Українські народні казки

Дiвчина-тростинка
79
Iванко збирав з дiвчатами ягоди й розповiдав, як файно жити там, де
є багато людей i де нема таких диких нетрiв. Потiм запитав:
— А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?
— У золотiй скриньцi. А ключик вiд скриньки — в його лiвому вусi. Але
якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет
прокинеться i вб’є тебе одразу. Вiн сильнiший вiд цiє¨ı гори!
— А що маю робити, аби перстень забрати?
— Треба спочатку взяти ключик з його лiвого вуха, а потiм пiдпалити
книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столi.
Дiвчата назбирали повнi кошики ягiд. Коли повернулися, брама отво-
рилася, легiнь сховався серед дiвчат i зайшов з ними всередину.
Господар-велет спав у величезному залi. Так хропiв, що аж гора двиг-
тiла.
Iванко тихенько пiдiйшов до нього. Витягнув золотий ключик з його
лiвого вуха, вiдтак узяв кресало i викресав вогню. Роздмухав грубку й
пiдпалив на столi книгу життя господаря-велета.
Чорний як нiч дим пiднявся в широкiй залi... Господар корчився спо-
чатку, а потiм почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия...
Частинка книги не догорiла, впала на долiвку i погасла. Тодi очi велета
пiднялися i почали блукати по залi. Iванко вийшов з темного кутка, пiдiй-
шов до золото¨ı скриньки, вiдiмкнув i забрав перстень. Господаревi очi весь
час пливли за ним, але Iванко не боявся. Вiн отворив дверi й вигукнув:
— Егей, дiвчата! Принесiть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з
якого ще нiхто не пив.
— На, маєш глечик,— сказали дiвчата.
Котик повiв його до озерця. Набрали води. Тодi котик сказав:
— Треба тiкати, доки баба не дiзналася про смерть свого сина. Вона
може бiди нам наробити.
Прийшли перед страшну залiзну браму.
— Постукай, Iванку, три рази золотим ключиком.
Iванко постукав. Брама отворилася. Iванко, котик i дiвчата побiгли до
моря. За ними пливли очi господаря-велета.
Iванко кинув чарiвнi капцi в хвилi. З води вирiс човен. Всi сiли в нього
i попливли морем. Iванко оглянувся. На березi блищали очi господаря-
велета... З них текли сльози, великi i круглi, як яблука, i падали в море.
Коли допливли до другого берега, дiвчата повибiгали на зелене поле.
Легiнь сховав чарiвнi капцi в пазуху й сказав:
— Ну, файнi дiвчата, тепер iдiть додому, бо у нас з котиком — своя
дорога.
Дiвчата подякували хлопцевi i розiйшлися. Iванко подався до вiдьмино¨ı
хати. Полляв два каменi водою з озерця, з якого ще нiхто не пив. Два
kazka.in.ua

80
Українськi народнi казки
легiнi нiби зi сну прокинулися.
— Ми довго спали,— сказали.
— Ого, були б ви спали, поки свiту й сонця, якби я вас не розбудив
водичкою з цього глечика. Iдiть, хлопцi, додому. Вiдьма, як бачу, вже не
має нiяко¨ı сили.
Легiнi пiшли. А Iванко з котиком подалися до трощi на березi рiки.
Iванко вийняв перстень i поклав його на вершок тростини.
Тростина захиталася, i на ¨ı¨ı мiсцi раптом постала дiвчина — файна, як
перша весняна квiтка.
Iванко сказав:
— Я не зможу нi одного дня прожити без тебе. Будь моєю... Дiвчина
дала йому золотий перстень, i вони пiшли до ¨ı¨ı тата i мами. То були чеснi
гуцули, якi виплакали очi за своєю єдиною донькою.
Вони зробили весiлля. I котик все життя був з ними — пряв золоте
прядиво i казки розповiдав.
kazka.in.ua

81
Iван-побиван
У
надивсь колись давним-давно один страшний змiй десь у якусь слободу
людей ¨ıсти та й ви¨ıв чисто всiх, зостався один тiльки дiд.
— Ну,— каже змiй,— завтра тобою поснiдаю.
А через ту слободу iшов один бiдний хлопець та й зайшов до того дiда,
проситься ночувати.
— А хiба тобi жити надокучило? — питає його дiд.
— Як? — каже бiдний хлопець.
Дiд розказав йому, що тут змiй усiх людей пере¨ıв i це завтра його
з’¨ıсть.
— Е,— каже хлопець,— подавиться!
От уранцi прилiтає змiй, побачив хлопця.
— О, це добре,— каже,— був один, а тепер двоє. А хлопець:
— Гляди, не подавись! Змiй i дивується.
— Як,— каже,— хiба ти сильнiший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач...— Та взяв камiнь, як здавив, так з
каменя мука i посипалась.
— Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави так, щоб з нього юшка
потекла.
Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього
сироватка i потекла.
— Отак,— каже,— дави.
— Ну, ходiм,— каже змiй,— за товариша будеш. А хлопець йому:
— Хiба за старшого.
Ото й пiшли. Питає його змiй:
— А як звуть тебе?
— Iван-Побиван,— каже хлопець.
Ну, змiй вже й бо¨ıться його: «Щоб ще мене,— думає,— не вбив».
Стало на обiд, змiй i каже:
— Пiди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обiдати варити.
Пiшов хлопець, та куди тобi, хоч би одну ногу донiс. От вiн ходить по
змiйовiй чередi та й зв’язує волiв хвостами докупи. А змiй ждав, ждав i
побiг сам.

жүктеу/скачать 0,94 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: