адаптації до технологічних перетворень;

  • Формування практичних умінь і навичок;

  • Можливість для розширення кола спілкування та обміну досвідом.

Під час організації надання послуги в залежності від потреби слухачів утворюються відповідні факультети: літературний; мистецький; комунікаційних та інформаційних технологій; основ медицини, здорового способу життя; іноземних мов; інші. До організації навчання людей похилого віку можуть бути залучені фахівці місцевих органів влади (за їх згодою), місцевих управлінь праці та соціального захисту населення, охорони здоров'я, юстиції, Пенсійного фонду України, служби зайнятості, територіального центру.

Навчання в "Університетах третього віку" здійснюється як викладачами, так і волонтерами. Принцип "рівний-рівному" є одним із основоположних в організації надання послуги і передбачає якомога ширше залучення до викладання та проведення занять людей похилого віку, які мають відповідний досвід та освіту, обізнані з темою та проблемами, що передбачені програмою. Для викладання окремих тем курсу, доцільно залучати викладачів вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, студентів, вчених із академічних інститутів та дослідницьких центрів, вчителів загальноосвітніх шкіл та старших школярів, представників громадських організацій.

Процес навчання людей похилого віку повинен базуватися на принципах добровільності та методах навчання дорослих, поєднання теоретичних та практичних знань. Навчання людей похилого віку передбачає: врахування життєвого досвіду та наявних знань, навичок слухачів; інтерактивну форму взаємодії між учасниками навчального процесу. Принцип «рівний-рівному» є одним із основоположних в організації надання послуги і передбачає якомога ширше залучення до викладання та проведення занять людей похилого віку, які мають відповідний досвід та освіту. Методами навчання дорослих є: мозковий штурм, вивчення випадків, дебати/дискусії, індивідуальні вправи, навчання в парах, доповідь, розповіді історій, розв’язання проблеми, практичне оволодіння навичками, конференція, гра, демонстрація/показ, рольові ігри, екскурсія [8].

Проаналізувавши зміну соціального статусу людини в старості, а також виникнення різних ускладнень як у соціально - побутовий, так і в психологічній адаптації до нових умов, варто звернути увагу, що впровадження в роботу територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг) соціально-педагогічної послуги «Університет третього віку» дозволить безболісно адаптуватись людям «третього віку» до еових умов соціокультурного середовища.


Література

1. Архіпова С.П. Основи андрагогіки: навч. посіб. Черкаси-Ужгород, 2002.. С. 5-7, 13-21, 74-83.

2. Закону України «Про соціальні послуги».

3. Зінченко С. Психологічні особливості неформальної освіти дорослих // Теорія і практика професійного навчання дорослих у ПТНЗ і на виробництві / Нац. академія пед. наук України, Ін-т пед. освіти і освіти дорослих. К., 2010. С. 84-96.

4.Ковальчук В.І. Технологія навчання дорослих на основі особистісно орієнтованого підходу: тренінг. 2-ге вид, перероб. К.: Шк. світ, 2011. 128 с.

5..Коленіченко Т.І. Теоретичний аспект адаптації людей похилого віку до умов геріатричного пансіонат // Соціальна робота в Україні: теорія і практика : наук.-метод. журнал. 2008. № 1. С. 76–85.



6.Лесохина Л.Н. К обществу образованных людей (Теория и практика образования взрослых). СПб., 1998.

7.Мацкевич Ю.Р. Старі люди і соціум: ретроспективний аналіз взаємостосунків//Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету. Серія:Педагогіка і психологія. Вип. 4. Вінниця, 2001. С. 21-25.




СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОФІЛАКТИКА І КОРЕКЦІЯ АДИКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ СЕРЕД ПІДЛІТКІВ
К.Б.  Оразматова,

науковий керівник Ю.І. Чернецька



Україна, м. Харків,

Харківська гуманітарно-педагогічно академія»
Тривожним симптомом є зростання числа неповнолітніх з девіантною поведінкою, що виявляються в асоціальних діях (алкоголізмнаркоманія, порушення громадського порядку, хуліганство, вандалізм і ін.). У крайніх формах стали виявлятися жорстокість і агресивність. Різко зросла злочинність серед молоді. З'являються все нові види поведінки, що відхиляється від норми.

Аналіз наукових джерел та практичної роботи фахівців у галузі соціальної педагогіки та соціальної роботи засвідчив, що актуальність проблеми дослідження визначається протиріччями між зростанням темпів уживання психоактивних речовин підлітками, великим спектром мотивів уживання тютюну, алкоголю, наркотиків та реальним рівнем профілактичної роботи. Тому негайно встає проблема пошуку нових форм і методів соціально-педагогічної роботи у сфері профілактики і корекції адиктивної поведінки.

На грунті соціальних суперечностей виникають міжгрупові і міжособистісні конфлікти. Крім того, проблема адиктивної поведінки мало вивчена теоретично. Ця проблема має давню історію. Багато дослідників в нашій країні і за кордоном займалися проблемою алкоголізму, наркоманії, але не виробили одностайного бачення, тому що досліджувана проблема складна і багатогранна і, отже, потрібен комплексний підхід для її вирішенння. Комплексність проблеми актуалізується ще і тим, що вона стоїть на стику багатьох наук: соціології, психіатрії, психології, педагогіки, філософії, права, кожна з яких має свої підходи до її вивчення, свою термінологію. Досить тривожним є факт, що з року в рік збільшується число неповнолітніх з різними проявами адиктивної поведінки. Широкомасштабна корекційна робота з підлітками, яка проводиться в Україні останнім часом, на жаль, не принесла відчутних результатів. Однією із причин цього є те, що в більшості випадків ця робота систематично не ведеться в загальноосвітніх закладах і, в основному, носить епізодичний характер. 

Отже, наявність надзвичайно високої концентрації проблем, пов’язаних з адитивною поведінкою серед підлітків і відсутність однозначного і адекватного наукового визначення цього складного феномена роблять проблему дослідження адиктивної поведінки однієї з найбільш актуальних проблем сучасного світу, важливою теоретичною і практичною задачею, яка потребує вивчення.

Питання соціально-педагогічної і корекційної роботи з підлітками розглядали О.Є. Личко, В.С.  Бітенський, О.Г.  Кирилова, А.Г.  Макеєва Н.Ю.  Максимова, В.М. Оржеховська, О.І. Пилипенко, І.П. Фіцула, В.П.  Лютий, Ю.І. Чернецька та ін. На сьогодні багато вчених розробляють питання корекції проявів адиктивної поведінки серед підлітків в Україні. Серед них: спеціалісти Українського науково-методичного центру практичної психології та соціальної роботи (О. Коструб, О. Вінда, І. Сомова та ін.), Інституту психології ім. Г. Костюка АПН України (Н. Максимова, С. Толстоухова), Українського державного центру соціальних служб для молоді (З. Зайцева, Г. Рашковський та ін.), Українського інституту соціальних досліджень (О. Баларієва та О. Яременко), а також спеціалісти інститутів, університетів, організацій, установ, які займаються проблемами здорового способу життя дітей, підлітків та молоді (Б. Лазаренко, І. Пінчук, А. Мазаєв та ін.) [4].

Останніми роками у соціально-педагогічній літературі все частіше використовується англомовний термін „адиктивна поведінка” (від англ. аddiction - згубна звичка), який був запропонований американським дослідником В. Міллером (1984 р.) та поширений для використання у вітчизняній наркологічній практиці С. Кулаковим (1989) і А. Лічко (1991) для позначення зловживань індивідом наркотичними речовинами ще до сформованості в нього психофізичної залежності. Пізніше зміст цього поняття було доповнено, перенесено в психолого-педагогічну практику для визначення ситуацій, що пов’язані зі зловживанням різноманітних речовин особистістю, які спричиняють відхилення в її поведінці.

Адиктивна поведінка є однією з форм девіантної поведінки – поведінки, яка відрізняється від загальновизначеної норми психічного здоров’я, права, культури чи моралі. Суть адиктивної поведінки полягає в тому, що, прагнучи піти від реальності, люди намагаються штучним шляхом змінити свій психічний стан, що дає їм ілюзію безпеки, відновлення рівноваги. Існують різні види адиктивної поведінки, вони являють собою серйозну загрозу для здоров'я (фізичного і психічного) не тільки самих адиктів, але і тих, хто їх оточує. Цей процес настільки захоплює людину, що починає керувати його життям. Людина стає безпорадною перед своєю пристрастю. Вольові зусилля слабшають і не дають можливості протистояти адикції. Значний збиток зазнають міжособистісні відносини адикта.

Серед найбільш типових підліткових адикцій вчені виокремлюють дисморфоманію, дромоманію, піроманію, клептоманію, гебоїдну поведінку (В.Гурьєва, В.Семке, С.Суханов, Б.Єржабкова та ін.); агресивну та аутоагресивну поведінку, патологічну сором’язливість (В.Василевський, Т.Донських, Ц.Короленко та ін.) [3].

Схильна до адикцій людина зазвичай не сприймає того, що вважається в суспільстві нормальним: необхідність займатися певною діяльністю, дотримуватись правил, традицій, норм. Адиктивна особистість у своїх спробах шукає свій універсальний і дуже односторонній спосіб виживання – відхід від проблем. Природні адаптаційні можливості адикта порушені на психофізіологічному рівні. Першою ознакою цих порушень є відчуття психологічного дискомфорту. Психологічний комфорт може бути порушений з різних причин, як внутрішніх, так і зовнішніх. Перепади настрою завжди супроводжують наше життя, але люди по-різному сприймають ці стани і по-різному на них реагують. Одні готові протистояти примхам долі, брати на себе відповідальність за те, що відбувається і приймати рішення, а інші насилу переносять навіть короткочасні і незначні коливання настрою і психофізичного тонусу. Такі люди мають низьку переносимість фрустрацій. Як спосіб відновлення психологічного комфорту вони вибирають адикцию, прагнучи до штучної зміни психічного стану, отриманню суб'єктивно приємних емоцій. Таким чином, створюється ілюзія рішення проблеми. Подібний спосіб боротьби з реальністю закріплюється в поведінці людини і стає стійкою стратегією взаємодії з дійсністю. Привабливість адикції в тому, що вона являє собою шлях найменшого опору. Створюється суб'єктивне враження, що, звертаючись до фіксації на якихось предметах або діях, можна не думати про свої проблеми, забути про тривоги, відійти від важких ситуацій, використовуючи різні варіанти адиктивної свмореалізації.

На думку В.Баженова, бажання змінити настрій за адиктивним механізмом досягається за допомогою різних адиктивних агентів. До таких агентів відносяться речовини, що змінюють психічний стани: алкоголь, наркотики, лікарські препарати, токсичні речовини. Штучної зміни настрою сприяє також і залучення в специфічні види активності: азартні ігри, заняття за комп'ютером, секс, переїдання або голодування, тривале прослуховування ритмічної музики [1].

Очевидна тенденція поширення адиктивних форм поведінки серед молоді вимагає проведення соціально-педагогічної роботи з дітьми в рамках освітніх установ. Жорстокість і агресивність, за твердженням І. Кона, завжди були характерними рисами групової поведінки підлітків і юнаків [2].

Аналіз психолого-педагогічної та соціальної літератури дозволяє визначити чинники, що сприяють виникненню адиктивної поведінки: неспроможність у навчанні (27%), алкоголізм батька (22%), жорстоке поводження з підлітком у сім’ї (19 %), постійні конфлікти між батьками (17%), емоційне відчуження з боку матері (17%). Саме у соціально-педагогічній роботі і потрібно проводити профілактику виникнення таких факторів і проводити корекцію негативних сформованих на тлі дії цих чинників явищ.

В останні роки в Україні почали впроваджуватися програми за методом «рівний-рівному», ефективність яких перевірена в інших країнах. Реалізація їх в умовах школи, безперечно, не може відбутися без активної роботи в цьому напрямі соціального педагога, оскільки інформація, отримана в процесі соціальної діагностики, дасть йому можливість відібрати та підготувати потрібних для підлітків інструкторів-однолітків. Спільно з соціальним педагогом, вони зможуть сформувати позитивне ставлення ровесників до здорового способу життя. [5].

Провідну роль у діяльності соціального педагога відіграє консультування підлітків з широкого спектру питань, зокрема, допомоги у вирішенні кризових життєвих і особистих проблем, підтримки становлення самостійності, сприяння підвищенню рівня самооцінки підлітків, набуття впевненості в собі, усвідомлення відповідальності за свої вчинки, навчання навичкам конструктивного спілкування, творчого мислення, уникнення асоціальних спокус, організації навчальної, трудової, дозвіллєвої діяльності, майбутньої професійної орієнтації, професійної адаптації, профілактики соціальної дезадаптації, у тому числі девіантної і делінквентної поведінки, бродяжництва [6]. Все це можливо завдяки організації різноманітних форм соціально-педагогічної профілактики: дискусій, тренінгів, просвітницьких занять із соціального навчання, використання ресурсів соціальної реклами, інтерактивних форм взаємодії із підлітками тощо.

Отже, соціально-педагогічна профілактика і корекція адиктивної поведінки серед підлітків повинна бути системною, комплексною і включати роботу з різними цільовими групами: учнями, педагогами, батьками та референтним оточенням. Ефективними формами профілактики є навчання підлітків змістовним і конструктивним формам проведення дозвілля. Доцільним є систематизація та доповнення знань щодо причин адиктивної поведінки на особистісному рівні, що допоможе шукати відповідні соціально – педагогічні умови, які поступово приведуть підлітка у нове соціальне середовище, здатне позитивно впливати на його соціальне становище.
Література

1.Баженов В.Г. Воспитание падагогически запущенных подростков. К., 1986.

2.Кон І.С. Юність як соціальна проблема // Суспільство і молодь. Вид. 2, доповнене і перероблене. Упорядник В.Д. Кобецького. М.: Молода гвардія, 1973.

3.Короленко Ц.П. Аддиктивное поведение. Общая характеристика и закономерности развития // Обозрение психиатрии и медицинской психологии им. В.М.Бехтерева (англ.). СПб.: Санкт-Петербургский научно-исследовательский психоневрологический институт, 1991.

4. Максимова Н.Ю., Толстоухова С.В. Соціально-психологічні аспекти профілактики адиктивної поведінки підлітків та молоді. К., 2000.

5. Максимова Н.Ю. Психологія адиктивної поведінки: навч. посібник. К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. 308 с.

6. Чернецька Ю.І. Роль соціального педагога в реабілітації і ресоціалізації наркозалежних у реабілітаційних центрах // Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні аспекти виховання студентської молоді», 4-5 квітня  2013 року/ ХНУМГ. Х., 2013. С. 253-254.




ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО

ЗАХИСТУ БАГАТОДІТНИХ СІМЕЙ
А.О. Остапченко,

науковий керівник Ю.С. Ібрагім



Україна, м. Харків,

Харківська гуманітарно-педагогічна академія
Актуальність теми. Складовою соціальної політики будь-якої держави та одним з важливих інструментів її соціально-економічного розвитку є забезпечення громадян соціальними гарантіями, надання їм якісних соціальних послуг, збереження їх нормального рівня життя. У цій системі складається статусно-рольова взаємодія між споживачами та тими, хто надає соціальні послуги.

Зважаючи на теперішній стан подій в нашій країні, багато верств населення потребують невідкладного надання соціальних послуг у сфері соціального захисту, у числі яких перебувають багатодітні сім’ї, які є найбільш уразливішою та слабо захищеною верствою. Незважаючи на прийняття законів, указів про соціально-правовий захист сім'ї, в даний період відзначається стійке зниження частки багатодітних сімей в суспільстві. Це свідчить про те, що функціонування системи надання соціальних послуг в Україні не відповідає сучасним запитам громадян, і в деяких аспектах має низку проблем, виникаючих на цьому тлі. Слід зазначити ту обставину, що процес погіршення якості соціальних послуг, що надаються основній масі населення, призвів до того, що відбувається заміна безкоштовних послуг платними, обмежуються можливості малозабезпечених груп населення з отримання цих послуг. Тому питання вирішення проблем розвитку соціальних послуг потребує як наукового, так і практичного розв’язання.

Різні питання стосовно сфери надання соціальних послуг були порушені в працях багатьох науковців. Так соціальна політика держави, соціальна сфера, процес надання соціальних послуг місцевими органами влади та підвищення їх якості є предметом дослідження таких науковців, як В. Бабаєв, С. Горбунова-Рубан, Д. Карамишев, Л. Качан, Н. Корабльова, Е. Лібанова, В. Мартиненко, О. Палій, Т. Семигіна, Л. Сідєльнік, В. Скуратівський, Р. Тофтісова-Матерон та ін.; особливості питання надання послуг місцевими органами влади на регіональному рівні досліджують В. Авер`янов, В. Корженко, А. Чемерис, Ю. Шаров та ін.; проблемам удосконалення соціального захисту на регіональному рівні присвячені дослідження М. Багмета, О. Берданової, Н. Гринчук, О.Іщенко, Ю. Шклярського; проблематика соціального захисту розглядається в роботах О.Панкевича, Л. Четверікової, І. Яковюка. Серед зарубіжних фахівців цікаві ідеї в контексті дослідження сфери соціальних послуг пропонують С. Бекман, Р. Лоуренс, Т. Мартін, Г. Холліс, Е. Фултз та ін.

Проблемою соціально-правового забезпечення сучасної багатодітної сім'ї займаються такі вчені, як Т.Зубкова, О. Звєрєва, С. Кархліна та інші. Проте недостатнього розвитку набуло вивчення проблем розвитку новітніх видів соціальних послуг у сфері соціального захисту, особливо у застосування до багатодітних сімей.



Метою нашого дослідження є висвітлення та аналіз проблем розвитку соціальних послуг у сфері соціального захисту багатодітних сімей.

Сфера послуг – складова показників, що визначають рівень життя населення. Ця сфера є дуже важливою для суспільства, по-перше тим, що містить в собі послуги, які надає система соціального обслуговування. Сфера соціальних послуг є компонентом системи соціального обслуговування людей.

Сфера соціальних послуг виконує функції соціальної адаптації, інтеграції, соціалізації, згуртування людей. Від якості соціальних послуг значною мірою залежить соціальне самопочуття суспільства, ступінь задоволеності інтересів людини, соціальних груп, усіх верств населення, реальна забезпеченість прав та свобод окремого громадянина.

Соціальні   послуги – комплекс   правових,   економічних, психологічних,  освітніх,  медичних,  реабілітаційних   та   інших  заходів,  спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів,  які  перебувають  у  складних   життєвих   обставинах   та   потребують сторонньої  допомоги  (далі  -  особи,  що  потребують  соціальних послуг),  з метою поліпшення або відтворення  їх  життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Головною і основною функцією соціальних послуг є сприяння відтворенню людини, формування нових соціальних відносин індивіда і суспільства в цілому. Саме тому метою функціонування "соціальної послуги" є задоволення потреб людини в процесі життєдіяльності.

Суб'єкти, що  надають  соціальні  послуги   -   державні   та  комунальні   спеціалізовані   підприємства,  установи  та  заклади  соціального обслуговування,  підпорядковані центральним,  місцевим  органам виконавчої   влади  та  органам  місцевого  самоврядування  (далі - державні та комунальні суб'єкти), юридичні особи, створені відповідно  до  законодавства,  які  не  мають  на  меті отримання прибутку (далі - недержавні суб'єкти), фізичні особи.

Сфера соціальних послуг в Україні регулюється, перш за все, Законами України «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», «Про соціальні послуги», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та ін. Її базові механізми розкриті у таких підзаконних актах як Порядок взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах (2006 р.), Порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді із закладами охорони здоров’я щодо надання медичної допомоги та соціальних послуг дітям і молоді (2006 р.), Постанова КМУ № 1417 «Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» (2009 р.), Загальне положення про центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (2013 р.).

Основними формами надання  соціальних  послуг  є  матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Матеріальна допомога   надається  особам,  що  знаходяться  у складній життєвій ситуації,  у вигляді  грошової  або  натуральної допомоги: продуктів  харчування,  засобів  санітарії  і особистої гігієни,  засобів  догляду  за  дітьми,  одягу,  взуття  та  інших предметів   першої  необхідності,  палива,  а  також  технічних  і допоміжних засобів реабілітації.

Соціальне обслуговування - це система соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом'якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності. Соціальне обслуговування    здійснюється    шляхом    надання соціальних послуг: за місцем проживання особи (вдома); у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах.

Специфічні властивості соціальних послуг:

- необхідність безперебійного (для багатьох послуг - цілодобового) надання послуг;

- необхідність розосередження надання послуг з території поселення з ціллю максимального наближення до місця проживання людини (для великих міст це дуже складне завдання);

- збільшення кількості споживачів послуг не тягне за собою зменшення їх корисності для кожного (властивість «відсутності суперництва»);

- практична неможливість обмеження доступу споживачів до деяких муніципальних послуг;

- місцевий монополізм виконавців деяких муніципальних послуг (водопостачання, електропостачання і т.п.) - такі послуги повинні бути предметом особливої турботи органів місцевого самоврядування.

Соціальне обслуговування є складовою частиною соціального захисту, яка надає відповідні гарантії. Соціальний захист ми можемо визначити як систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, що забезпечує захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Непрацездатним і соціально-вразливим верствам населення вона надає переваги у використанні прямої матеріальної та соціально-психологічної підтримки в різних її формах. Об'єктом соціального захисту є соціально неблагополучні, малозабезпечені та потребують допомоги і підтримки групи населення.

Вивчення соціального захисту представило організаційно-правову структуру у вигляді чотирьох-рівневої системи :

1) рівень державного управління містить заходи та дії глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;

2) рівень галузевого управління - являє собою соціальний захист за професійною ознакою, включає мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер;

3) рівень регіонального управління - включає заходи щодо соціального захисту населення, які враховують регіональну специфіку, природні умови, соціально-економічне розміщення продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;

4) місцеве управління соціальним захистом - включає заходи, спрямовані на реалізацію соціального захисту на рівні міст і районів, що носять винятково прикладний характер.

Галузеве управління соціальним захистом здійснюється міністерствами і відомствами України. Органи соціального захисту представлені профспілками, компетенція яких поширюється на підприємства галузей. Заходи щодо соціального захисту працівників знаходяться в компетенції підприємств і регулюються за допомогою колективних трудових договорів.

До основних елементів системи соціального захисту відносять:


  • встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);

  • захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

  • вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;

  • пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);

  • утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

  • соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);

  • соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян);

  • надання необхідної медичної допомоги;

  • соціальне страхування тощо.

Комплекс соціальних послуг, що надаються при соціальному захисті населення, включає сприяння:

- у проведенні реабілітаційних заходів соціально-медичного характеру;

- у наданні послуг соціально-побутового характеру;

- поліпшення матеріально-побутових умов життя;

- у своєчасному наданні заходів соціальної підтримки ;

- у захисті соціально-економічних , трудових , особистих прав і свобод .

Аналіз становища сім'ї в сучасному суспільстві дає підставу вважати, що вона є особливою категорією, яка може мати низку проблем і особливо потребує в наданні соціального захисту.

Сім'я - це мала соціальна група, пов'язана шлюбними чи родинними відносинами, спільністю побуту (спільне проживання та ведення домашнього господарства), емоційної близькістю, взаємними правами обов'язками по відношенню один до одного. Увага ж саме до багатодітних сімей в сучасному суспільстві пояснюється тим, що в умовах поглиблення соціально-економічної кризи серед інших травмованих категорій вони займають одне з перших місць.

Розрізняють три категорії багатодітних сімей:

- свідома багатодітність - у сім'ях, де міцні сімейні або релігійно-національні традиції;

- народження спільної дитини при повторному шлюбі батька або матері за наявності інших дітей - ця категорія багатодітної родини має зачатки «неповної» у вихованні дітей.

Ці дві категорії цілком благополучні. Багатодітна сім'я має, як правило, міцні сімейні традиції., чітку внутрішню структуру, досить міцну захист, традиційно-поважне ставлення у старших. У таких сім'ях легше вирішуються проблеми і конфлікти, у батьків не буває самотньої старості. Психологічна атмосфера такої сім'ї - взаєморозуміння, однакове бачення проблем і способів їх вирішення обома подружжям.



  • неблагополучні багатодітні сім'ї, які найчастіше відзначаються у батьків, які ведуть аморальний спосіб життя: алкоголіки, безробітні, психічно неповноцінні, де діти часто є засобом для одержання матеріальної та натуральної допомоги. У таких сім'ях батьки мають більш низький освітній рівень і соціальний статус.

Соціальна робота з багатодітною родиною представляє собою діяльність соціальних служб з надання соціально-побутових, соціально-медичних, психолого-педагогічних, соціально-правових послуг і матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації та реабілітації.

Соціальна робота з багатодітною родиною складається з:

- соціального захисту багатодітної сім'ї - багаторівневої системи, переважно державних, заходів щодо забезпечення мінімальних соціальних гарантії, прав, пільг і свобод нормально функціонуючої сім'ї в ситуації ризику в інтересах гармонійного розвитку сім'ї, особи і суспільства.

- соціальної підтримки багатодітної родини, яка передбачає формальну і неформальну діяльність і взаємини фахівців з сім'ями, які опинилися у скрутних обставинах. Вона включає різні форми допомоги (моральну, психолого-педагогічну, матеріальну і фізичну), медичне страхування, соціальне співчуття і єдність і інші.



Але система надання соціальних послуг нашої країни має певну низку недоліків та проблем, що призводить до зниження якості надання допомоги у сфері соціального захисту. У наш час так і не було запроваджено ліцензування соціальних служб, не прийнято реальних універсальних (державних) стандартів соціальних послуг в сфері соціального захисту, які б встановлювали рівні вимоги до суб’єктів надання соціальних послуг незалежно від форми їх власності. Це стосується як державного, так і недержавного секторів. Установи й організації не мають чітко виписаних і загальноприйнятих стандартів, які давали б можливість оцінювати власне якість соціальних послуг і їхню ефективність, а якщо вони й є, то мають чисто формальний характер, через це отримувачі соціальних послуг необізнані щодо таких стандартів, а тому застосовують свої критерії оцінки, на основі власного досвіду. Це загалом негативно впливає як на організацію надання соціальних послуг, так і на загальний рівень задоволеності цією сферою.

Також серед проблем можна виокремити відсутність механізму соціального замовлення для укладання угод між державними й недержавними організаціями щодо надання соціальних послуг, та налагодженої системи фінансування за надані соціальні послуги. Проблеми фінансування поєднані з недоліками у плануванні видатків на реалізацію державних соціальних гарантій. При визначенні бюджетних видатків майже не використовуються показники, що дають уявлення про життєвий рівень різних верств населення. Це не дає змоги приймати обґрунтовані рішення щодо удосконалення фінансування державних соціальних гарантій, міжбюджетних відносин та системи соціального захисту.

Недостатня чіткість визначень функцій, цілей та напрямів роботи з багатодітними сім’ями відповідних органів та служб, які висвітлюють нормативні документи у сфері надання соціальних послуг та недосконалість нормативно-правового забезпечення ускладнює реалізацію конституційних прав громадян. Соціальні питання регулюють щонайменше 170 Законів України, 400 Постанов Кабінету міністрів, 1100 відомчих та міжвідомчих наказів , але жоден з них не містить чіткого мінімального переліку соціальних послуг, які б гарантувалися державою незалежно від економічної ситуації та території проживання громадян.

Дуже часто завдання надання соціальних послуг покладається на громадські організації. Але в Україні відсутня державна установа, яка б займалася одночасно видачею ліцензій громадським організаціям, які мають право надавати соціальні послуги, та здійсненням контролю за їх діяльністю.

Також нашою державою не встановлені вимоги для оцінки якості наданих соціальних послуг і проектів, та не розроблено системи незалежного моніторингу за цим процесом. Недостатність методичного забезпечення процесу управління якістю соціальних послуг зокрема обумовлена:

- відсутністю державних стандартів якості соціальних послуг;

- невідповідністю змісту та рівня організації надання соціальних послуг потребам їх отримувачів;

- недостатньою сформованістю механізму оцінки потреб населення.;

- відсутністю стандартизованої системи підвищення базової кваліфікації на робочому місці для надавачів соціальних послуг, а відтак, недостатнім рівнем кваліфікації значної кількості працівників вітчизняних соціальних служб.

Варто відмітити, що навіть не здійснюється оцінка впливу соціальних послуг на покращення якості життя отримувача конкретної послуги, відсутній комплексний підхід до надання всебічної допомоги конкретній сім’ї з інтегрованим використанням всіх необхідних видів соціальної допомоги та послуг, які б сприяли подоланню складних життєвих обставин, запобіганню, зменшенню та усуненню соціальних проблем. Іноді,за реальної нагоди отримати ту чи іншу послугу, клієнт стикається зі складними процедурами, формалізмом, корупцією. У клієнтів з’являється відчуття розчарування й недовіри до системи надання соціальних послуг, знижується їхня активність щодо реалізації права на послуги і, як наслідок, посилення напруженості у відносинах між державою і громадянами.

Моніторинг за діяльністю громадських організації з надання соціальних послуг здійснюється лише у випадку залучення останніми державних коштів для реалізації соціальних програм чи проектів. І в багатьох випадках моніторинг стосується лише цільового використання коштів, а результати програми, якість та результативність послуг залишаються поза увагою. І в результаті відбувається так, що дуже часто значна кількість сімей, яким держава повинна гарантувати надання якісної соціальної допомоги, сприяти у вирішенні складних життєвих обставин не знаходяться під її захистом та опікою.

Таким чином, можна зробити висновок, що в сучасній соціальній державі виникають проблеми, що стосуються сфери надання соціальних послуг багатодітним сім’ям в рамках соціального захисту. Виникає необхідність приведення нормативних документів, що регулюють процес надання соціальних послуг багатодітним сім’ям державними та не державним організаціями, відповідно до міжнародних стандартів; затвердження в нормативних документах критеріїв якості соціальних послуг та розробки засобів управління їх якістю для підвищення рівня, відкриття нових шляхів їхнього вдосконалення та розвитку.


Література

1. Аседова Е.М. Багатодітна сім'я та її проблеми // Сучасні проблеми культури і виховання. Випуск 2. / під ред.З.М. Магомедова. Махачкала: ДГПУ, 2005. С.36-38.

2. Берданова О. Шляхи вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування щодо надання послуг соціального захисту // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2004. № 1. С. 293-297.

3. Берданова О. Нормативно-правові аспекти реформування системи соціального захисту населення // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. 2002. № 3. С. 302-306.

4. Бідак В. Складові системи державного регулювання соціального розвитку і соціального захисту // Україна: аспекти праці. 2004. № 1. С.35-41.

5. Дівіцина Н.Ф. Семьеведеніе. Багатодітна сім'я та її соціальний захист: учеб. посібник / Н.Ф. Дівіцина. М.: МГУ, 2006.127 с.

6. Законодавстство України про соціальний захист населення / упор.: О.М. Роїна, ред. О.А. Кривенко. К.: КНТ, 2002. 115 с.

7. Зубкова Т.С., Тимошина Н.В. Організація і зміст роботи щодо соціального захисту жінок, дітей і сім'ї: навч. посіб. М.: Видавничий центр "Академія", 2003. 224 с.

8. Рогозянського А. Проблеми багатодітній сім'ї сьогодні // Журнал Московської Патріархії. 2004. № 11. С.63-75.

9. Сасько О. Соціальний захист: здобутки, проблеми, перспективи // Військо України. 2003. № 7-8. С.12-13.

10. Тимофєєва О. Нагальні проблеми соціального захисту населення України: (про Концепцію забезпечення адресного надання пільг окремим категоріям громадян // Праця і зарплата. 2004. № 30. С.2.


КОНФЛІКТНІ СИТУАЦІЇ В УЧНІВСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ
Л.А. Порохня,

науковий керівник М.П. Васильєва



Україна, м. Харків,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди
Для розкриття особливостей явища конфліктних ситуацій, що виникають в учнівському середовищі, виникає необхідність звузити межі даного поняття. Ми будемо досліджувати лише ті конфліктні ситуації, які виникають у результаті соціальної взаємодії учнів. Аналіз наукової педагогічної літератури показав, що в педагогіці не існує загальноприйнятого підходу до визначення конфліктної ситуації.

У наведених визначеннях конфліктної ситуації можемо виділити різні підходи: з одного боку відзначається потенційна конфліктність людських взаємин, а з іншого – тільки та ситуація визнається конфліктною, яка зачіпає особистісні інтереси учасників. Узагальнюючи існуючі підходи до розуміння конфліктної ситуації, ми вважаємо, що конфліктна ситуація в учнівському середовищі – це ситуація прихованого чи відкритого протистояння двох чи більше учнів під час розв’язання суперечності, яка має особисте значення для кожного з них. Зміст конфліктної ситуації складають суперечності, які створюють об’єктивне підґрунтя для реального протиборства учнів, пов’язані з їхньою діяльністю як суб’єктів соціальної взаємодії.

Взаємини суб’єктів учнівського середовища в конфліктній ситуації розвиваються відповідно до етапів розвитку конфліктної ситуації, а саме:


  • визначення, усвідомлення учнями ситуації як конфліктної. Розуміння, що назріла конфліктна ситуація, вимагає мобілізації наявних у розпорядженні сил, щоб або домогтися бажаної мети, якщо мова йде про особу, яка виступає як активний початок конфліктної взаємодії, або забезпечити максимально можливий захист, якщо мова йде про пасивного учасника взаємодії. Необхідно підкреслити, що визначення учнем ситуації як конфліктної стає механізмом, який відтинає всі стратегії поведінки, не відповідні цьому стану системи і «включає» ті альтернативи, які можуть потрібним чином структурувати взаємодію у такому вигляді;

  • вибір стратегії, яка структурує хід взаємодії в конфліктній ситуації. На цій фазі взаємодії кожен із учнів визначає певну лінію поведінки, яка дещо пізніше вибудовується як загальна стратегія. Саме на цьому етапі хтось з учнів може прийняти рішення про вихід із системи відносин, і таким чином, конфліктна ситуація буде завершена за рахунок розпаду системи. Можлива і просто відмова від певних умов, їх «зниження», з метою уникнення загострення, або навпаки, вибір стратегії, спрямованої на отримання максимуму бажаного;

  • вибір дій у межах загальної стратегії взаємодії. На цій фазі починається зіткнення стратегій і тактик індивідуальної поведінки учнів. Сприйняття ситуації як конфліктної супроводжується низкою емоційних переживань: підвищена тривожність, яка переходить у страх, ворожі почуття, упередженість і т.д. Ці переживання неминуче впливають на поведінку учня, що не залишається непоміченим іншим учасником взаємодії, і той починає теж сприймати ситуацію як конфліктну.

Отже, в дослідженні дотримуємося положення, що міжособистісна конфліктна взаємодія в учнівському середовищі – це взаємодія об’єктивних та суб’єктивних факторів, які створюють потенційну можливість конфліктної ситуації та особливості її протікання.

Об’єктивні особливості детерміновані нормативною поведінкою групи стосовно лідерства, групової діяльності, розподілення міжособистісних ролей та способу розв’язання внутрішньогрупових суперечностей, а також – особистості учителя та його моделлю поведінки у міжособистісних конфліктних ситуаціях. Суб’єктивні розкриваються через індивідуально-психологічні особливості кожного учня, його потреби, мотиви, інтереси; уявлення про себе.

Згідно з отриманими даними нашого дослідження можемо констатувати: найбільша кількість конфліктних ситуацій серед учнів відбувається в діяльності (15,2%), потім конфліктні ситуації в особистісних стосунках (35,4%), конфлікти через речі (31,6%) і конфлікти в ділових відносинах (17,8%) .

Однак, якщо розглядати ці конфліктні ситуації в різних вікових групах (молодша (1-4 класи), середня (5-9 класи) і старша (10-11 класи) окремо, то стає очевидним такий факт: з переходом від однієї вікової групи в іншу процентне співвідношення джерел конфліктної ситуації змінюється, деякі категорії зникають зовсім, з’являються нові. Наприклад, в молодшому шкільному віці виникають конфліктні ситуації через домагання на іграшки однолітка (45,2%). Вони займають провідне місце серед конфліктних ситуацій, що виникають через предмети. В інших вікових групах ці конфліктні ситуації не прослідковуються. У молодшому шкільному віці конфліктні ситуації через випадкові фізичні зіткнення (37,8%) займають провідне місце серед конфліктних ситуацій у діяльності, в середньому шкільному віці помітний спад їх процентного співвідношення (25,0%), а в старшому шкільному віці ці конфліктні ситуації зазвичай не зустрічаються зовсім.

Існують такі групи конфліктних ситуацій, які не мають місця серед учнів молодшої школи, а з’являються тільки в середній школі. Наприклад, конфліктні ситуації через розголошення таємниці, з’явившись в 5-8 класах, залишаються також і в старшому шкільному віці і т.д.

Таким чином, конфліктні ситуації в учнівському середовищі характеризуються такими особливостями:


  • тип реагування у конфліктній ситуації залежить від типу особистості учнів та її компонентів;

  • шкільний вік – це вік формування власних поглядів та відносин, пошуків свого самовизначення.

Причинами конфліктних ситуацій в учнівському середовищі виступають:

  • фактори учнівського середовища;

  • особистісні особливості учнів;

  • особливості організації та протікання спільної діяльності;

  • особливості мотиваційної сфери членів групи та динаміка мотивів в умовах спільної діяльності.

Підсумовуючи вище викладене, можемо констатувати, що міжособистісні конфліктні ситуації в учнівському середовищі ми будемо розглядати як зовнішні соціальні прояви процесу розв’язання учнями завдань дорослішання у конкретному соціальному середовищі. Конфліктні ситуації в учнівському середовищі детерміновані моделлю соціальної поведінки з особливим розподіленням ролей, послідовністю подій, способами вираження ціннісних орієнтацій, мотивацій та формами відстоювання власних інтересів, де суб’єктами відносин виступають безпосередньо учні різних вікових категорій.
Література

1. Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Конфликтология. М.: ЮНИТИ, 1999. 256 с.

2.Басараб Л.В. Конфлікти в дитячому колективі // Шкільний психолог. 2011. №5.. С. 25-27.

3.Ішмуратов А.Т. Конфлікт і згода. К.: Наукова думка, 1996. 114 с.

4.Колонкова О. Конфлікт у нашому житті // Шкільний світ. 2005. №8. С. 13-14.

5.Сивакова Л.Ю., Костенко Т.Г. Конфлікти та причини їх виникнення // Позакласний час. 2009. №7-8. С. 94-98.

6. Цюрупа М.В. Основи конфліктології та теорії переговорів. К.: КОНДОР. 2004. 172 с.

7.Швидка І.І. Конфлікти в освіті // Шкільна медіація. 2011. №2. С. 33.




СОВРЕМЕННЫЕ СРЕДСТВА РАЗВИТИЯ ТВОРЧЕСКИХ СПОСОБНОСТЕЙ ПОДРОСТКА
И.С. Приходько,

научный руководитель Е.Ю. Коробейникова



Россия, г. Екатеринбург,

Российский государственный профессионально-педагогический университет
В современном дополнительном музыкальном образовании задача создания условий для саморазвития и самореализации личности признаётся одной из важнейших. В связи с этим меняется и отношение к музыкальному творческому развитию учащихся. Каждая образовательная область вносит свой вклад в формирование человека. Образовательная область искусства предоставляет детям возможность развивать способности художественного, эстетического познания и оценивания окружающего мира, освоения культурных ценностей и духовного опыта прошлых поколений.

Искусство с раннего детства служит средством формирования мировоззрения ребенка, его эстетической и нравственной картины мира, а также развивает образное мышление. В общении с музыкой ребенок совершенствует свои творческие способности, приобретает опыт творческой деятельности, формирует свою индивидуальность. Анализируя характер и содержание детского творчества, можно судить о личностных качествах ребенка, его склонностях, интересах, способностях. Творческая деятельность способна оказать преобразующее влияние на личность ребенка [1, c. 2].

Интерпретация понятия детского музыкального творчества строится на признании наличия у детей врожденных задатков, которые независимо и спонтанно выявляются в деятельности. Сам процесс творчества вызывает у ребёнка мотивацию к обучению в таких видах деятельности, как игра, инсценировка, песня, сочинение и другие.

Творческое начало лежит в основе всей жизни человека. Однако, именно искусство, в частности музыка, таит в себе большие возможности для творческого развития подрастающего поколения. Актуальной задачей эстетического и, в частности, музыкального воспитания является развитие творческих способностей ребенка на занятиях по музыке.



Детские музыкальные школы и школы искусств как учреждения дополнительного образования нацелены на формирование у учащихся потребности в восприятии музыки, положительно влияющей на их духовное самосознание. Вместе с тем, развивая способность понимать язык музыки, ощущать её выразительность, музыкальные школы дают учащимся необходимые знания, умения, навыки, воспитывают интерес к музыкальному искусству, развивают музыкально-творческие способности. Развитие последних происходит не только в процессе учебной деятельности, но и во внеклассной, внешкольной работе. Главная цель воспитания и образования в музыкальной школе или школе искусств – художественное и эстетическое развитие ребёнка, воспитание в нем любви к искусству, овладение ребенком знаниями, умениями и навыками, перспектива дальнейшей деятельности в художественно-эстетической области [1, c. 3].

Музыкальная деятельность развивает мышление, эмоции, воспитывается творческое воображение, укрепляется воля, способность удерживать произвольное внимание. Развитие всех способностей требует индивидуального подхода к детям, учета их склонностей, интересов.

Проблема развития творческих способностей подростков неизменно считается одной из важнейших в педагогическом процессе. Ее актуальность еще более возрастает в связи с тем, что в новых социальных условиях произошла переоценка представлений о наиболее желательных социально значимых качествах личности в сторону повышения рейтинга творчества, определяющих всеобщее движение к прогрессу в любой области жизни социума.

Однако, одним из главных противоречий, тормозящих развитие творческого потенциала в области дополнительного образования, является предоставление в основном унифицированных программ и методик. В связи с новой социально-культурной ситуацией стоит проблема обновления и конкретизации целей воспитания творческого саморазвития личности. Кроме того, сказывается отсутствие достаточно разработанных форм и методов, а также недостаточная подготовка специалистов к работе с подростками, особенно с талантливыми.

В современной образовательной системе появилась необходимость в разработке новых оригинальных авторских программ и интерактивных форм обучения, в привлечении в систему дополнительного образования квалифицированных специалистов, внедрении новых технологий в образовании и воспитании.

В подростковом возрасте формируется потребность не только в восприятии музыки, но и в игре на музыкальных инструментах. Музыкально-творческая деятельность старшеклассников зачастую связана с инструментальным музицированием. Подобная мотивация выражается в том, что подростки берут в руки музыкальный инструмент и часами проводят время, осваивая его. Ввиду недоступности или сложности самостоятельного освоения многих музыкальных инструментов возрастает роль клавишного синтезатора и музыкального компьютера [3, с. 18].

Музыкальный компьютер можно охарактеризовать как цифровой музыкальный инструмент, который используется, как в работе композитора или звукорежиссера, так и в музыкальном образовании. Особенность компьютера как музыкального инструмента заключается в его многофункциональности: помимо работы в различных музыкально-компьютерных программах, учащийся может получать необходимую информацию и многое другое. Важной отличительной чертой музыкального компьютера является возможность создания партитур любой сложности и воспроизведения музыкального текста. Но и этот процесс нельзя освоить без преподавателя. Только постоянно развивая собственные творческие способности, педагог может вооружить ученика необходимыми знаниями, умениями и навыками для развития его творческих способностей.

Американский исследователь Э. Сайклер об этом писал: «в современных программах по музыкальному воспитанию такое обучение музыке называют разными терминами, такими, как импровизация, сочинительство, спонтанное музицирование, композиция и т.д. Но, как бы ни называли этот вид деятельности, именно он является той характерной особенностью музыкального воспитания…, которая призвана определить, станет ли музыкальное воспитание жизнеспособной, плодотворной и неотъемлемой частью образования человека…» [2, c. 198].

При формировании у подростков потребности в музыкально-творческом саморазвитии возникнет возможность более эффективного развития их творческого потенциала. При этом целью учебного процесса, в котором педагог и ученик развивают творческие навыки, должно стать воспитание творческой личности. Этот процесс может происходить в рамках специальной учебной дисциплины.

Компьютер можно рассматривать как музыкальный инструмент, при наличии MIDI-клавиатуры. В этом случае следует говорить о его роли в качестве клавишного синтезатора. Если обеспечить детские музыкальные школы всем необходимым оборудованием, это откроет педагогам много новых возможностей в развитии музыкально-творческих способностей старшеклассников. При наличии музыкального компьютера и MIDI-клавиатуры ученик может:



  1. исполнять музыкальные произведения разных уровней сложности;

  2. воспроизводить мелодию различного тембра под аккомпанемент;

  3. добавлять новые интересные эффекты в партитуру;

  4. импровизировать.

С помощью музыкального компьютера представляется возможным преподавание таких дисциплин, как: теория музыки, гармония, композиция, аранжировка и др. Кроме того, при наличии соответствующего оборудования, можно развивать творческие способности старшеклассников в области звукозаписи.

Таким образом, музыкальный компьютер постепенно может занять достойное место среди современных средств развития музыкальных творческих способностей подростка, наряду с традиционными музыкальными инструментами, ввиду своей доступности и полифункциональности.


Литература

  1. Васильев М.А. Педагогические условия творческой самореализации личности в дополнительном музыкальном образовании: автореф. дис… канд. пед. наук. М., 2010. 12 с.

  2. Cайклер Э. Творческое музицирование – основная тенденция музыкального воспитания ХХ века / Из истории музыкального воспитания. М.: Просвещение, 1990. С. 198-199.

  3. Черешнюк И.Р. Музыкальное творчество старшеклассников на основе компьютерных технологий: дис… канд. пед. наук. М., 2008. 171 с.


ПРОФЕССИОГРАММА И ПСИХОГРАММА ДОБРОВОЛЬЦА:

СУЩНОСТЬ И СОДЕРЖАНИЕ
А.И. Невмеенко,

научный руководитель Н.А. Соловьёва



Россия, г. Ярославль,

Ярославский государственный университет им. П.Г. Демидова
Эффективное организационное поведение работников и управление персоналом в целом стало возможным благодаря всестороннему изучению структуры, особенностей и характеристик каждой профессиональной сферы деятельности. Важную роль при этом играют профессиограмма и психограмма.

Термин «профессиограмма» этимологически состоит из латинского слова «professio» – «специальность», «занятие» и греческого «gramma» – «запись» и подразумевает под собой описание особенностей и структуры любой деятельности, осуществляющейся профессионально, а также производственно-технических, психических, физиологических и социально-психологических условий и фактических требований, которые предъявляются к человеку самой профессией [1, с. 77-81].

Профессиограмма позволяет выделить наиболее необходимые и эффективные профессиональные требования, создавать условия необходимые для развития личных качеств сотрудника и в результате определенных манипуляций и действий получать общественно полезный продукт. Также она необходима для определения наиболее важных психологических качеств личности работника и путей их приобретения, направлений обучения и переобучения по специальности, повышения квалификации и переквалификации, а также смена специализации в рамках одной профессии, если того потребуют обстоятельства. Отсюда следует, что профессиограмма обязана отражать перечень качеств человека, необходимых для выполнения профессиональной деятельности и стоящих на пути к успешному осуществлению деятельности, определяя индивидуальность специалиста.

Понятие «психограмма» произошло от греческих слов «psyche» – душа и «gramma» – «запись», «написание», и трактуется как графическое изображение результатов исследования психической деятельности индивида с помощью ряда тестов с целью наглядного сравнения результатов исследования различных индивидов.

Психограмма является частью профессиограммы, поскольку она характеризует основные наиболее важные требования, которые предъявляются к психологическим качествам сотрудника специальностью или профессией. Ее объем и содержание определяются значимыми целями профессионального обучения, профессионального отбора, профессиональной ориентации, а также перемещения сотрудников и прочих элементов кадровой политики на предприятии [2, с. 39-42].

Основываясь на характерных чертах и специализации таких социально-ориентированных профессий как социальный педагог, социальный работник, менеджер по персоналу, психолог и многих других [3, с. 106-108] и опыте специалистов в области построения и применения на практике профессиограмм и психограмм [4, с. 39-42], профессиограмма добровольца может включать в себя следующие пункты:

1. Доминирующие виды деятельности:


  • выполнение работ специфического характера;

  • профилактика и пропаганда основ безопасности жизнедеятельности;

  • педагогическое сопровождение детей и дошкольников;

  • социальных патронаж детских домов и домов престарелых;

  • помощь в реставрации памятников истории и архитектуры;

  • экологическая защита;

  • возрождение традиционных ремесел;

  • организация экскурсий и поездок к святым местам (паломничество);

  • организация и проведение интеллектуальных конкурсов и викторин;

  • социальное краеведение;

  • организация творческих мероприятий, конкурсов, праздников;

  • организация досуга для детей, подростков, молодежи, граждан пожилого возраста и инвалидов;

  • информационное обеспечение;

  • участие в работе трудовых лагерей и бригад;

  • оказание медицинской помощи в больницах и хосписах;

  • организация добровольческой деятельности на муниципальном уровне;

  • оказание психологической помощи и поддержки;

  • иные виды деятельности.

2. Качества, обеспечивающие успешность выполнения профессиональной деятельности:

2.1. Способности:



  • умение грамотно и четко формулировать свои мысли;

  • развитая способность к концентрации и устойчивости внимания в любых ситуациях;

  • развитая образная, словесная и логическая память;

  • высокий уровень самоконтроля;

  • наличие образного и логического мышления;

  • умение совершать несколько действий одновременно;

  • развитые мнемические способности;

  • умение слушать;

  • умение устанавливать контакты и взаимодействовать с людьми.

2.2. Личностные качества, интересы и склонности:

  • эрудированность;

  • творческое начало;

  • терпимое, толерантное отношение к людям;

  • уважительное и заинтересованное отношение к другому человеку;

  • обладание интуицией, умение прогнозировать развитие событий;

  • постоянное саморазвитие;

  • склонность к сопереживанию;

  • находчивость;

  • любознательность и обучаемость;

  • умение хранить тайну;

  • тактичность;

  • воспитанность;

  • стремление всегда достигать намеченной цели;

  • инициативность;

  • высокий уровень личной ответственности.

В свою очередь, психограмма добровольца должна учитывать следующие факторы:

1. Ориентация на клиента – доброволец должен уметь распознавать потребности клиента и обеспечивать соответствие предоставляемых услуг и их качества этим потребностям. Он должен отодвигать личные желания на второй план, когда они не совпадают с интересами клиента.

2. Открытость – терпимость по отношению к другим, но без чрезмерной уступчивости. Внимательность к чужим доводам и принятие их к сведению, даже если они расходятся с его личными взглядами. Открытость по отношению к другим, поиск контактов, приветливость, способность вызывать симпатию. Его поведение должно свидетельствовать о хорошем воспитании и умении держаться.

3. Активность и умение выдерживать нагрузки – доброволец не должен терять выдержки даже в критических ситуациях, должен проявлять упорство даже при выполнении сложных заданий и не останавливаться перед препятствиями, а также обладать энтузиазмом по отношению к заданиям и людям. Должен обладать ярко выраженной целеустремленностью и умением увлечь за собой других.

4. Компетентность в сфере вербальной коммуникации – доброволец должен выражаться четко и ясно, и учитывать при этом уровень информированности клиента в том или ином вопросе, когда к нему обращаются за советом или помощью.

5. Способность представлять свои идеи – доброволец должен использовать графические изображения, примеры и сравнения при изложении своих мыслей, должен умело применять технические средства.

Таким образом, исходя из вышеизложенного, мы можем констатировать, что профессиограмма психограмма добровольца вобрала в себя черты многих социальных профессий: социального педагога, социального работника, менеджера по персоналу, психолога и многих других, тем не менее, не потеряв свою специфику применения и сохранив фундаментальный аспект деятельности добровольца – бескорыстную помощь слабозащищенным членам общества.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30




©engime.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет